Драбина  в  небо.  Твоє  обличчя  –  біле,  як  сніг.
Ні  вітру,  ні  спеки,  ні  дихання.
Як  швидко  все  скінчилось!
Ти  думаєш,  що  ідеш  по  нескінченній  прямій  до  горизонту,
а  насправді  йдеш  по  колу,  яке  замикається  у  19  літ,  у  20,  25...
І  тоді  лишається  тільки  драбина  в  небо,
тому  що  на  землі  більше  місця  для  тебе  немає.
Життя  зосталось  внизу  –  перстнем  з  руки,  
відкритим  у  крикові  ротом,    
зім'ятим листям,  обіймами  чиїхось  білих  рук,  
повзучою  сльозою.
Ти  вже  звільнений.  Ти  легко  здіймаєшся  сходами,  
так  невимушено,  так  природньо,  
ніби  знаєш  дорогу  і  знав  її  завжди,  
ще  з  того  часу  –  19,  20,  25  років  назад.
Стіни  панельних  будинків  –  для  сходження,  
вертикальна  земля  Донбасу  –  для  сходження,  
вибух  –  повільний,  як  історія  світу  –  для  сходження,
і  куля,  що  обриває  надії  –  також.
Тіло  кудись  зникає,  розчиняється,  
і  ти  вже  –  тільки  очі,  безліч  очей,
тільки  знання,  якого  так  не  вистачає  на  землі  
(але  тепер  і  самої  землі  немає).  
Ти  вже  –  усюди,  
ти  ширяєш  над  теренами  творіння,  як  володар,
і  так  хочеш  щось  сказати  отим,  хто  плаче  внизу,  
отій  жменьці  жінок  у  чорних  хустках,  
так  хочеш  їм  щось  пояснити,  
але  вуста  не  рухаються  у  того,  хто  лежить  у  труні,
і  чоло  його  --    холодне,  спокійне,  непорушне.
Ми  чуємо,  ми  знаємо,  ми  потерпимо.
Ми  не  відпускаємо  тебе  –  і  відпускаємо.
Вертикальна  земля  Донбасу  залишається  тут.

2017