Тримаєш серце стиснуте в кулак?
Щоби воно не билось, не боліло?
Чи думаєш собі, стиснувши так
Ти знищиш те, що полюбила?
Не віриш вже тепер нікому?
Боїшся світу і життя?
Тремтиш уся… Та що з тобою?
Ти стала вже якась чужа.
Покинута, забута, непотрібна,
Розбита власним почуттям…
Ти ж так хотіла, так хотіла
Торкнути поглядом його уста.
Ти вірила – зневірилась, упала.
Надіялась – й надія вже вмира…
Та ти завжди його кохала,
Для нього, для єдиного жила.
Вкололася – невже не розумієш?
Так обпеклася – цього не достатньо?
Інакше жити ти не вмієш?
- «А чи інакше жити варто?»
Ну що ж тепер робитимеш, небого,
Як далі житимеш ти? Як?
- «Нічого не робитиму. Нічого.
Я просто стисну серце у кулак.»

Нарешті вже прийшов той час,
Коли я можу з силами зібратись,
Коли останній вогник вже загас
І було б недоречно щось казати.
У мене все як завжди – дуже просто:
Життя іде, пливе своїм руслом…
Увечері лягаю в свою постіль,
А вранці прокидаюсь й все одно.
І все одно, що приготує день,
Що буде завтра, чи колись, за рік…
Так байдуже, неначе все
Спустіло й втратилось навік.
І лиш колись, у темну нічку,
Один лиш раз за стільки часу,
Сховавшись від зірок у ліжку
Я тихо-тихо сповідаюсь:
Пригадую собі минуле,
Шукаючи лише приємне…
…А він до мене завжди був байдужий…
…А я себе обманювала чемно…
А потім встану, відчиню вікно,
Подивлюся на зорі й оглянусь обабіч,
Й попрошу їх при про одне –
Скажіть йому від мене: «На добраніч…»

Я стала вже чужа сама для себе,
Не те що для близьких і рідних,
І плакати нема потреби,
Бо плакати потрібно щиро.
Любові вже нема, залишилася пам’ять,
І та, що вже «ніким» зоветься…
А пам’ять та терниста і безбарвна
Гірким потоком через серце ллється.
Усе так тихо і безшумно,
Нема ніде ані душі,
Приймаю тишу цю бездумну,
Немов сама я без душі.
А за вікном у повні місяць,
І зорі дивляться з небес,
І вже чужий осінній вітер
Останні краплі літа забере.
А чи чужий для мене оцей вітер?
Не злий, не добрий, а пустий…
Отак в мені зів’яли квіти,
І вітер цей з’явився у мені.
Мені ж колись було так тепло
Від мрій, від сонця, від думок,
А зараз, ніби все замерзло,
І серце – ніби каменю кусок.
Я перечитувала все своє життя –
Не раз, не два, а сотні тисяч,
Я думала, чому я не така,
Й чому усе неправильно так вийшло.
Та відповідь я так і не знайшла,
Я можу тільки здогадатись…
Але я вдячна Богу, що пережила
Й змогла докупи знов зібратись.
Нехай все буде так, як воно є,
Нехай не буде більше цвіту від кохання.
Нехай ці спогади – то все, що в мене є,
А те життя всього лиш існування.

Люблю його, хоч він цього не знає,
Так палко й гаряче кохаю до сих пір,
Всі спогади про нього в серці зберігаю,
І значення цих «трьох важливих слів».
Люблю його і «без надії сподіваюсь»,
Заплющу очі, а переді мною він –
Найближчий, найрідніший і коханий,
Хоча насправді він такий чужий…
«Люблю його» - кажу оці слова,
І ними дозволяю серцю битись,
Так, як тоді, коли була зима,
Коли дозволила собі «Любити»…
Люблю його від ранку і до ночі,
Живу і дихаю тому, що він живе.
Так хочу подивитись йому в очі,
Й сказати поглядом: «Люблю тебе».

Терпіла, мучилась, страждала,
Дивилась в небо, не примруживши очей,
Так важко…важко відпускала,
Сховавшись в ліжку, у пітьмі ночей.
Не бачила ні сонця, ні грози,
Не думала про себе, не тікала…
Куди ж тепер іти? Куди?
У мене ж найдорожче відібрали…
Останню краплю ніжності, любові,
Останній подих віри і життя…
Тримаю тільки пам’ять в собі…
Навіщо? Краще пустота.
Якби могла, зірвалася б у тишу,
У синє море, плескіт свіжих хвиль,
Та я не можу, я не лишу
Думок про нього ні на мить.
Добилася, чого хотіла…
Залишилась на самоті,
Зібрала сили, відпустила…
І підписала вирок цим собі.
А вирок той - завжди кохати,
І рватися на крихти від жалю,
Що я не зможу вже побачити й сказати:
«Як сильно, милий, я тебе люблю» …

Там за вікном стояла Ніч
І дихала холодними вітрами.
Стояла, не тікала Ніч,
Немов когось вона чекала…
…А пам’ятаються ті літні вечори,
І дні ясні, і золотисті ранки,
Та так ніхто не повивав сади,
Як літня Ніч своїм серпанком.
А її подих був, як море,
Як плескіт хвиль, як спів пташок.
Він огортав усе навколо,
І все чекав, чекав когось…
…Опало листя, дощ іде,
І вітер вже не той, якийсь чужий,
І Ніч промокла, й ніби все,
Здається, зрадило її.
Стоїть вона сама, нема пташок в саді,
І навіть срібний промінь місяця,
Також покинув він її.
Та Ніч чекала, все чекала,
Вже не така, як літом, у квітках,
Все виглядала, ніжно виглядала,
Надіялась і відкидала страх…
…Тріщить мороз, гудуть замети,
І білі коні хуртовини вітром мчать,
На конях тих сидить царівна
З холодним виразом в очах.
Ніхто ніколи б не повірив,
Що та царівна зимова
Іще недавно, зовсім трішки,
Як Ніччю літньою була…
…Підсніжник з снігу виглянув на світ,
І сонечко вже так високо сяє,
Нема тих коней зимових,
Й холодної царівни вже немає.
Вже сонечко зайшло, і вечір засинає.
Над обрієм земним спокійна сходить Ніч…
Знесилена, слабка, та досі ще чекає,
Може, він прийде все-таки колись.

«Він не мій…» - кажу собі щоночі,
В молитві, в думці, уві сні…
І навіть, як дивилась йому в очі,
Кохала, але знала - він не мій.
«Він не мій…» - я тихо сповідаюсь,
Прошу пробачення у Неба, у Землі,
Я тисячі разів кохання відрікаюсь,
Бо він чужий, бо він не мій.
«Не твій він» - кажуть мені зорі,
І погляди чужих мені людей,
«Не твій» - шепоче навіть море…
Не мій, я знаю, знаю це.
О, Господи, я хочу бути зіркою,
Тією, що на небі тихо сяє,
Аби лиш кожен вечір ніжним вітром
Сказати йому тихо: «На добраніч…»
Щоб я найпершою з’являлась в небі
Й останньою зникала на світанку,
Щоб я йому світила при потребі,
А якщо ні…, то тихо погасала б.
У серці ще живе кохання,
В душі надія ще жевріє.
І мрії мають право на снування,
Та є одне «але» - не мій він.

Ти десь поруч - я чую твій голос,
Я цей голос не зможу забути…
Але ні, мені просто здалося,
Я хотіла його лиш почути.
Ти десь поруч – я чую твій запах,
Найприємніший в світі для мене,
Я ж так довго, так довго шукала,
Все життя я чекала на тебе.
Ти десь поруч - відчула твій погляд,
Не на собі, на іншій людині,
І не треба казати нічого,
Я щаслива, бо ти поруч був нині.
Як же так? Адже ти так далеко.
Як відчути могла, що ти поруч?
Це не я відчувала – то серце,
Що вже стільки болить за тобою.

Я тебе не забуду ніколи…
А, здавалось, хотіла забути,
Я боролась, боролась, боролась –
Проти себе, виходить, по суті.
Ти ввійшов у життя моє тихо…
Тільки сон так приходити вміє.
Я заснула, тебе полюбивши,
А прокинутись вже не зуміла.
Я летіла до тебе, летіла,
Я поранилась так, як ніколи.
Бог спитає, чого я хотіла,
А я скажу, що бути з тобою.
Я упала, розбилася, зникла,
Так, щоб ти мене більше не бачив,
Щоб тобі не було вже так прикро,
Ти ніколи мене не згадаєш.
Я не знаю, як жити без тебе…
Скільки часу пройти має? Скільки?
Ти забув мене просто і легко,
А я стала твоєю навіки.
Якщо вистачить сили змиритись,
Й відшукати у собі покору…
Я за тебе лиш буду молитись…
Я тебе не забуду ніколи.