Ти говориш про все, що ніби турбує тебе,
відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом, думками.
Та врешті-решт прориваєшся,
розповідаєш про те,
що міг би почути лише випадковий незнайомець
у якомусь вагоні.
Ця гра, з безмежним наміром думок
і вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Я не хочу знати якого кольору твоє волосся,
очі.
Мені байдужі твоя постава, одяг, –
щось інше наштовхує на думки про тебе,
обійма теплом, б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.
Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.