Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
«За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
Або про народні методи лікування грипу.
Або про кумедні витівки тварин.
Тільки не про політику!
І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
Ми ж культурні люди.
Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
(улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
що тяжко знайти відповідні слова.
Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу,
мужності, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
У прірву і злет життя.

2015