Радіють демони в мені,
шепочуть ласкаві слова: "Підживлюй чорноту,
дороги іншої нема, безвихідь твій нормальний стан,
візьми ще паленки й налий в стакан.

Слухняно слухаюсь, та ейфорія не дарма – у зашморг
нескінченної розпуки заганяю себе я...
Та розумію враз на самім дні, що просто я завидую тобі,
що все зійшло тобі із рук, що появився новий друг,

якого зразу татом ти назвала
й дітей про це понамовляла
бо знаю відаєш мою ти слабину,
що не побачу більше донечку мою...

Кричу, ридаю я вночі, за що мені, за що мені...
Невже Всевишній Батько мій
таке життя мені обрав,
щоб без дітей я зостававсь,

що більше доця рідненька моя
не скаже: "Татку я твоя",
і свої ручки не протягне
торкнувшись пальчиками мойого лиця...

Одне лиш зрозумів нарешті я,
здійсняться хай Господнії діла,
лише на нього уповаю, і молюсь,
і перед образом преклінно нахилюсь...

Прощаю, не завидую тобі,
а звідти й гнів розтанув у імлі,
розвіялась ілюзія моя, моє тупе безумство і хандра,
встаю на ноги і надіюсь на життя

і Хвала Господу, кохаю я,
бо це Ісусові слова –
прощається Тобі,
у Твоїй мірі каяття...