Ось прийшла зима і як є маленькі діти в сім’ї, то на Новий Рік прикраша-ють ялинку вогниками і великими сріблястими кульками.
Я була дуже допитлива дитинка і все нове швидко запам’ятовувала. Я була дуже маленька, але мені дуже сподобалась велика наряджена ялинка, особливо подобались сріблясті кульки з візерунками, які крутились в різні боки і переливались. Однак, під час такого крутіння з боку в бік у маминих руках одна кулька впала і розбилась , посипавшись на маленькі кусочки… Мама не розгубилась і щоб я не плакала сказала: «Це – сніжок! Дивись як він світиться!» І я зраділа, мені подобався більше сніжок, аніж кульки.
І ось мама відлучилась від мене на 20-хвилин і пішла зимового, морозно-го дня качати воду зі студні до хати. А я за той час знайшла кочергу від пічки і прибігла до ялинки і почала бити ялинкові кульки знизу – вверх і, дивлячись як вони розсипаються по ялинці і падають по гілочках – раділа, що падає сніг! Моїй радості не було меж: я плескала в долоньки і радісно тупотіла ніженька- ми, все б’ючи нові і нові кульки на ялинці.
А ось і мама прийшла з водою. Вона була дуже здивована і рада, що її «маленьке щастя» так чомусь дуже радіє, сміється та весело тупотить ножень-ками. Та коли вона побачила, що її маленька донечка намагається досягнути кочергою останню кульку, яку вона могла тільки досягти, вона її радості не зупиняла. А заспокоївшись сказала: « Це тільки дощик! Добре, що ти така щаслива! Хоч хтось із нас!»
(08.02 2016р.)

Я завжди була дівчинкою допитливою і все , що мене цікавило - я розпи-тувала у своєї мами.
І от, одного разу мене зацікавило, що так сильно гримає на дворі, коли падає дощ. І моя мама пояснила, що то був грім. Але, щоб краще це уявити, - моя мама взяла до купи дві тарілки і вдарила одну об одну. Мені пояснювати багато не треба було: я одразу все запам’ятала і зокрема те, як одна тарілка вдарила другу, та мама голосно сказала: «БАБАХ!» Я і це запам’ятала!
Та мама не могла бути постійно зі мною, тож пішла в місто за продуктами, а мене зачинила в хаті одну. Я гралася всім: ляльками, ложками, кружками. І от мені захотілось грому! Я присунула крісло до столу, де стояла ціла посудниця з тарілками. І моїй радості не було меж, коли я побачила як там стоїть багато тарілок і тарілочок! Я вилізла на стіл, сіла і взяла дві тарілки по одній в кожну руку і гримнувши одну до одної, і крикнувши: «Бабах!» я їх розбила! Мені так сподобалось, що я це робила раз за разом і вигукувала постійно: «Бабах!» Біля стола, на підлозі, почала робитись біла купка від битого посуду. Але я сиділа на столі і тупотіла ніженьками по кріслу від задоволення.
А ось і мама прийшла! Передати які у неї були великі очі від здивування – це нічого не сказати! У мені все ще вирувало від задоволення і радості. Я взяла останні дві тарілки і з усієї сили гримнула одна до одної і радісно крикнула: «Бабах!» Це був останній «Бабах!» А мама запитала, з часом оговтавшись: «І нащо ти це зробила? З чого будеш їсти?» На що я їй відповіла радісно, сплеснувши в долоні, - «БАБАХ!» Цей «Бабах!» - мама збирала півгодини по всій кухні і більше мені нічого не сказавши, з часом зрозуміла, що то був за «БАБАХ!», і сміялась, що я така маленька дитинка , а вже полюбила «БАБАХ!», тобто – ГРІМ! - і не боялась вже ніколи.
(08.02 2016р.)

Будучи малою дитиною, я завжди чекала в житті чотирьох речей: День на-родження, Святого Миколая, Різдвяних свят та Великодня. З трьома попередні ми святами було ясно – там завжди давали подарунки і їх чекають з великим нетерпінням, а ще на Різдвяні свята – давали гроші і по мірках малої дитини за них можна було купити цілий світ!
А Великдень - чекалось завжди по-особливому! Мені, малій дитині, було трохи нудно під церквою довго стояти, розважалася лише тим , що споглядала кожен кошик окремо із якою всячиною він напханий. Будучи з самого ранку го -лодною, так вже й чекаєш коли всядемось цілою сім’єю за великодній стіл з Ве-ликоднім кошиком і почнемо перед тим бити один до одного яйця кольорові! Це така радість для дитини: щось розбити та ще так багато і не бути за це сва- реною! Оце так, дитинство вдалось!
Але під церквою ще лише співали: « Господи помилуй!» А це значить, що до розбою з яйцями треба буде ще почекати… І тут мама каже: « Зараз почнуть співати: « Христос Воскрес із мертвих! Смертю – Смерть подолав і тим, що в гробах – життя здарував!»» Я дитинка вже цвіла, вже співають як мама казала, але не зрозуміло чо-му священик почав кропити всіх «дощиком»… Я злякалась, бо боялась: раз па-де дощ, значить має бути і грім… Але мама мене заспокоїла, вона сказала, що грім може бути тільки тоді, коли священик з кадилом впаде перед нами. Але цього не сталось. Мені було шкода, бо я хотіла побачити як священик з кади-лом, упавши, міг викликати цілий грім, та ще у ясну погоду!..
Мама пояснила, що «дощиком святим» священик кропить, щоб освятити кошики і нас, щоб ми були здорові. Ну нарешті ми дочекались: закінчився «дощик» і всі люди кинулись швидко виходити. Але так як газда у нас тато, а мама газдиня, то тато швидко вхопив кошика і почав нести.
От тут-то все і почалось…
Тато такий гоноровий був з кошиком, що не побачив маленького пня під церквою і з необережності за нього зачепився…Тут кошик і висипався: яйця побились уже самі, без моєї допомоги і попадали татові між ноги; ковбаса впала татові , на розтріпану його голову, а масло і сир – розмастились по обличчю… Мама і я – були в шоці! Єдине, що зразу сказала була мама – це: «Чорт пелехатий!»
Я була вражена! Малою дитиною, я ще ніколи не бачила такого смішного «чорта пелехатого»! Мама почала стягати ковбасу з голови тата, а я швидко збирати уже «чортом пелехатим» побиті яйця. Мені було дуже шкода, що він мене уже випередив і що товкти уже не було чого… У «чорта пелехатого» далі була біла мармиза. Тут мама оперативно руками почала згрібати і масло, і сир з обличчя. І я побачила, що «чорт пелехатий» перетворився на мого тата. А мама сказала: « Ти, чорт пелехатий, перелякав не тільки дитину, але й мене! Хай Бог мені простить: згадала нечистого в такий Великий Божий День!!!» Позбиравши все в кошик, ми рушили додому.
А я все оглядалася на тата і шукала чорта пелехатого, бо мама говорила, що він ще має бути з хвостом і рогами, але цього – не було і я була трохи роз –чарувалася. Але дивлячись на свого тата, волосся якого ще трохи було сторчма, а мармиза - біла, мені ставало смішно і я на ціле життя запам’ятала: чорта пелехатого не треба боятися, бо він , як мій татко СМІШНИЙ!
(08.02 2016р.)