(на матеріалі творів Григорія Сковороди, Лазаря Барановича і Кирила Транквіліона-Ставровецького)

Мудрість - одна з найбільших чеснот і властивостей, здатність бачити справжню сутність речей і явищ, вміння правильно розуміти хід природніх процесів, прозирати у глибини людського серця і людської душі, приймати за найскрутніших обставин оптимальні рішення, жити у гармонії з собою і в гармонії зі світом. Не дивно, що цю властивість людської вдачі високо цінували усі народи і в усі часи. Не є винятком і барокова доба в українській літературі, що тривала з XVI по XVIII ст. Саме для цього періоду розвитку вітчизняного красного письменства характерне поєднання найкращих здобутків різних культур (напр. європейської та античної), епох (Відродження і Середньовіччя) і країв (Західня Европа, Польща, Чехія та ін.) .Мудрість досліджували, оспівували і звеличували найталановитіші мислителі і письменники, до когорти яких належали такі діячі, як Лазар Баранович, Кирило Транквіліон-Ставровецький і Григорій Сковорода.
Григорій Сковорода у своїй творчості звертався до теми мудрості неодноразово. Мудрість була для письменника великим благом, справжнім скарбом, якого слід було прагнути і шукати. Своє ставлення до цього явища Сковорода висловив у низці творів, зокрема у відомому діалозі "Разговор о премудрости". Про будову твору говорить сама його назва: він представлений розмовою між самою Софією і людиною, яка жадає пізнати її сутність. Автор вдається до персоніфікації описуваного явища і типового для барокової літератури прийому - синтезу античного і християнського вчення, за допомогою чого доводить, що Софія благословляє своєю присутністю всі земні народи, через що вона знає багато країн і має багато імен:
ЧеловЂк . Любезная сестра иль как тебе назвать?
Доброты всякой ты и стройности ты мать.
Скажи мнЂ имя ты, скажи своєе сама;
ВЂть всяка без тебе дурна у нас дума.
Мудрость. У греков звалась я Софіа в древной вЂк,
А мудростю зовет всяк руской человЂк,
Но римлянин мене Мінервою назвал,
А хрістіанин добр Христом мнЂ имя дал.
ЧеловЂк. Скажи, живеш ли ты и в хинских сторонах?
Мудрость. Уже мнЂ имя там в других стоит словах.
ЧеловЂк. Так ты и в варварских вЂть сторонах живіош?
Мудрость. Куда ты мнЂ, друг мой, нелЂпую поіош?
ВЂть без мене, друг мой, одной чертЂ не быть!
И как же мнЂ, скажи, меж хинцамы не жит.
Где ночь и день живет, где лЂто и весна,
Я правлю это всіо с моим отцем одна. (3, 94)
Таким чином Софія дає зрозуміти своєму співрозмовникові, що вона є основою будь-якої путньої думки у будь-якому куточку світу. Показовим є твердження Мудрости про її єдність зі своїм батьком - з Богом, який, за вченням Сковороди, є джерелом всього прекрасного і величного, що є на світі. Тут доречно згадати давньогрецький міф про народження богині мудрости Афіни Паллади: вона народилася просто з голови верховного бога Олімпу - Зевса, і тому від самої своєї появи на світ мала лише одного з батьків. Щодо християнства, то в Євангелії одним з найменувань Ісуса Христа є "Мудрий Порадник". Зрештою, сама Софія каже, що Христом її назвав "добр хрістіанін". Тому Софія є не просто "дочкою" Бога, а ще однією Його іпостассю. Також слід звернути увагу на те, що діалог має іронічний характер: Мудрість по-доброму жартує над недолугістю людини, апелюючи до логіки і здорового глузду. Її опонент тим часом демонструє не лише інтелектуальну обмеженість, а й релігійний фанатизм:
ЧеловЂк. Скажи ж, кто твой отец? Не гнЂвайсь на глупца.
Мудрость. Познай вперіод меня, познаеш и отца.
ЧеловЂк. А с хинцами ты как обходишся, открой?
Мудрость. Так точно, как и здесь: смотрю, кто мой, то мой.
ЧеловЂк. Там толко вЂть одны погибшіе живут?
Мудрость. Сестра вам это лжет, так точно, как и тут
ЧеловЂк. А раз†ж есть сестра твоя?
Мудрость. Да, у меня.
Сестра моя родна, как точно ноч у дня.
ЧеловЂк. И лжет она всегда, хотя одной роднЂ?
Мудрость. ВЂть одного отца, но дЂти не однЂ.
ЧеловЂк. Зовут же как?
Мудрость. Ей сто имен. Она
Однак у россіан есть безтолковщина.
ЧеловЂк. С рогами ли она?
Мудрость. Дурак!
ЧеловЂк. Иль с бородой?
Иль в клабукЂ? (3, 94)
Під час діалогу "человЂк" демонструє властиву багатьом невігласам і фанатикам ваду - він засуджує все, що виходить за межі його світогляду. Його дивує, що мудрість може жити серед китайців (хінців"), серед так званих "варварів", тобто серед не-християнського, а отже "нерозумного" і "невірного" люду. У відповідь на це Софія розповідає йому про існування своєї сестри-антипода, яка наводить на людей морок та оману. Такий дуалізм загалом був властивий для світогляду барокових мислителів: у світі наявні два протилежні начала, дві стихії, які нещадно між собою борються. Причому ця боротьба, за визначенням Дмитра Чижевського, не має гармонійного характеру і не врівноважує світ - кожне з цих двох начал прагне остаточно підпорядкувати або ж знищити інше, це робить протистояння страшним і запеклим. Однак Сковорода все ж не робить антагонізм між сестрами таким непримиренним: Мудрість порівнює свій зв*язок з сестрою зі зв*язком ночі й дня, що наводить на висновок про відносно "мирне" співіснування цих двох стихій.
Григорій Сковорода розумів мудрість як "веселие сердца", як життя згідно зі своїм природним покликанням (ідея "сродної праці"), як внутрішню гармонію, що породжена єдністю з природою і Богом, а також пізнанням власної душі, де, як був переконаний філософ, є все, чого потребує чоловік. У своїй творчости мислитель часто висміює нерозумних людей, яких неситий світ ("мір") полонив і прирік на вічну гонитву за примарними ідеалами самозвеличення і наживи. Однією з головних ознак мудрости є глибокий і непорушний внутрішній спокій, який властивий Сові, персонажу відомої байки "Сова і дрозд":
"Как только Сову усмотрЂли птицы, начали взапуски щипать.
— Не досадно ли вам, сударыня, — спросил Дроздик, — что без всякой вашей винности нападают? И не дивно ли ето?
— Нимало не дивно, — отвЂчала она. — Они и между собою то же самое всегда дЂлают. А что касается до досады, она мнЂ сносна тЂм, что хотя мене сороки с воронами и граками щиплют, однак орел с пугачем не трогают, притом и афинскіе граждане имЂют мене в почтеніи.
Сила. Лучше у одного разумнаго и добродушнаго быть в любви и почтеніи, нежели у тысячЂ дураков. (3, 115)
Своєрідним антиподом Сови виступає вчений з байки "ВЂтер и Філософ". Цей персонаж представляє тип "освіченого дурня" - людини, яка опанувала багато наук і вивчила бізліч фактів, проте так і не спромоглася осягнути справжньої суті досліджуваних нею речей. Такі люди є носіями фальшивої, несправжньої мудрости, вони не мудреці, а звичайнісінькі мудрагелі: їхня освіта не дала їм душевного спокою і гармонії, натомість зробила їх зарозумілими і пихатими. Такими само мудрагелями постають і мандрівники-європейці з філософського трактату "Кольцо. Дружескій разговор о душевном мирЂ", які опинилися в Індії і не прислухалися до порад місцевого старого, через що и загинули в пазурах страшного дракона. Врятуватися зміг лише один з них, але своїм порятунком він, за твердженням самого автора, завдячив не знанням і досвідові, а переляку. У цьому трактаті Сковорода висміює і застерігає напівосвічених зухвальців, що зверхньо дивляться на своїх попередників і не визнають нічого, крім власної псевдовчености. Зрештою, таку псевдовченість демонструє і персонаж діалогу "Разговор о премудрости", звинувачуючи Софію у дикости і брехні:
Ищезни лучше ты! БЂжи с моих проч глаз!
ВЂть глупа ты сама, если в обман далась.
Чево здЂсь не слихать нигдЂ, ты всіо вріош
И, подлинно сказать, нелЂпую поіош.
Родился здЂсь народ и воспитан не так,
Чтоб диких мог твоих охотно слушать врак.
Чуть раз†сищется один или другой,
Чтоб мог понравится сей дикой замисл твой. (3,94)
Тему антагонізму, що виникає між мудрою людиною і невігласом, піднімає й інший український автор барокової доби - Лазар Баранович. На думку поета, конфлікт між мудрецем і "простим" чоловіком породжений насамперед темнотою і заздрістю останнього:
Мудрого простий звичайно не любить,
Ще й дорікає, за мудрість ту гудить,
Він йому заздрить, перечачи Богу —
Мудрий бо в небо зна певну дорогу. (2, )
Баранович стверджує,що основою мудрости є праця - лише той, хто не злакався важкої і наполегливої роботи, одержує в нагороду цей скарб:
Гідний той шани, хто, праці доклавши,
Мудрість осилив, науки пізнавши.(2,)
Однак мудрість має ціну в очах автора лише тоді, коли вона схвалена Богом: безбожна мудрість не має ніякої вартости. Тому поняття простоти у творі має подвійне значення: з одного боку, "простим" названо невігласа, який зневажає і ненавидить знання та освіту, а з іншого - саме простість освячує мудрість і робить її милою Творцеві. Тут дається взнаки бароковий теоцентризм - Божа воля і Боже вчення є мірилом усіх речей і діянь:
Тільки ж і простість сіять може злотом,
Мудрість же скніти нікчемним болотом —
Простість та має Христу бути мила,
Мудрості скрита в тій простості сила.(2,)
Отже, у першому випадку простота означає темноту і зарозумілість, а в другому - богобоязливість і смирення, які роблять людину по-справжньому великою і підносять її до небес. Протиставлення мудрости людської і мудрости Божої наявне у вірші "Лисому мудрецеві". Про іронічний характер твору свідчить уже сама його назва: Баранович вельми своєрідно пояснює облисіння розумних людей:
Поки на думку мудрий розживеться,
То не один раз в голові шкребеться.
Лисими мудрих тьми тьмущі ставали —
Чухали тім'я, коли щось писали.
Щоб не було так, ти згадуй про Бога,
Мудрість якого лікує й німого.
Іронія допомагає поетові ясніше висловити головну думку: замість того, щоб блукати манівцями у пошуках істини, покладаючись на людські знання, чоловік має звернутися до науки Божої, яка дасть йому відповідь на всі запитання. Баранович сам неодноразово звертається до цієї науки, що видно на прикладі вірша "Про час для всього, доброго й злого...":
Є час для всього, мудрі так казали,
Котрі на світі добре все пізнали.
Час народитись, смертний час чатує,
Бог забере в нас, бог нас обдарує.
Час плачу, сміху, час будинки ставить,
Час їх валити, час мовчать, час править,
Постити, їсти, спати час, кохати —
На все у світі треба час свій мати.(2,)
Цей уривок - алюзія до Святого Письма, до Старого Заповіту. І хоча поет, говорячи про авторство наведених ним слів, не називає конкретної особи, обмежуючись словом "мудрі", відомо, що вони належать царю Соломону, одному з ключових біблійних персонажів. Уривок відсилає читача до книги Еклесіяста (Проповідника), що містить роздуми ізраїльського володаря про людину, світ, життя, смерть і Бога. Книга Еклесіяста посідає важливе місце у християнському віровченні, що його сповідував Баранович, для якого, як і для кожного віруючого, головним джерелом мудрости було Боже Слово.
Цікавий погляд на питання мудрости знаходимо й у творчому доробку Кирила Транквіліона-Ставровецького. Вже у першому віршованому творі своєї книги ("Перло многоцінноє") цей автор проголошує теологію (науку про Бога) найвищою формою знань:
Єсли́ ту що нестройного поéта мудрыи обáчить,
Прóше, нехáй ми пребáчить.
Кгдьí ж теоліóкгія святая в кóлЂ филіозóфском вакує,
А поéтами и выбóрними бракує,
Самà жи́ве у слá†свЂторóдной,
Тьíлко ся часом покáзує душѝ годной
З дáру бозкого знамени́те,
Мудростю своєю не закри́те,
У свЂтлости свои слáвы,
Без поéтицкои забáвы.
Така думка є дещо подібною до поглядів Сковороди і Барановича, які так само визнавали Бога головним джерелом усіх корисних і справжніх знань. Але Транквіліон-Ставровецький не просто проголошує самодостатність "Божої науки", а й говорить про вторинність низки інших явищ і дисциплін - філософії, поезії і античного спадщини (їх поет називає "поганськими байками"). Так поезію автор зневажливо іменує "забавою" і на самому початку твору не лише просить у мудрого пробачення за можливі хиби, а й виправдовує себе тим, що поети не вельми досвідчені у теології, тому апріорі не можуть писати без помилок. Втім, теологія, на думку письменника, не потребує поетичного уславлення, бо й так удостоєна великої пошани. Вдаючись до такого інтелектуального епатажу (а митці доби бароко писали свої твори, розраховуючи на інтелектуальну авдиторію), Транквіліон-Ставровецький ніби провокує читача, викликає його на диспут, на суперечку. Про це, зокрема, свідчать такі рядки:
Прéто поéта, бы и намудрЂйшій,
И филіóзоф, рóзумом острЂйшій,
Мусить гóрдои думы рóги схили́ти,
А небесной царици сам ни́зко ся поклони́ти.
А що оглядáли разумныи очи нашЂ,
Тогда тóє хотЂли слуги вáшЂ,
ЯмбЂкус, трохéус, спондéус,
провадити межи поганскіи богѝ,
Але прудко поломáли свои нóги,
Предъ свЂтлостю богослóвіи утЂкáючи
И жадного до нéи при́ступу нЂ мáючи.
Транквіліон-Ставровецький, на відміну від Сковороди, не поєднує античну і християнську культури, а протиставляє їх одна одній, відкидаючи поганську спадщину і поганських богів, наголошуючи на несумісности цих явищ з ученням про істинного Бога. І подібно до Лазаря Барановича, письменник звертається до Книги Еклесіяста, з якої бере епіграф до свого іншого поетичного твору, що має назву "Похвала о премудости троякой, во віці сем явленной". Даний твір являє собою суцільну похвалу мудрости і тій користи, яку вона приносить суспільству й людині:
О мудросте преславная,
Од віков в чоловіцєх давная!
Любителі твої тобою прославленні
І на високих достоїнствах поставленні.
Тобою царії царствують
І сильнії народами справують,
Землею і странами владіють.
О мудросте, все то тобою діють!
Проте закладена у "Похвалі..." думка не є однозначною, як може здатися на перший погляд. Автор знову грається з аудиторією, розміщуючи між перлинами славослів*я гострі камінці, перевіряючи у такий спосіб увагу читача і провокуючи його на диспут і роздуми:
Тобою мучителі народом розказують
І немощнії сильних без труда зв'язують.
Ти царей держава
І худородних вічная слава.
Цілком можливо, що в даному уривку письменник говорить не про мудрість Божу, а про мудрість фальшиву, ту, яка породжує мудрагелів і яку таврують Баранович і Сковорода. Для кращого розуміння поетичних творів Транквіліона-Ставровецького слід розглянути "Передмову до чительника", яка вміщена на самому початку книги "Перло многоцінноє". Тут іронія поступається місцем щирости, а провокації - доброзичливим настановам. У передмові автор роз*яснює походження назви збірки і говорить про ті причини, які спонукали його "в старості літ" взятися за написання поетичних творів: любов до Бога і бажання донести до людей звістку про Його славу і благодать. Письменник говорить, що богословське мистецтво є більш придатним для проповіді, аніж поезія, проте все ж визнає, що люди, особливо молодь, більш охоче читатимуть ті твори, що писані "сладкою мовою под метри". Автор стверджує, що джерелом найбільшого щастя для людини є Бог і блаженним є той чоловік, який пізнав Його ласку:
"Бог бо єст вічная радость душі нашої. І пам'ять його святая славная. Кто її обносить у душі своїй, од такової душі далеко стоїть хитрость діаволя і печаль, тілько радость вічная содержить таковую душу. Двоякий то дар божий биваєт при душі справедливой: умиленіє сльоз і радость бозськая, же ся о бозі радовати."
Отже, можна впевнено стверджувати, що у своїх поглядах на мудрість Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лазар Баранович і Григорій Сковорода, попри деякі розбіжності, сходяться в одному: це явище є для людини одним з найкоштовніших духовних скарбів, воно приносить чоловікові щастя й мир і має єдине джерело і єдиного Творця - Бога.


Київ, 2015 р.