Терпіла, мучилась, страждала,
Дивилась в небо, не примруживши очей,
Так важко…важко відпускала,
Сховавшись в ліжку, у пітьмі ночей.
Не бачила ні сонця, ні грози,
Не думала про себе, не тікала…
Куди ж тепер іти? Куди?
У мене ж найдорожче відібрали…
Останню краплю ніжності, любові,
Останній подих віри і життя…
Тримаю тільки пам’ять в собі…
Навіщо? Краще пустота.
Якби могла, зірвалася б у тишу,
У синє море, плескіт свіжих хвиль,
Та я не можу, я не лишу
Думок про нього ні на мить.
Добилася, чого хотіла…
Залишилась на самоті,
Зібрала сили, відпустила…
І підписала вирок цим собі.
А вирок той - завжди кохати,
І рватися на крихти від жалю,
Що я не зможу вже побачити й сказати:
«Як сильно, милий, я тебе люблю» …