Працюю я з семи до одинадцяти щоночі,
хоч не виношу, але мушу через гроші,
я дійсно справжній дурень, бо роблю все, що в моїх силах.
Тому що, я кохаю Тебе мила, так кохаю тебе мила.
Як золотенька я тебе люблю, люблю, люблю...
З тих пір як закохавсь, то зовсім втратив, втратив голову свою..

Усі мені навколо повідають, що вже забула Ти про мене,
Та дай мені ще шанс, щоб довести - довести, що найкращий я у Тебе.
Працюю я з семи до одинадцяти щоночі, і бовкнув, що не вірую життю,
Та це не щира правда Боже...
З тих пір як закохавсь, то зовсім втратив, втратив голову свою.

Кажу, що плачу я, що мої сльози схожі на дощі,
Чи чуєш, та чи чуєш як гулко падають вони...

Чи пам'ятаєш, мамко, як рвався я у двері замкнені Твої?,
Сказав, Тобі, як маєш Ти нахабність, не відчиняти більш мені.
Прийшов до Тебе через вхід парадний та вийшов з-заду, грюкнувши дверми,
Тепер вже маєш ще одного чоловіка, що покидав Тебе на задньому дворі.

Працюю я з семи, семи, семи, до одинадцяти щоночі, хоч не виношу, але мушу через гроші,
Кохана, з тих пір як я Тебе люблю, то зовсім втратив, втратив, втратив, голову свою...

Пригнічений й шокований - так довго, що не віриться в це.
Жадаю я ту, що більше не хоче мене.
Багато хто пліткує та лиш мудрі ті,
що знають - душа жінки створена на Землі.

Твої образи і знущання то все пусте.
Не замовкай сонечко, твоя брехня зачаровує мене.
Маленька дівчинко, не знаю куда Тебе несе,
Та я знов повернувся, я тут - й кохаю Тебе.

Кожен день я тяжко працюю, приношу додому платню,
Намагаюсь Тебе обійняти, та відкидаєш руку мою.
Не знаю куди Ти йдеш, тільки зараз біля Тебе стою,
Солоденька, залишся я хочу знову ласку Твою.

Пригнічений й шокований - так довго, що не віриться в це,
Жадаю я ту, що більше не хоче мене.
Розслабся маленька, хай інші лепещуть про все,
Та чи зупинишся Ти, коли осиплю грошима Тебе?

Радіють демони в мені,
шепочуть ласкаві слова: "Підживлюй чорноту,
дороги іншої нема, безвихідь твій нормальний стан,
візьми ще паленки й налий в стакан.

Слухняно слухаюсь, та ейфорія не дарма – у зашморг
нескінченної розпуки заганяю себе я...
Та розумію враз на самім дні, що просто я завидую тобі,
що все зійшло тобі із рук, що появився новий друг,

якого зразу татом ти назвала
й дітей про це понамовляла
бо знаю відаєш мою ти слабину,
що не побачу більше донечку мою...

Кричу, ридаю я вночі, за що мені, за що мені...
Невже Всевишній Батько мій
таке життя мені обрав,
щоб без дітей я зостававсь,

що більше доця рідненька моя
не скаже: "Татку я твоя",
і свої ручки не протягне
торкнувшись пальчиками мойого лиця...

Одне лиш зрозумів нарешті я,
здійсняться хай Господнії діла,
лише на нього уповаю, і молюсь,
і перед образом преклінно нахилюсь...

Прощаю, не завидую тобі,
а звідти й гнів розтанув у імлі,
розвіялась ілюзія моя, моє тупе безумство і хандра,
встаю на ноги і надіюсь на життя

і Хвала Господу, кохаю я,
бо це Ісусові слова –
прощається Тобі,
у Твоїй мірі каяття...

Розтерзаний, розбитий і,
з вуст Цеппелінів, зконфужений,
"зкукожений" до куколки,
зім’ятий до мусора,
розтертий до пороху,
розвіяний по вітру,

Жертовний дарунок богам твоїм,
не я – а те, що від мене залишилось,
душа моя – чорна діра,
а простіше сміттєзвалище,
де покояться розбиті надії,
та жахливі спогади поставлені на капище.

А чорнота затягує і тяне, тяне,
висмоктуючи з мене остатки свободи,
що блиснули зрадливо,
лише в секунду розтавання,
коли закрив я двері за собою.

Розрив – розірвав дощенту розрізану ризу душі,
відкривши чорну діру, де царюєш лиш ти,
так, тільки про тебе думки, думки, думки,
з ночі до ранку, всю чорну пору,
лиш смокчеш і смокчеш мої мізки...

Здорового глузду більш нема –
все висмоктала чорна діра
де ти з своїм ігноруванням – владичиця,
каяття нема лиш пімста лишається одна –
наситити діру може брунатно-жовчна кров моя

Та стримує мене лиш ангел мій,
бо суїцид –найвища сатисфакція твоя,
можливо так було призначено мені
упасти жертвою твоєю без борні..

За те що було не картай себе –
Воно минуле і сьогодні не існує...
в майбутньому залежить все від Тебе,
вір своєму серцю і воно туди тебе поведе,
де йому краще буде...

Душа пригорнеться до іншої душі,
думки заповняться коханням,
та милим і щемливим сподіванням,
що так буде завжди...

Звичайно, Ти минуле не забудеш,
як добре так і зле, але найважливіше те, –
щоб перше перемагало друге,
щоби минула чорнота не розірвала твоє серце,
на неживі безкровнії шматки,

щоб теплі спогади приємних почуттів,
промінчиками зранку гладили тебе,
та головніше те, –
щоби розплющуючи очі
Ти рядом бачила коханого лице.