Осіння ржа липне до вікна.
Гірким, немедовим повнять вуста
обридлі слова зізнань.
Десятки очей зазирають під листя.
Шукають? Ні,звичайна цікавість.
Так повинно бути.
Еротичний осінній пейзаж:
голі дерева, голі думки, гола плоть.
Фото на пам’ять? – модель і образ.
Хто з тобою? Сама? Звичайно, сама.
Полум’я іншого Я поглинає попіл,
що не в змозі вже горіти.
Це ти? Інший?
Тихо.
Вечір, ніч.
В чужому домі осіння ржа.
І ... самота.

Ти говориш про все, що ніби турбує тебе,
відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом, думками.
Та врешті-решт прориваєшся,
розповідаєш про те,
що міг би почути лише випадковий незнайомець
у якомусь вагоні.
Ця гра, з безмежним наміром думок
і вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Я не хочу знати якого кольору твоє волосся,
очі.
Мені байдужі твоя постава, одяг, –
щось інше наштовхує на думки про тебе,
обійма теплом, б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.
Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

Останній подих губиться в налитих бажанням і млостю грудях.
Таємнича посмішка, блукаючи, тане куточками жадібних вуст,
ховається під повіками втраченого "Я".
Ще трохи, ще...
Хвилею рве коліна, лікті, напружену і безсилу спину.
Що пізнаєш між полум’ям свічок?
Яке тілесне диво кинеш на важелі своїх сумлінь, переживань?
Вже плавиться зелений малахіт очей, і пальці шматують іншу шкіру.
Гаряче і біле піниться по краях свічок.
Тане віск.
Сіра світанкова імла випорожнює
таємничий
неспокій.

   Цей дощ потрібен тобі, зів’ялій траві, кволій річці.
   Ти радо підставляєш обличчя теплим краплям,
мружиш очі, смієшся, біжиш лісом, – ти і дощ...
   Кому потрібна ти в своїм щасті і сумі,
в зухвальстві і тендітності рухів, мрій?
   Кому впадеш дощем на плече,
пригорнешся і принишкнеш в солодкому муркотінні?
   Кого чекаєш тремтінням рук, сльозою радості і печалі?
   Хто возведе тебе до божества і надії,
хто впаде перед тобою на коліна і прокляне світ без тебе?
   Я?

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни. І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі? Для втіхи і омани?
Для відчуттів, що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того, що безшелесно причаїлося в твоїй душі
і чекає.
На кого?
Задурене місто розчавлює скло,
вдирається до кімнати, згортає на підлогу безглузді рукописи.
Воно нічого не бажає знати про себе.
Підминає останню мрію і нагадує про те,
хто ти, звідки й навіщо.
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі сукню...