Тема природи, її властивостей, сутності і таємниць, посідає вагоме місце в українській літературі доби бароко. І хоча, як зазначав Дмитро Чижевський, жанр природознавчого трактату був відсутній у вітчизняному письменстві, українські митці все ж не оминали своєю увагою природні явища і процеси, розмірковуючи над їхнім місцем у світобудові і їхньої роллю в людському житті. Яскравим прикладом цього є спадщина двох письменників барокового періоду - Григорія Сковороди і Климентія Зіновієва.
Поет, мислитель і байкар Григорій Сковорода розглядав природу як одну з іпостасей Бога: митець сповідував пантеїзм, за яким Всевишній проявляє себе не лише через своє слово (Біблію), а й через своє творіння, через весь навколишній світ, через його закони і таїни. Твори Сковороди нерідко сповнені похвалі природі, її гармонії і красі. Письменник протиставляє природу місту: місто символізує мирську метушню, підступну пастку, у якій може опинитися необачна людина, в той час коли природа є символом спокою і радости:
Ах поля, поля зелены,
Поля, цвЂтами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!

Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые лЂса! [3, 70]

Поданий перелік елементів природних пейзажів можна потрактувати як складний образ ще одного філософсько-естетичного ідеалу письменника: "потоки чисты" означають звільнення від невігластва і скверни, оскільки образ води, за християнським ученням, символізує очищення і духовне переродження, зречення старого буття і перехід до буття оновленого; "берега трависті" - символ буйного і багатого врожаю, себто корисної і продуктивної діяльності, її результатів, також берег часто трактують як кінець подорожі, як досягнення мети. Автор, як бачимо, не шкодує епітетів ("зелены", "трависты", "чисты"), вдається до метафори ("Ах ваши волоса, вы, кудрявы лЂса!"), яка свідчить, що митець, наділяючи ліс людскою ознакою ("волосами"), ставиться до нього не як до безликого і неживого об*єкту, а як до людини, як до близької істоти. Вірш містить елементи пасторального твору, зокрема образ пастуха, що глядить отару:
А когда взойшла денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет .
И на свою свирЂль выдает дрожливый трЂль. [3, 70]

Цей образ так само вказує на головну ідею твору: єднання людини з навколишнім світом. Музика, якою шумить "воздух растворенный", і пісня, яку співає "всяка птица", лунають в унісон з "трЂлью" пастуха. Завершується твір суворим вироком суєті і марноті:
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлЂба куском умру на мЂстЂ таком. [3, 70]
Наявний образ міста ("города"), що його автор наділяє епітетом "премноголюдны", як і образ "трудных" (важких) дум, символізує те непотрібне і зайве, чого хоче позбутися (а радше - взагалі уникнути) мислитель. Натомість образ шматка хліба має зовсім іншу семантику: хліб віддавна асоціюється з життям, з насиченням і достатком. Проте помилковим буде припущення, що Сковорода, вдаючись до цього образу, говорить про достаток матеріальний: ідея втечі від "премноголюдних міст", а ширше - від усього метушливого світу свідчить проти цього. Доречно згадати, як пояснюють образ хліба у християнській традиції. Ісус Христос говорив про себе, що Він - Хліб життя. Святе Письмо вчить, що кожен, хто заживатиме сього хлібу, не лише насититься, але й житиме вічно. Тобто мова йде насамперед про багатство духовне, про бажання нагодувати не так своє тіло, як свою душу. Тож навіть авторський намір умерти не має песимістичного характеру: таке завершення життєвого шляху не є трагічним, оскільки автор залишає світ, будучи духовно насиченим, зі спокоєм у серці.
Співзвучним вищерозглянутом твору є "ПЂснь 16" ("Прошли облака..."):

О прелестный мір! Ты мнЂ — окіан, пучина.
Ты — мрак, облак, вихр 8, тоска, кручина.
Се радуга прекрасная мнЂ вéдро блистает,
Сердечная голубочка мнЂ мир 9 вЂщает. [3, 72]

Даний текст, на перший погляд, дисонує з попереднім твором за своїм настроєм. Проте під час розгляду цього вірша в контексті біблійного вчення стає зрозуміло, що автор має на увазі не світ, сотворенний Богом, а ворожий Творцеві "мір" - царство гріхів і пороків, нищівну стихію, яка опирається кожному, хто стає на шлях духовного зростання. Письменник вживає два пароніми - "мір" і "мир", вдаючись у такий спосіб до властивої для барокової літератури гри слів, що підкреслює зміст сказаного у творі: слово "мир" означає душевний спокій і внутрішню гармонію, в той час як лексема "мір" означає океан марноти, від якого автор прагне утекти. У вірші з'
являється образ моря, а також й інших природних явищ - хмар, темряви, виру. Але не всі вони мають негативне забарвлення: так "радуга прекрасная" тішить ліричного героя своїм блиском, а "сердечная голубочка" звіщає йому мир. Тут доречно згадати і біблійний образ голуба, у подобі якого зійшов на Спасителя Святий Дух, а також старозаповітний образ голубки, що принесла Ноєві зелену гілку, а з нею і звістку про те, що десь є омріяна земля. Зв'язок між цими образами очевидний: Сковорода ясно говорить, що мир і надія у його душі даровані самим Богом (Святий Дух, згідно з християнським вченням, є однією з трьох іпостасей Всевишнього разом з Отцем і Сином):

Прощай, о печаль! Прощай, прощай, зла утроба!
Я на ноги встал, воскрес от гроба.
О отрасле Давидовска! Ты брег мнЂ и кифа ,
Ты радуга, жизнь, ведро мнЂ, свЂт, мир, олива. [3, 75]

Поет звертається до Всевишнього ("гілкою Давидовою" називали Ісуса Христа, чий родовід сягає старозаповітного царя Давида, батька премудрого Соломона), називає його берегом (згадаймо образ берега як надійного прихистку), а також життям, веселкою, світлом, миром тощо. Кожне з цих найменувань свідчить, що письменник не відокремлює творіння від Творця, що Творець і творіння є для нього нерозривною єдністю. Милуючись красою Всесвіту, митець милується Самим Богом.
Будучи втіленням Божої величі і Божої волі натура, подібно до свого Творця, постає не лише захисником і благодійником, а й наставником людини, усіляко напучуючи її, подаючи взірець або ж приклад. Так зміна пір року і швидке зростання козеняти, що перетворюється на дорослого цапа, нагадує чоловіку про його власний короткий вік на цій землі ("ПЂснь 30-я"):

ОсЂнь нам проходит, а весна прошла ,
Мать козленка родит, как весна пришла.
Едва лЂто запало, а козля цапом стало,
Цап бородатый.

Ах, отвержем печали! Ах, вЂк наш краткій, малый! [2, 89]

Проте довголіття не є для Сковороди самоціллю:

Проживи хоть 300 лЂт, проживи хоть цЂлый свЂт,
Что тебЂ то помогает,
Естли сердце внутрь рыдает? [3, 86]

Оскільки людина сама є Божим творінням, все необхідне для свого щастя вона містить у власній душі. Самопізнання, внутрішній шлях до Бога в собі - одна з основ барокового світогляду, блукання лабіринтами власної душі є не менш захопливим, аніж мандрівка "зовнішнім" світом. Проте подорож всередину самого себе у Сковороди не є тривожною і небезпечною: філософ упевнений, що в надрах свого єства людина обов*язково знайде найцінніші духовні скарби:

Брось, пожалуй, думать мнЂ, сколько жителей в лунЂ!
Брось Коперниковски сферы.
Глянь в сердечныя пещеры!
В душЂ твоей глагол, вот будеш с ним весьол!

Бог есть лутчій астроном, он наилутчій економ.
Мать блаженная натура
Не творит ничто же здура.[3, 86]

Тут наявна досить дивний на перший погляд виступ проти науки: протиставляючи "сердечні печери" (себто шлях самопізнання) "сферам Коперниковим" (тобто природознавчій науці, роботі, що спрямована на виявлення, опис і систематизацію явищ натури), автор все ж не відкидає науку як таку. Бароко, як і доба Ренесансу, не заперечувало науково-дослідницької діяльности, але якщо людина часів Відродження вірила у те, що наука є всесильною і всепереможною, то художники і мислителі епохи бароко дивилися на науку як на дієвий спосіб пізнання дійсности, який, однак, не дає відповіді на всі питання і ключів од усіх загадок і таємниць. Спроби пізнати світ, а тим паче Бога (котрий за своєю природою "наилутчій астроном") спираючись лише на саму науку є марними, і Сковорода, будучи добре освіченою людиною, це розумів, віддаючи належне Божій мудрости, яку не спроможна збагнути жодна людина. Поет недарма вдається до саме такої антитези: людська душа за своєю суттю є не менш глибокою і маловивченою, ніж космос.
Ідея природи як Божого промислу представлена й у сковородинівських байках. Переважна більшість персонажів циклу "Басни Харковскія" належать до тваринного світу, тобто до світу натури, це ніби натякає на те, що саме натура (точніше - Бог, що явив себе через неї) є джерелом всякої мудрости і відповіді на усі запитання. У байках Сковорода так само доводить, що любомудрам і шукачам істини приємніше бути на лоні природи, аніж перебувати у галасливих і сповнених облуди містах, прикладом чого є байка "Орел и сорока". Образ Орла демонструє читачеві особистість, яка розірвала зв*язки з тлінним світом і лише іноді контактує з ним тому, що до цього її спонукають нечисленні потреби (у їжі, одязі тощо). Коріння такого світогляду знаходимо у вченні християнської Церкви, яка від початку свого існування оголосила, що кожен, хто хоче наблизитися до Бога і вічності, має зректися мирської метушні. Що стосується образу Сороки, то він представляє тип людини мирської, такої, яка міцно прив'язана до світу, через що й не спроможна зрозуміти причину духовних пошуків Орла. Сам пошук у байці представлено як політ - дуже влучна метафора, адже й духовний розвиток людини часто характеризують як нестримний злет її душі. Також у даному циклі творів наявна думка про марність будь-яких спроб міняти встановлений Усевишнім порядок речей: байка "ВЂтер и философ" висміює мудрагеля, який звинувачує вітер у тому, що той дме (тобто виконує свою, визначену Творчем функцію), і тим самим повстає проти волі Божої через свою глупоту, а байка "Д†курицы" доводить, що кожна істота має робити те, до чого її покликала природа. У байці "Собака и кобыла" автор говорить, що натура сама пробуджує в людині охоту до певного роду діяльності і веде її шляхом набуття досвіду, який породжує мистецтво.
На природу як на складне і багатолике явище звертав увагу й инший український письменник доби Бароко, Климентій Зіновіїв, проте його візія натури дещо відрізнялася від поглядів Сковороди. Климентій Зіновіїв так само визнавав натуру і її прояви наслідками волі Всевишнього, однак, спостерігаючи за стихіями, фауною і флорою, він не створює ніякої складної філософської системи про вплив природи на людину і її духовний шлях. Природа для цього автора - то є насамперед даність, невід'ємна частина світу, Боже творіння, та аж ніяк не мудрий вчитель і провідник. Климентій говорить про вогонь, дим і вітер, про шкоду і користь, яку вони приносять людям, про деякі їхні властивості, часом не зовсім йому зрозумілі:
Подобно створил богъ вЂтръ болшъ людεм на пакост:
нεжε на выго́ду: кгды ж чинит многу и на́паст.
То εст бЂду̀ творит, іжъ огнεм хра́мы запаля́εтъ:
и множεство въ водахъ людεи потопля́εтъ.
А особно іногда клЂты прεвраща́εтъ
и зъ фундамεнту стрεмглав часом обраща́εтъ.
А ча́сом на людεи зъ стран многии врεд прино́ситъ:
на ско́ты и на быдла zаразливост вно́ситъ.
А часом тεж бу́рεю кру́шыт и дрεвεса̀:
и страшли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀.
А іногда особъ зас кого̀ и zморо́зитъ:
а́щε и зъ мра́зом въ зы́мном ча́сЂ сA умно́житъ.
Ему́ жε а́щε б зво́лилъ бог̃ъ во́лю пода́ти:
то моглъ бы зъ долы́нами и го́ры зравня́ти. [2, 32]

Перелічивши всі біди, що їх завдає вітер людям, поет зазначає: ця шкідлива стихія все ж перебуває у владі всемогутнього Бога, який стримує її руйнівну потугу. Оскільки Господь не творить нічого дарма, Климентій визнає, що вітер подеколи приносить людям і користь, яка, проте, не є співмірною з вищезгаданими нещастями:
А признаεм правда εст ча́сом хоч мала́A
от вЂтра выго́да:
кгды бываεт въ солнεчномъ палεнъю охло́да.
I на вЂянъA зъбожа помЂрныи надо́бεнъ:
а бо́лЂε нε вЂмы на что̀ ю́жъ подо́бεнъ.[2, 32]

З набагато більшою симпатією автор говорить про вогонь. Письменник не лише відзначає його корисні властивості, а й дивується його природі, зокрема здатності "народжуватися в камені", нищити дуже тверду материю ("крепкии фундамЂнт") і з'являтися завдяки сонячному променеві:

Тылко вся́кому εго трεбЂ сεбЂ мЂти:
тако я́сти варити, я́ко и согрЂти.
А что чуднЂε жε с ка́мεніA ро́дитъ:
а во іных вέщаx нЂст вовЂки нε пло́дитъ.
Кром особно въ крvста́лεх житεлствуεтъ таино:
и про́мεнεм солнέчнымъ можεтъ выити я́вно. [2, 33]

Однак тут у Климентії прокидається не лише цікавий дослідник, а й ревний християнин: поет згадує про біблійний образ геєни огненної, що її Господь приготував для численних грішників, ця згадка викликає у нього побожний страх. Таким чином образ вогню набуває подвійного, доволі суперечливого значення:

I я́ко всὲ дал божε чловεчому роду:
тако и о́гнь створилъ εсѝ намъ на выго́ду.
...
Бо̀ и zа тоε дЂло тA благодарству́εмъ:
а по кончинах наших вгасѝ молεбству́εмъ.
Абыхмо тогда̀ ужѐ ни зрЂли вовЂки:
εго жε грЂшным εсѝ зготова́лъ прεд вЂки. [2, 33]

Іноді, розмірковуючи над тим чи іншим явищем, Климентій не приховує своєї безпорадности: у вірші, що присвячений димові ("Ω ды́мЂ"), поет щиро дивується і не може збагнути, куди він, піднявшись угору, зникає, натомість доходить висновку, що такий процес був навмисно задуманий Богом, аби дим не застеляв людям сонця й небес. Ще таємничішим для поета є грім: серйозною перешкодою для осмислення цього явища є той факт, що про нього нічого не писав святий Іоан Богослов, автор біблійної книги Об'явлення. Відсутність в Іоана згадок про грім переконує Климентія в тому, що людям не слід про нього замислюватися, бо на те немає Божої волі. В даному випадку властивий письменникові інтерес дослідника-природознавця відступає перед іншою питомою рисою барокового світосприйняття - покорою перед Богом і Його незбагненною волею. Це, однак, не заважає поету говорити про натуру з суто практичного погляду:
Богъ гдь сотворил на́мъ врέмεна и лЂта:
котрыε будут трва́ти до кончины̀ свЂта.
I ча́сы тεж всякіи от нεго̀ створεнны:
но наипачε лЂтныε от всЂхъ ухвалέнны.
Лучшεи бо лЂто в нεм жε всяк плод сA ражда́εтъ:
и на зы́мноε врεмA пищу умножа́εтъ.
I что вготуεтъ лЂто zыма̀ прибыра́εтъ:
а растЂніA плодов възымЂ нε быва́εтъ.
I якъ мовят на зы́му лЂто работа́εтъ:
а zыма̀ работати на лЂто нε зна́εтъ. [2, 176]

Що стосується різноманітних звірів, то їм Климентій присвячує невеликий цикл віршів, де описано властивості і вдача тих чи інших тварин, а також їхній вплив на життя людини. Деякі з цих творів містять роздуми, у яких автор звертається до Бога з наріканнями (проте аж ніяк не з претензією) на сотворенних Ним істот: так у вірші "Ω лва́хъ, и ω мεдвέдях..." висловлено жаль з приводу того, що Всевишній не наділив людину такою ж великою силою, яку він дарував бестіям (хижакам; якби людина була такою ж дужою, як і ведмідь, вона б могла краще послужити не лише собі, а й Творцеві (тут дається взнаки специфіка барокового розуміння культу сильної особистості - така особистість може постати, але її призначенням має бути служіння Богові і нікому іншому). А загалом Климентій Зіновіїв розглядає звірів насамперед як вагомий фактор, що впливає на господарську діяльність людини, побіжно відзначаючи їхні риси: зайці шкідливі, бо їдять городину, а шкіра їхня неміцна і тому не годиться для якісного одягу (вірш "О зайцах"), рибу особлива тим, що її можна вживати в їжу навіть під час посту (вірш "О рыбах"), кози дають не вельми смачне і корисне м*ясо ("О козах"), натомість добре м*ясо дає свиня ("О свиніях") тощо. У вищезгаданому циклі виділяється твір "Ω ско́тЂ и ω бы́длу, и о бέстіях", у якому автор робить спробу класифікувати відомих йому тварин, обравши за критерій користь, яку вони приносять людям:
Ско́то(м) правε рога́ты(и) това(р) сA называ́εтъ:
то ε(ст) воловε кра́вы, тако повЂда́εтъ.
А що бы(д)ломъ то ε(ст) сA конЂ імεну́ютъ:
о чεсо(м) и славя́нε та(к) свЂдЂтε(л)ству́ютъ.
Бεстіями ж волкѝ лвы̀ и ψи нарыцаютъ:
и інъ звЂр которых коростянε мяс нε вжыва́ю(т).
Токмо на ωдεжды кожы іхъ вышмεни́ты:
хто сA споможεт изъ ных кожъ сεбЂ поши́ти. [2, 168]

Не оминув поет своєю увагою і рослинний світ, якому присвятив вірш "О древах всяких, и о всяких зеліях...", що за своїм значенням суттєво відрізняється од віршів Климентія про тварин - спостерігаючи за рослинами, письменник уже не ставить питання практичного вжитку і господарської придатности, а розмірковує над дивовижною природою дерев, порівнюючи її з природою людською:
Дрεва и зεліA духу в сεбЂ нε ма́ютъ:
а бεздушныε якъ живыε возрастаютъ:
I нε тылко тоε, жε онѝ возрастают:
алε что жывотныε и плоды ражда́ютъ.
I ды́внЂи жε зсЂчεнно і́но дрεво отраста́εтъ:
а чл̃къ у́мεрши впятъ жывъ нε быва́εтъ.
Кром ґды̀ приидεт богъ живых и мεртвых суди́ти:
тогда̀ всякъ возраст паки возможεт ωжи́ти.
I даи намъ божε в часъ тои нε постиднымъ бы́ти:
и даруи небесноε царство наслЂдити.

Як бачимо, автор здивований тим, що рослини подібні за своїми функціями до живих (одухотворених) істот, і навіть більше - мають здатність до відродження, що не властиве людям. Проте Климентій не намагається пояснити це явище, а просто констатує факт.
Українські барокові поети Климентій Зіновіїв і Григорій Сковорода неодноразово зверталися до теми природи, її особливостей, її ролі в житті людини. Одначе розуміли і бачили природу вони по-різному. Григорій Сковорода розглядав натуру крізь призму філософії пантеїзму, згідно з якою природа є не просто Божим творінням, а й одним зі способів взаємодії людини з Творцем: пізнаючи навколишній світ, чоловік пізнає Бога, а заразом і себе, свою власну душу. Климентій Зіновіїв не робив спроб осмислити натуру за допомогою певного філософського вчення, природа для нього є насамперед даністю, яка не завжди зрозуміла, але яка впливає на людське існування і свідчить про Божу могуть, через що й не може бути проігнорована. Але попри різні візії цього явища обидва митці знаходили в ньому теми для своїх творів і роздумів.

Література:
1. Ісіченко І. Історія української літератури епохи бароко (XVII-XVIII cт.): Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів – Львів, Святогорець, 2011.
2. Климентій Зіновіїв. Вірші, приповісті посполиті. – К.: Наукова думка, 1971.
3. Сковорода Г. Твори: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.1.
4. Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинок д історії української літератури. – К.: Факт, 2007.
5. Чижевський Д. Історія української літератури. – К.: ВЦ "Академія", 2008.


Стаття присвячена темі природи у творчості двох видатних українських письменників доби бароко. Шляхом порівняння творів Григорія Сковороди і Климентія Зіновієва автор доходить висновку щодо спільних і відмінних рис їхніх поглядів на природу як на одну з основних складових навколишнього світу. Об'єктом дослідження стали вірші Климентія Зіновієва та байки і поезії Григорія Сковороди.
Ключові слова: бароко, природа, Григорій Сковорода, Климентій Зіновіїв, вірш, байка.

This article devoted the theme of nature in the works of two famous Ukrainian baroque writers. The author compares the poems and fables of Hryhoriy Skovoroda with the poems by Klymentiy Zynovyiv and argues that the theme of nature as one of the basic elements of the structure of this world. The investigation is based on the poems of Klymentiy Zynovyiv and poems and fables by Hryhoriy Skovoroda.
Key words: baroque, nature, Hryhoriy Skovoroda, Klymentiy Zynovyiv, poem, fable.



Київ, 2015 р.