Є не тільки неправда на світі,
Ще на світі і правда є,
Як же можуть спокійно жити,
Ті, що вбили імя моє?

Як же добре їм тут ведеться,
Їх всі люблять, а мене - ні.
Ну і що їм до того, що серце
Дужче й дужче болить мені?..

Я неправда, я вигадка, мева,
Ви повірили? Що ж, нехай...
Та насправді - я королева,
Я створила свій власний край.

І ніхто, ні наклеп, ні багнюка
Не спроможні мене убить.
Я прошу вас - подайте руку,
Поведу вас у власний світ.

Я прощаю, усіх прощаю.
Я така, як я є, і все.
Ви вважали, мене немає?
Що ж, нехай...
Я зникаю...
Все...

(пісенька)

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас

Своїм сміхом сонячним
Цвітом весняним,
Гляне нам в віконечко
Співом радісним.

Дихатиме пошепки
В душі нам рядки.
Ще лишилось трошечки,
Скоро потічки

Потечуть веснянії
Із гори на діл.
Для весни коханої
Ми накриєм стіл

Сядемо-співатимем,
Радісних пісень,
Весну прославлятимем,
Славитимем день!

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас!

Що більше є, аніж людське кохання,
Що дужче, ніж обійми двох людей?
Що довше за блукання у чеканні,
Коли нема ні сенсу, ні ідей?

Що у тобі є – щастя чи печаль,
Чи й те і те, об’єднане думками.
Не знаю я, ось тільки лиш, на жаль,
Вся правда залишилась поміж нами.

Ти не забув, і ти не розлюбив,
Ти не знайшов, хоча й не загубив,
А тільки лиш в тобі однім живу я!

Нехай же Той, котрий тебе створив,
Пробачить мені пристрасний порив,
Адже до тебе знов сама іду я...

Ось вона, весна -
За вікнами.
Ось вона, цвіте
Квітами.

Ось вона співа
Птахами,
Ось вона, пливе
Хмарами.

Ось вона, в душі
Кожного,
Навіть Юрія
Перехожого.

Ось вона, в тобі
І в мені,
Ось її світанки
Весняні

(у відповідь Юрію Перехожому
та Олесю Холодному)

О ви! Що правите світами!
І ви, що знаєте усе!
Нехай вам радість принесе,
Хоч те, чого немає з вами.

Нехай неложними вустами
Буде розказано життя
Для вас. Без гриму і сміття,
Простими, добрими словами.

Я не ловлю крикливих рим,
Гучних епітетів. Між тим
Я дуже хочу вам повісти.

Усе-усе, що маю я,
Скоріше, в душу мені лізьте,
Душа відкрита є моя....

Я подивилася, що таке сонет і
написала спеціально для вас
одного сонета у класичному вигляді.
Правда, там написано, що окрім кількості
рядків, все може змінюватися...

Хтось когось залишив одну,
Хтось когось зрадив.
Хтось пропав у тенетах сну,
Мрій заради.

Хтось застряг в суєті життя,
Хтось не виплив,
Хтось пішов збирати сміття,
Когось вбили.

Хтось забув, про все, що любив,
Хтось кохання навік загубив,
Може, хтось знайшов.

Хтось від світу серце закрив,
Хтось у когось надію убив,
А ти просто пішов...

Тільки один раз приходить любов
До кожного з нас.
І після того – ніколи вже знов,
О, лютий час,

Чом ти ламаєш і топчеш мене,
Рвеш на шматки?
Чи то колись тая туга мине,
Кане в віки,

Чи ще багато чекати мені
Відпуск гріхів,
Довго ще вірші будуть сумні?

Боже, зроби так, нехай хоча б він
З цих почуттів,
Не посміється, але й не буде один...

Ти відходив зранку,
Від мене.
І від того чогось
Так гірко
В мене в серці було...
І щемно
Блискотіли зірки
На небі...

Ти казав, повернешся
Знову.
Я казала, що буду
Ждати...
Але завтра лише
Тумани,
Але завтра лише
Вітер...

Ти відходив від мене
Зранку.
Говорив, що вернешся
Знову.
Я чекала, й ти
Повертався,
Повертався і був
Щасливий...

Двоє зустрілися, двоє кохалися,
Двоє були разом завжди.
І милувалися, не розлучалися...
Гарна історія? Трохи зажди...

Двоє чекали, та не дочекалися –
Ось вона доля слабких сердець!
Не добалакали, недокохалися,
Всьому кінець і коханню кінець.

І тільки вітер гуляє над плесами
Сонних озер де були вони вдвох,
Верби зажурені марять все веснами,

Дивиться з неба насуплений Бог.
Тільки кохання однак ще воскресне,
Хай не між ними, але між такими ж...

Ой, ти зимонько-зима,
Чому снігу в нас нема,
Чи то ми не заслужили,
Щоби нам ти засніжила?

Ой, ти зимонько-зима,
Просим снігу! Та дарма,
Не тримає морозець,
Чи то вже прийшов кінець?

Ні, ще буде, буде сніг,
Він простелиться до ніг
І заблискає вогнями,
Затанцює разом з нами...

Зламані квіти моєї душі,
На вітерці тріпотять.
Знову складаю сумнії вірші,
Краще було б не знать

Того величного слова „люблю”,
Краще б мовчать.
Знову цю мить я вустами ловлю,
Та не впіймать...

Лиш пам’ятати про те, що було,
Й не буде знов.
Нащо так легко розколотим склом
Стає любов?..

Як же мені тяжко
Без тебе,
Наче злякана пташка
У небо
Відлітаю лякливо
І тихо,
Бо без тебе ті крила,
Саме лихо...

Бо без тебе життя
То чекання,
Що твоє каяття
Для кохання?
Що твоє „ну пробач”?
Не вернеться
Те кохання, лиш плач
Прямо з серця...