Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни. І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі? Для втіхи і омани?
Для відчуттів, що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того, що безшелесно причаїлося в твоїй душі
і чекає.
На кого?
Задурене місто розчавлює скло,
вдирається до кімнати, згортає на підлогу безглузді рукописи.
Воно нічого не бажає знати про себе.
Підминає останню мрію і нагадує про те,
хто ти, звідки й навіщо.
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі сукню...