Настала зимонька-зима
і завітала не сама –
несе з собою білий сніг.
Не дрібку – цілий міх!

Зимова казка на поріг,
уже позаду Новий рік.
Мороз малює на вікні
гірлянд рясні вогні.

А сніг іде, а сніг іде…
Яке майбутнє завтра жде?
Чим одарує нині сніг,
що падає до ніг?.

Він укриває діл, і луг.
Усе світлішає навкруг
і річку крига укрива –
такі зими дива!

Одівся в біле сірий ліс,
осінніх непомітно сліз.
Усе, від липи до сосни,
заснуло до весни.

А сніг іде, а сніг іде…
Зустрінемось з тобою де?
Здивує чим чарівний сніг,
що тихо ліг до ніг?.

Як жила, сама не знаю,
та зустріла я тебе.
Серце туга вже не крає,
я люблю, люблю тепер!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Найпрекрасніша у світі,
справжнє чудо із чудес,
а усмішка сонцем світить
і підносить до небес.
Ти мій милий, моя доле,
буду віддана тобі.
Я люблю тебе, соколе,
мій коханий чоловік.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Зачаровані коханням
я і ти, в руці рука,
бо із вечора до рання
нас несе Любов-ріка.
Ми кохатимемо вічно
під биття палких серць.
Ця мелодія велична
привела нас під вінець.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Разом в радості і горі,
у багатстві і журбі.
Ми удвох здолаєм гори –
обіцяю я тобі!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Кви́лить за вікнами майже прире́чено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо поли́нули думи кошлаті мої.

Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поет душі і ритор,
подаруй надію на добро!

Прийде вона і розтане крижина у серці,
Груди наповняться лагідним сонця теплом
Душу зігріє хвилююче, радісне скерцо
доля укриє у спеку і ху́гу крилом.

Вітер, вітер… Як із пам‘яті ти витер
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Волоцюга ти чи митар?
Принеси кохання на крилі!

Вітер, вітер… Розжени мої по світу
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї митар,
принеси кохання на крилі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї ритор,
принеси кохання на крилі!

Тиша. Спить усе довкола, навіває сон.
Свіжо. Пахне матіола, ніч бере в полон
тих, хто бігав і сміявся, грався і співав,
чи квітками любувався і ходив на став.

Ніч прийшла і небо чисте всіяли зірки.
Перламутрове намисто облягли хмарки.
Як млинець янтарний місяць котиться згори.
Вкрив ріку зірковий ситець літньої пори.

Лине музика природи, чутно спів цикад
і доноситься з городу ніжний аромат.
Спіють там смачні суниці, відцвіли сади.
Із глибокої криниці наберем води.

Завтра новий день настане, буде знову гра,
а тепер, моя кохана, спатоньки пора.
Спи красунечко маленька, вічки закривай.
Татко любить тебе й ненька. Баю, баю, бай…

Ти дивилась загадково у вечірній час,
та звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!

Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю покою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – серцем я пишу
і до танцю, мила, люба, в коло запрошу.

Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига і сніги,
будні всі святами стануть – це нам до снаги!

Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…

Тягнеться день слимаком по алеї,
сонце – мов ґудзик на сукні весни,
свіжість свою золотисті лілеї,
хочуть сховати у тіні сосни.
Ти моє сонце, ти моє небо,
ти моя пташка на гілці в гаю.
Не уявляю, як жив я без тебе,
ніби забутий в чужому краю…

Промені ллються з жовтавої миски,
сяють грайливо крізь листя осик,
переливаються, сповнюють блиском,
як ізумруди у зернах росин.
Ти моє щастя, ти моя зоре,
радісні миті в палітрі часу.
Гори бажання і пестощів море,
казку душі я для тебе несу!

Холодних не люблю очей.
В очах уся душа людини.
Вони у радості хвилини
горять у тисячі свічей.
Вони пронизують наскрізь,
чутливе будоражать серце
та у потоках рим і терцій
перетікають у каприс.

Лагідне море у милих очах.
Світять зірками вони по ночах,
сяють промінням удень наяву.
Морем казковим кохання пливу.

Ці очі ніжністю мене
і глибиною полонили,
дарили радощі і сили.
Хай щастя їх не омине.
Їх незбагненна таїна
мене поглинула навіки.
Кохання повноводні ріки
дарує хай завжди вона.

З розпущеним волоссям на плечах
мене умить навіки полонила.
Не можу спати, люба, по ночах,
твої вуста забуть мені несила…

Приспів:
Мила, кохана, зоре моя,
пташко жадана, спів солов’я.
Вкрилися цвітом знову сади,
серце шепоче, – Люба, прийди!

Постійно бачу лиш тебе одну,
у думи знову ти мої приходиш.
Не можу пробудитись віді сну,
мене з ума своїм коханням зводиш.

Приспів

Прийди, кохана, – знов тебе молю, –
і подаруй легку свою усмішку.
Але не ту, не сповнену жалю,
а від душі – ласкаву, добру, ніжну!

Приспів

Осінь вальсом закружляла в листі золотім
і барвистим покривалом уквітчала дім.
Гляну я тобі у очі, моря глибину,
все життя кохати хочу лиш тебе одну.

Нас кохання захопило в чарівний полон,
та скінчилося проміння літнього тепло.
На гостину завітала осінь золота
і дощем на землю впала неба висота.

Не почавшись, закінчився літній зорепад
і на зиму задивився сумно листопад.
Тепле літо відлетіло у чужі краї
і з собою прихопило почуття твої.

Осінь дні золотить, в небі свіжа блакить,
у дивовижному сні – ти зустрілась мені.
Осінь – літ зорепад, наш п’янкий листопад,
багряниця дібров і осіння любов.

У озері місяць купався,
тихцем з-за кущів виглядав,
під берегом потайки крався –
кохану у лозах шукав.

Зоря ж молода заблукала
в холодній осінній імлі,
а потім у трави упала
й розтала на лугу чолі.

Сумуючи тихо зітхати,
Чумацький торуючи шлях,
не стало їй сил споглядати,
як з іншими легінь кружляв.

Коханих любіть і шануйте,
всміхатися зайве другим,
стосунків крихких не руйнуйте,
бо щастя розтане як дим…

У озері місяць купався,
тихцем в очерет зазирав,
у розпачі берегом крався,
та пізно – себе обікрав!.

Зітхаю… Із сумом зітхаю,
та серцем до сонця горнусь.
Чекаю… Любові чекаю
і знов помилитись боюсь.

Літаю… У думах літаю
один у далекі світи.
Тікаю… Від себе тікаю,
але не вдається втекти…

Малює… Уява малює
і очі твої, і вуста.
Хвилює… Як душу хвилює
чарівно та пісня проста!

Шукаю… Кохання шукаю,
та в кожного доля своя.
Гукаю! Тебе я гукаю,
а ти у далеких краях…

Ховаю… Від себе ховаю
й від інших свої почуття.
Не знаю… Що буде не знаю,
як далі складеться життя…

Плекаю… Надію плекаю
на зустріч у райських гаях.
Кохаю… Безмежно кохаю,
голубонько сиза моя!

А хочеш – залишимось разом?
Не місяць, не рік – до кінця!
Лише не сприйми як образу,
що зараз не зву до вінця…

А хочеш – лічитимем зорі
до ранку з тобою удвох
в безмежному дзеркалі моря
і свідком нам буде лиш Бог!

А хочеш – щоб мрії ми наші
сплели у барвистий вінок
й пили із бездонної чаші,
смакуючи кожен ковток?

А хочеш – здолаємо спільно
самотності чорну біду?
Себе відчуватимеш вільно,
а я за тобою піду!

Тобі я колисанку заспіваю –
спи, люба, ніч коротка в літній час.
Букет ромашок в полі назбираю,
хай він кохання збереже для нас.
Кохання квіти збережуть для нас…

Нехай тобі насняться теплі ночі
і маків очі в стиглих пшеницях.
Пригадую я нині стан дівочий,
вінок тобі з волошок до лиця.
Торкнуся ніжно я твого лиця…

Спочинь, жадана, зіроньки на небо
веде у мандри місяць-молодик.
Одну, найкращу, я зніму для тебе,
вона прикрасить твій чудовий лик.
Такий чарівний, неповторний лик!

Поніжся, люба, ранок уже скоро,
насняться хай тобі казкові сни.
У почуттів моїх бурливім морі
зі мною разом знову утони
тепер, як в юності літах втони…
Насняться хай лише солодкі сни!.

Тільки тебе бачу я серед ночі,
тільки тебе знову бачу удень.
Губи мовчать, але серце шепоче –
бачу тебе, хочу тебе, лише тебе…
В нашім саду вже розквітнули вишні,
пісню завів не одну соловей.
Думи навіює щемно-невтішні
запах солодкий чужих орхідей.

Лише твоє ім’я знов промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…

Де ми ходили крутими стежками –
папороть інша там нині росте.
Клени стрункі піднялись поміж нами,
в споминах наше кохання цвіте.
Нам про минуле нагадують діти,
що на стежках тих змінили батьків.
Та і вони розлетяться по світу,
їм не уникнути жвавих років…

Лише твоє ім’я все промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…
Бачу тебе, тільки тебе,
любу тебе, милу тебе.
Хочу тебе, тільки тебе,
знову тебе, лише тебе…

27.07.2018

Розквітла рясно вишня у дворі,
немов дівчина вкрилася фатою.
Приємно заблукати в тій порі,
де мама буде завжди молодою.

Вишня-черешня моя,
батьківська світла родина,
щебет дзвінкий солов’я,
серця мого половина!

Спадає долу ще духмяний цвіт,
і вітерець його кружля у танці.
Через десятки не забуду літ,
як до ріки купатись біг уранці.

Вишня-черешня моя,
довго і рясно родила.
Нині у мене своя
вже немаленька родина!

Улітку знову вишні забринять,
немов гірлянди у зеленім листі.
Як ті жарини, що усім горять,
хто на гостину завітає з міста.

В кожного доля своя,
пісня дзвінка, лебедина.
Завжди ж чекає моя,
вишня й батьківська родина!

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми.
Шляхами різними ішли,
але її таки знайшли.

Хоча уже немало літ,
та не страшні мороз і лід.
І не лякають холоди,
бо це кохання назавжди.

Воно зігріє в заметіль,
загоїть невимовний біль,
теплом наповнює серця
і душі пестить без кінця.

Сердець гарячих лине стук
під задушевний потиск рук.
Печаль і туга відліта,
тепер у нас одна мета.

За кілька кроків до зими
любов останню стріли ми.
Я дякую тобі, мій Бог,
вона у нас одна на двох!

Розкрила нам любов свої обійми,
зненацька захопила у полон.
Така палка, що до небес підійме!
Ми дихаємо лише в унісон.

Угору сонце лиш пішло
і сніжень на поріг,
шляхи-дороги замело –
крокує Новий рік!
Вітаємо з Різдвом усіх
найкращих із людей.
Хай линуть радощі і сміх
з відчинених дверей!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!

Нехай зимовий Миколай
заходить в кожен дім.
Дарує усмішку нехай
великим і малим.
Хай музика в усі часи
лунає без кінця,
любов чарівної краси
наповнює серця!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!

січень 2018

Падає сніг, наче попіл:
сірий, холодний, німий…
Все у заметах і копах
зі сподівань наших, мрій.
Зимно, журливо усюди,
холодом дме звідусіль.
Сунуть у розпачі люди,
все поглина заметіль…

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Попіл, попіл, попіл, попіл
падає з неба на діл.

Студень скував усе тіло,
ось перехожий зомлів…
Слово, на жаль, ще не діло,
тонем у морі зі слів.
Сипле нещадно доокіл,
ніби розірвано міх.
В небі розпластанім сокіл…
Сокіл – надія усіх!

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Сокіл, сокіл, сокіл, сокіл,
сокіл – месія для всіх.

Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка уже на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле,
сумно стою в перехресті доріг.

Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.

Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
а вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.

Лише дістались і знов у дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але "учора" уже не вернуть.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!

14.12.2017

Впав на скроні випадково вересневий сніг,
але нашу колискову я тоді зберіг.
Вранці в танці закружляла матінка-зима,
постелила покривала, а тебе нема.

Відгриміли літні грози в нашому саду
і ударили морози на мою біду.
Вітер віти рве-шматує, холод звідусіль,
вовком у душі лютує хуга-заметіль.

Рано скінчилася осінь, стих пташиний спів,
розтріпало вербам коси, намело снігів.
Річка в панцері льодовім зупинила плин,
у вінку стою терновім під колючий дзвін.

Впав на скроні достроково вересневий сніг,
бо ступив я випадково не на той поріг.
Серце холоди скували, на душі зима...
Як би все те не ховала, але й ти сама.

Вже за обрій відлетіла осінь золота,
лиш озимі зеленіють пшениці й жита.
Сонце ходить нижче й нижче, скоро Новий рік,
вже холодний вітер свище й хуга на поріг.

Лине музика морозу під сніжинок плин
і лунає в верболозах срібний передзвін.
Пухом землю вкрила ніжним матінка-зима,
ніби казка білосніжна, кращої нема.

Зимо-зимонько казкова, біло-голуба,
заспівай нам колискову, снігом вкрий хліба.
Зимо-зимонько чарівна, покажи єство
на Святого Миколая, Василя й Різдво!

Хай лютують сніговії, заметіль гуля,
та мене в мороз зігріє дорога земля.
Україно, мила Ненько, ми з тобою всі,
зиму зустрічай, рідненька, в неземній красі.

10.12.2017

Квітку я побачив, що зросла в саду,
подумки неначе вже до тебе йду.
Бачу твої очі, губи-пелюстки,
ніжний стан жіночий, вії, мов листки.

Квітко, моя квітко, як тебе люблю.
Ти, моя лебідко, не зів’янь, молю!
Квітко, моя мила, ти завжди цвіти.
Боже, мені крила дай, щоб був, де ти!

Вклав у насінину Він життя порив,
щоби у жоржині я тебе відкрив.
Істину пізнання, мов душі красу,
і своє кохання я тобі несу.

16.10.2017

Зібралась Україна повесні
в Європу йти незнаними шляхами,
та наяву зустрілась, не вві сні,
з двома підступними і злими ворогами.

Приспів:

Два вороги у нас, два вороги –
це зовнішній один і всередині другий.
Два вороги у нас, два вороги –
заклятії „брати“ і внутрішні хапуги.

Її шматує ззовні московит –
Крим захопив, в Донбасі люд вбиває,
а всередині свій космополіт
останні статки у народу відбирає.

Приспів

Вставайте, люди, Неньку захистіть!
Не дайте ворогам майбутнє вкрасти!
Здолайте тих і інших, не простіть
їм хижим. Відведіть ці дві напасті!

Приспів

Я вірю, що настане знов весна,
розквітнуть у саду чарівні вишні.
Нам щастя й радість принесе вона,
і кануть в небуття часи невтішні.

Приспів

14.06.2016

Ой, угорі сіра пташка,
тріпотіла крильми тяжко,
вона плакала-ридала,
діточок своїх шукала.

Своїх діточок шукала,
сапсана-орла питала –
Чи не бачив ти сіреньких
моїх діточок маленьких?

Відповів орел із гаю –
Зрілу здобич я шукаю,
то змія малят згубила,
діточок твоїх поїла.

Приповзли і в наш край злії,
величезні, жирні змії,
наших діток поїдають,
бо жалю вони не знають.

21.03.2017

Доброго ранку вам, пані й панове,
доброго, люди, здоров’я!
Гарного настрою, сестри й братове,
з миром до вас і любов’ю!

Вдалої днини, мій славний народе,
щастя і світлої долі!
Радості, успіхів, зір хороводу,
мирного неба і поля!

Тихого вечора й ночі нетемної,
сни вам приємні хай сняться.
Пісні вам щирої й праці натхненної,
мрії хай ваші здійсняться!

Люди, живіте у мирі і злагоді,
та захищайте Вітчизну.
Бісів гоніте із тихої заводі,
щоб не справлять потім тризну.

Щедрого столу, віків вам без голоду,
хай пшениці колосяться. 
Щоб ні жари, ні смертельного холоду,
й війни вві сні лиш присняться!

19.05.2017

Під віконцем у мене біла вишня розквітла,
місяць ген з-за хмаринки знов на небо зійшов.
Я на тебе чекала від ранкового світла…
Чом же ти, мій миленький, хоч на мить не зайшов?

Не повірю нікому, що ти іншу кохаєш.
Я на тебе чекаю, як чекала роки.
Так чому ж манівцями ти мене оминаєш
і другу обнімаєш ти тепер залюбки?

Ти згадай, ненаглядний, як тебе зустрічала.
Видавалось, що щастя – тільки ти, милий мій!
Ніби кращому другу все тобі довіряла,
так чому вже сьогодні ти мовчиш як німий?

Під віконцем у мене біла вишня зів'яла,
небо хмари закрили й місяць вже не зійшов.
Я так палко любила і на тебе чекала,
але ти, мій коханий, до другої пішов…

30.09.2016

Чути тиху пісню з гаю,
вечір землю обіймає,
накрива туманом річку
й небо зорями встеляє.

Пісня та степами лине,
між густих кущів калини,
мимо сонної тополі
про жіноче щастя й долю.

Пісню ту співа чарівно
не якась морська царівна
і слова її тужливі
розпливаються по ниві.

То співає удовиця,
жінка проста, не цариця,
бо козака схоронила,
що всього лиш рік любила.

Впала вже на землю й нічка,
зорями розквітла річка,
та вдовиця не вгаває,
плаче й знай собі співає.

28.01.2017

Ой, не світи, Місяченьку, не світи нікому,
коли йтиме козаченько від мене додому.
Коли буде повертатись до дітей, дружини,
щоби люди не дізнались, що був у Галини.

Ой, не світи, Місяченьку, ти у темну нічку,
я ж своєму миленькому подарую свічку.
Щоб та свічка в темну нічку горіла-палала,
бо солодшого за нього я іще не знала.

Ой, не світи, Місяченьку, сховайся за хмари,
в темну нічку краще діють мої чорні чари.
Вони манять і дурманять, збивають з дороги,
у власного ж чоловіка усе ростуть роги…

Ой не світи, Місяченьку, – все йому шепочу
бо я жінка молоденька, ще кохатись хочу.

25.05.2017

Ой Тамаро, ти Тамаро, Тамаро Дудкова!
Чом насупила як хмари свої чорні брови?
Чом примружила хитренько свої карі очі
й зустрічатися не хочеш зі мною щоночі.

Ой, Василю, Василечку, ти такий гарячий,
не пройшло іще й неділі як мене ти бачив.
Як частіше бачить хочеш, то мерщій женися,
та якщо грошей не маєш – тільки посміхнися.

Я щоденно на роботі, зранку й понад вечір,
мені тільки не хватає – ще й жону на плечі…
А зустрітися так хочу, люба, із тобою,
що молю – прийди, кохана, в хатку під вербою!

Хоч ти хлопець і примітний, маєш гарну вроду,
та не знаю через річку я мілкого броду.
Якщо хочеш, Василечку, частіше стрічатись
збудуй місток кришталевий й марно сперечатись.

Хоч я хлопець молоденький й до дівок охочий,
та не можу все ж забути твої карі очі.
Карі очі, чорні брови мене полонили,
файні ніжки й стан дівочий зведуть до могили…

Збудуй місток кришталевий, перильця із срібла,
щоб при місячному сяйві вистачало світла.
Замість хатки під вербою ще й палац до неба,
як збудуєш, Василечку, – вже піду за тебе.

Ой, ти доле, моя доле, мабуть не женюся,
як гуляти так не вийдеш – в річці утоплюся!..

24.05.2017

Прокотився місяць небом, зіронька зайшла.
Цілу ніч чекав на тебе! Чом ти не прийшла?
Аж до ранку придивлявся, танув від журби.
Та усе ж не дочекався там, біля верби…

Може сталось що з тобою в цю травневу ніч?
Серце злилося журбою! Люба, в чому річ?
Ліг, укрився з головою, бо не годен спать...
Прийде нічка й під вербою буду знов чекать!

Я уже було наділа вишиту сорочку,
ще й намисто начепила аж у три рядочки!
Та не встигла і ногою ступити із хати –
на побачення з тобою не пустила мати.

Макогоном частувала, потім взяла тичку,
що з тобою простояла я минулу нічку.
Вже коли вдягла сандалі – знову мене била
і кохатися надалі геть заборонила!

А іще сказала мати, стрінусь як з тобою –
буду жити замість хати в лузі, під вербою…
Вийшов знову місяць, зрпі вкрили небо,
та мені, повір кохана, не життя без тебе!

Закрутило, завертіло, ще й вітрище свище.
Руки вже пополотніли, бо зима все ближче.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, тільки стирчать вуха…

Полетіли білі мухи, морозцем запахло.
Вчора брьохали по-вуха, а тепер протряхло.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, бо негода дмуха…

Заховалось сонце ясне, хмари небо вкрили.
На деревах цвіту рясно, та чи буде діло…
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, щоб не змерзли вуха…

Отака у нас весна, березень буяє.
Вчора ще була вона, а тепер немає.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, бо замерзнуть вуха…

19.03.2016

Ой, у гаю заспіваю та й на повні груди,
про знегоди пригадаю, щоб не чули люди.
Про свої жалі-тривоги, про палке кохання,
про сумні шляхи-дороги і про сподівання.

Ой, у гаю заблукаю між ялин зелених,
де на мене поглядають пожовтілі клени.
Мої скроні рання осінь сивиною вкрила,
а берізки довгокосі в золото оділа.

Ой, у гаю серце крає невесела пісня,
під розлогий дуб спадає цьогорічне листя.
Поряд віти опустила струнконога вишня,
її пісня засмутила про любов колишню.

09.06.2017

Навесні голосні, як кришталь прозорі,
ми співаєм пісні про небесні зорі.
Про кохання й любов, про травневі роси,
про квітки-нагідки і про сінокоси.

Хай пісні ті ясні не накличуть грози,
не повернуть сумні в наші дні морози.
В ту далеку зиму і тріскучу хугу,
в непроглядну пітьму, сніговій і тугу.

Хай душа навесні квітне мов калина
і всміхнеться мені з юності дівчина.
Та усмішка її дістає до серця,
чути спів солов’їв, знов лунає скерцо.

06.06.2017

Є місто, що часто я бачу вві сні,
барвисте, усміхнене, чисте.
На Чорному морі постало мені
в платанах й акаціях місто.
В платанах й акаціях місто
на Чорному морі.

Там море, в якому я плавав й тонув,
де хвилі мене колисали.
Повітря морське, що в дитинстві вдихнув,
вокзал, кораблі і причали.
Вокзал, кораблі і причали
на Чорному морі.

Повік не забуть Воронцовський маяк,
Французький бульвар та Пересип,
і пам‘ятник Дюку, де юність моя
проходила – рідну Одесу.
Проходила в рідній Одесі, на Чорному морі.

У роки війни захищали її
й назад поверталися з боєм.
Одеса завжди пам‘ятає своїх
солдат і матросів – героїв.
Солдат і матросів героїв,
на Чорному морі.

Сьогодні бувають веселі й сумні,
як завжди, голодні і ситі.
Жалітися гріх, бо скажіть ви мені –
хто краще живе одеситів.
Хто краще живе одеситів
на Чорному морі.

Вдяглася Одеса у скло і бетон,
немовби Париж чи Чикаго,
а Мішка Япончик – місцевий барон,
колись молдаванський бродяга.
Колись молдаванський бродяга
на Чорному морі.

Та мама здолає скрутні ці часи,
зірве ланцюги і бандитів
відправить рубати дрімучі ліси,
як вигнала всіх паразитів.
Як вигнала всіх паразитів
на Чорному морі.

І знову Одеса розквітне, мов мак,
немов ясне сонечко зранку.
Запалить вночі Воронцовський маяк
й одягне свою вишиванку.
Й одягне свою вишиванку
на Чорному морі.

Одеський характер в ділах і словах,
та в голосі Марка Бернеса.
Живе хай щасливо і квітне в віках
південна красуня Одеса.
Південна пальміра Одеса
на Чорному морі.

Краса та у пам‘яті в нас назавжди,
повік не розлучимось з нею.
Одеса – це місто часів молодих
і ми молодієм душею.
Ми юні й донині душею
на Чорному морі.

26.06.2016

Опівнічна колискова
лине навкруги.
Сплять долини і діброви,
річка й береги.
Спить тихенько сич на гілці
і золуля спить.
Лиш комарик на сопілці
пісеньку дзижчить.
Зорі темне небо вкрили,
не шумить лісок.
Тихо. Вітер свої крила
склав, та колосок
в полі чистім достигає
посеред братів.
Ще й рулади вигравають
сотні цвіркунів.
Вийшов місяць із-за хмари,
став поміж зірки.
Загорілися Стожари
посеред ріки.
Запалив у небі свічку
чарівник-рогач.
Виграє в мілкім потічку,
ніби хоче вскач.
Вже під ранок впали роси
на поля й луги,
на долини і покоси…
Це їй до снаги
чарівниці темній нічці.
Хоч далеко день,
та все блідший місяць-свічка,
вже не чуть пісень…
Скоро легінь-ранок прийде,
Схід пополотнів.
Незабаром й сонце зійде
з-за рясних хлібів.

15.06.2016