Я стала вже чужа сама для себе,
Не те що для близьких і рідних,
І плакати нема потреби,
Бо плакати потрібно щиро.
Любові вже нема, залишилася пам’ять,
І та, що вже «ніким» зоветься…
А пам’ять та терниста і безбарвна
Гірким потоком через серце ллється.
Усе так тихо і безшумно,
Нема ніде ані душі,
Приймаю тишу цю бездумну,
Немов сама я без душі.
А за вікном у повні місяць,
І зорі дивляться з небес,
І вже чужий осінній вітер
Останні краплі літа забере.
А чи чужий для мене оцей вітер?
Не злий, не добрий, а пустий…
Отак в мені зів’яли квіти,
І вітер цей з’явився у мені.
Мені ж колись було так тепло
Від мрій, від сонця, від думок,
А зараз, ніби все замерзло,
І серце – ніби каменю кусок.
Я перечитувала все своє життя –
Не раз, не два, а сотні тисяч,
Я думала, чому я не така,
Й чому усе неправильно так вийшло.
Та відповідь я так і не знайшла,
Я можу тільки здогадатись…
Але я вдячна Богу, що пережила
Й змогла докупи знов зібратись.
Нехай все буде так, як воно є,
Нехай не буде більше цвіту від кохання.
Нехай ці спогади – то все, що в мене є,
А те життя всього лиш існування.