Спускаюся повільно я на землю.
Мов падаю у ритм твоїх пісень.
Так боляче і гірко… не даремно…
Ця ніч давно минула – уже день.

А я сьогодні й спати не лягала.
Твій диск за ніч вже сотий раз програв
Розбиті мрії-черепки збирала,
Вогонь надії в серці догорав.

Та ні… Не плачу я і не ридаю.
І слідом за тобою не біжу,
Бо почуття я на колінах не вертаю.
Кохання й гордість – стала на межу.

Цілуєш губи... Пристрасть-страх...
З благанням заглядаю в очі…
Бажання – іскрою, в свічках
Горить, палає гріх дівочий.

Спливає образ на стіні,
Та він чомусь такий незримий.
Гублюся в правді істинній
Як це… прекрасно… Милий…

Горить душа, забракло сил,
А серце вистрибнути хоче…
Ще мить - злітаєш ти без крил -
Цілуєш губи вже – жіночі.

Зрадливий вітер промайнув,
Опікши вмить сумні думки.
Погрався – в нікуди чкурнув,
Заплутавши мене в сітки.

Чекаю стомлено його –
Верни мені солодкий хміль!
Нема вночі тепла твого,
Обійме в день господар-біль.

Бринить потомлена струна
Мого кохання – в’яне спів…
Озветься тихо десь луна
Твоїх солодких давніх слів.

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі?
Чи десь навік душа погасла?
То плаче небо зорепадом.

Нічого тій душі не треба…
І горе навіть не клекоче.
Горіла зірка і погасла –
Душа злетіла понад садом…

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі!
Так… То навікú душа погасла –
Ридає небо зорепадом.

Це день не той і сонце злісно гріє,
Та якось збуджено літає вітер.
Він не торкається думок – не сміє.
Дерева простягають в драмі віти.

Застигло все в очікуванні лиха.
Щось має статися… щось має… має…
Незнані і чужі сліди так тихо…
Навіщо хтось так сильно обіймає?!

Зламалось небо… Сонце з нього впало -
Від розпачу душа з грудей втікає...
Зчорнілий світ… Убите серце знає,
Що сталось так, як статися не мало..

Ніхто не винен… Може винен?!
Що ми не разом вже давно…
Та з пам'яті чомусь не сплине,
Давно пройшло – п’янке вино…

Напевно сніг, що надлітає,
Тебе далекого згадав.
Щось запекло, щось там співає
Про те, як ти колись кохав.

Ніхто не винен… Може винен?!
Але так краще – певна річ.
І десь минула пісня лине,
Вертає в нашу першу ніч…

Мете.. зима нарешті...
сніжинок літ у скло...
і я шукаю... Де ж ти?
дороги замело...
Та місяця чарівний
блиск стежку освітив
і я до тебе, рідний,
дійду! Якраз до жнив.

Осінній сон…
Негадано…
Туман спадав,
Мов ладаном,
Вмить обкурив міста.
До тебе сном
Горнулася,
Немов вином,
Впивалася.
Ти шепотів: "Моя"…
Цілунком ти
Вливав мені
Кохання-мед,
В забарвленні
Рожевого життя.

Роздавлена і зраджена тобою –
Зневіра обіймає дух.
Я змучилася від двобою –
У серці бавиться недуг…

Він грається з моїм коханням,
Терзає душу, рве думки,
Примножує моє страждання,
Коханню ставлячи свічки…

Забути? Я забуду – знаю…
Чому кохання не зберіг?
Я поки що тебе кохаю –
Назад - немає вже доріг.
/06.10.2003/

Я відчуваю! Знаю! Вірю! Чую
Твою молитву до небес.
Я так, як ти, не раз сумую –
Без мене ти… Я не з тобою… Без…

Без снів! Без щастя! Без кохання
Згорає, мучиться душа.
До Бога є одне прохання…
Надію, сподівання залиша.

Душа… Сльоза… Неспокій… Смуток…
Ти, ніби поряд – знов нема.
Твоє кохання – спомин в жмуток
Заплівся болем… Там – зима.

Зима! Весна і Осінь! Літом
Усе мине і той вогонь
Поманить за тобою слідом,
Твоїм коханням впитися з долонь.

Тук-тук, тік-так…
Колесам в такт
Шалено серце б'ється.
Цей поїзд мчить, немов літак,
Дорога в стрічку в’ється.

Тук-тук, тік-так…
Невже це знак,
Що нам пора прощатись?
Я не повернуся назад…
Вперед… Вперед лиш мчатись!

Тук-тук, тік-так…
Гублюсь в світах –
Без тебе не живу я.
Лиш плине час і дощ в сльозах –
Самотньо-ніжна туя.

Тук-тук, тік-так…
Нема. Ніяк
Дорогу не знайду я.
Не виправить помилки знак –
Сум в поїздах везу я…