(на матеріалі творів Григорія Сковороди, Лазаря Барановича і Кирила Транквіліона-Ставровецького)

Мудрість - одна з найбільших чеснот і властивостей, здатність бачити справжню сутність речей і явищ, вміння правильно розуміти хід природніх процесів, прозирати у глибини людського серця і людської душі, приймати за найскрутніших обставин оптимальні рішення, жити у гармонії з собою і в гармонії зі світом. Не дивно, що цю властивість людської вдачі високо цінували усі народи і в усі часи. Не є винятком і барокова доба в українській літературі, що тривала з XVI по XVIII ст. Саме для цього періоду розвитку вітчизняного красного письменства характерне поєднання найкращих здобутків різних культур (напр. європейської та античної), епох (Відродження і Середньовіччя) і країв (Західня Европа, Польща, Чехія та ін.) .Мудрість досліджували, оспівували і звеличували найталановитіші мислителі і письменники, до когорти яких належали такі діячі, як Лазар Баранович, Кирило Транквіліон-Ставровецький і Григорій Сковорода.
Григорій Сковорода у своїй творчості звертався до теми мудрості неодноразово. Мудрість була для письменника великим благом, справжнім скарбом, якого слід було прагнути і шукати. Своє ставлення до цього явища Сковорода висловив у низці творів, зокрема у відомому діалозі "Разговор о премудрости". Про будову твору говорить сама його назва: він представлений розмовою між самою Софією і людиною, яка жадає пізнати її сутність. Автор вдається до персоніфікації описуваного явища і типового для барокової літератури прийому - синтезу античного і християнського вчення, за допомогою чого доводить, що Софія благословляє своєю присутністю всі земні народи, через що вона знає багато країн і має багато імен:
ЧеловЂк . Любезная сестра иль как тебе назвать?
Доброты всякой ты и стройности ты мать.
Скажи мнЂ имя ты, скажи своєе сама;
ВЂть всяка без тебе дурна у нас дума.
Мудрость. У греков звалась я Софіа в древной вЂк,
А мудростю зовет всяк руской человЂк,
Но римлянин мене Мінервою назвал,
А хрістіанин добр Христом мнЂ имя дал.
ЧеловЂк. Скажи, живеш ли ты и в хинских сторонах?
Мудрость. Уже мнЂ имя там в других стоит словах.
ЧеловЂк. Так ты и в варварских вЂть сторонах живіош?
Мудрость. Куда ты мнЂ, друг мой, нелЂпую поіош?
ВЂть без мене, друг мой, одной чертЂ не быть!
И как же мнЂ, скажи, меж хинцамы не жит.
Где ночь и день живет, где лЂто и весна,
Я правлю это всіо с моим отцем одна. (3, 94)
Таким чином Софія дає зрозуміти своєму співрозмовникові, що вона є основою будь-якої путньої думки у будь-якому куточку світу. Показовим є твердження Мудрости про її єдність зі своїм батьком - з Богом, який, за вченням Сковороди, є джерелом всього прекрасного і величного, що є на світі. Тут доречно згадати давньогрецький міф про народження богині мудрости Афіни Паллади: вона народилася просто з голови верховного бога Олімпу - Зевса, і тому від самої своєї появи на світ мала лише одного з батьків. Щодо християнства, то в Євангелії одним з найменувань Ісуса Христа є "Мудрий Порадник". Зрештою, сама Софія каже, що Христом її назвав "добр хрістіанін". Тому Софія є не просто "дочкою" Бога, а ще однією Його іпостассю. Також слід звернути увагу на те, що діалог має іронічний характер: Мудрість по-доброму жартує над недолугістю людини, апелюючи до логіки і здорового глузду. Її опонент тим часом демонструє не лише інтелектуальну обмеженість, а й релігійний фанатизм:
ЧеловЂк. Скажи ж, кто твой отец? Не гнЂвайсь на глупца.
Мудрость. Познай вперіод меня, познаеш и отца.
ЧеловЂк. А с хинцами ты как обходишся, открой?
Мудрость. Так точно, как и здесь: смотрю, кто мой, то мой.
ЧеловЂк. Там толко вЂть одны погибшіе живут?
Мудрость. Сестра вам это лжет, так точно, как и тут
ЧеловЂк. А раз†ж есть сестра твоя?
Мудрость. Да, у меня.
Сестра моя родна, как точно ноч у дня.
ЧеловЂк. И лжет она всегда, хотя одной роднЂ?
Мудрость. ВЂть одного отца, но дЂти не однЂ.
ЧеловЂк. Зовут же как?
Мудрость. Ей сто имен. Она
Однак у россіан есть безтолковщина.
ЧеловЂк. С рогами ли она?
Мудрость. Дурак!
ЧеловЂк. Иль с бородой?
Иль в клабукЂ? (3, 94)
Під час діалогу "человЂк" демонструє властиву багатьом невігласам і фанатикам ваду - він засуджує все, що виходить за межі його світогляду. Його дивує, що мудрість може жити серед китайців (хінців"), серед так званих "варварів", тобто серед не-християнського, а отже "нерозумного" і "невірного" люду. У відповідь на це Софія розповідає йому про існування своєї сестри-антипода, яка наводить на людей морок та оману. Такий дуалізм загалом був властивий для світогляду барокових мислителів: у світі наявні два протилежні начала, дві стихії, які нещадно між собою борються. Причому ця боротьба, за визначенням Дмитра Чижевського, не має гармонійного характеру і не врівноважує світ - кожне з цих двох начал прагне остаточно підпорядкувати або ж знищити інше, це робить протистояння страшним і запеклим. Однак Сковорода все ж не робить антагонізм між сестрами таким непримиренним: Мудрість порівнює свій зв*язок з сестрою зі зв*язком ночі й дня, що наводить на висновок про відносно "мирне" співіснування цих двох стихій.
Григорій Сковорода розумів мудрість як "веселие сердца", як життя згідно зі своїм природним покликанням (ідея "сродної праці"), як внутрішню гармонію, що породжена єдністю з природою і Богом, а також пізнанням власної душі, де, як був переконаний філософ, є все, чого потребує чоловік. У своїй творчости мислитель часто висміює нерозумних людей, яких неситий світ ("мір") полонив і прирік на вічну гонитву за примарними ідеалами самозвеличення і наживи. Однією з головних ознак мудрости є глибокий і непорушний внутрішній спокій, який властивий Сові, персонажу відомої байки "Сова і дрозд":
"Как только Сову усмотрЂли птицы, начали взапуски щипать.
— Не досадно ли вам, сударыня, — спросил Дроздик, — что без всякой вашей винности нападают? И не дивно ли ето?
— Нимало не дивно, — отвЂчала она. — Они и между собою то же самое всегда дЂлают. А что касается до досады, она мнЂ сносна тЂм, что хотя мене сороки с воронами и граками щиплют, однак орел с пугачем не трогают, притом и афинскіе граждане имЂют мене в почтеніи.
Сила. Лучше у одного разумнаго и добродушнаго быть в любви и почтеніи, нежели у тысячЂ дураков. (3, 115)
Своєрідним антиподом Сови виступає вчений з байки "ВЂтер и Філософ". Цей персонаж представляє тип "освіченого дурня" - людини, яка опанувала багато наук і вивчила бізліч фактів, проте так і не спромоглася осягнути справжньої суті досліджуваних нею речей. Такі люди є носіями фальшивої, несправжньої мудрости, вони не мудреці, а звичайнісінькі мудрагелі: їхня освіта не дала їм душевного спокою і гармонії, натомість зробила їх зарозумілими і пихатими. Такими само мудрагелями постають і мандрівники-європейці з філософського трактату "Кольцо. Дружескій разговор о душевном мирЂ", які опинилися в Індії і не прислухалися до порад місцевого старого, через що и загинули в пазурах страшного дракона. Врятуватися зміг лише один з них, але своїм порятунком він, за твердженням самого автора, завдячив не знанням і досвідові, а переляку. У цьому трактаті Сковорода висміює і застерігає напівосвічених зухвальців, що зверхньо дивляться на своїх попередників і не визнають нічого, крім власної псевдовчености. Зрештою, таку псевдовченість демонструє і персонаж діалогу "Разговор о премудрости", звинувачуючи Софію у дикости і брехні:
Ищезни лучше ты! БЂжи с моих проч глаз!
ВЂть глупа ты сама, если в обман далась.
Чево здЂсь не слихать нигдЂ, ты всіо вріош
И, подлинно сказать, нелЂпую поіош.
Родился здЂсь народ и воспитан не так,
Чтоб диких мог твоих охотно слушать врак.
Чуть раз†сищется один или другой,
Чтоб мог понравится сей дикой замисл твой. (3,94)
Тему антагонізму, що виникає між мудрою людиною і невігласом, піднімає й інший український автор барокової доби - Лазар Баранович. На думку поета, конфлікт між мудрецем і "простим" чоловіком породжений насамперед темнотою і заздрістю останнього:
Мудрого простий звичайно не любить,
Ще й дорікає, за мудрість ту гудить,
Він йому заздрить, перечачи Богу —
Мудрий бо в небо зна певну дорогу. (2, )
Баранович стверджує,що основою мудрости є праця - лише той, хто не злакався важкої і наполегливої роботи, одержує в нагороду цей скарб:
Гідний той шани, хто, праці доклавши,
Мудрість осилив, науки пізнавши.(2,)
Однак мудрість має ціну в очах автора лише тоді, коли вона схвалена Богом: безбожна мудрість не має ніякої вартости. Тому поняття простоти у творі має подвійне значення: з одного боку, "простим" названо невігласа, який зневажає і ненавидить знання та освіту, а з іншого - саме простість освячує мудрість і робить її милою Творцеві. Тут дається взнаки бароковий теоцентризм - Божа воля і Боже вчення є мірилом усіх речей і діянь:
Тільки ж і простість сіять може злотом,
Мудрість же скніти нікчемним болотом —
Простість та має Христу бути мила,
Мудрості скрита в тій простості сила.(2,)
Отже, у першому випадку простота означає темноту і зарозумілість, а в другому - богобоязливість і смирення, які роблять людину по-справжньому великою і підносять її до небес. Протиставлення мудрости людської і мудрости Божої наявне у вірші "Лисому мудрецеві". Про іронічний характер твору свідчить уже сама його назва: Баранович вельми своєрідно пояснює облисіння розумних людей:
Поки на думку мудрий розживеться,
То не один раз в голові шкребеться.
Лисими мудрих тьми тьмущі ставали —
Чухали тім'я, коли щось писали.
Щоб не було так, ти згадуй про Бога,
Мудрість якого лікує й німого.
Іронія допомагає поетові ясніше висловити головну думку: замість того, щоб блукати манівцями у пошуках істини, покладаючись на людські знання, чоловік має звернутися до науки Божої, яка дасть йому відповідь на всі запитання. Баранович сам неодноразово звертається до цієї науки, що видно на прикладі вірша "Про час для всього, доброго й злого...":
Є час для всього, мудрі так казали,
Котрі на світі добре все пізнали.
Час народитись, смертний час чатує,
Бог забере в нас, бог нас обдарує.
Час плачу, сміху, час будинки ставить,
Час їх валити, час мовчать, час править,
Постити, їсти, спати час, кохати —
На все у світі треба час свій мати.(2,)
Цей уривок - алюзія до Святого Письма, до Старого Заповіту. І хоча поет, говорячи про авторство наведених ним слів, не називає конкретної особи, обмежуючись словом "мудрі", відомо, що вони належать царю Соломону, одному з ключових біблійних персонажів. Уривок відсилає читача до книги Еклесіяста (Проповідника), що містить роздуми ізраїльського володаря про людину, світ, життя, смерть і Бога. Книга Еклесіяста посідає важливе місце у християнському віровченні, що його сповідував Баранович, для якого, як і для кожного віруючого, головним джерелом мудрости було Боже Слово.
Цікавий погляд на питання мудрости знаходимо й у творчому доробку Кирила Транквіліона-Ставровецького. Вже у першому віршованому творі своєї книги ("Перло многоцінноє") цей автор проголошує теологію (науку про Бога) найвищою формою знань:
Єсли́ ту що нестройного поéта мудрыи обáчить,
Прóше, нехáй ми пребáчить.
Кгдьí ж теоліóкгія святая в кóлЂ филіозóфском вакує,
А поéтами и выбóрними бракує,
Самà жи́ве у слá†свЂторóдной,
Тьíлко ся часом покáзує душѝ годной
З дáру бозкого знамени́те,
Мудростю своєю не закри́те,
У свЂтлости свои слáвы,
Без поéтицкои забáвы.
Така думка є дещо подібною до поглядів Сковороди і Барановича, які так само визнавали Бога головним джерелом усіх корисних і справжніх знань. Але Транквіліон-Ставровецький не просто проголошує самодостатність "Божої науки", а й говорить про вторинність низки інших явищ і дисциплін - філософії, поезії і античного спадщини (їх поет називає "поганськими байками"). Так поезію автор зневажливо іменує "забавою" і на самому початку твору не лише просить у мудрого пробачення за можливі хиби, а й виправдовує себе тим, що поети не вельми досвідчені у теології, тому апріорі не можуть писати без помилок. Втім, теологія, на думку письменника, не потребує поетичного уславлення, бо й так удостоєна великої пошани. Вдаючись до такого інтелектуального епатажу (а митці доби бароко писали свої твори, розраховуючи на інтелектуальну авдиторію), Транквіліон-Ставровецький ніби провокує читача, викликає його на диспут, на суперечку. Про це, зокрема, свідчать такі рядки:
Прéто поéта, бы и намудрЂйшій,
И филіóзоф, рóзумом острЂйшій,
Мусить гóрдои думы рóги схили́ти,
А небесной царици сам ни́зко ся поклони́ти.
А що оглядáли разумныи очи нашЂ,
Тогда тóє хотЂли слуги вáшЂ,
ЯмбЂкус, трохéус, спондéус,
провадити межи поганскіи богѝ,
Але прудко поломáли свои нóги,
Предъ свЂтлостю богослóвіи утЂкáючи
И жадного до нéи при́ступу нЂ мáючи.
Транквіліон-Ставровецький, на відміну від Сковороди, не поєднує античну і християнську культури, а протиставляє їх одна одній, відкидаючи поганську спадщину і поганських богів, наголошуючи на несумісности цих явищ з ученням про істинного Бога. І подібно до Лазаря Барановича, письменник звертається до Книги Еклесіяста, з якої бере епіграф до свого іншого поетичного твору, що має назву "Похвала о премудости троякой, во віці сем явленной". Даний твір являє собою суцільну похвалу мудрости і тій користи, яку вона приносить суспільству й людині:
О мудросте преславная,
Од віков в чоловіцєх давная!
Любителі твої тобою прославленні
І на високих достоїнствах поставленні.
Тобою царії царствують
І сильнії народами справують,
Землею і странами владіють.
О мудросте, все то тобою діють!
Проте закладена у "Похвалі..." думка не є однозначною, як може здатися на перший погляд. Автор знову грається з аудиторією, розміщуючи між перлинами славослів*я гострі камінці, перевіряючи у такий спосіб увагу читача і провокуючи його на диспут і роздуми:
Тобою мучителі народом розказують
І немощнії сильних без труда зв'язують.
Ти царей держава
І худородних вічная слава.
Цілком можливо, що в даному уривку письменник говорить не про мудрість Божу, а про мудрість фальшиву, ту, яка породжує мудрагелів і яку таврують Баранович і Сковорода. Для кращого розуміння поетичних творів Транквіліона-Ставровецького слід розглянути "Передмову до чительника", яка вміщена на самому початку книги "Перло многоцінноє". Тут іронія поступається місцем щирости, а провокації - доброзичливим настановам. У передмові автор роз*яснює походження назви збірки і говорить про ті причини, які спонукали його "в старості літ" взятися за написання поетичних творів: любов до Бога і бажання донести до людей звістку про Його славу і благодать. Письменник говорить, що богословське мистецтво є більш придатним для проповіді, аніж поезія, проте все ж визнає, що люди, особливо молодь, більш охоче читатимуть ті твори, що писані "сладкою мовою под метри". Автор стверджує, що джерелом найбільшого щастя для людини є Бог і блаженним є той чоловік, який пізнав Його ласку:
"Бог бо єст вічная радость душі нашої. І пам'ять його святая славная. Кто її обносить у душі своїй, од такової душі далеко стоїть хитрость діаволя і печаль, тілько радость вічная содержить таковую душу. Двоякий то дар божий биваєт при душі справедливой: умиленіє сльоз і радость бозськая, же ся о бозі радовати."
Отже, можна впевнено стверджувати, що у своїх поглядах на мудрість Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лазар Баранович і Григорій Сковорода, попри деякі розбіжності, сходяться в одному: це явище є для людини одним з найкоштовніших духовних скарбів, воно приносить чоловікові щастя й мир і має єдине джерело і єдиного Творця - Бога.


Київ, 2015 р.

на матеріалі творів Климентія Зіновієва, Лазаря Барановича та Івана Величковського

Інтерес до природи, її проявів і властивостей - одна з провідних ознак української літератури доби бароко. Цей інтерес був зумовлений неабиякою цікавістю тодішніх авторів до навколишнього світу, всього таємничого і незбагненного, що його містить життя. В очах тогочасного мислителя і письменника (за визначенням дослідників - "людини бароко") природа (натура) поставала складним і маловивченим Божим механізмом, сповненою загадок і пасток стихією, строкатим і розмаїтим полотном, химерним і неприборканим дитям не менш химерної і неприборканої дійсности. Спроби митців осмислити природу, пізнати її суть мали досить різні результати: одні письменники бачили в натурі втілення гармонії і мудрости, благословіння Творця, силу, що помагає людині жити і розвиватися, в той час як інші розглядали природні стихії як свавільну і небезпечну силу, як джерело численних бід і катаклізмів, як десницю фатуму, що грається людиною як йому заманеться. Прикметно, що іноді ці два протилежні погляди можна знайти у творчому доробку одного й того ж автора (прикладом чого є спадщина Григорія Сковороди), що можна пояснити характерним для барокового мистецтва поєднанням різних, часто зовсім "непоєднуваних" між собою елементів.
Творчість Климентія Зіновієва, мандрівного ченця-віршописця, який жив на зламі XVII-XVIII cт., має дуже різноманітну тематику, що охоплює низку процесів і явищ тодішнього життя, в тому числі і явища натури. Климентій розглядає як власне стихії (огонь, вітер), так і флору, а також фауну. Проаналізувавши вірші, присвячені природі, можна дійти висновку, що поет дивився на неї насамперед як на фактор, від якого сильно залежить повсякденне людське життя, людський побут і господарство, і лише іноді помічав у ній деякі дивні риси й ознаки, що виходять за межі звичного світосприйняття. Прикладом цього є твори, присвячені вогню і вітру, у яких автор спершу говорить про користь (або шкоду), що її ці стихії приносять людям, і лише потім зауважує їхні незвичайні властивості. Так про вітер поет був вельми невисокої думки:
Подо(б)но створи(л) б̃гъ вЂтръ бо(л)шъ людε(м) на па́ко(ст):
нεжε на выго́ду: кгды (ж) чини(т) многу [и:] на́па(ст).
То ε(ст) бЂду̀ твори(т), іжъ [огнε(м):] хра́мы запаля́εтъ:
и множε(ст)во в(ъ) водахъ людε(и) потопля́εтъ.
А особно іногда клЂты прεвраща́εтъ
и з(ъ) фундамε(н)ту стрε(м)гла(в) часо(м) обраща́εтъ.
А ча́со(м) на людε(и) з(ъ) стра(н) многи(и) врε(д) прино́ситъ:
на ско́ты и на бы(д)ла zаразливо(ст) вно́ситъ.
А часо(м) тε(ж) бу́рεю кру́шы(т) и дрεвεса̀:
и стра(ш)ли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀.
А іногда особъ за(с) кого̀ и zморо́зитъ:
а́щε и з(ъ) мра́зо(м) в(ъ) зы́мно(м) ча́сЂ сA умно́житъ.
Ему́ жε а́щε (б) зво́лилъ бг̃ъ во́лю пода́ти:
то мо(г)лъ бы з(ъ) долы́нами и го́ры зравня́ти. (2, 32)
Поданий перелік лих, які ця стихія завдає господарству і людям, містить декілька цікавих моментів, а саме: Климентій пише, що вітер знищує храми, а храм, згідно з ученням православної церкви, є не просто місцем для зборів віруючих, а й святинею, у якій присутній сам Творець. Коріння цього вчення слід шукати у Старому Заповіті, де наявна оповідь про царя Соломона, що був відданий Богові і тому удостоївся чести збудувати для Всевишнього величний храм. Зазіхання на Божий дім є страшним блюзнірством, це викликає справедливе обурення письменника-християнина і надає образу вітру зловісного, майже диявольского забарвлення (тим паче, що вітер "огнεм хра́мы запаля́εтъ" ). Також у вірші сказано, що вітер "стра(ш)ли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀", це свідчить, що автор вважає силу цього явища не лише великою, а й надприродньою, бо лише надприродня потуга дає можливість творити дива. І нарешті останній рядок вказує на залежність стихії од Божої волі - лише заборона Бога не дає їй зрівняти з долинами гори. Як бачимо, Климентій Зіновіїв сприймав вітер як лиху силу, проте визнавав її могутність і навіть деякі позитивні сторони:
А признаε(мъ) пра́вда ε(ст) [ча́со(м) хо(ч) мала́A] о(т) вЂтра выго́да:
кгды бываε(т) в(ъ) сл̃нε(ч)номъ палέн(ъ)ю охло́да.
I на вЂян(ъ)A з(ъ)божа помЂрны(и) надо́бεнъ:
а бо́лЂε нε вЂмы на что̀ ю́жъ подо́бεнъ.
Зовсім іншою є думка письменника про вогонь. Климентій говорить не лише про очевидну вигоду цього явища для людини, а про його незвичайну природу. Полум*я. як і вітер, має руйнівні властивості, але цього разу автор згадує про них без найменшої тіні осуду, просто констатуючи їхню наявність:
На збы(т) створилъ б̃гъ дивно огнε(н)ны(и) εлεмε(н)тъ:
которы(и) растлЂва́εтъ и крЂпки(и) фундамε(н)тъ.
А нЂ(ст) мощно нико(г)да̀ пламε(н) в руки взя́ти:
и(ж) бы пла́мε(н)ну тя́жε(ст) возмо(г)лъ кто̀ дозна́ти.
Ты(л)ко вся́кому εго трεбЂ сεбЂ мЂти:
тако я́сти варити, я́ко и согрЂти.
А что чу(д)нЂε жε с ка́мεніA ро́дитъ:
а во іны(х) вέща(x) нЂ(ст) вовЂки нε пло́дитъ. (2,32)
Даний уривок демонструє, що поет проявляє до вогню не лише практичний інтерес (наприклад, як до джерела тепла), а й інтерес дослідника-натураліста: Климентій здивований тим, що вогонь може з*являтися з каменю, адже на камені не може прорости жодна рослина, камінням не харчується жодна жива істота. У християнському світобаченні, що є однією з головних підвалин українськоїу барокової культури, образ каменю має подвійну семантику: з одного боку камінь означає глухоту, пустку, байдужість і бездуховність, не-життя. В одній з евангельских притч Месія розповідає про сіяча, який розкидав зерня: одне зернина впала на добрий ґрунт і проросло (вони стали символом людини, яка прийняла вчення Спасителя і дала плоди своєї віри), інша зернина так само впала на добру землю, але її заглушило високе терня (символ людини, яка чула послання од Всевишнього, але забула про нього у мирській суєті), а третя зернина впала на камінь і не змогла прорости взагалі (символ людини, яка відкинула Боже Слово від самого початку). Водночас камінь (скеля) є символом твердої і непохитної віри, сили та мужности: в иншій новозаповітній притчі Христос порівнює щирого віруючого з людиною, яка збудувала на камені свій дім - завядки своїй надійній основі цей дім зміг вистояти у вирі життєвих незгод і не завалитися. Каменем (скелею) Спаситель нарік одного зі своїх апостолів, рибалку Симона, обіцявши збудувати на цьому "камені" Свою Церкву. Яке саме значення має образ каменю у вірші Климентія, однозначно сказати важко: найбільш імовірним є припущення, що вогонь дивує автора саме своїм народженням на зазделегідь безплідній основі, однак цілком логічним буде й таке пояснення - вогонь (Боже благословіння) з*являється на камені (твердій вірі), що свідчить про його винятковість. Тут доречно згадати і те, що образ вогню у Святому Письмі нерідко означає Божу милість і покровительство (Господь являвся ізраїльтянам в образі огненного стовпа, у книзі Діянь Святий Дух сходить на апостолів в образі язиків полум*я та ин.). В контексті даної інтерпретації нового значення набувають нижченаведені рядки:
КотроA то выго́ды о(т) насъ нε о(т)и(и)му(и):
лε(ч) до ко(н)чины̀ вЂковъ в ка́мεни zахову(и) (2, 32)
Можна стверджувати, що автор не просто благає Всевишнього забезпечити людей вогнем для обігріву оселі і приготування їжі, а й просить послати людям тверду віру, яка спиратиметься на Божу благодать.
Набагато приземленішим є погляд Климентія на тваринний світ. Усіх звірів він ділить на "бидло", "бестій" і "скот", обравши за критерії зовнішні ознаки тварин і їхню роль у господарстві - "скот" має роги, м*ясо "бидла", на відміну від м*яса "бестій" християнський люд вживає у їжу, в той час як "бестії" дають добре хутро для одягу:
Ско́том правε рога́тыи товар сA называ́εтъ:
то εст воловε кра́вы, тако повЂда́εтъ.
А що быдломъ то εст сA конЂ імεну́ютъ:
о чεсом и славя́нε так свЂдЂтεлству́ютъ.
Бεстіями ж волкѝ лвы̀ и ψи нарыцаютъ:
и інъ звЂр которых крстянε мяс нε вжывают.
Токмо на ωдεжды кожы іхъ вышмεниты:
хто сA споможεт изъ ных кожъ сεбЂ пошити. (2, 168)
Поділ за вищезгаданими критеріями призводить до курйозу (цілком характерного для барокової літератури явища): серед бестій разом з численними дикими хижаками опиняються травоїдні і "рогаті" (тобто такі, що мають належати до категорії "скот") тварини - "дикіε козы". А загалом фауна в очах Климентія Зіновієва не є чимось незвичним: поет дивиться на звірів з насамперед з практичної і "гастрономічної" позиції, лиш іноді цікавлячись їхнім природнім життям: так великі хижаки (вірш "Ω лва́хъ, и ω мεдвέдя (х)...") приносять шкоду, бо з*їдають худобу і людей (однак слід зауважити, що в цьому творі автор шкодує, що Бог наділив великою силою саме таких шкідливих істот, а не людей), свиня має цілком придатне для споживання хрещеними людьми м*ясо (вірш "Ω свинія́хъ"), риба так само їстівна, і її можна їсти під час посту ("Ω ры́бахъ"), коти мають ловити мишей, натомість часто цуплять людську їжу з мисок ("Ω кота́хъ"), зайці полохають подорожніх, псують городину і потерпають від мисливців і різних тварин ("Ω zаицахъ"), а лихий кінь може завдати своєму господареві чимало клопотів ("Ω ко́няхъ zлы́хъ...": слід зауважити, що неслухняного коня поет порівнює зі злою жінкою і радить хазяїну нещадно карати обох кийками). Осторонь від усіх перелічених творів стоїть вірш "Ω дрέвах всяких...": даний текст вирізняється насамперед тематикою (він присвячений рослинам), а також тим, що Климентій не вдається у ньому до звичайного опису різних видів дерев і трав і до характеристики їхніх властивостей. Натомість автор відзначає дивну рису, що притаманна флорі - здатність до відродження:
Дрεва и зεліA дх̃у в сεбЂ нε ма́ютъ:
а бεздушныε якъ живыε возрастаютъ:
I нε тылко тоε, жε онѝ возрастают:
алε что жывотныε и плоды ражда́ютъ.
I ды́внЂи жε зсЂчεнно і́но дрεво отраста́εтъ:
а чл̃къ у́мε(р)ши впятъ жывъ нε быва́εтъ.(2,198)
Письменник не може збагнути, чому неживі древа і трави не лише ростуть і дають (народжують) плід, як тварини і люди, але ще більше його дивує спроможність деяких дерев відроджуватися після своєї "загибелі". Цей факт виходить за межі не лише побутових, але й релігійно-філософських уявлень поета. Схожу картину бачимо й у вірші "Ω громЂ": тут Климентій так само стикається з незрозумілим для нього явищем (громом), природу якого він не може осягнути. Втім, таємницю даного природного явища автор пояснює Божою волею: якщо Творець не хоче, щоб людина знала всі секрети світобудови, то так воно і має бути.
Як частину Божого промислу розглядав природу віршотворець Лазар Баранович, що, як і Климентій Зіновіїв, належав до церковних кіл (обіймав посаду Чернігівського і Новгород-Сіверського єпископа, згодом отримав сан архієпископа). У своїх присвячених натурі віршах Баранович робить акцент на мудрості Всевишнього, Який установив чіткий порядок взаємодії природних явищ, завдяки чому люди і весь світ можуть жити і прославляти Творця:
Місяць щоночі з-за обрію сходить,
Сила господня над ним верховодить.
Факел то Божий немеркнучи сяє,
Нам серед ночі пітьму розганяє.
Зорі свічками поблискують з неба —
Бога хвалити за те людям треба. (1,)
Представлені в цьому уривку солярні образи мають подвійне смислове навантаження: автор недаремно вживає метафори, називаючи місяць "факелом" (смолоскипом), а зорі - свічками. "Факел" (смолоскип) є ознакою провідника, поводиря, того, хто йде першим й освічує дорогу всім иншим. Оскільки у даному вірші "факел" є "Божий", то логічним є припущення, що поет говорить про Бога як надійного провідника, який здатен вказати людині шлях до щастя. Також варто зазначити, що у Святому Письмі Господь неодноразово виконував саме таку роль (напр., виведення ізраїльського народу з рабства египетського до обітованної землі). Що ж до зірок, яких письменник ототожнює зі свічками, то тут слід згадати, що свічки є атрибутом православного храму (Баранович був ревним прихильником і захисником православ*я), а згідно з ученням східної християнської церкви храм (як уже було сказано вище) є святинею, місцем перебування Бога. Таким чином автор натякає, що вся природа є Божим храмом, зведеним задля Його слави і величі. Не менш промовистим є й наступний уривок тексту:
Місяцем, Сонцем Творець, як м'ячами,
Кида по небу, мов грається з нами.
Людям до речі та божа забава,
Богу за неї повік буде слава... (1,)
Тема гри є доволі поширеною у бароковій філософії і бароковому письменстві. Людина бароко нерідко сприймала життя як суцільну гру - авантюрну, небезпечну, але водночас захопливу і цікаву. Головним гравцем нерідко виступав сам Бог, який спонукав людину до мандрівок, роздумів, непередбачуваних і рішучих дій. Представлена у вірші Божа гра хоч і містить елементи авантюризму (Творець бавиться світилами, як м*ячами), проте не несе людям нічого лихого, лише корисне:
Гра та дає нам всі овочі й злаки —
Як же за неї не скласти подяки?
Сонце промінням поля зогріває,
Буйним колоссям людей наділяє. (1,)
Досить цікава образна система постає перед читачем у вірші "В полі робота, до неї охота" - у ньому автор порівнює польові роботи з ратною битвою, коріння такого прийому слід шукати насамперед в біографії письменника і тодішніх історичних реаліях. Баранович жив у XVII cт, в час, коли в Україні майже не вщухали суспільно-політичні катаклізми і відбулася низка важливих і доленосних подій: національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти польского панування, фатальний союз з Московським царством, який призвів до нових заворушень і конфліктів, поділ українських земель між Москвою і Польщею. Масова смертність внаслідок військових дій, зростання міжнаціональної і міжконфесійної нетерпимости, втрата надії і віри в майбутнє - все це знайшло відображення у творчости митця (вірші "Світ збурили грози на людські сльози", "Меч землю рубнув, у крові потонув", "Скрізь по Україні видно лиш руїни"). Тож не дивно, що кривавим воєнним сутичкам поет протиставляє мирну працю на ниві:
Начебто списи, колосся по полю,
Люди колосся стинають без болю.
Піт із них ллється, то рать не кривава,
Праця нелегка, жнива — не забава.
Зводяться скирти в полях, мов могили,
Буде чим людям підкріплювать сили. (1,)
Така праця є одним з ідеалів письменника: Баранович навмисно вказує на її неагресивну сутність ( "колосся стинають без болю", "рать не кривава"), навіть образ могил, на які обертаються польові скирти, не несе в собі ніякого негативу. Таким чином поле бою обертається на поле достатку. Ця картина важкої, але плідної роботи демонструє єднання людини з природою.
Однак всі вірші Лазаря Барановича на природну тематику мають оптимістичний характер, доказом чого є твір "Веселка ясніє, кожен радіє". Автор розпочинає твір славослів*ям на адресу веселки, вихваляючи її красу і пишноту:
Веселці небом у красі препишній
Звелів простертись з краю в край Всевишній.
Барвисто сонце світлом у ній грає
І дивом дивним понад світом сяє. (1,)
Письменник вводить у текст образ зброї, а також вдається до алюзії на античну мітологію, згадуючи про трагічно загиблого Фоанта (Товманта), сина Борисфена (Дніпра):
Товманта донька, захвату ти гідна,
Людськії очі полониш побідно!
Хай лиш художник фарбами змалює
Взірець, що небо в ній йому дарує.
Той лук стріли і тетиви не знає,
Не війни — спокій людям провіщає.
Баранович переосмислює образ військової зброї (луку) і надає йому нового значення: поет називає луком саму веселку (основою цієї метафори, вочевидь, стала візуальна подібність райдуги до рукоятки), наголошуючи при цьому на відсутности тятиви і стріл, тобто тих елементів, які відіграють головну роль у процесі метання, а значить і вбивства. Без цих складників лук втрачає страшну сутність і набуває нового єства – тепер він звіщає людям мир і тішить око. Але останні рядки твору просякнуто песимізмом – "мирний" лук, на відміну від багатьох свої бойових побратимів, існує на світі недовго:
На жаль, короткий вік веселка має —
З красою в світі завжди так буває:
Що лиш природа красне намалює,
Якась хвороба те нараз плюндрує.
Сумна доля райдуги наводить письменника на невтішний висновок стосовно всього прекрасного, що є на землі. Кінець вірша утверджує принцип двоєдности (дуалізму), важливу рису світогляду барокової людини: у Всесвіті існує два різні, взаємно ворожі начала, які ведуть непримиренну війну – вони постійно переслідують одне одного, утворюючи суперечливу і химерну сполуку. Так за життям навшпиньки іде смерть, за добром мандрує і лихо, на красу прекрасне повсякчас чатує руйнівна хвороба.
В іншому творі ("Світ збурили грози на людські сльози") Баранович вдається до образу моря, який означає жорстокість і неспокій навколишньої дійсности:
Що в морі хвилі, то біди на світі,
Під ними мало хто може вціліти,
А як вцілієш в навальностях моря,
Зазнати можеш од ближнього горя.
Слід зазначити, що цю метафору використовували й інші барокові письменники, зокрема згадуваний уже Григорій Сковорода.
Однак Баранович вводить у свої тексти не лише образи світил і стихій. У вірші "Автор жалкує і апелює" зустрічаємо представників фауни – як свійських тварин, так і диких:
Так ото бджоли — мед самі збирають,
А мед той інші потім споживають.
Так і в овечки вовна є кошлата,
Та з її вовни іншим тепла шата.
Птахи по гніздах пташенят годують —
Яструби хижі їх собі полюють.
Віл працьовитий так у плузі ходить,
А врожай людям, не волові, родить.
Цілком логічне припущення, що опис експлуатації звірів людиною і привласнення людьми їхньої праці є натяком на соціальну нерівність, яка неодноразово ставала причиною численних конфліктів і воєн. Та якщо поглянути на вищенаведені рядки в контексті всього твору, стає зрозуміло, що його головна думка інша: поет утверджує ідею безкорисливої праці задля ближнього – одну з найбільших християнських чеснот. Таке діяння очищує людську душу і підносить її д Бога. У вірші недаремно згадано про ягоди, які рясніють у садочку, і про польові роботи: образ дерева або ж гілки, що має родити добрий плід, а також образ сіячів і женців (тобто робітників, що працюють у полі) знаходимо у Святому Письмі, зокрема у Новому Заповіті.
Досить своєрідним є бачення натури у творчости віршотворця XVII ст. Іоана Величковського. Цей автор проводить паралелі між природними процесами і людським життям: так, говорячи про зміну пір року, Величковський згадує і примхи людського віку ("О сивизні"):
Зима, наставши, прейдет у дом своим бЂгом,
нам же, єгда влас главный покрыєтся снЂгом,
Уже и весна прейдет, уже и зной лЂтный,
а тот з главы нашея мраз не згинет цвЂтний.
Якщо природа у своєму розвиткові йде циклічним шляхом – шляхом колообігу, коли минулий період через певний проміжок часу настає знову, то життєвий шлях людини має зовсім інший характер – лінійний, тобто рух від початку до неминучого фіналу, після якого земна путь остаточно завершується. Цю думку Величковський підкреслює за допомогою метафори, вказуючи на подібність сивого волосся до снігу – незмінного атрибуту зими.
Інший художній образ для опису земного шляху людини бачимо у вірші "Гды плывуть, неровни сут в смаку рЂкам рЂки...": тут письменник порівнює плин життя з плином річок:
Гды плывуть, неровни сут в смаку рЂкам рЂки —
за живота так люде, пани и калЂки;
Єднакий зась смак стаєт рЂкам, впадшим в море —
так всЂх нас смерть ровняєт, всЂм от неи горе.
Річки і людей об'єднує як нерівність (у природі є великі і малі ріки, так само як у людському суспільстві існують можні і жебраки), так і спільний кінець – усі потоки рано чи пізно впадають у море, усі люди рано чи пізно вмирають. Цей факт поет констатує з властивим бароковому світоглядові песимізмом й усвідомленням безпорадности всього сущого перед невблаганною долею.
Але варто зауважити, що кінець фізичного тіла за християнським віровченням (Величковський, подібно до Лазаря Барановича і Климентія Зіновієва, належав до церковних кіл) не є найстрашнішою бідою. Найбільшим злом для християнина була смерть духовна – відступництво від Бога, за яке грішники накликали на себе суворе покарання у своєму посмертному бутті. Що ж до загибелі немічної плоті, то його часто тлумачили не як трагедію, а як звільнення: душа залишає свою недосконалу оболонку, щоб удостоїтися блаженства і радости у Небесному царстві. Земний світ часто сприймали як тимчасову оселю, як в'язницю, таку ж думку висловлено у вірші "Земля, аки темница человЂку...":
Земля, аки темница человЂку, се бо
аки каменни стЂнЂ[ы] окрест землЂ небо,
ГрЂси — стражіє крЂпцы, узы же суть тЂло,
в нем же мЂсто узника душа страждет зЂло.
У своїх роздумах про явища натури Величковський, як і Баранович, вдається до солярних образів, що видно на прикладі твору "Солнце, время":
Прудко єст солнце, але прудшій час немало,
час нЂколи, а солнце колись юж стояло.
Останній рядок містить натяк на старозаповітну історію про битву при Гаваоні, коли Господь навмисне зупинив над землею сонячний диск, щоб дати ізраїльтянам можливість подолати своїх ворогів при денному світлі. Поет зауважує, що рух часу, на відміну від руху світила, не зупиняв ще ніхто, тому врем'я випереджає навіть Сонце.
Дослідження природи як складного, загадкового і незбагненного явища займає важливе місце в українській літературі барокової доби. Климентій Зіновіїв, Лазар Баранович та Іоан Величковський неодноразово зверталися до теми натури, розмірковуючи про людське життя, Божий промисел і мінливість навколишнього світу.

Київ, 2015 р.

Тема природи, її властивостей, сутності і таємниць, посідає вагоме місце в українській літературі доби бароко. І хоча, як зазначав Дмитро Чижевський, жанр природознавчого трактату був відсутній у вітчизняному письменстві, українські митці все ж не оминали своєю увагою природні явища і процеси, розмірковуючи над їхнім місцем у світобудові і їхньої роллю в людському житті. Яскравим прикладом цього є спадщина двох письменників барокового періоду - Григорія Сковороди і Климентія Зіновієва.
Поет, мислитель і байкар Григорій Сковорода розглядав природу як одну з іпостасей Бога: митець сповідував пантеїзм, за яким Всевишній проявляє себе не лише через своє слово (Біблію), а й через своє творіння, через весь навколишній світ, через його закони і таїни. Твори Сковороди нерідко сповнені похвалі природі, її гармонії і красі. Письменник протиставляє природу місту: місто символізує мирську метушню, підступну пастку, у якій може опинитися необачна людина, в той час коли природа є символом спокою і радости:
Ах поля, поля зелены,
Поля, цвЂтами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!

Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые лЂса! [3, 70]

Поданий перелік елементів природних пейзажів можна потрактувати як складний образ ще одного філософсько-естетичного ідеалу письменника: "потоки чисты" означають звільнення від невігластва і скверни, оскільки образ води, за християнським ученням, символізує очищення і духовне переродження, зречення старого буття і перехід до буття оновленого; "берега трависті" - символ буйного і багатого врожаю, себто корисної і продуктивної діяльності, її результатів, також берег часто трактують як кінець подорожі, як досягнення мети. Автор, як бачимо, не шкодує епітетів ("зелены", "трависты", "чисты"), вдається до метафори ("Ах ваши волоса, вы, кудрявы лЂса!"), яка свідчить, що митець, наділяючи ліс людскою ознакою ("волосами"), ставиться до нього не як до безликого і неживого об*єкту, а як до людини, як до близької істоти. Вірш містить елементи пасторального твору, зокрема образ пастуха, що глядить отару:
А когда взойшла денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет .
И на свою свирЂль выдает дрожливый трЂль. [3, 70]

Цей образ так само вказує на головну ідею твору: єднання людини з навколишнім світом. Музика, якою шумить "воздух растворенный", і пісня, яку співає "всяка птица", лунають в унісон з "трЂлью" пастуха. Завершується твір суворим вироком суєті і марноті:
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлЂба куском умру на мЂстЂ таком. [3, 70]
Наявний образ міста ("города"), що його автор наділяє епітетом "премноголюдны", як і образ "трудных" (важких) дум, символізує те непотрібне і зайве, чого хоче позбутися (а радше - взагалі уникнути) мислитель. Натомість образ шматка хліба має зовсім іншу семантику: хліб віддавна асоціюється з життям, з насиченням і достатком. Проте помилковим буде припущення, що Сковорода, вдаючись до цього образу, говорить про достаток матеріальний: ідея втечі від "премноголюдних міст", а ширше - від усього метушливого світу свідчить проти цього. Доречно згадати, як пояснюють образ хліба у християнській традиції. Ісус Христос говорив про себе, що Він - Хліб життя. Святе Письмо вчить, що кожен, хто заживатиме сього хлібу, не лише насититься, але й житиме вічно. Тобто мова йде насамперед про багатство духовне, про бажання нагодувати не так своє тіло, як свою душу. Тож навіть авторський намір умерти не має песимістичного характеру: таке завершення життєвого шляху не є трагічним, оскільки автор залишає світ, будучи духовно насиченим, зі спокоєм у серці.
Співзвучним вищерозглянутом твору є "ПЂснь 16" ("Прошли облака..."):

О прелестный мір! Ты мнЂ — окіан, пучина.
Ты — мрак, облак, вихр 8, тоска, кручина.
Се радуга прекрасная мнЂ вéдро блистает,
Сердечная голубочка мнЂ мир 9 вЂщает. [3, 72]

Даний текст, на перший погляд, дисонує з попереднім твором за своїм настроєм. Проте під час розгляду цього вірша в контексті біблійного вчення стає зрозуміло, що автор має на увазі не світ, сотворенний Богом, а ворожий Творцеві "мір" - царство гріхів і пороків, нищівну стихію, яка опирається кожному, хто стає на шлях духовного зростання. Письменник вживає два пароніми - "мір" і "мир", вдаючись у такий спосіб до властивої для барокової літератури гри слів, що підкреслює зміст сказаного у творі: слово "мир" означає душевний спокій і внутрішню гармонію, в той час як лексема "мір" означає океан марноти, від якого автор прагне утекти. У вірші з'
являється образ моря, а також й інших природних явищ - хмар, темряви, виру. Але не всі вони мають негативне забарвлення: так "радуга прекрасная" тішить ліричного героя своїм блиском, а "сердечная голубочка" звіщає йому мир. Тут доречно згадати і біблійний образ голуба, у подобі якого зійшов на Спасителя Святий Дух, а також старозаповітний образ голубки, що принесла Ноєві зелену гілку, а з нею і звістку про те, що десь є омріяна земля. Зв'язок між цими образами очевидний: Сковорода ясно говорить, що мир і надія у його душі даровані самим Богом (Святий Дух, згідно з християнським вченням, є однією з трьох іпостасей Всевишнього разом з Отцем і Сином):

Прощай, о печаль! Прощай, прощай, зла утроба!
Я на ноги встал, воскрес от гроба.
О отрасле Давидовска! Ты брег мнЂ и кифа ,
Ты радуга, жизнь, ведро мнЂ, свЂт, мир, олива. [3, 75]

Поет звертається до Всевишнього ("гілкою Давидовою" називали Ісуса Христа, чий родовід сягає старозаповітного царя Давида, батька премудрого Соломона), називає його берегом (згадаймо образ берега як надійного прихистку), а також життям, веселкою, світлом, миром тощо. Кожне з цих найменувань свідчить, що письменник не відокремлює творіння від Творця, що Творець і творіння є для нього нерозривною єдністю. Милуючись красою Всесвіту, митець милується Самим Богом.
Будучи втіленням Божої величі і Божої волі натура, подібно до свого Творця, постає не лише захисником і благодійником, а й наставником людини, усіляко напучуючи її, подаючи взірець або ж приклад. Так зміна пір року і швидке зростання козеняти, що перетворюється на дорослого цапа, нагадує чоловіку про його власний короткий вік на цій землі ("ПЂснь 30-я"):

ОсЂнь нам проходит, а весна прошла ,
Мать козленка родит, как весна пришла.
Едва лЂто запало, а козля цапом стало,
Цап бородатый.

Ах, отвержем печали! Ах, вЂк наш краткій, малый! [2, 89]

Проте довголіття не є для Сковороди самоціллю:

Проживи хоть 300 лЂт, проживи хоть цЂлый свЂт,
Что тебЂ то помогает,
Естли сердце внутрь рыдает? [3, 86]

Оскільки людина сама є Божим творінням, все необхідне для свого щастя вона містить у власній душі. Самопізнання, внутрішній шлях до Бога в собі - одна з основ барокового світогляду, блукання лабіринтами власної душі є не менш захопливим, аніж мандрівка "зовнішнім" світом. Проте подорож всередину самого себе у Сковороди не є тривожною і небезпечною: філософ упевнений, що в надрах свого єства людина обов*язково знайде найцінніші духовні скарби:

Брось, пожалуй, думать мнЂ, сколько жителей в лунЂ!
Брось Коперниковски сферы.
Глянь в сердечныя пещеры!
В душЂ твоей глагол, вот будеш с ним весьол!

Бог есть лутчій астроном, он наилутчій економ.
Мать блаженная натура
Не творит ничто же здура.[3, 86]

Тут наявна досить дивний на перший погляд виступ проти науки: протиставляючи "сердечні печери" (себто шлях самопізнання) "сферам Коперниковим" (тобто природознавчій науці, роботі, що спрямована на виявлення, опис і систематизацію явищ натури), автор все ж не відкидає науку як таку. Бароко, як і доба Ренесансу, не заперечувало науково-дослідницької діяльности, але якщо людина часів Відродження вірила у те, що наука є всесильною і всепереможною, то художники і мислителі епохи бароко дивилися на науку як на дієвий спосіб пізнання дійсности, який, однак, не дає відповіді на всі питання і ключів од усіх загадок і таємниць. Спроби пізнати світ, а тим паче Бога (котрий за своєю природою "наилутчій астроном") спираючись лише на саму науку є марними, і Сковорода, будучи добре освіченою людиною, це розумів, віддаючи належне Божій мудрости, яку не спроможна збагнути жодна людина. Поет недарма вдається до саме такої антитези: людська душа за своєю суттю є не менш глибокою і маловивченою, ніж космос.
Ідея природи як Божого промислу представлена й у сковородинівських байках. Переважна більшість персонажів циклу "Басни Харковскія" належать до тваринного світу, тобто до світу натури, це ніби натякає на те, що саме натура (точніше - Бог, що явив себе через неї) є джерелом всякої мудрости і відповіді на усі запитання. У байках Сковорода так само доводить, що любомудрам і шукачам істини приємніше бути на лоні природи, аніж перебувати у галасливих і сповнених облуди містах, прикладом чого є байка "Орел и сорока". Образ Орла демонструє читачеві особистість, яка розірвала зв*язки з тлінним світом і лише іноді контактує з ним тому, що до цього її спонукають нечисленні потреби (у їжі, одязі тощо). Коріння такого світогляду знаходимо у вченні християнської Церкви, яка від початку свого існування оголосила, що кожен, хто хоче наблизитися до Бога і вічності, має зректися мирської метушні. Що стосується образу Сороки, то він представляє тип людини мирської, такої, яка міцно прив'язана до світу, через що й не спроможна зрозуміти причину духовних пошуків Орла. Сам пошук у байці представлено як політ - дуже влучна метафора, адже й духовний розвиток людини часто характеризують як нестримний злет її душі. Також у даному циклі творів наявна думка про марність будь-яких спроб міняти встановлений Усевишнім порядок речей: байка "ВЂтер и философ" висміює мудрагеля, який звинувачує вітер у тому, що той дме (тобто виконує свою, визначену Творчем функцію), і тим самим повстає проти волі Божої через свою глупоту, а байка "Д†курицы" доводить, що кожна істота має робити те, до чого її покликала природа. У байці "Собака и кобыла" автор говорить, що натура сама пробуджує в людині охоту до певного роду діяльності і веде її шляхом набуття досвіду, який породжує мистецтво.
На природу як на складне і багатолике явище звертав увагу й инший український письменник доби Бароко, Климентій Зіновіїв, проте його візія натури дещо відрізнялася від поглядів Сковороди. Климентій Зіновіїв так само визнавав натуру і її прояви наслідками волі Всевишнього, однак, спостерігаючи за стихіями, фауною і флорою, він не створює ніякої складної філософської системи про вплив природи на людину і її духовний шлях. Природа для цього автора - то є насамперед даність, невід'ємна частина світу, Боже творіння, та аж ніяк не мудрий вчитель і провідник. Климентій говорить про вогонь, дим і вітер, про шкоду і користь, яку вони приносять людям, про деякі їхні властивості, часом не зовсім йому зрозумілі:
Подобно створил богъ вЂтръ болшъ людεм на пакост:
нεжε на выго́ду: кгды ж чинит многу и на́паст.
То εст бЂду̀ творит, іжъ огнεм хра́мы запаля́εтъ:
и множεство въ водахъ людεи потопля́εтъ.
А особно іногда клЂты прεвраща́εтъ
и зъ фундамεнту стрεмглав часом обраща́εтъ.
А ча́сом на людεи зъ стран многии врεд прино́ситъ:
на ско́ты и на быдла zаразливост вно́ситъ.
А часом тεж бу́рεю кру́шыт и дрεвεса̀:
и страшли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀.
А іногда особъ зас кого̀ и zморо́зитъ:
а́щε и зъ мра́зом въ зы́мном ча́сЂ сA умно́житъ.
Ему́ жε а́щε б зво́лилъ бог̃ъ во́лю пода́ти:
то моглъ бы зъ долы́нами и го́ры зравня́ти. [2, 32]

Перелічивши всі біди, що їх завдає вітер людям, поет зазначає: ця шкідлива стихія все ж перебуває у владі всемогутнього Бога, який стримує її руйнівну потугу. Оскільки Господь не творить нічого дарма, Климентій визнає, що вітер подеколи приносить людям і користь, яка, проте, не є співмірною з вищезгаданими нещастями:
А признаεм правда εст ча́сом хоч мала́A
от вЂтра выго́да:
кгды бываεт въ солнεчномъ палεнъю охло́да.
I на вЂянъA зъбожа помЂрныи надо́бεнъ:
а бо́лЂε нε вЂмы на что̀ ю́жъ подо́бεнъ.[2, 32]

З набагато більшою симпатією автор говорить про вогонь. Письменник не лише відзначає його корисні властивості, а й дивується його природі, зокрема здатності "народжуватися в камені", нищити дуже тверду материю ("крепкии фундамЂнт") і з'являтися завдяки сонячному променеві:

Тылко вся́кому εго трεбЂ сεбЂ мЂти:
тако я́сти варити, я́ко и согрЂти.
А что чуднЂε жε с ка́мεніA ро́дитъ:
а во іных вέщаx нЂст вовЂки нε пло́дитъ.
Кром особно въ крvста́лεх житεлствуεтъ таино:
и про́мεнεм солнέчнымъ можεтъ выити я́вно. [2, 33]

Однак тут у Климентії прокидається не лише цікавий дослідник, а й ревний християнин: поет згадує про біблійний образ геєни огненної, що її Господь приготував для численних грішників, ця згадка викликає у нього побожний страх. Таким чином образ вогню набуває подвійного, доволі суперечливого значення:

I я́ко всὲ дал божε чловεчому роду:
тако и о́гнь створилъ εсѝ намъ на выго́ду.
...
Бо̀ и zа тоε дЂло тA благодарству́εмъ:
а по кончинах наших вгасѝ молεбству́εмъ.
Абыхмо тогда̀ ужѐ ни зрЂли вовЂки:
εго жε грЂшным εсѝ зготова́лъ прεд вЂки. [2, 33]

Іноді, розмірковуючи над тим чи іншим явищем, Климентій не приховує своєї безпорадности: у вірші, що присвячений димові ("Ω ды́мЂ"), поет щиро дивується і не може збагнути, куди він, піднявшись угору, зникає, натомість доходить висновку, що такий процес був навмисно задуманий Богом, аби дим не застеляв людям сонця й небес. Ще таємничішим для поета є грім: серйозною перешкодою для осмислення цього явища є той факт, що про нього нічого не писав святий Іоан Богослов, автор біблійної книги Об'явлення. Відсутність в Іоана згадок про грім переконує Климентія в тому, що людям не слід про нього замислюватися, бо на те немає Божої волі. В даному випадку властивий письменникові інтерес дослідника-природознавця відступає перед іншою питомою рисою барокового світосприйняття - покорою перед Богом і Його незбагненною волею. Це, однак, не заважає поету говорити про натуру з суто практичного погляду:
Богъ гдь сотворил на́мъ врέмεна и лЂта:
котрыε будут трва́ти до кончины̀ свЂта.
I ча́сы тεж всякіи от нεго̀ створεнны:
но наипачε лЂтныε от всЂхъ ухвалέнны.
Лучшεи бо лЂто в нεм жε всяк плод сA ражда́εтъ:
и на зы́мноε врεмA пищу умножа́εтъ.
I что вготуεтъ лЂто zыма̀ прибыра́εтъ:
а растЂніA плодов възымЂ нε быва́εтъ.
I якъ мовят на зы́му лЂто работа́εтъ:
а zыма̀ работати на лЂто нε зна́εтъ. [2, 176]

Що стосується різноманітних звірів, то їм Климентій присвячує невеликий цикл віршів, де описано властивості і вдача тих чи інших тварин, а також їхній вплив на життя людини. Деякі з цих творів містять роздуми, у яких автор звертається до Бога з наріканнями (проте аж ніяк не з претензією) на сотворенних Ним істот: так у вірші "Ω лва́хъ, и ω мεдвέдях..." висловлено жаль з приводу того, що Всевишній не наділив людину такою ж великою силою, яку він дарував бестіям (хижакам; якби людина була такою ж дужою, як і ведмідь, вона б могла краще послужити не лише собі, а й Творцеві (тут дається взнаки специфіка барокового розуміння культу сильної особистості - така особистість може постати, але її призначенням має бути служіння Богові і нікому іншому). А загалом Климентій Зіновіїв розглядає звірів насамперед як вагомий фактор, що впливає на господарську діяльність людини, побіжно відзначаючи їхні риси: зайці шкідливі, бо їдять городину, а шкіра їхня неміцна і тому не годиться для якісного одягу (вірш "О зайцах"), рибу особлива тим, що її можна вживати в їжу навіть під час посту (вірш "О рыбах"), кози дають не вельми смачне і корисне м*ясо ("О козах"), натомість добре м*ясо дає свиня ("О свиніях") тощо. У вищезгаданому циклі виділяється твір "Ω ско́тЂ и ω бы́длу, и о бέстіях", у якому автор робить спробу класифікувати відомих йому тварин, обравши за критерій користь, яку вони приносять людям:
Ско́то(м) правε рога́ты(и) това(р) сA называ́εтъ:
то ε(ст) воловε кра́вы, тако повЂда́εтъ.
А що бы(д)ломъ то ε(ст) сA конЂ імεну́ютъ:
о чεсо(м) и славя́нε та(к) свЂдЂтε(л)ству́ютъ.
Бεстіями ж волкѝ лвы̀ и ψи нарыцаютъ:
и інъ звЂр которых коростянε мяс нε вжыва́ю(т).
Токмо на ωдεжды кожы іхъ вышмεни́ты:
хто сA споможεт изъ ных кожъ сεбЂ поши́ти. [2, 168]

Не оминув поет своєю увагою і рослинний світ, якому присвятив вірш "О древах всяких, и о всяких зеліях...", що за своїм значенням суттєво відрізняється од віршів Климентія про тварин - спостерігаючи за рослинами, письменник уже не ставить питання практичного вжитку і господарської придатности, а розмірковує над дивовижною природою дерев, порівнюючи її з природою людською:
Дрεва и зεліA духу в сεбЂ нε ма́ютъ:
а бεздушныε якъ живыε возрастаютъ:
I нε тылко тоε, жε онѝ возрастают:
алε что жывотныε и плоды ражда́ютъ.
I ды́внЂи жε зсЂчεнно і́но дрεво отраста́εтъ:
а чл̃къ у́мεрши впятъ жывъ нε быва́εтъ.
Кром ґды̀ приидεт богъ живых и мεртвых суди́ти:
тогда̀ всякъ возраст паки возможεт ωжи́ти.
I даи намъ божε в часъ тои нε постиднымъ бы́ти:
и даруи небесноε царство наслЂдити.

Як бачимо, автор здивований тим, що рослини подібні за своїми функціями до живих (одухотворених) істот, і навіть більше - мають здатність до відродження, що не властиве людям. Проте Климентій не намагається пояснити це явище, а просто констатує факт.
Українські барокові поети Климентій Зіновіїв і Григорій Сковорода неодноразово зверталися до теми природи, її особливостей, її ролі в житті людини. Одначе розуміли і бачили природу вони по-різному. Григорій Сковорода розглядав натуру крізь призму філософії пантеїзму, згідно з якою природа є не просто Божим творінням, а й одним зі способів взаємодії людини з Творцем: пізнаючи навколишній світ, чоловік пізнає Бога, а заразом і себе, свою власну душу. Климентій Зіновіїв не робив спроб осмислити натуру за допомогою певного філософського вчення, природа для нього є насамперед даністю, яка не завжди зрозуміла, але яка впливає на людське існування і свідчить про Божу могуть, через що й не може бути проігнорована. Але попри різні візії цього явища обидва митці знаходили в ньому теми для своїх творів і роздумів.

Література:
1. Ісіченко І. Історія української літератури епохи бароко (XVII-XVIII cт.): Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів – Львів, Святогорець, 2011.
2. Климентій Зіновіїв. Вірші, приповісті посполиті. – К.: Наукова думка, 1971.
3. Сковорода Г. Твори: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.1.
4. Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинок д історії української літератури. – К.: Факт, 2007.
5. Чижевський Д. Історія української літератури. – К.: ВЦ "Академія", 2008.


Стаття присвячена темі природи у творчості двох видатних українських письменників доби бароко. Шляхом порівняння творів Григорія Сковороди і Климентія Зіновієва автор доходить висновку щодо спільних і відмінних рис їхніх поглядів на природу як на одну з основних складових навколишнього світу. Об'єктом дослідження стали вірші Климентія Зіновієва та байки і поезії Григорія Сковороди.
Ключові слова: бароко, природа, Григорій Сковорода, Климентій Зіновіїв, вірш, байка.

This article devoted the theme of nature in the works of two famous Ukrainian baroque writers. The author compares the poems and fables of Hryhoriy Skovoroda with the poems by Klymentiy Zynovyiv and argues that the theme of nature as one of the basic elements of the structure of this world. The investigation is based on the poems of Klymentiy Zynovyiv and poems and fables by Hryhoriy Skovoroda.
Key words: baroque, nature, Hryhoriy Skovoroda, Klymentiy Zynovyiv, poem, fable.



Київ, 2015 р.