сага-трилогія

частина І-ша – Зустріч

Де Черемоші* сходяться в єдино
й вітрисько у розпадині живе,
кривава повня у нічну годину
стару заводить пісню про нове,
на березі ріки попід горою
сопілка у руках сопілкаря
заходиться, то сміхом, то журою
і тільки зорі в небі мерехтять.

А жоломійка* душу вивертає,
шукає субесідника собі,
мелодія летить за виднокраї,
згубившись в затуманеній габі,
де ватри пломінь грається з імлою
лелітки викидаючи увись,
іди сюди, поговори зі мною,
котрий в смереки тіні причаївсь.

Ти не боїшся ночі у Карпатах?
Де чути мавок соковитий сміх
і повітруль поміж смерек багато…
Чи ти не бачиш і не чуєш їх?
Цієї ночі нишпорять відьмачки
і відчувають піднебесну прю, –
мольфарки, друже, – темних сил воячки
їм би украсти душу хоч чию.

Ходи сюди, досидимо до ранку,
хай сатаніють поруч духи зла,
не наша це з тобою забаганка,
глянь на полінах, як кипить смола…
Як вийшов він, перевернувся всесвіт,
у жевриві розгледіти я міг
переборовши серця хворий клекіт
яким він є, із голови до ніг –
Чугайстер.
28.08 – 01.09.23р.
*Черемоші – у селі Устеріки сходяться Білий та Чорний
Черемош звідти і бере свій початок сам – Черемош.
Жоломійка – сопілка.

Частина ІІ – Ніч біля багаття

І він присів не мовивши ні слова,
лишень зітхнув кудись у темну ніч,
а далі, наче пісня колискова
співала ватра і казився сич…
Мовчали ми іще, мабуть, з хвилину,
але вона пливла, ніби віки:
– Що робиш ти у лісі цім, людино?
Що загубив на березі ріки?

– Так я не те щоб загубив щось в лісі,
шукаю зірку, бачиш – зорепад,
спочити сів у цім казковім місці,
де струшує зірниці вертоград,
мабуть, доспіли у садах тих зорі
мені б одненьку, отаку малу…
Багацько я наслухався історій,
Тому і полюбив, напевно, – млу.

Вогонь тріщав, кужелив дим над нами,
перекидав каміння Черемош.
Реальність часто плутається снами.
Чугайстер тихо вимовив: «Отож» –
і потягнувся поглядом між зорі,
і доторкнувся, певно, до Стожар
й додав іще: «Багато чув історій,
звізди ж уламків не стрічав, на жаль».

Ми замовчали. Бо про що баяти?
І мить-по-миті скапувала тьма.
Лиш комарі надокучали кляті
та дим багаття йшов кудись сторчма
і падав сон мені на млосні віки,
як не крути, а ніч своє бере,
об берег били хвилі бистрі ріки*
і пломінь кидав тіні між дерев…
01.09.23р.
*Бистрі ріки – знову ж мова йде про місце де
зустрічаються два Черемоші Білий та Чорний
та дають силу головній річці – Черемош.

Частина ІІІ – Світанок.

Крізь сон почув, як тріснула гілляка
і стало тихо ніби й не було
ні зустрічі, ні бесіди, ні страху
ще сонце не зігріло неба тло
та розтавала мла над місцем сили
і при смерті завмерла темна ніч,
як перша птаха десь заголосила.
Від вогнища Чугайстер канув пріч.

Не знаю я і нікого спитати
такі моменти таїна життя,
ще не прочахли грані* у багатті,
у грудях збитий ритм серцебиття.
Зробив ковток води із Черемошу,
умив лице, хай геть іде мара
та міцно кущ вчепився у холошу,
немов мене для чогось обирав.

Поміж трави блищала намистина,
там де Чугайстра щойно вичах слід.
Я вже й не знав котра тепер година,
не відчував ні втоми, ані літ,
мені звізда дарована за щедрість,
що дарував відлюднику тепло,
а може, навіть, дяка за відвертість
цього вже не дізнається ніхто.

Як він пішов ефірною ходою
зажевріла у небесах зоря
і тільки чути десь попід горою
сопілку у руках сопілкаря.
02.09.23р.
28.08 – 02.09.23р.
*Грань – жар.

І
Мріє снами коло мами
Донечка мала.
Поки білими снігами
Заміта зима,
І лягають хуртовини,
І тяжіє ніч.
Сон у батьківській хатині
Доторкнувся віч.
«Спи, доцюню, баю-баю...» –
Легіт у дворі
І сонливість навіває
Пісню цю зорі.

ІІ
«Дай заплету тобі у коси щастя.
Хай янголи попереду летять…
Вони і є найвідданіша рать,
Яка тебе торкнулася з причастям.»

В житті усім потрібно йти в дорогу.
І не важливо, де проляже путь
(Мабуть, у цьому є найвища суть!),
Наше життя належить лише Богу.

ІІІ
Вишиванку на себе одягла.
Краса народу не умре ніколи.
О, скільки в тобі, донечко, тепла!
Сьогодні вперше ти ідеш до школи.

І ці літа грайливо промайнуть.
Відсиплють вишні білі первоцвіти.
Останній дзвоник проводжає в путь…
Швиденько як повиростали діти.

ІV
Не ставай дорослою в шістнадцять,
Не спіши, попереду життя.
На руках ще буде усміхатись
Долею дароване дитя.
Будуть і тяжкі безсонні ночі,
І «агу» – найліпше на землі,
І щасливі почуття жіночі,
І свіча надії ув імлі.
Буде все, бо жити ще і жити,
Хай скресає крига на душі.
Прийде час пожати щастя жито.
Тільки, я благаю, не спіши!

V
Білий колір личить, як ніко́ли.
Усмішка і яхонти очей.
Запахи духмяні матіоли
І фата стікає із плечей.

Донечко, тебе благословляю
На святий, сімейний, Божий труд,
Бо у праці є ключі від раю.
Ти про це ніколи не забудь.

Це́ркви заспівали передзвони,
І, куди не глянь, така краса…
Дві обручки наче дві ікони:
Шлюби реєструють – небеса!

VI
Ці мрії зовсім недалекі.
Стань до вікна, поглянь у сад.
Дивися: в небесах лелеки.
Дарма що пізній листопад…

Серед хитких найперших літер
Ще не написаних поем
Розгорне жовте листя вітер
І небо зрадує дощем.

Скінчилася жіноча му́ка,
Розтанула густа імла,
Це неба таємнича злука,
Де маму доня обняла.

VIІ
Вже платтячко мале (було на виріст).
Волосся туго сплетене в косу.
Іду слідком, а бантів тихий шелест
Підкреслює цю неземну красу.
Як ніжно обіймають її руки.
Щебече дзвінко, «Таточку, люблю!»
Безсонні ночі – та хіба ж то муки?!
Це ніжні передзвони кришталю!

ІІХ
Найвища суть жіночого буття
Народження для смерті перемоги.
Жінка живе одним серцебиттям,
Допоки Бог їй не дарує злоги.

А потім доня донечку спов’є
І візьме немовляточко на руки.
Було так завше і тепер так є!
Бабусі любить пестити онуків.

ІХ
Ось вона та мить –
Ніч, усипану зірками,
Бог благословить…
Мріє снами коло мами…
10.11.18 –
17.03.19р.