Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –

Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…
(Зі збірки "Туга за Єдинорогом". - Львів, 2018).

Грудень. Незабаром Новорічні та Різдвяні свята – улюблені в нашій сім’ї. Вечір і ніч на святого Миколая – апофеоз батьківських турбот про своїх малолітніх (і не зовсім!) дітей. Я вже багато років поспіль уособлюю цю легендарну особу, що кладе подарунки під подушки – бо маю доню Устоньку, яка вже студенка-магістрантка. У сімейних сховках кільканадцять мистецьких конвертів з трепетними дитячими посланнями, розмальованими на урочистий лад – листи «до святого Миколая» . А в них стільки дитячої фантазії і тепла, а мрії цілком зрозумілі для «Миколая», що завітав зі своїм чудодійним міхом з подарунками до дитини з творчої сім’ї – бажані іграшки, книги, дитячі енциклопедії, вертепні костюми з усіма театральними атрибутами, касети і диски з улюбленими фільмами та мультиками і, звичайно ж, солодкі пакунки та мандаринки… Устина дуже довго «вірила» у святого Миколая, навіть коли підросла. Згодом до щорічних святомиколаївських подарунків додалися її власні, куплені за студентські стипендії теплі шапки з помпонами, шалики та рукавички, а ще неодмінно «зимові» горнятка з оленями, Санта Клаусом, ангеликами, Козою тощо. Хата, в чеканні Різдва та Нового Року, була наповнена ароматом ялинки і кави. Ялинка, ця улюблениця дітвори, була в нашій хаті особливо обожнювана донею, бо щоразу прикрашалася на інший манер її замислуватими ручними витинанками та тематичними іграшками. Отож, приємна зимова метушня огортала усіх членів нашої сім’ї – і людей, і кота Сивульку, багатолітнього мешканця хатки на Поліграфічній,15, а останній рік перед від'їздом і його маленьку подругу - кицю Ласочку.

Одне Різдво та Новий 2013 Рік був несподівано потьмарений – в ніч з 17 на 18 грудня 2012 року відійшла мама Лідія-Надія. Якраз в ніч на 25 грудня – Католицький Святвечір (і словянський теж!) – були девятини, а 25 січня Нового 2013 року сороковини… Увесь цикл Різдвяних свят відтоді сприймається мною з подвійним смислом, як і Великдень – радість і печаль, відчуття єднання в Родом – живим і тим, що уже Там, на Небесах. В такі хвилини і миті пропливають у свідомості картинки буття, роки відмотують, як у кіноплівці, хроніку днів давно минулих, з обличчями рідних, давно затертими невблаганним плином Часу в різдвяних санях, запряжених дванадцятьма оленями з тенькаючими дзвіночками.
П’ючи терпкий, ледь хмільний глінтвейн, під співи українського «Щедрика», згадую усіх своїх за столом у втраченій по смерті діда Вовка хаті на Шпитальній – а там і дід Михайло з бабцею Марією Сивулькою, і вуйко Зенко з тетою Лесею, і я з мамою Лідою. Святкова ідилія. Мить щастя, що летить…
Один спогад – так, нізвідки, з небуття, з пережитих сильних вражень. Ми з мамою на зимовому Чорному морі в санаторії Одеси.
Мама і маленька Ірочка, в оточенні гурту знайомих хоче сфотографуватися на великій крижині, що найближча до побережжя. Ми стаємо на крижину разом з двома чоловіками, а хтось з берега фотографує. Хвиля відпливу відносить крижину на кілька метрів від берега. Тоді чоловіки розділяються: один відповідає за мене, другий – за маму. Ми скачемо з крижини на крижину в дві групи, борючись з дужим зимовим вітром та хвилями, що протидіють нам, ризикуючи життям – під нами МОРЕ… Я щоразу з острахом обертаюся назад, дивлячись чи мама за мною – мама ЗА МНОЮ. Все закінчується благополучно – ми на твердій поверхні.
Що відчуваю зараз при цьому спогаді – пришвидшене серцебиття і усвідомлення: Ангел-охоронець завжди поруч, в найнесподіваніших обертах і ситуаціях, АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ…
Це не лише внутрішня віра, це – відчуття присутності духовного світу, що нас оточує. Ми не просто живем, у нашому житті є потреба подолання духовних вершів, до яких нам суджено наближатися у короткому земному бутті – цей ланцюг духовного поступу не перерветься ніколи…

"АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ"
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.

Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…

Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.

З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.

Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.

І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…

Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
(З двотомника "Сонцетони":Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом, 2016)

21 грудня 2020 року, Львів

Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ…

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Пригадую один сон: я ходжу по старому паркету кімнати босоніж… Паркет засипаний золотим піском, освітлений літнім сонцем з вікна – від того ногам м’яко і комфортно. Відчуття затишку і тепла. І раптом – звідки не візмись, буревій. Я у сні тяжко переживаю зміну, коли картинку із золотим піском крутить у вирі неприборканого Вітру. Наступна зорова картинка – все змішалося в сіро-піщану масу. А по тому – вляглося в дивну пустельну панораму кімнати, на долівці якої шар пильного піску з повириваним корінням рослин.
Буревії приходять не тільки у снах… Вони навідуються у наше життя, змітаючи усталений порядок, напрацьовані роками-десятиліттями форми пристосування до дійсності. Вони випробовують нашу серцевину на міцність. І, як відомо, все що не вбиває – робить нас сильнішими.
Повіяли буревії і над нашим подвір’ячком на Поліграфічній, спочатку над пралітньою липою графів Замойських, а потім і над нами та нашою родинною хатою. Вже згодом, коли ми оговтались від змін, що відбулися, в розмові з колишнім улюбленим вчителем, якому цьогоріч виповнилося 95 років, я почула крилату фразу: «Про родинну хату знають усі, хто її втратив!» Золоті слова мудрої людини, яка в житті перебачила багато лиха. Отож, завдану Вітром Долі руйнацію, ми потрохи почали сприймати як неминучу віху Подорослішання. Ми – це моя сім’я, мої найближчі і найдорожчі люди: чоловік Роман, доня Устя і на той час «великих змін» два домашні улюбленці, старенький 17-літній кіт Сивулька і маленька півторарічна киця Ласочка. Правда, коли все почалося, киці Ласочки у нашій хатці ще не було, а єдиному багатолітньому ревнивцю Сивульці було на кілька(надцять) років менше.
Отож, якось у липні над Львовом пронісся страшної сили смерч – попадало багато старих дерев, а на нашій 500-літній липі графів Замойських розійшлася кора. Над ранок сусід Леонід Павлович Білоненко, що жив над нами поверхом вище і ставив на подвір’ї під липою свій старенький «москвич», побачив на капоті машини велику обірвану смерчем гілляку – і хоч видимих слідів шкоди вона йому не завдала, страх заволодів сусідом і його дружиною Марією. Відтоді вони замислили позбутися дерева. Почалися «сусідські бої»: супроти сусідів Білоненків обстали за липу ми і ще одна сім’я, родина Щепаків, що жила в подвір’ї з 30-их років минулого століття у будинку навпроти, і наша спільна любов до дерева дала нам стійкість супроти ворогів. Ми викликали комісію з міськради і дістали папір з печаткою та підписами, що липа здорова і знаходиться під захистом як одна з найдавніших у Львові. Бої дещо втихли, але ворожнеча між нами і Білоненками, з якими до того у нас було все більш-менш спокійно, лише поглибилася.
...Тут варто розповісти про ще одну сім’ю «нуворишів» Іваськевичів, яка приїхала з Солонки на Поліграфічну на початку 2000-их, і в міру свого майнового рівня почала завойовувати простір вільної житлової площі нашого подвір’я. Спочатку вони оселилися у великій квартирі №2 з виходом у внутрішній сад, згодом у зруйнованій вибухом гранати (що привів до смерті молодого 29-лінього сусіда Юри – тіньові розборки довкола обмінних пунктів кінця 90-их), квартирі №1 першого поверху з виходом у браму замислили створити солярій «Скарабей» з численними символами єгипетської культури, але це ще не увесь перелік. Згодом їм ще захотілося з одного із гаражів, перетворених метаморфозами Часу із графської конюшні Замойських, збудувати двоповерхову студію татуювання. І для того, щоб провести у цю студію гарячу воду, старійшина роду Іваськевичів, Петро Іванович – колишній начальник одного з будтрестів, почав саморуч рити на подвір’ї глибоку траншею для труби зовсім близько від липи. Виривши яму, він почав довбати огроменний шмат кореня липи – від чого височенне дерево стрясалося і тремтіло, як осика. Всі мешканці Поліграфічної, 15 від старого до малого повибігало на подвір’я з криком. Вибігла і старша донька Іваськевичів – Галя, що мала художню освіту і володіла тим злощасним солярієм. «Тату, що робите з деревом?», - приховано спокійно, але з тривогою в голосі запитала вона. «Та що для такого дерева той шмат кореня», - поблажливо усміхався Петро Іванович. Через рік той самий Петро Іванович сидів під пралітньою липою Замойських розбитий інсультом, а його родина швидко розпродувала всі «єгипетські» раритети солярію «Скарабей» і поспішно виїжджала у свій особняк у Солонці.
Я спілкувалася з Іваськевичами, бо у них було двоє маленьких недоглянутих діточок, які були вічно голодні, але з ореолом «крутості» - мобільними, планшетами, комп’ютерами і таке інше, і з ними бавилася моя малолітня Устонька, подовгу опановуючи новітні блага цивілізації у їх вічно недобудованій квартирі і салоні, куди навідувалися лише заможні клієнти. Щоразу, коли я потрапляла на сходи «солярію», котрі охороняли статуї «анубісів» (у міфології Єгипту вони були ознаками Потойбічного Світу), я здригалася. Річ у тім, що мої професійні знання (більше чверті століття наукова робота у музеї релігії і захоплення міфологією зниклих цивілізацій, у тому числі і єгипетською), давали мені підставу зауважити Галі-власниці про підтексти біди, яку несуть «анубіси» смертним людям. На мої застереження, Галя лише казала, що вона знає і читала про грибок у єгипетських пірамідах – подальші дискусії були не потрібні. Те, як вони покидали наше подвір’я, лише підтвердило мої внутрішні переконання, що не варто торкатися пластів духовного світу, у якому мало що смислимо. Наробили Іваськевичі нашому подвір’ю на Поліграфічній непоправної шкоди – вони «смертельно» поранили липу Замойських. А ще… підкупом головного інженера житлової контори, вони приватизували підвал, власниками якого з 1939-го року була наша родина, а потім перепродали його, втікаючи у Солонку, як свою приватну власність. Перед аферою, Петро Іванович намагався за безцінь купити його в нас, приходив на перемовини до мами зі мною. Ми одностайно відповіли: підвал не продається. Тоді він гримнув кулаком по столу, пригрозивши: «Нащо вам, жінкам, мати такого ворога в моїй особі!». Апетити Іваськевичів стосувалися не тільки нашого підвалу – вони хотіли заселити весь старенький флігель Поліграфічної,15 гілками свого роду. Але тут стала поперек дороги формальність – хата документально була з незавершеною приватизацією. Кілька раз вони як лиси біля курятника, піднімали в розмові з нами цю тему, на що я відповідала, що «в нашій родинній хаті ще Устя родитиме дітей». Добре, що вони виїхали, так і не довідавшись, що ми були останні зі старих сусідів, котрі покидали родинне помешкання на Поліграфічній,15, переживши смерть мами і смерть сусіда Білоненка (з яким воювали за липу), і також смерть сусіда Щепака (з яким відстоювали липу і дружили з його рідними, як з тими, хто пам’ятав про старе життя нашого дому).
Липа ж протрималася після першого удару від сокири Іваськевича (2003) біля 5 років, після першого зловіщого смерчу 23 червня 2008 року на її стовбурі розійшлася кора, а через рік, 3 липня 2009 року у місці тріщини липа розкололася – завдані стихіями та такими ж неприборканими бажаннями людей рани далися взнаки. З’їхалися спеціалісти Зелентресту, довго радилися, обрізали всю крону липи зі сторони її більшого розгалуження і залишили жити, давши на майбутнє цвітіння кілька великих гілок зі сторони наших вікон. Щодня, розпочинаючи новий день, виглядаючи з вікон хатки на Поліграфічній,15 я віталася з липою Замойських як з рідним членом сім’ї, помічаючи всі перетворення довкола неї – перше весняне листя, момент цвітіння, щебіт нового і старого покоління пташок, перші жовті плями на відродженій з роками кроні, опадання останніх листків у перших тижнях листопаду. Це було моїм щоденним ритуалом до 4 вересня 2017 року – на ранок мого 54-ліття, у 5.55 після нічної затяжної зливи, липа рухнула з коротким тяжким гупом на глуху стіну подвір’я Поліграфічної,15, зачепивши гіллям розлогої крони балкон дому навпроти – за знаковим смислом якраз балкон покійного сусіда Щепака, це було символічне прощання з нами, своїми друзями – мною та всією родиною Вовків і родиною Щепаків. Липу зріза́ли кілька годин невеликими шматками крони та стовбура наступного дня, 5 вересня 2017 року – на самому дні прикореневого стовбура відкрилася порожнина, яка свідчила – липа була «смертельно» хвора.
По тому, як липи не стало – стрімка весна і затяжне літо 2018 року принесли на подвір’я Поліграфічної,15 розуміння, що таке задуха у період жаркої спеки навіть з навстіж розкритими вікнами. Принесли вони і розуміння, що після втрати липи є лише один раритет – наш старенький п’єцик з ліпниною у вигляді молодої шляхтанки (умовно, графині Замойської), який тримає нас тут, у хатці флігеля на Поліграфічній,15, де ми залишилися в повній ізоляції – довкола нас снувалися новітні тіні сусідів, що перетворили наше подвір’я в кілька офісних закладів, які стали нав’язливо втручатися в наш звичний побут. А що сусіди-офісники через візію фінансових заохочень були в фаворі у жеківських начальників, то шукати підтримки у них не випадало, отож у головах членів нашої сім’ї почав народжуватися задум полишити родинне гніздо і шукати нове з умовою – у старому будинку, де б відчувалася присутня історія, себто легенда.
Тепер я можу з упевненістю сказати – думки матеріальні, маю на увазі: все, що замислине, рано чи пізно збувається. Тяжко лише в одному – втрата родинного гнізда це велике потрясіння, яке непросто пережити, шрам лишається болючий і глибокий.

Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…

Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…

Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…

Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На моро́ве своє розп’яття…
(Зі збірки "...І все ж - неопалима".- Львів:Логос,2001)

Коли уже пакували речі – а це тривало недовго, півтора-два тижні (в угоді було обумовлено, що за місяць після продажі хати ми маємо з’їхати і дарма, що нове житло дісталося нам в повній руйнації та необжитості, бо попередні власники були старенькими людьми і повмирали 15 років тому, а їхні прямі спадкоємці жили уже в іншому місті), у моїй свідомості виринали спогади пережитого (і радісного, і трагічного), і зароджувалися тексти прощань, адаптовані з фольклору). Я ходила поміж рідних порогів – від кімнати до кімнати і помічала все, до найменших дрібниць: ось на одвірку при вході у другу кімнату мітки, зроблені руками мами Лідії-Надії, мої власні та доні Устоньки в різні періоди часу, на мітках дати і підписи; ось ліжко, де народилася двоюрідна сестра Люба в ніч на 2 квітня 1972 року – перша доня покійного вуйка Зенка, коли приїхала швидка, немовлятку вже було 20 хвилин. Мама Ліда приймала пологи разом з сусідкою квартири №6, Михайлиною, яка була найстарша в подвір’ї, пам’ятала ще діда Михайла Вовка і нашу рідну бабцю – Марію Григорівну Стасів-Вовк, а по її смерті його наступних дружин – бабцю Марію «Сивульку» та Бабцю Стефанію Базилевич. Та сама сусідка Михайлина на прізвище «Москаль», яка служила молодою разом із чоловіком Василем у графів Замойських. Вмирала «Москальова» вдома, у рідній спальні в 2005 році, коли уже Петро Іванович Іваськевич зранку до вечора немилосердно бурував на подвір’ї, довкола майбутнього салону-студії татуювання. Пригадую, що колись пані Москальова сказала мені, сумно дивлячись на наш флігель: «Нещасливий наш дім!», певно думала про щось своє і, водночас, про спільно наше. Тепер, знаючи багато з минулого, розумію, що було багато гіркої правди в отому її зойку.
Останнє, що не відпускало нас від уже порожніх стін хатки на Поліграфічній,15 – це наш коханий п’єцик. Ми доторкалися до рельєфів знайомого/рідного обличчя молодої шляхтанки на ліпнині, я притулялася до нього щокою й шепотіла прощальні слова, навіяні відомою весільною прощальною піснею «була би м вже їхала…»:

«Кланяюсь тобі, пічко,
Моє миле графське личко,
Ми вже тут жити не буде́м».
....
«Кланяюсь вам, одвірки –
Мами Ліди, Усті й Ірки,
Ми вже тут жити не буде́м».
….
«Кланяюсь, наша липко,
Що ти чула Усті скрипку –
Більше не б́у́деш, не буде́ш».
….
«Кланяюсь тобі, брамо,
Що ти знала нас і маму –
Ми вже тут жити не буде́м».

Останнього нищівного удару зазнало моє серце, коли побачило нашу хатку на Поліграфічній уже після стандартного «євроремонту», виставленою на перепродаж – усі архітектурні ніші, що свідчили про стару австрійську будову, були зрівняні у правильну прямокутну форму, а там де був п’єцик – що проходив через спільну стіну двох кімнат – висіла декоративна рамка, що окреслювала поличку з кришталевою вазою і штучними декоративними квітами. У нашої хатки вже більше не було пам’яті, нічого про Замойських і далі, нічого про її столітню історію.

"Вже би м була їхала, вже би м була йшла.
Я ще своїй хатоньці не вкланялася.
Кланяюсь, тобі хатко,
моя втіхо, моє златко,
ми вже тут жити не буде́м".

Картинка ІХ. СТЕЖКАМИ СТАРОГО ДОБРОМИЛЯ

Почну я цей розділ незвично – з біографічних фрагментів у різні періоди та віхи життя. От, скажімо, зі спогадів школярки Ірини Вовк, що майже кожне літо змушена була перебувати у двох, а подекуди навіть і трьох, «змінах» (тривалістю в місяць) так званих «піонерських таборів». Це була школа виживання, змужніння, спілкування, а поруч із тим – розвитку вуличного пісенного мистецтва, а також пам’ятних щоденників із записами всього, що мені було особливо дороге у часі мого «отроцтва». Так з’явилися знання різних табірних пісень, частівок для піонерських капусників, а також і тексти віршів, акцентую – не зі шкільної програми. В мою поетичну скарбничку тоді вперше потрапили вірші Блока, Єсеніна та Миколи Заболоцького. Особливо мені припав до душі вірш Миколи Заболоцького «Некрасивая девченка». Я вміла його читати з таким почуттям, що будучи студенткою філологічного факультету українського відділення, залюбки декламувала його неодноразово на неформальних концертах в літньо-осінній період, коли студенти Львівського університету допомагали селянам упоратися зі збором урожаю хмелю. Пригадую, як чекаючи рейсового автобуса, мешканці містечка Броди на Львівщині сповіщали одне одному: «Це люди чекають на автобус, а це… студенти приїхали на практику».
Так от, щось у тому вірші нагадувало мені… мене, малолітню. Дозволю собі процитувати цей вірш Миколи Заболоцького без скорочень мовою оригіналу (хто зна', може настане день, коли я доросту до власного поетичного перекладу цієї високої поезії):

«Николай Заболоцкий. НЕКРАСИВАЯ ДЕВОЧКА

Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?»

Не знаю чому, але у вірші Заболоцького змальовані такі ситуації, наче їх героїнею була мала Ірочка Вовк періоду, коли мама Ліда приїхала з нею на відпочинок-профілактику в протитуберкульозний санаторій, що знаходився на окраїнах стародавнього містечка Добромиль. Ірочку в санаторій не допустили, тому мама Ліда змушена була шукати для неї житло у місцевій сім’ї добромильчан, де у молодого подружжя було двоє діточок – хлопчики-дошкільнята, але Ірочка була молодша за них обидвох.
Для Ірочки все було незвичним – і факт, що вона знаходиться в чужих людей, а мама Ліда то приходить, то відходить надовго – засмучував її і вона ставала непомітною, неговіркою, тихою дівчинкою-невидимкою. Хлопчики-брати як справжні господарі у себе в хаті ніякого пригнічення не відчували, вони зверхньо дивилися на дівчинку і шепотілися між собою, гасали по невеликому подвір’ю на дитячих велосипедах, а Ірочка здивовано і розгублено (але точно без заздрості) дивилася їм услід. Заздрість прийшла дещо пізніше, коли одного ранку в неділю їхні батьки побували на місцевому ярмарку і купили обом «автомати, що стріляють», а Ірочці принесли невеличку ляльку. Ірочка вперше відчула лоскотання пекучого жалю під грудьми – не хотіла вона бавитися лялькою, їй хотілося тримати в руках автомат, що тарахкотів і світився червоним світлом. І вона по-черзі випрошувала то одного, то другого хлопчика потримати автомат у руках хоч кілька хвилин – хлопчики неохоче погоджувалися, бо на них з ґанку здивовано дивилися їхні батьки. Нарешті, тато не витримав і кинув репліку: «Якби я знав, що то хлопчик в спідниці – я б купив автомати усім трьом».
Минали дні, минав тиждень за тижнем – і Ірочка поволі звикала до нових добромильських краєвидів, до непоказного подвір’я на окраїні старого міста, двох хлопчиків і привітних дорослих добромильчан, що прихистили її. Вона вже не боялася самоти без мами Ліди, личина «невидимки» розтанула сама собою. До Ірочки повернулися її любов до природи, цікавість, схильність до фантазій і забав. Між іншим, дівчинку годували тими ж стравами, що і двох хлопчиків. Особливо їй сподобалося їсти на дворі, в перерві між забавами, скибку сірого (або «бородинського») хліба з маслом, щедро посипаного цукром.
Період добромильських вражень тривав недовго і закінчився через місяць, коли Ірочка з мамою Лідою повернулися назад, у рідний Львів, у хатку на Поліграфічній,15. І все б нічого, якби через пів століття не трапилася одна сумна подія, яка нагадала Ірочці про давніх знайомих. Вже літня Ірина, будучи членом Національної Спілки письменників України, опинилася за поминальним столом (прощалися з перекладачем із перської мови добромильчанином Романом Гамадою) поруч із родичкою померлого, що жила в Добромилі, у старій частині містечка. Розговорившись, Ірина розповіла, що мешкала колись у добромильській сім’ї, де бігало двоє хлопчиків – один менший другого. І як трапляється у таких випадках, за законом дивного збігу обставин, виявилося, що ця жінка знає сім’ю, про яку йдеться в оповіді. На запитання Ірини «то як їм живеться, чи всі живі-здорові?», жінка кинула репліку: «Уже одного нема». Більше Ірина ні про що не питала у сусідки по столу. Коли поминання завершилось, жінка підійшла до Ірини, обійняла її за плечі і промовила «Всього Вам доброго, щасти Вам». У Ірочки стояв ком в горлі.
А ще у житті дорослої Ірини, себто авторки цих рядків, були літературно-мистецькі події, пов’язані з містечком Добромиль, котрий має давню історію і цікавий тим, що на окраїні Добромиля, оточений густим «чорним» лісом, розташований Добромильський монастир святого Онуфрія отців Василіан, де відбував свій монаший новіціат майбутній Митрополит – Роман-Андрей Шептицький.
У 2015 році з нагоди 150-ліття Митрополита мені поталанило написати сценарій камерного театрального дійства «У прихистку Божої ласки: Мати і Син», де згадується про цей період у житті молодого Романа Шептицького, котрий вирішив присвятити своє життя служінню Божому Престолу. У цій виставі мені довелось зіграти його матір, графиню Софію Шептицьку, з роду Фредрів. Виставу ми грали багато разів і об’їздили з нею всі місця, пов’язані з іменами родини Фредрів-Шептицьких. Побували ми і в Добромилі, і в Добромильському Василіанському монастирі. З ранку до обіда ходили місцевістю, вдихали свіжий дух неторканої природи – пташині переспіви, стукіт дятла і з’яву довірливих місцевих білок, споглядали старі монастирські мури, побували у скромній келії новіціата Романа-Андрея Шептицького. Відбули співану Службу Божу у церкві при Добромильському монастирі, а потім пообідали в монастирській Трапезній дуже смачно і ситно, завдяки церковній громаді та монашим послушникам. Ці враження так глибоко пронизали свідомість, що стоячи в Добромильському будинку культури перед початком вистави серце стугоніло вдвічі сильніше та швидше від відповідальності і вдячності, і ще… майже фізичним відчуттям присутності з-поміж живих людей духовних світочів нашої Української Історії. У театральному дійстві, що будується на діалозі Матері та Сина, є слова,звернені до добромильських краєвидів:

Голос Сина: – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..

Голос Графині: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі».

Голос Сина: – «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».
Підсумовуючи фрагменти спогадів, що виринають хаотично з підсвідомості, можу сказати таке: «ніщо в нашому житті не є випадкове», себто «ніщо не заростає межи людьми». Всі події зав’язані такими тонкими «духовними» нитками з минулого-крізь теперішнє -у майбутнє, що збагнути і осмислити їх вдається не відразу, а лише набувши певного життєвого досвіду, досвіду гірких непоправних втрат і розчарувань, досвіду «подорослішання»:

"Мить, коли розпускаються пупляхи..."

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!

Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Хто його знає, чому саме ця чи інша подія трапляється з нами у тому чи іншому місці, в оточенні тих чи інших людей? Розв’язка може наступити нескоро і відповідь може забаритися на невизначений термін – продовж усього нашого життя. Вона може не вдовольнити нас, якщо ми не готові її прийняти. Зрештою, наша недосконалість – це забороло від якихось особливих потрясінь, до яких наше земне людське єство ще не пристосувалося. Скажімо, чому наступає день, коли звичний для тебе світ рушиться, наче Небо на Землю паде, наче ота 500-літня липа Замойських з неймовірним гуркотом падає на подвір’ї Поліграфічної, 15. І що найгірше, наступає день, коли і сама хатка на вулиці Поліграфічній,15 подає тобі розпачливі слова прощання. Але це ще не зараз, не сеї осінньої погідної днини, ще є час підготуватися до майбутніх доленосних змін.

Картинка VІІІ. ЧОРНО-БІЛИЙ ТЕЛЕВІЗОР «ВЕСНА-3» і БАЛЕРИНА МАЙЯ ПЛЄСЕЦЬКА.

Хочеться трохи рожевої фарби у цей набір інтенсивного пізньоосіннього багрянцю і жовтизни… Отож, я хочу згадати малу Ірочку і її мрії, забарвлені, як прийнято вважати, у рожевий колір ранкових хмарин, або чистого надвечірнього неба…
Коли Ірочка залишалася сам-на-сам зі своїми маленькими потайними мріями вона любила… танцювати.
У хаті на Поліграфічній,15 у часи пізніх 60-их минулого століття поселився чорно-білий маленький зграбненький телевізор «Весна-3», якого з вдячністю згадує багатомільйонне населення тогочасного уересерівського телепростору. І дорослі, і малеча знаходили на кількох каналах вітчизняного телевізора багато цікавих програм.
Вітчим Зеновій Олійник не пропускав жодної трансляції футбольних матчів, особливо якщо на полі з’являлися улюблені гравці команди «Карпати».
Мала ж Ірочка була прив’язана до численних дитячих мульфільмів та екранізацій казок, серед яких улюбленими були мультики за творами Редьяра Кіплінга «Рікі-тікі-таві», шестисерійний фільм «Мауглі», «Кішка, яка гуляла сама по собі», «Слоненя» та інші. У пам’ять назавше вкарбовані такі архівні шедеври мультиплікації, як «Золота антилопа», «Катерок», кількасерійний цикл про «Вінні-Пуха», «Дюймовочка», оживлені талановитим пензлем художників-мультиплікаторів казки Пушкіна і Ганса Крістіана Андерсена, особливо «Снігова королева» і «Дванадцять лебедів». А що казати про улюблених героїв «Ну, постривай!» з голосами Папанова і Румянцевої.
Дорослі сідали перед «голубими» (а вірніше чорно-білими) екранами увечері, коли ішли багатогодинні фільми 60-70-их років про ІІ Світову, або кіноверсії переважно російськомовної класики. Пригадую з тих часів «Летять журавлі», «Анну Кареніну», серіал «Угрюм-ріка», «Брати Карамазови», «Ідіот», «Гранатовий браслет».
З іноземних фільмів, які вросли в ментальність тих часів, можу назвати серіал «Чотири танкісти і пес» - Ірочка особливо чекала на нього у довгі місяці хвороб (фолікулярні ангіни не полишали її в спокої від 3 до 6 років, вони виснажували її температурами, збільшеними лімфами та шумами в серці, зрештою, привели до хірургічних втручань, після яких були затяжні періоди реабілітацій - і мала дівчинка мала можливість годинами насолоджуватися спілкуванням з улюбленим другом-телевізором).
І от, коли в кімнаті залишалася лише вона сама, а мама Лідія-Надія відлучалася на кухню чаклувати над борщем або росолом з нирок, Ірочка просила відшукати по-можливості програму, де транслювали балет, а танцювала тоді перед екраном переважно одна пріма-балярина – Майя Плєсецька. Повністю бачила Ірочка запис знаменитого «Лебединого озера» Чайковського, де Майя Плєсецька виконувала головну роль Одетти-Одиллії. Ірочка вставала на повний ріст у своєму дитячому ліжечку і намагалася потягнутися на кінчиках пальців ніг, тримаючись за голубі ґрати ліжечка, а ще повторювала за балериною Плєсецькою гнучкі переливи хвиль лінії рук, наче чутливі крила лебедя на хвильках ріки, що гойдається в такт легенькому вітру. Кінчики пальців рук, зап’ястя, лікті – все перетворювалося на хвилі, що гойдаються. Ірочка витала у своїх рожевих мріях на яву, а не у снах. Мала Ірочка перетворювалася на легеньку, розслаблену, тендітну пір’їнку-рослинку – і танцювала…
З того часу у пластиці рухів маленької Ірочки було щось від класичного танцю, від Великої Хореографії – вона не могла пройтися по льодовій поверхні, ступня тут же втрачала опору і Ірочка падала дуже болюче. Так, у другому класі, під час зимових відвідин Стрийського парку і спуску крутою засніженою вулицею, Ірочка послизнулася, впала і оперлася на праву руку – типовий приклад дитячих «класичних» переломів.
Ніхто, навіть мама Ліда, не помічала особливої прив’язаності до танцю, але прийшов час – і Ірочка, вже учениця першого-другого класу школи № 28 у Львові на уроках ритміки познайомилася з особливою вчителькою Іриною Федорівною (прізвище якої Ірочка взнала вже в дорослому житті, відвідавши одного разу випуск хореографічної студії при Оперному театрі). Ірина Федорівна (Красногорова) стала згодом багатолітнім педагогом цієї студії, вона випускниця балетного училища і професійна балерина, заслужена артистка України, присвятила своє життя вихованню майбутніх зірок балетної сцени. Половина артистів-балерунів Оперного театру – її учні. А на початку 70-их років вона починала паралельно вчителювати – і в світі професійного балету, і в нашій елітній школі. І там вона побачила несміливе дівчатко, яке дуже гарно танцювало «фігурний вальс» - на пальчиках, витягуючи тіло за помахом руки і зупиняючи погляд розверненого обличчя на тонкому згині летючих пальців. Вона підходила до Ірочки-першокласниці і поправляла статичні пози за правилами хореографічних фігур і одного разу запропонувала їй подумати, чи хоче вона займатися балетом.
Ірочка з захватом прибігла додому і з щасливим нетерпінням сповістила мамі Ліді, що хоче танцювати як балерина. Проте мама Ліда опустила очі і сумно відповіла доні: «Ти хворієш, у тебе шуми в серці, тобі – не можна».
Ірина Федорівна більше про це не говорила, але в житті Ірочки ще був конкурс бальних танців, спочатку міський, потім – обласний. Вершиною слави був «бал» в якомусь великому дзеркальному приміщенні (дитяча пам’ять розмила всі точні координати), коли бальні пари під номерами танцювали «фігурний вальс», а Ірина Федорівна глядачам оголошувала: «учасник конкурсу бальних танців», підійшовши до нашої пари вона промовила «дівчинка-переможець». Я почула голос з юрби: «Як гарно танцює дитина». На все життя «фігурний вальс» пов’язаний для мене з іменем Ірини Федорівни.
Якось мала Ірочка ішла по вулиці Черешневій – щоденна її дорога до рідної школи – і побачила невелику калюжу, що під зимовим морозом перетворилася на лід, а під чоботами дітей – на міні-каток. Ірочка раптово захотіла випробувати себе – чи зможе вона встояти на льоду і не послизнутися. Коротко обернувшись, не побачивши позаду перехожих, мала Ірочка спробувала – таки послизнулася і впала. Раптом попереду обертається жінка – нею виявилася Ірина Федорівна – пізнає Ірочку і каже: «…А ти спробуй ще раз, мама про це не дізнається»!
Ірочка з часом так і не навчилася тримати рівновагу на слизькій поверхні, і хто його зна, чи це не вина особливої, чутливої до хореографії, Ірочкиної натури.
Разом із спогадами про період дитинства у хатці на Поліграфічній,15 виринає ще одне дуже цікаве обличчя, яке опікувало малу Ірочку ще в дуже ранньому віці. Це обличчя «няні» Ірочки – баби Зіни, а насправді її звали Зінаеб Мухамедівна, бо належала вона до татарської національності, жила на нашій вулиці, у будинку під номером 2 і була нянькою всіх тутешніх малолітніх дітей. Мала Ірочка дуже любила бабу Зіну, бо вона пекла на кухні Поліграфічної,15 біляші і перепічки з конини за традиційним стародавнім татарським рецептом – і кухня вся була пропахнута пряними степовими травами та кінським м’ясом. Запах стояв такий звабний, а вироби були такі апетитні – що Ірочка чекала приходу баби Зіни, наче доброї старої феї. На все життя запам’ятала Ірочка смак татарської кухні і з великою ностальгією через півстоліття знайшла знайомі їй вироби в одному скромному татарському кафе на бічній вуличці в прицентральному районі Львова.
Коли Ірочка вже ходила в молодшу школу, баба Зіна вмирала від онкології – тяжко і довго. Мама розказувала, що вона лікувалася за особливими рецептами, використовувала в їжу багато грецьких горіхів - і тому ще могла якийсь час опиратися смертельній недузі. Зрештою, її не стало – наче розтанула в туманах осінніх дощів.
Дощ… Лише він змиває всі сліди – сліди речей-символів, знакових для тебе, сліди людей докола тебе і навіть твої власні… Сліди маленькі, потім більші – доросліші…
Що ж залишається? Іноді – швидкоплинний сон, іноді – музика чи художнє полотно, іноді – власна поетична імпровізація, що містить образи на перший погляд нічим не пояснимі, але впізнавані, наче десь, звідкись, у якійсь іншій паралелі ти вже пережив, перебув чи побачив те, чого пережити, перебути, побачити в реальному житті тобі ніколи не доводилось…

« Метаморфози з крилами»

... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...

... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !

... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !

... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !

... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...

... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008)

Картинка VІІ. БУДНІ І СВЯТА У ХАТЦІ НА ПОЛІГРАФІЧНІЙ

Розуміння фразеологізму «мій дім – моя фортеця» прийшло до мене не відразу, принаймні, в дитинстві про ніяку «фортецю» не йшлося. Йшлося про опіку і затишок. У нашій хатці на Поліграфічній жив, окрім мами Ліди, малої Ірочки та вітчима Зеновія Олійника, ще мамин рідний брат – теж Зеновій, тільки Вовк. Ірочка називала його «вуйко Зенко». Мама Ліда розказувала, що коли по смерті бабці Марії Григорівни дідо Михайло Вовк забрав 12-літню осиротілу доню на Поліграфічну,15 (колишню Замойських – І.В.), на 2 роки молодший від неї брат Зеновій смажив біля плити на честь її приїзду картопляні пляцки. Вуйко Зенко у підлітковому віці навчився доглядати за собою і батьком, вмів готувати борщ, смажену картоплю, росоли з курки, різноманітні салати. Був дуже стриманим у емоціях, вимогливий до інших (у першу чергу до родини, а згодом – до членів своєї сім’ї), мав аналітичний склад розуму і в майбутньому захистив дисертацію, дістав наукове звання і достойну його здібностей посаду заступника Львівенерго. Любив займатися спортом – гантелями, лижами, альпінізмом. Грав на домрі (вона ще й досі живе серед реліквій нашої хати). А ще… був дуже прив’язаний до родинного гнізда, рідних йому людей, любив сімейні та родинні традиції і свята, і неодмінно співи за столом. Улюблена його пісня була «Ой купив я в пана та й на перше літо…». Як почне розтяжно, а потім з куплета в куплет приспіви все збільшуються і пришвидшуються, перетворюючись на українські скоромовки. Ірочка дуже любила, коли вуйко Зенко, який так рідко усміхався в будні, у свята при столі ставав веселим, м’яким, обхідливим, його очі випромінювали особливе світло людини, що десь глибоко в собі носить сум, завданий ранньою втратою материнської любові. Цей сум я бачила і в очах мами Ліди, особливо, коли хатку на Поліграфічній,15 стрясали життєві буревії.
Отож, у хатці на Поліграфічній,15 з 1939 року мешкала родинна гілка роду Вовків: мама Ліда, мала Ірочка, вуйко Зенко і вітчим Зенко Олійник. Вуйко Зенко, коли мама одружилася, перейшов у другу, меншу спальну кімнату, у якій була внутрішня частина старого австрійського п’єцика з круглою ліпниною у вигляді бюсту старомодної молодої жінки-графині. У молодої графині було довге неслухняне густе кучеряве волосся, великі виразні очі, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою. Вона була вбрана у сукню з мереживом із вирізом каре на грудях. На витонченій шиї виднівся овальний амулет-підвіска.
Біля теплого п’єцика колись стояло і моє дитяче ліжечко – залізне з ґратами насиченого синього кольору. І кахлі на п’єцику теж були білими з бризками синього, бо ще в 30-их роках уся хатка на Поліграфічній була розписана в синьо-біло-блакитний колір з колонами та фризами – це була готельно-службова частина від мешкання графів Замойських, які ще за Старої Польщі обжилися у нашому дворі (наш будинок-флігель зведений у 1900 році) – на їх честь вся вулиця на початку ХХ століття мала назву «Замойских». Мама Ліда показувала маленькій доні два великих приміщення по правій стороні внутрішнього двору – одне з високими дерев’яними дверима, помальованими на зелено, інше, трохи менше з такими ж дверима, тільки помальованими на синьо. В одному графи Замойські тримали карету, в іншому – коней. Карета виїжджала на одну з найдовших вулиць Львова через високу зелену браму просторого подвір’я з пралітньою липою в центрі. Згодом два приміщення були перетворені невблаганним часом на гаражі.
Жили графи Замойські у просторих кімнатах на другому поверсі парадного сецесійного будинку з дерев’яним різьбленим інтер’єром сходів і таким же декорованим закритим балконом, вітражними внутрішніми вікнами, що виходили по дві сторони помешкання – одні на тодішню вулицю Замойських, інші – у внутрішній двір.
Наш поверх у будинку-флігелі, суміжний з парадними палатами, в епоху графів Замойських був призначений для гостей – тут у тридцятих роках жив особистий лікар Замойських, німець-гінеколог. Кухня зі сторони коридору під стелею мала вікна, схоже, це була домашня «операційна». А в першій кімнаті-вітальні в паркеті були вмонтовані поперечні широкі дошки під диван, наче це була частина, призначена для очікування виклику в «кабінет». В закутку поруч – зовнішня половина австрійського п’єца з філіґранними тисненими залізними дверцятами, де на їх звороті вилите прізвище майстра польською мовою. На стінах вгорі, де колись були дверні отвори – великі гаки для гардин. Хата дихала легендою, у неї жила своя історія. Це була історія нелегкого періоду світових воєн – думаю, ця історія згодом відгукнулася і на особистих деталях біографій її мешканців. У будинку на Поліграфічній,15 всі старі мешканці мали нелегку долю, в якій було багато містичного, такого, яке не прочитувалося просто як збіг обставин і не аналізувалося з погляду матеріалістичного світогляду. Цей особливий світ, ця аура давнини була присутня на Поліграфічній,15. І чутлива Ірочка час-від-часу відчувала її на фізичному рівні.
Про графів Замойських наша родина знала дуже мало. Мама Ліда пам’ятала з часів свого дитинства двох сестер, старих пань-шляхтанок, що останні з оточення Замойських жили у нашому будинку-флігелі. Вони обидві були неодружені. Доля їхня нам не відома, лише окремі віддалені штрихи – по війні вони працювали в Зелентресті.
Про інших двох жінок з роду Замойських – стару графиню та її доню розказувала нам найстаріша сусідка Михайлина Москаль, що жила нижче поверхом і у 30-их, у роки своєї юності, працювала у Замойських покоївкою, а її чоловік, Василь Москаль – столярем і ключником. Вона згадувала свою молодість дуже рідко. З її слів я почула про довге волосся молодої Замойської, яку розчісувала окрема служниця-покоївка, заплітаючи волосся в розкішні коси і примудровуюючи з них стильні тогочасні зачіски.
Пригадую, що ще в студентські часи, коли нам організували екскурсію Личаківським цвинтарем, нас підвели до гробівця Замойських у старій частині цвинтаря і ми почули від екскурсовода дивні деталі поховання, що коли ховали стару графиню – на ній було до 2 кг золота і різноманітних коштовних каменів. Звичайно, що гробівець був пограбований, а золото і самоцвіти – вкрадені.
Молодий граф Замойський був у міжвоєнні фабрикантом (щось пов’язане з фармацевтикою). Коли у Львів прийшли німці, вони знищували місцеву інтеліґенцію. Графу Замойському доповіли, що над ним і його родом нависли «чорні хмари». Граф Замойський приготувався до втечі. З підвалів мешкання його маєтку на вулиці Замойських був облаштований підземний хід, проте коли граф Замойський відкрив кришку люку, що виходив на куті вже іншої вулиці – на нього чекало двоє у німецькій формі. Граф не дав їм шансу – проковтнув капсулу отрути, яку заздалегідь тримав у верхній кишені маринарки.
Маленька Ірочка, наслухана про «підзетний хід», роками шукала його з дворовою компанією на Поліграфічній. У неї були свої маленькі таємниці – якось під сходами у парадній частині будинку вона виявила комірку з картою 50-их років і півтораметровою гіпсовою скульптурою Венери Мілоської, яку не хотіла перенести до себе додому, бо остерігалася думки, що може то чиячь власність, але строго заборонила дітям з двору, де мала явний авторитет на правах старшої за віком, наближатися до статуї і, боронь Боже, розбити. Як наслідок – через кілька днів статую навмисне розбили, аби вона не належала нікому.
З роками пам’ять про графів Замойських тускніла, а поодинокі фрагменти кольорових вітражних вікон розбивалися. Останнім штрихом до забуття був вкрадений під час ремонту майстрами з ЖЕКу флюгер-півник на даху вежі у сходовій частині парадного будинку.
Залишався незмінним тільки портретний бюст молодої жінки-графині на ліпнині нашого старенького п’єцика і пралітня липа «графів Замойських» у дворі.
У нашій сім’ї на початку 70-их настали переміни – одружувався вуйко Зенко. Тета Леся-Лариса – його обраниця, родом з Дрогобича, працювала з вуйком Зенком в одному просторі Львівенерго, була хіміком в лабораторії. Заручини відбулись на Поліграфічній, весілля – на Шпитальній,15 у хаті діда Михайла Вовка і його третьої дружини – бабці Стефанії Миколаївни. Ірочка тоді закінчувала перший клас. Це було особливе довгоочікуване весілля, друге після діда Вовка і бабці Стефи на її віку – і вона вбирала всі деталі обряду щасливими від радості вуйка Зенка і мами Ліди (та й усього Вовчо-Михайлівського роду) очима. Першокласницю Ірочку навіть залучили до процедури «викупу молодої» - три дівчинки з родини стояли під дверима спальні на Шпитальній, де вбирали тету Лесю до весільної церемонії. А вуйко Зенко з шоколадними цукерками питався по кільканадцять раз у кожної почергово, чи наречена є за дверима, чи нема… Ірочка, для якої все було вперше, не знала, чи казати правду, чи навпаки «не казати правду» - і плуталася у відповідях. Нарешті, вуйко Зенко пробрався через наше дитячо-підліткове забороло у заборонену зону, залишивши нам «викуп» - шоколадні цукерки. Весілля на Шпитальній гуляли три дні, з четверга по неділю – бо за один день скромні стіни родинного помешкання не вмістили б усіх запрошених з обох родин нареченого і нареченої та спільного для них обох місця роботи. Останній третій день, виокремлений для далекої гілки родини Стасів-Вовк, мав би проходити під знаком «тета Леся-молодиця» і тета Леся прийшла на забаву уже в рожевому і в короткій хустці на голові. На що бабця Стефа – чинна дідова дружина – скомандувала вбрати тету Лесю назад у біле з вельоном, аби далека родина наситилася весільним духом і святковим видовищем.
У весільних перипетіях вуйка Зенка та тети Лесі було кілька штрихів, на які ніхто не звернув тоді уваги, а для чутливої Ірочки це були якісь дивні знаки, розгадка яких привела до дуже печальних наслідків. По-перше, весільне «шампанське» пили наречені із старовинних затемнених бокалів на високих ніжках з широкими спіралевидними підставками. На одному з бокалів підставка була надщерблена і бокал нестійко стояв на столі лише для парності, а пили вуйко Зенко та тета Леся лише з одного. По-друге, коли готувалися до весілля, виносили з вітальні меблі: кухонну шафу-вішалку з кольоровим шклом у дверцятах поставили на балконі. Вночі розгулявся сильний дощ з блискавками. Одна з блискавок потрапила в кольорове шкло і розтрощила його. Бачила це бабця Стефа, але нікому нічого не сказала, хоч і знала, що це поганий знак. Третя забобонна химера – старі люди кажуть, що не можна нареченій самій шити для себе весільну сукню, а тета Леся була гарна рукоділя, тому кроїла і шила для себе сама.
Ці всі химери озвалися в житті нашої родини не відразу: спочатку ніщо не передвіщало лиха. Чекаючи на помешкання від роботи, молоде подружжя перші два рока жило у кімнаті-спальні хатки на Поліграфічній, 15 - і перша вуйкова донька Люба з’явилася на світ саме там, бо «швидка» запізнилася на 20 хвилин. Пологи припали на нічний час і приймала їх мама Ліда з старійшиною нашого будинку, сусідкою Михайлиною, про яку я згадувала раніше.
Згодом вуйко Зенко та тета Леся і мала племінниця Любонька переїхали в сімейний гуртожиток, а звідтам вже у розширеному складі (у них народився синочок Ромчик) потрапили у нове помешкання на вулиці Мічуріна – дев’ятиповерховий дім за чеським проектом. Прожили там 3 роки до вуйкового 40-ліття у згоді та щоденних сімейних клопотах за малолітніми дітьми. А далі сталося те, що пояснити звичними раціональними доводами неможливо. Якось родина приїхала з відпочинку, відвела обох діточок у садочок, а вуйко Зенко з тетою Лесею повернулися під двері помешкання на Мічуріна – був саме день народження тети Лесі – 9 жовтня – і ввечері всі з Вовчо-Михайлівського роду мали зібратися сюди на гостини. Вхідні двері несподівано заклинили і не хотіли відкриватися, хоч ключі в обох були при собі.
І тут вуйко придумав ризикований план: через пожежний хід пробратися у свій підвал, взяти довгі шнури, що зберігалися там ще з часів переїзду і через балкон 4 поверху спуститися на них до себе на балкон 3 поверху, а відтак – в кімнату вітальні. Педантизм вуйка і його пристрасть до альпінізму зіграли злий жарт – бажання лишити двері неушкодженими в день свята і віра у свої спортивні навики виявились оманливими. Спускаючись на шнурі із сусіднього балкону вище поверхом, вуйко Зенко застрахувався – обв’язав петлею одну ногу другим шнуром, проте основний шнур виявився трохи закоротким і вуйко Зенко завис між поверхами. Зверху старша повна сусідка дивилася на цей ризикований спуск. Під вагою тіла, шнур почав протиратися об залізний кант верхнього балкону, відчуваючи що може впасти вуйко Зенко крикнув до сусідки: «Руку», - і очі його неймовірно розширилися. А далі… все сталося дуже швидко – шнур протерся до кінця, тіло вуйка, застраховане петлею на нозі, різко перевернулося і він вдарився об кант нижчого, другого балкону головою, а потім рухнув на зелений оазис під балконами багатоповерхівки. На канті нижнього балкону запеклася густою темно-бордовою смугою його кров. Багато крові було і під кущем на зеленому прямокутнику, куди впало понівечене тіло вуйка. Найдивовижніше, що тета Леся в цей час стояла під «завороженими» вхідними дверима їхнього помешкання на третьому поверсі, розмовляючи з сусідкою із суміжної квартири, не знаючи що вуйко задумав і де він в ці хвилини. Лише коли в під’їзд зайшла двірничка з кривавою шматою в руках і безумно подивилася на неї – теті Лесі поліз мороз за спиною. Думка, що це стосується вуйка Зенка, пронизала мозок.
Вуйко загинув у день народження дружини – і відтоді тета Леся дня народження не мала. У своєму житті, овіяному важкими спогадами, вона більше не вийшла заміж. Цікавий факт: у 2015 році, у віці 69 років вона померла від інсульту у день народження вуйка Зенка – 24 березня. Мама Лідія-Надія, що дитиною пережила з вуйком Зенком півсирітське лихоліття, до кінця днів не оправилася від цієї втрати. Вона зітхала глибоко і пронизливо, поринаючи в темні закамарки підсвідомості: «братічку-у-у»…
І лише наш австрійський п’єцик на Поліграфічній з ліпниною жінки-графині, імовірно, молодої Замойської – пам’ятав дитинство вуйка Зенка, його юність і молодість, його перші щасливі роки подружнього життя, крик народження його доні Люби. Пам’ятала вуйка і 400-літня липа Замойських у нашому дворі.
Та прийде час, коли буревії торкнуться не лише людей, але й віковічних дерев і старих будинків, вкорінених в історію Дерева Вовчо-Михайлівського Роду. Але про це - пізніше, коли відшумить чорний біль утрат за листками цього Дерева, що відлетіли зі Східним вітром, вітром Перемін.

У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…

Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.

Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.

По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.

По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.

По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…

Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

початок жовтня 2020 р.

Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48

Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи).Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу –Червону Троянду, піаністку-Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…


"АMORI VITAM IMPENDERE"

“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».

На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».

Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

*За поезією Ліни Костенко.

вересень. 2020.

Картинка V. «АЛЕЯ ВІКОВИХ ЛИП» У КУТКОРІ. МОЛИТВА ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ.

З появою у нашій Вовчо-Михайлівській сім’ї вітчима Зеновія Олійника, мала Ірочка з мамою Лідою почали їздити до родини ще в напрямку стародавнього села Куткір, що розкинулося у Бузькому районі на Львівщині на місцині між правим берегом річки Полтви та її притокою – річкою Ставчина. Саме у Куткорі стояла батьківська хата Олійників з невеликим, густо оточеним деревами як живоплотом, круглим подвір’ям. Малу 3-літню Ірочку у Куткорі радо вітала мама вітчима, стара «Олі́йничка». Ірочка з цікавістю знайомилася з новим для неї світом Природи і Речей у селі Куткорі, особливо їй сподобалася велика липова алея, яка тепер поважно називається «Алеєю вікових лип» і є пам’яткою природи.
Історія села Куткір пов’язана з шляхтанським родом графів Лончинських. З літописної літератури є відомо, що хорунжий Єжи Антоній Лончинський на початку ХVIII століття дістав село Куткір як привілей від короля Августа ІІІ з дозволом проводити тут щорічні торги з ярмарками і навіть заснувати тут, на землі Куткора, містечко Маріянів (на честь Діви Марії) . В тогочасному селі Куткорі у невеличкому дерев’яному костельчику оселилися монахи-капуцини і за сприяння Львівського архиєпископа Миколая Вижицького почали будівництво нового цегляного костелу Матері Божої Сніжної та монастиря, обведених високим муром, що їх на австрійських картах ХVIII століття позначали з приміткою «старе місто». Село Куткір і місто Маріянів, що підводилося на його землі, стали центром торгівлі та ремесел на всьому обширі між Львовом та Луцьком, знаменитими своєю папірнею, що згоріла на початку ХІХ століття. Для маркування паперу власник Куткора – генерал Юзеф Лончинський– використовував свої ініціали і герб. За часів генерала Юзефа Лончинського у Куткорі була фабрика стрілецького пороху, а ще в Куткорі виробляли шовкові оздоби-пояси із написом «Куткір».
З Куткірською «Алеєю вікових лип», а по-місцевому «липовим гаєм», що став окрасою і священним місцем села Куткора, пов’язана трагічна історія графів Лончинських. Графський маєток і замок були розміщені на правому березі річки Полтва, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею Лончинською було посаджено липову алею, як пам'ять про смерть сина Миколая, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини. Липову алею через цю сумну подію в народі назвали «Алеєю втраченого кохання».
На жаль, зі смертю чоловіків родини графів Лончинських - генерала Юзефа Лончинського та його сина Миколая – все завмерло, забудова містечка Маріянова припинилася – і Куткір так і залишився селом. У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому.
Про ці події у 60-их роках ХХ століття вже ніхто не пам’ятав. В липовий гай час-від-часу влітку навідувалися селянки за липовим цвітом до чаю.
Пригадую, як одного разу стара Олі́йничка взяла нас з собою у той самий липовий гай. В той день мама Ліда була весела, бадьора і дуже красива, вона була вбрана в свою улюблену штапельну суконочку в яскраві жовті та зелені горошки різних відтінків – її, як і багато інших літніх суконочок, пошив для неї вітчим Зеновій Олійник. Ми йшли у віковічний липовий гай з невеличкою групкою старших жінок, наспівуючи різних українських народних пісень, бо там де мама в гурті, там, зазвичай, і пісня. Потім мене залишили одну, а всі дорослі розбрелися по гаю, ламаючи липове гілля в рясному ніжно-жовтому цвіті. Я стояла одна віч-на-віч з височенними липами, наче в зеленому колодязі, бо лише високо вгорі наді мною проглядався шмат світло-голубого неба. Пройшло хвилин 15-20 не більше. Раптом в гущавини вибігає з криком стара Олійничка, хапає мене в обійми і тягне на стежку, подалі від лип. Потім кидається назад в гущу. Зчиняється жіночий лемент. Я бачу чужі обличчя і не бачу маминого. «Де мама?... Мамо!!!» - страшно на весь ліс кричу я і заходжуся надривним плачем. Виявляється мама була на невисокому старезному дереві в той час, коли там збирав нектар рій здичавілих бджіл (а можливо, там було бджолине дупло). Вони всі ринулися на неї як на кольорову «живу» квітку, що медово пахла липою. Мама почала відбиватися руками і від того рої бджіл кусали її ще активніше. Люди всім гуртом рятували маму. Ми ледве дійшли до хати Олійників, там маму поклали в ліжко і заходилися негайно рятувати примочками з густої сирватки. Так мама пролежала добу – вся з ніг до голови у примочках. Особливо постраждало обличчя, очі, повіки, шкіра під волоссям. Одного ока не було видно зовсім – лише набряклі, як качине яйце, стулені повіки. А потім, на другу добу, ми поїхали з Куткора, лікуватися у Львів. Бджолиних укусів було десь понад 16. Лікарі у Львові казали, що серце могло не витримати – та якось обійшлося, мама була загартована тяжкими хворобами юності.
Щоб вийти з цього жахітливого спогаду розкажу краще, як стара Олі́йничка кожного разу, коли мала Ірочка приїжджала у Куткір, вмощувалася з нею на ніч на тісному залізному односпальному ліжку і вчила малу дівчинку молитися до Ангелика-хоронителя. Казала так: «Поки не помолишся - не засинай. Повторюй за мною:

«Ангелику, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі –
Будь мені до помочі.
Стережи душі і тіла мого
Від усього злого».

Мала Ірочка щовечора повторювала молитву до свого Ангелика і потім солодко засинала. Відтоді вона вірила – її, Ірочки, особистий Ангел-хоронитель присутній поруч і в день, і в ночі… Вірує в свого Ангелика понад часом вже доросла… літня Ірина. Так, вона вірує: «АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ»!
На кухні батьківської хати Олійників у Куткорі на малу Ірочку з цікавістю заглядало з полички для посуду маленьке біле фігурне горнятко з портретним розписом двох діток – хлопчика і дівчинки з рудими кучериками – в давніх австрійських строях. Стара Олі́йничка подарувала Ірочці це горнятко і воно довго служило їй у хаті на Поліграфічній,15. Як воно зникло з кухонного креденсу, в який період життя - пам’ять не зберегла.
Зате зберегла прикрі мамині розповіді, що в 1972 році маючи намір зустріти Різдво в колі родини чоловіка, застала в Куткорі вітчима Зеновія Олійника в оточенні його першої жінки і доньки Галі, яка була старша від мене десь років на 7. Постало питання розлучення. Вітчим написав мені прощального листа, де посилав мені 1000000 поцілунків (я довго мучилася, щоб порахувати нулі дрібним почерком).
Як пам’ять про Куткір, стару Олі́йничку, вітчима Зеновія Олійника, що згодом зник з мого життя, перетворившись на невиліковно хворого алкоголіка, є пісня, яку він дуже любив співати, будучи трішки «на підпитку»:

«Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні.
Нам зустрічатись не треба, -
Тихо ти мовив мені.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю.

Хоч на поля – громовиця,
Я не здригнуся в журбі.
Часто мені будуть сниться
Очі твої чарівні.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю".

P.S. Про художницю, відомого українського графіка, Софію Караффу-Корбут, що жила і померла в Куткорі, я взнала вже в період дорослості, коли у львівському видавництві «Каменяр» вийшла біографічна оповідь про неї під назвою «Графиня з Куткора».

вересень, 2020.

Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ

Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталася довкола гори Щирець і річки Щирки у Пустомитівському районі Львівської області. Гора Щирець в археології добре відома як місце, довкола якого заселялися племена первісних землеробів. На цій горі стояла давня дерев’яна церква, в якій на початку ХVІІ століття татари живцем спалили місцевий люд. З людьми тоді дотла згоріла і церква, яку згодом відбудували вже з каменю.
До слова, у маминій зовнішності я помічала виразні неслов’янські риси – чорне, як смола, хвилясте волосся, великі карі очі, ніс з горбинкою – було в ній щось від тюркського коріння. І вдача була така – імпульсивна, надемоційна.
Довкола святого місця Щирецької гори тулилися землеробські села і містечка: Пустомити, Щирець, Острів, Велика Горожанка, Лани.
Про Вовчу лінію родоводу мала Ірочка знала дуже мало, лише деколи чула, що ось дідо Вовк поїхав до рідного брата Івана на Острів. Ще інколи мама розказувала про талановиту сім’ю чоловіків-музикантів з нашого Вовчого роду, що жила у тих місцях. Забігаючи в часі далеко наперед, обмовлюся, що дідо Михайло Вовк прожив довге життя, пережив двох дружин, на старості розійшовся з третьою, і помер у віці 83 років при трагічних обставинах (його смертельно побили на зупинці трамваю за Оперним театром, неподалік від вулиці Шпитальної, де жив він самотньо у квартирі бабці Сивульки), а похований на Щирецькій горі. Там за тиждень до нього ховали його брата Івана. Коли діда Михайла Вовка відспівували у Щирецькій церкві, то священник зауважив: «Брат брата забрав».
Якось мама затужила за своєю Стасівською родиною по бабциній лінії, що вкорінилася у селі Велика Горожанка на Львівщині. Вона взяла мене з собою у подорож, а подорож на село для мене, малої, була чимось особливим, небуденним, адже я все-таки росла в атмосфері великого міста. Отож, коли мама з малою доцею зайшла в невеликий непоказний тіснуватий автобус на приміському вокзалі, ущент наповнений сільським людом з клунками, торбами та кошиками, доні Ірочці відразу захотілося забитися в якийсь зручний куточок на твердому сидінні біля вікна, подалі від галасливої юрми. Коли вже всі крісла були зайняті, а в проходах від клунків, торб та кошиків не було вільного місця, автобус помалу розпочав свій звичний рух в напрямку місця призначення. І тут раптом на увесь автобус незнайома стара селянка крикнула: «Дзідзя?!», - і здивовано-радісно подивилася на маму Лідію-Надію. Через кілька секунд вигук «Дзідзя!» у притишеному від цікавості автобусі повторився. Люди дивилися в напрямку наших крісел. Мама обернулася до старшої селянки і голосно дзвінко відповіла їй і всім у автобусі: «Так, я – «Дзідзя»… А звідки Ви знаєте, хто я?»
З’ясувалося, що та селянка жила недалеко від родинного Стасівського обійстя і по своєму немолодому віку ще пам’ятала Марію Григорівну Стасів-Вовк, мамину маму – нашу рідну бабцю, котра померла там молодою в далекому 1948 році. По смерті мами, Лідія-Надія ще 12-літнім підлітком, а потім вже юнкою під опікою батька Михайла Вовка, час-від-часу приїжджала в родинне обійстя до своєї бабці, а моєї прабабці – Анни Стасів і до маминих братів (вуйків Миколи та Ярослава, що з шести інших лишилися в живих після воєнного та совітського лихоліття). Маму Ліду з дитинства по-родинному кликали «Лідзю», а вона сама себе з малих літ називала «Дзідзя», – і знали про це лише члени родини Стасівих і батько, Михайло Вовк. Тому великою радісною несподіванкою для мами Ліди було почути через багато років оте «Дзідзю» від незнайомої їй жінки, а їй, думається – навзаєм – приємно було пізнати в юрбі вже змінену роками «Дзідзю».
Прибувши у родинне Стасівське гніздо, де з роду Стасівих залишилися лише два вуйки – Микола та Ярослав, мама «Дзідзя» з малою донею Ірочкою поспішили на сільський цвинтар – дорога до нього пролягла через великий яблуневий сад, посаджений на початку ХХ століття її дідом Григорієм Стасівим, чоловіком бабці Анни Стасів. Там, на сільському цвинтарі у селі Велика Горожанка, між високих вікових дерев і буйних трав знайшли свій останній спочинок члени Стасівського Дерева Роду, і дідо Григорій, і бабця Анна, і мама Марія з вуйками-братами…
Доні Ірочці показали зарослу могилу бабці Марії Стасів-Вовк з потемнілим важким дубовим хрестом, у підніжжі якої притулилася маленька могилка. Це мамин рідний братик Богданчик, який помер 3-літнім від епідемії дифтерії, що лютувала у роки війни, в 1944 році. За словами мами, була при маленькому Богданчику лише бабця Анна, коли у нього піднявся жар і він по-дитячому скаржився: «Горлонько болить!». Згас за одну ніч – на ранок не прокинувся… Тоді у Великій Горожанці ховали кількох малолітніх дітей. Згадуючи Богданчика, мама казала, що у нього були довгі миловидні кучерики, і всі довкіл дивувалися: «Чого ви цю дівчинку вбрали, як хлопчика».
Відвідини Великогорожанківського цвинтаря навіяли на маму Ліду-«Дзідзю» спогади і тоді вона всю ніч розказувала малій доні Ірочці про Стасівське Дерево Роду. Мала Ірочка не все, але дещо запам’ятала. Особливо про прабабцю Анну та прадіда Григорія Стасівих. Про прадіда Григорія з уст мами Ліди Ірочка довідалася таке: помер Григорій Стасів через дивний випадок –а таких дивних випадків у сільському побуті міжвоєнних буднів було багато. Ось якось наприкінці літа в розпал спекотливої косовиці, господар Григорій Стасів прийшов з поля з розігрітими від натоми та немилосердного сонця ногами. Аби прийти до тями, він опустив ноги в студену колодяжну воду. На одній нозі незадовго по тій купелі кинулася «рожа», себто запалення. «Рожу» спалили, але нога вся почервоніла, стала важкою, неслухняною і дуже болючою. Приїхав брат-ветеринар і сказав без хитрощів: «Грицю, у тебе почалася гангрена. Тобі треба до Львова. Хай її ампутують». Григорій Стасів мужньо відповів: «На що я здався дружині своїй і господарці безногий?». І до тижня Григорія Стасіва не стало.
Прабабця Анна пережила і чоловіка Григорія, і доню Марію, і чотирьох синів, і внука Богданчика. Коли востаннє мама Ліда-«Дзідзя» приїхала до неї при житті, вже будучи студенткою Львівського технікуму зв’язку – вона дуже зраділа і гукнула вуйка Миколу, аби той мерщій зарізав когутика для росолу. Коли проводжала у Львів маму з дарами до автобуса, то на стежці, де стояли вони удвох, несподівано здійнявся вихор, наче стовп сірого диму – і мама вже знала, що прощається з бабцею Анною Стасів назавжди.
Про братів бабці Марії Стасів-Вовк, вуйків Миколу та Ярослава, мала Ірочка запам’ятала небагато – Микола Стасів, отой, що ховав бабцю Марію і був головою першого колгоспу, теж, як і бабця Марія, захворів на туберкульоз, і по смерті сестри їв собачий тлущ доти, поки не піднявся з тої хвороби. Прожив довше за інших, був на родинному обійстю за головного. У роки перших колгоспів по ночах возив до лісу «хлопцям» на фірі все, що було їм потрібно – одяг, їжу і сокири для рубання дерев на землянки-хованки (а, може, не тільки для цього). На обличчі в нього було видне велике напруження – дуже щільно затиснуті губи, так, наче ті губи приховують велику таємницю, а ще велике страждання…
Вуйко Ярослав Стасів був з колиски сліпим на одне око – коли немовлям лежав у візочку, йому зі стелі впало в око вапно, що ним, зазвичай, білили сільські хати. Зате рід вуйка Славка дав нові молоді гілки Стасівському Дереву Роду і тепер у Великій Горожанці живуть його потомки.
Це дослідження Стасівського родоводу було б неповним без згадки про ще одного вуйка… Михайла – брата бабці Марії Стасів-Вовк, що пішов у Січові Стрільці 19-літнім юнаком і зник без вісті у 1918 році. Де похований і що сталося з ним у тих лихих часах – невідомо.
Хто його знає, може і він був під Крутами? Питання без відповіді. Про існування вуйка Михайла з роду Стасівих Ірочка довідалася від мами Лідії-Надії вже дорослою, будучи студенткою українського відділення університету імені Івана Франка.
Відвідини Стасівської родини у маєтку Великої Горожанки познайомили малу Ірочку з кімнатою у старій частині житла, де вмирала іі рідна бабця Марія Стасів. У кімнаті стояло старе дерев’яне ліжко, на стінах висіли великі образи: «Малий Ісус з Божою Матір’ю, що годує голубів» над ліжком, та «Ісусове розп’яття» між вікон, що виходили на двір. Коли вмирала бабця, вона казала мамі, що бачила в сні, наче стіна, на якій висіло «Розп’яття» обвалилася, а з вікон зазирала до хати Смерть у вигляді черепа (то була велика голівка червоного маку, найбільша з тих, що росли на ґанку).
Ще одна істотна деталь – між переходами зі старої у нову хату, над одвірком висіла стара ікона «Громовідводниця з Немовлям-Спасом» в золотому облаченні. Обличчя Божі геть потемнілі… Ікона невеличка, проте дуже потужня. В часі їй було десь понад два століття. Мама випросила «Громовідводницю» у Стасівських родичів як оберіг для нашої сім’ї. Ця ікона – найдорожча реліквія нашого Вовчого роду. Нею благословляла мама Лідія доньку Ірину до шлюбу, довкола неї збирається наша сім’я у дні Різдва і Великодня, до неї молиться щовечора, лягаючи спати, молиться зранку, починаючи новий день.
«Громовідводниця» - це пам’ять про бабцю Марію Стасів-Вовк і всю гілку Стасівського роду. Її, вкупі з родом Вовчо-Михайлівським, поіменно згадує вже немолода Ірина закінчуючи прожитий день, наче з одного фентезійного фільму, коли представник космічної цивілізації піднявся на Заповітну Гору Старійшин, аби перечислити свій родовід до п’ятого коліна. Ірина знає, що пам’ять – найцінніший скарб, яким вона володіє. А в пам’яті живуть невмирущі імена і постаті, і житимуть, допоки не згасне життєдайне Світло довкола неї.

вересень,2020 р.

Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ

За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Львівського автобусного заводу і був родом із села Куткора на Львівщині.
Весілля мами Лідії-Надії з вітчимом Олійником було великою подією для малої Ірочки, як казали німці «Hochzeit». Вона крім Сивулькиної «прикоси» попросила у бабці ще і вельон з фіранки, прикрашений рожевим віночком з яблуневого цвіту. Венеціанське старе дзеркало відображало малу Ірочку з вельоном на голові і раділо її радістю.
Коли мама Лідія-Надія по реєстрації шлюбу стала з Олійником на порозі мешкання Шпитальної, 15 вся в білому і з ніжно-рожевим мережаним шалем на голові (надворі лютували січневі морози!), мала Ірочка під загальний гучний сміх запитала: «Мамо, ти сьогодні така гарна! А коли ти ще будеш нареченою?».
Вітчим Зеновій Олійник був футбольним патріотом «Карпат», намагався не пропускати жодного матчу. У 1968 році знаменитий матч «Карпати»(Україна) -«Бразілія» ми бачили з ним наживо.
Окрім того, він прекрасно шив. Ставив на дубову табуретку, ним же змайстровану, ручну швейну машинку – і за роботу. Так у мами з’явилися штапельний костюм і кілька ситцевих простеньких, але елегантних суконок, а в мене марлева пачка «Сніжинки» для новорічного ранку у дитячому садочку і нові балетки, прикрашені перловими намистинами на мої маленькі ніжки, найменші в молодшій групі.
У нас з вітчимом Олійником були свої окремі заняття – він довіряв мені розклеювати профспілкові марки у книжечках. Марки були кольорові і позначали різну вартість – я вивчила цю просту математику і з задоволенням виконувала це завдання.
Окрім того, з появою вітчима Олійника в квартирі на Поліграфічній почали відбуватися дрібні ремонтні роботи – він власноруч клав підлогу, потім малював її, майстрував дерев’яні табуретки та залізні крісла. У хаті відчулася присутність дбайливих робочих чоловічих рук.
Мені було весело і безтурботно з вітчимом Олійником. Коли сім’я святкувала родинні або загальні державні свята – неодмінним символом свята мав бути торт. Та мені було цього не досить. Я запропонувала, що для мене має бути куплений окремий маленький тортик з лимонадом. Вітчим залюбки виконував моє бажання: я їла свій окремий маленький тортик за уже знайомою тобі, читачу, дубовою табуреткою, що слугувала для мене столом, до якої долучився ще й дитячий стільчик, теж майстерно зроблений вітчимом.
Сімейна ідилія тривала в часі років 3-4… допоки вітчим не знайшов собі надійнішу компанію друзів – працівників ливарного цеху Автобусного заводу, які збиралися на чоловічі посиденьки в «Чебуречній» на розі вулиці Івана Франка, коли спільно виплавляли якусь окрему позапланову деталь і продавали її приватному замовнику. А тоді на радощах гроші пропивали в «Чебуречній». Одного разу мама привела мене, малу, в цю «Чебуречну». Я злякалась – за столами сиділи виключно одні чоловіки, без дружин і дітей. Мій вітчим був серед них і був одним із них.
На той час я тяжко хворіла – у мене з трьох рочків виявили слабе горло з хронічним тонзилітом. У рік було до 12 «фолікулярних», себто гнійних ангін, виступили лімфи на шиї, почалися шуми в серці. Настала пора лікарень та операцій: перша - у три рочки, друга – в шість. Ангіни супроводжувалися високими температурами і антибіотиками. У цей час вітчим був уважним і винахідливим, намагаючись дарувати мені вдома маленькі дитячі радощі.
Це було в розпалі чергової хвороби напередодні Нового 1968 року, я майже марила від височенних температур. Проте відчуття наближення Нового року з неодмінним персонажем – Дідом Морозом – вселяли в маленьку Ірочку радість і надію на швидке одужання. І от несподівано під вечір 31 грудня двері у першу велику кімнату на Поліграфічній відчинилися і ввійшов «справжнісінький» Дід Мороз з міхом подарунків через плече, аби персонально привітати хвору Ірочку зі святом. Ірочка була щаслива і дуже здивована: як Дід Мороз довідався, де вона живе, як її звати, скільки їй років і що вона хоче отримати під ялинку на Новий Рік? Мама через багато років розповідала, що вітчим тоді на кухні сам пошив собі одяг Діда Мороза з усіма класичними його атрибутами – високою червоною патерицею, шапкою, отороченою білою ватяною смугою та білосніжною ватяною бородою, – і нагородою йому за це стало усміхнене обличчя малої хворої дівчинки, що сприйняла його прихід як реальну подію свого не надто сонячного дитячого життя.
У 1968 сталася надзвичайна подія на кордоні колишнього СРСР та Чехословаччини, яку тепер називають історики «Празькою весною», а тоді це був збройний конлікт, у який були втягнуті військовозобов’язані чоловіки призовного віку з усього Радянського Союзу. Вітчим Зеновій Олійник пішов з дому також і зник на цілий рік. Уже всі інші давним-давно повернулися, а вітчима не було та й не було, і офіційних відомостей щодо нього не давав ніхто. Мама ночами гірко плакала в подушку. Ми по-тихеньку звикалися з думкою, що вітчим загинув.
У нашому дворі, у самому центрі розкинулася 400-літня липа, про яку Іван Крип’якевич в «Історичних проходах по Львову» писав, що на розі вулиці Замойських ще з кінця ХVI століття (так у часи Австрії та Старої Польщі називали нашу вулицю Поліграфічну) влаштовували торги, збиралися на багатоденні ярмарки з ночівлею і «ставали обозами біля пралітніх дерев». Отож, вірогідно, наша липа Замойських вже у той далекий час була «пралітньою». Маленька Ірочка любила липу як живу істоту, бавилася поруч, розмовляла з нею, любила опертися на її могутній надійний стовбур, охопити який могло шестеро чи семеро дорослих мешканців теперішньої Поліграфічної,15. І того дня, про який ідеться в оповіді, Ірочка теж описувала круги довкола її стовбура, коли хтось у військовій формі пересік подвір’я і усміхнувся: «Мама вдома?» Ірочка зніяковіла, вітчима у військовому вона до того ніколи не бачила, а от після повернення військова форма стала для нього парадним одягом. Він її одягав усюди, де треба було виглядати значимо, навіть на батьківські збори в школу. Радості в нашій хаті тоді було багато: мама сяяла від щастя, заливалася дзвінким особливим «співочим» сміхом, а що вже Ірочка – не злізала з вітчимової шиї, і було багато розмов про поранення в чоло, де виднівся свіжий шрам від кулі, що пролетіла поруч і «заледве подряпала» обличчя. Саме це поранення не давало можливості вітчиму повернутися додому вчасно та, хвалити Бога, все добре, що добре закінчилося.
Пам’ятаю, тоді вперше мене взяли на дорослу виставу в Театр імені Марії Заньковецької на виставу приїжджого польського театру, де повстанці в землянці співали пісню, яку мама потім наспівувала все життя. Вистава була про щось пов’язане з війною, а для українців перегукувалася з історією Усусів і була дуже тепло зустрінута львівськими глядачами.
Спогадом про цю подію став мій вірш, написаний вже в дорослому житті , коли вже мами не стало. Зате в Україну прийшли неспокійні буревійні смертоносні часи, що тривають по нині. Увійшов цей вірш у збірку «Обрані Світлом» з присвятою мамі, Лідії-Надії Стасів-Вовк.

«Dżiś do ciebie pcżyic’ nie mogę
Zaraz pójdę w nocy mrok.
Nie wyglądaj za mną oknem
W mgle utonie prużno wzrok.
Poco ż ci, kochana, wiedziec’
że do lasu pójdę spac’ –
Dłużej tu nie mogę siedżiec’,
Na mnie czeka leśna brac’».
(Фрагмент пісні з вистави польського театру)

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.
Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.
Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

Картинка ІІ. «ПРИКОСА» БАБЦІ СИВУЛЬКИ І ДІДОВА РАДІОЛА «САКТА»

Бабця Марія Сивулька, яку зберегла моя дитяча пам’ять від найменшого до 4-літнього віку (бо саме стільки було мені, коли вона у 1968 році в ніч на 2 березня померла від інтенсивного лікування білокрів’я), мала довге темне пряме волосся, яке завжди формувала у коси. Дуже привабливо вона виглядала у класичній українській зачісці, коли одна коса високо над головою перепліталася з другою. Такою я знала і любила її, вона вміла смачно готувати, особливо вишукано з-під її умілих рук виходили вироби з тіста –«палюшки» та «ліниві вареники». Обидві страви я обожнювала і просила завжди подвійну порцію. Бабця була велика майстриня – вона власноруч скрутила мені шматяну ляльку і розмалювала її обличчя. Замість очей були великі блискучі синьо-зелені ґудзики.
В будинку на вулиці Шпитальній,15, де мешкали бабця Сивулька з дідом Михайлом, мене завжди чекали з нетерпінням. Я була щебетуха і вигадниця, а ще, як і більшість малолітніх дітей, неймовірна фантазерка.
Якось дідо Вовк, ведучи мене за руку через довгий вхідний коридор будинку на Поліграфічній (теж 15!) з ліпниною і мозаїкою у вікнах дверей, слухаючи мій щебіт, проказав про себе галицьким сполонізованим просторіччям:«ти мій фільозоф». «Фільобус… фільобус», - радісно погодилася мала Ірочка, себто я.
Дідо видавався мені тоді дуже добрим та миролюбним, про його справжній деспотичний характер я довідалася значно пізніше, через багато років. До мене малої він і справді був м’яким, бо, певно, любив мене, як всі старі люблять своїх онуків. В міру свого віку на той час я майже нічого не знала про рідну бабцю Марію Стасів-Вовк, з якою ми розминулися в просторі і часі. Я не знала про те, як дідо розлучався з нею і як ділив дітей (коли по війні маму виховувала бабця, а вуйка Зенка – він). Всі ці знання прийдуть до мене поступово, зваляться наче кам’яна брила на підліткові тендітні плечі і залишать сліди від непомірно тяжкого удару. Але все ще попереду, а поки там як – ілюзія дива ще присутня, мала Ірочка за руку з дідом Вовком чимчикує сходами будинків на вулицях Поліграфічній та Шпитальній…
У квартирі на Шпитальній було багато цікавих для мене малої важливих предметів, без яких інтер’єр був би недосконалим. Відразу, коли заходиш у хату на Шпитальній, тебе вітало навпроти дверей велике (у людський зріст) старовинне дзеркало з венеціанського шкла у дерев’яній оправі. Це дзеркало бачило і відображало постаті рідних мені людей всього Вовчо-Михайлівського і відчасти Стасівського роду. Отож, дзеркало знало діда Вовка та бабцю Сивульку, вуйка Зенка, а згодом і його вродливу дружину Ларису (тету Лесю), мою маму Лідію-Надію та мене – маленьку Ірочку, яка дістала своє ім’я на честь тети Ірини з гілки родини Стасівих.
Старе венеціанське зеркало бачило народини і смерті на розгалужених гілках Вовчого Дерева Роду – це і новорароджені обличчя дітей вуйка Зенка, Люби та Ромчика, і смерть бабці Сивульки, несподівано близьку, трагічну незбагненну смерть вуйка Зенка, а згодом і смерть діда Михайла Вовка, теж не до кінця розгадану.
Коли маленька дівчина Ірочка стала дорослою і сама готувалася стати мамою, венеціанське дзеркало, що вже довгий час по смерті діда було невід’ємним атрибутом квартири на Поліграфічній,15, несподівано розбилося під час одного з прибирань – падало довго, поважно і вагомо, так як падають, прощаючись навік… Розбилося на дрібні уламки, яких було більше ніж 90. Доросла жінка Ірина, та що колись була малою Ірочкою, невміло прихилила дзеркало на віко книжкової шафи, а потім, забувши, зненацька відкрила її. Подію, коли розбивається давній друг, більше – символ, важко осягнути розумом. Доросла Ірина встигла ступити крок вбік і мовчки спостерігала, як рушиться Небо на Землю. Таке буває, коли втручається Вітер Перемін.
Коли старе венеціанське дзеркало ще спокійнісінько стояло навпроти вхідних дверей квартири на Шпитальній, воно ще бачило один цікавий образ маленької Ірочки, яка полюбляла дивитися на себе у дзеркало з «прикосою» у волоссі. Ця «прикоса» (так назвала Ірочка штучну косу) була сплетена бабцею Сивулькою для внучки зі старих довгих подертих панчіх і приколота невидимками до слабенького дитячого волосся. Дівчинці Ірочці тоді було рочків 2 чи 3).
Інколи венеційському дзеркалу давали можливість подорожувати у другу кімнату – там стояло старе, як і все в хаті на Шпитальній, півтораспальне ліжко з високим опертям для голови, швейна машина фірми «Zinger”, а на ній, як на тумбі, стояла фарфорова понадметрова скульптура «Пастушка» з Богемії 1911 року, пара від «Пастуха», що були подаровані бабці Сивульці, коли вона брала шлюб зі своїм першим чоловіком – Сивулком Григорієм. Незабаром по весіллю богемський «Пастух» розбився. Казали, що це недобра ознака – чоловік помре першим. У 1945 році, в травні місяці, 8 числа напередодні Дня Перемоги у Другій світовій він зійшов кров’ю, тяжко поранений десь у снігах біля Праги. Похоронка на Григорія Сивулка ще й досі зберігається у нашій сім’ї серед родинних документів бабці та діда. Бабця Сивулька розказувала якось мамі, що в ніч смерті, коли Григорій Сивулко замерзав у кривавих снігах, вона почула звуки «шлапання» по стінах спальної кімнати на Шпитальній (бо це була її хата) і його голос прошепотів: «Марійко, посунься… Я дуже змерз».
У великій вітальні, що служила родині Вовків і за кухню, стояв різьблений ручної роботи стіл з фігурними ніжками, дві дерев’яні витончено-ажурні етажерки для книг, м’яка кушетка синьо-фіолетово-чорного орнаменту з круглими подушками-крилами, а на стіні над кушеткою – панно «Ранок в сосновому лісі», з ведмежою сім’єю, намальованою художниками Шишкіним та Савицьким – дорослими та малими мешканцями казкового дрімучого лісу. Мала Ірочка годинами лежала на кушетці та слідкувала, в якому настрої перебувають ведмеді і чи затишно в лісі – залежно, як падало світло на панно в різну пору дня чи вечора, та й навіть в залежності від погоди на дворі, а то й від теплої чи холодної пори року. Мала Ірочка росла разом з ведмежатами. Мала Ірочка дуже любила ліс, недарма вона успадкувала родинне прізвище «Вовк».
У діда Михайла Вовка було два улюблених заняття – гра в шахи та слухання світових новин. Для першого заняття існували на Шпитальній у дні родинних свят і гостей – дорогі шахи, заховані в глибинах складеної докупи шахматної дошки, а для другого – моя улюблениця, лампова радіола «Сакта» з зеленим очком, що світилося, та з багатьма клавішами, кожна з яких відповідала за окремий мовний, або музичний процес. Коли дідо Михайло, наслухавшись політики з усіх кінців світу, нажимав музичну клавішу і крутив колещатко з нотками – мала Ірочка прибігала до радіоли і сідала поруч на ослінчик. Удвох з дідом ми слухали безперервну музичну програму, де весела полька змінювала розважний вальс. Повільну романтичну музику вальсу Ірочка уважно вслухала, а коли наставав час для польки – тут уже мала Ірочка схоплювалася з ослінчика і, тримаючи діда за обидві руки, натхненно чеберяла ніжками. Це було її маленьке сімейне щастя – подарунок від діда Михайла Вовка і радіоли «Сакта».
Окремим спогадом про ці щасливі музичні миті в житті малої Ірочки звучить українська народна пісня «Побреду, побреду, по коліна в лободу», що її виконував чоловічий хор з незвичним іншомовним акцентом. Спочатку повільна, вона поступово набирала темпу, перетворювалася на танцювальний шалений ритмічний мотив – і завершувалася знову повільно. Втомлені цілим туром танцю ми з дідом після цієї пісні робили невелику паузу.
У вітальній Шпитальної,15 на стіні висіла дуже вишукана картина - якийсь не зовсім реальний пейзаж з кам’яною альтанкою, що потонула у буйній рослинності яскравих тонів, десь на березі моря, вода в якому була незворушна, як кришталь. Ця картина була багатолітнім атрибутом інтер’єру дідової та бабциної хати, а по смерті діда Михайла стала себе комфортно почувати в квартирі на Поліграфічній – вона, до слова, є присутня у колекції наших родинних речей-символів і по сьогодні. Як виявилося з надпису унизу картини, автором її є художник Павлічек і написана вона 1933 року. Пошуки відомостей про автора десь вже тепер, в епоху вже немолодої Ірини, що має свою сім’ю, чоловіка та юну доню, привели до сумних знань: через десять років, у 1943, оцей самий художник Павлічек (очевидно чеського коріння), що жив перед війною у Винниках біля Львова і можливо був особисто знайомий з дідом Вовком, був спалений в одному з концентраційних німецьких таборів.
Спогади про бабцю Сивульку ведуть маленьку дівчинку Ірочку в село Липники біля Львова. Там бабця Сивулька мала свою родинну хату. Хата стояла в рядочку собі подібних сільських хат, які утворювали кільце, а навпроти була широка розлога поляна, а там далі – густий предковічний ліс. Бабця Сивулька брала маленьку Ірочку і йшла з нею на окраїну лісу по білі гриби. Мала з собою лише одне знаряддя – палицю, якою нишпорила попід листям. І на очах Ірочки з-під листя випиналися то тут, то там справжнісінькі тугенькі білі гриби. Бабця Сивулька збирала їх у фартух, зав’язаний на талії. Так і верталися додому з фартухом, повнісіньким білих грибів. Смакували увечері їх всією Вовчо-Михайлівською сім’єю, запечених у сметані з вареною картоплею, смаженою «по-селянськи», або картоплею в «мундурку».
Одного ранку, мала Ірочка прокинулася сама у хаті на Липниках, дорослих поруч не було. До краю ліжка, де спала мала, було приставлене дерев’яне крісло. Ірочка стала на крісло так, щоб ручками триматися за його спинку, спинка переважила і крісло перекинулося, защемивши малій три пальці на лівій руці. Дівчинка голосно заплакала. Дорослі швидко прийшли на плач, вони були у стодолі, навпроти світлиці – громоздили сіно. Нігті на руці дитини посиніли і потім поволі мінялися на здорові, ті інші – нові – були вже не такі, як попередні. Були тверді і дещо іншої форми… Ірочку самою намагалися більше не залишати.
Коли бабця Марія Сивулька несподівано захворіла, а потім опинилася в лікарні на Пекарській у Центрі переливання крові, малій Ірочці було 4 рочки і пів. Ірочка на той час вже була «артисткою», її мама Лідія-Надія, що мала дзвінкий оперний голос і була солісткою народної капели зв’язку, часто брала на репетиції в РОКС. Дівчинка знала весь тодішній репертуар поп-музики. Якось мама Лідія-Надія взяла Ірочку з собою в лікарню, щоб розважити бабцю Сивульку. Вся палата тішилася приходу гостей. Для малої організували табуретку, мала впевнено вилізла на неї і співала:

«Пришли девченки,
Стоят в сторонке,
Платочки в руках теребят.
Потому что на 10 девченок,
По статистике 9 ребят».

Пам’ятаю втомлене, але усміхнене лице бабці Сивульки. Коли ми виходили з палати, мама запитала в медсестри про діагноз. Та щось по-мудрому відповіла… «лімфолейкоз». «А по-простому?», - перепитала мама. «Рак крові», - відповіла сестра. Бабці діставали якесь дуже дороге німецьке лікарство, це лікарство пришвидшило розв’язку, воно розклало їй печінку.
Другого березня 1968 року дідо Михайло Вовк піднімався по крутих сходах флігеля нашого будинку на Поліграфічній, похитуючись і голосно стогнучи. Мама відкрила двері з запитанням: «Що, Сивулька померла?».
У пам’яті пропливає спогад: бабця Сивулька у домовині у вітальній кімнаті квартири на Шпитальній. Дідо Михайло обрізає гніт на великих церковних свічах в голові покійної. Родина окремо від інших стоїть по праву сторону від неї. І слова вуйка Зенка, звернені до мене, малої: «Більше ти її ніколи не побачиш».
Коли зараз трапляється їхати трамваєм уздовж центрального входу до Парку культури, по другу сторону колії є невеличкий дворик – там колись на другому поверсі були цехи лікеро-горілчаного заводу, де варили солодкі сиропи. Бабця Сивулька працювала у тих цехах і я інколи бувала в неї та спостерігала, як у великих виварках парували і густіли сиропи. Інколи навіть мені давали їх продеґустувати. З тими об’ємними виварками, які доводилося виважувати на газові плити і знімати з плит, пов’язана трагічна історія, що сталася з бабцею Сивулькою в часі, коли вона була вже дружиною діда Михайла Вовка. Будучи вагітною на 8 місяці, вона заходилася знімати з подругою повнісіньку виварку з сиропом. У неї сталися невчасні пологи і народилася 8-місячна дівчинка, яка через кілька днів померла. Дівчинку назвали Олею і поховали хрещеною як Ольгу Вовк. Дітей більше бабця Сивулька не народжувала, бо їй тоді було вже за сорок. Я – маленька, з мамою Лідою та вуйком Зенком, що лишися по війні півсиротами, стали для неї відрадою і віддячували їй навзаєм турботою та великою любов’ю.
Тепер це місце колишньої бабциної праці є місцем зустрічі з минулим, з рідними обличчями і голосами уже покійних дорогих мені людей. Кожен раз, проїжджаючи, примовляю: «Бабця Сивулька».

«Місяць і зорі як міражі -
Тож грай, вітре буйний, кружляй від душі…
Як серцю люба дивна ця гра -
Втіхи та чуда настане пора»…

Розпочнеться ця оповідь зі спогаду, а власне з вільно перекладеного мною тексту пісні, що звучала в американському дитячому фільмі «Мері Поппінс» далекого 1964 року і співали її знамениті актори Джулія Ендрюс та Дік Ван Дайк, виконавці головних ролей знаменитого мюзиклу. Стихія настрою дитячої казки англійської пиьменниці Памели Треверс, що ліг в основу згаданого фільму, захопили мою творчу уяву, глибоко зворушили і дали поживу для відтворення картинок з минулих моїх дитячих та юнацьких літ, коли я ще вміла розгадувати знаки природи і довколишнього світу… Світу, в якому було багато неймовірних речей, що здатні вдумливим інтелектуальним істотам розказати про щось більше, ніж про буденну реальність чийогось земного буття, наповненого трафаретними датами і подіями: народився, пішов у перший клас, закінчив школу, поступив у вищий навчальний заклад, закінчив його, одружився і таке інше.
В мене було завжди таке відчуття, що поруч існує ніби паралельна реальність, яка інколи втручається і змінює моє життя як неприборкана стихія.
У деяких дивовижних історіях, описаних у дорослій та дитячій світовій літературі, які відбуваються з людьми, містами і природою, з усім Живим Світом (до якого не по-науковому зачислюємо і Світ Речей довкола нас), все відбувається саме тоді, коли дме Східний Вітер. Вважаймо, що і в моєму випадку теж присутній цей шалений віщун перемін – Східний Вітер.

Картинка І. ДОТОРК ТЕПЛОГО МОРЯ. ДАЛЕКА ЯЛТА.

Запитаю у вас таке: хто пам’ятає себе в минулому? Якщо відповідь «так», то наскільки віддаленому минулому? Мені інколи виринає з підсвідомості одна і та ж картинка: я (ще ненароджене немовля) прориваюся через якусь перепону і не можу її подолати – і так кілька разів – невдалі спроби повертають мене назад (в лоно матері)… І раптом я однією рукою як плавець прориваю те, що стояло в мене на дорозі і заважало рухатися далі – роблю глибокий вдих і бачу якусь простору освітлену кімнату з великим вікном… Це новий для мене світ і я НОВА у ньому. Таке відчуття миті мого народження, яка настала не в галицькому місті Львові, де дідо Михайло Вовк ще в 1939 році купив помешкання на вулиці Поліграфічній, колишній Замойських – якраз навпроти типографії «Атлас». Осяйна простора кімната, очевидно, існувала в пологовому будинку далекої Ялти, що розкинулась на кам’янистих схилах півострова Крим, на побережжі Чорного моря. Туди за дивним збігом обставин Східний Вітер перемін (що по-народному зветься «Доля») заніс мою маму, яка лікувалася від страшної хвороби – відкритої форми туберкульозу, батька – який щез з нашої родинної біографії ще до мого народження і мене, яка мала щастя саме тут народитися 4 вересня 1963 року. Мама Лідія-Надія Вовк розповідала мені через багато років, що я дійсно народилася, вихопивши вперед ліву руку… Ліва рука з мого глибокого дитинства стала панувати над правою і виявила в мені нахили до різноманітних видів творчості, проте аж ніяк не до математики, геометрії, фізики, хімії – до всього того, чим пишалися носії родини Стасів-Вовк, до якої і я стала належати.
Серед найпотаємніших лоскітливих спогадів з дитинства – доторк теплого моря, в яке мене занурювала мама аж по шию, а я з насолодою видавала звуки захвату і показувала вільними незапеленаними руками, що хочу туди опуститися ще раз, а потім ще…
Глибинна пам’ять минулого показує мені ще інші картинки з південними обрисами – це Нікітський ботанічний сад, де в 60-их роках ХХ століття знаходився дитячий садок-ясла. Перша спільнота в моєму кількамісячному житті. Моє ліжечко-візочок знаходилося в другому ряді біля вікна кімнати зі сторони моря. Відчуваю протяг від відчиненого вікна і свій озноб – а можу покликати на допомогу лише плачем, проте не чути, щоб плач мій був рятівним. Як наслідок – двостороннє запалення легень, довге інтенсивне лікування і пропозиція лікарів відправити мене з різкого клімату Ялти в рідну Галичину, до Львова. Мама не довго вагаючись, повертається в родинне помешкання на Поліграфічній, де нас чекає дідо Вовк, бабця Сивулька – друга дружина діда, з якою він в любові та злагоді прожив 22 роки спільного сімейного життя, вуйко Зенко – мамин рідний брат, ще не одружений. Зрештою, дідо Вовк з бабцею Сивулькою жили тоді окремо – по вулиці Шпитальній, і моє раннє дитинство однаково тепло малює яскравими тонами обидва родинних вогнища, де панувала особлива атмосфера різноманітних родинних клопотів і щоденних турбот про хліб насущний.
Про сонячну Ялту згадували дуже рідко і лише в контексті маминої операції – семиреберної торокопластики, після якої на спині лишився величезний шрам, що проходив уздовж лопатки і гостро в’їдався в тіло, окреслюючи поламані ребра. Мама ще зітхала, що в таксі у день від’їзду з Ялти не вмістилася коробка з родинними альбомами, де були шлюбні світлини діда Вовка з першою дружиною – Марією Стасів-Вовк, моєю рідною бабцею, що померла на 41-му році життя від скоротечного туберкульозу в час, коли мама Ліда була ще 12-літньою дівчинкою і проживала спільно з бабцею після розлучення з дідом Михайлом та розподілом дітей в родинному маєтку Стасівих у селі Велика Горожанка на Львівщині. Там, у Великій Горожанці, Марія Григорівна Стасів-Вовк померла на руках у своєї мами Анни, неповнолітньої доні Лідії-Надії та брата Миколи, що після Першої та Другої світових воєн і Стрілецьких зрушень, залишився з шести братів сам на обійстю і ховав нашу бабцю в той день, коли його примусово совіти записали у перший колгосп, до того ж зробили його головою, «аби не шкода було, коли розстріляють». Моя мама мала тоді необережність заразитися туберкульозом і згодом багато років лікуватися від спалахів «невиліковної хвороби століття».
Невимовно теплі спогади – Ялта… море… Нікітський ботанічний сад…
Збережене фото: я біля пальми у скверику широко усміхаюся, сидячи в модному на той час візочку, тримаю фрагмент бублика і чухаю ним зубки, що прорізаються… Я ще тоді, вочевидь, розуміла мову тварин і рослин, розпізнавала шум вітру і голос моря – як говорять у казках про діток з непрорізаними зубами… Ще тоді – в іншому вимірі буття, на межі з реальністю.

«НАДІЯ ВМИРАЄ ОСТАННЬОЮ…»

Друга неврологія на Топольній. Реанімація. Одинадцята ранку. Мама після реанімаційної ночі при тямі, час від часу поринає у підсвідомість. Коли ми з Романом увійшли, сестра оптимістично показала нам пальцем «люкс» у напрямку маминого ліжка.
Мама (чітко до мене): … Нащо ви мене оживляєте, мені вже час піти…
Я: …Ти нам потрібна…
Мама (ніби крізь сон): …Я нічого не роблю…
Я: … Ти нічого не робиш, бо ти хвора…
Довга пауза. Мама поринає у сновидіння, час від часу відкриває очі, шукає мене поглядом.
Я: …Пізнаєш мене.
Стверджувальний кивок головою. Права рука в конвульсії робить ритмічний рух за бильце реанімаційного ліжка. Я ловлю її на льоту і стискаю у своїй долоні.

Я: … Я тебе дуже люблю.

Мама: … Добре.

Заходить ранковий черговий лікар. Дивиться на маму,усміхається на втішні прогнози. Короткий запитальний погляд на нас: «Ішемія?». Звичні маніпуляції біля хворої – тиск… пульс…

Лікар: – Сто шістдесят на дев’яносто… А ми не будемо збивати… Хай тиск сам унормовується… Купіть щось легеньке… Скажімо, беріприл… Можемо перевести її в палату.
(До сестер) Підготуйте вісімнадцяту…

Сестра: – Давайте я її спочатку прокрапаю, а потім перевезем.

Лікар киває і відходить. Наступає довга одноманітна процедура біля крапельниці, що переривається періодичними маминими поглядами на мене, конвульсіями правої руки, і короткими питаннями про Устю та її останні успіхи у театрі…

Я: У п’ятницю була прем’єра…

Мама: …То ви залишили її зовсім саму?..

Я: …Що ж, коли з тобою таке сталося… Але нічого. В Усті там багато друзів…

Мама (далі глибше поринає у сновидіння): … Не забудь, на Личаківці… Поле шістдесят четверте… Навпроти могила Борщ, пам’ятаєш…

(через довгу паузу, спокійно): … Це неправда…

Минає година. Приходить сестра і сповіщає, що вісімнадцята палата вже зайнята. Радить прийти о шостій вечора, коли міняються лікарі, мовляв, тоді і перевезете. Цілую маму у щоку. Тихенько, навшпиньках, як заведено в таких місцях, відходимо вкупі з чоловіком. Щось ще жевріє у підсвідомості. Ще маленька іскринка надії… Може!.. Лідія-Надія… Лідія-Надія… Надія вмирає останньою.

* * *
Вдома незакінчений ремонт. Перша кімната в нових обоях, друга – мамина – зовсім біла. Чекає на своє кольорове (благородне червоно-срібне) вбрання. Майстри – мій колишній однокласник Богдан і його друг Ігорко, знаючи, що з мамою щось лихе, працювали цілісінький день, не покладаючи рук. У розпалі роботи Богдан зауважив: «Як у цій кімнаті холодно»!
Короткий відпочинок, а потім знову пірнаємо з чоловіком у вечірню снігову автомарафонію – добираємося знову в лікарню. Час у цьому випадку – не тільки гроші, час – то життя.
Реанімація зустрічає нас тривожною звісткою сестри: «Мамі гірше». Почалися ознаки набряку легень – у кутику уст просочувалася піна. Послали за лікарем. Лікар увійшов якось не квапливо, спочатку оглядаючи інших тяжкохворих реанімаційних. Обстеживши маму, сповістив: «Набряк легенів… стовбур мозку… Конвульсії… ви помічали їх раніше?
Обнадійливого мало… побачимо…».
Метушилися сестри – у крапельниці підливали нові розчини, привезли нового хворого на інсульт, роздягали, приєднували його до апаратури.
До нас підійшла одна з сестер, старша жінка, та, що зранку показувала нам «люкс».

– Мама зранку прийшла до тями і навіть попросила їсти. Я принесла їй манку. Каша була вже холодна, але мама сказала «то нічого» і з’їла кілька ложок.

Під час нашої розмови з сестрою мама відкрила очі.

Я (знову, як і вранці): Пізнаєш мене?
Мама (ніби при тямі) знову мовчки киває головою.

Знову ловлю конвульсивний рух маминої руки і ховаю у своїй долоні. Проте зараз складніше. Мама починає голосно дихати, щоразу видаючи тяжке «пх-х-х». При кожному видиху в кутику уст з’являється нова порція піни. Я терпеливо витираю її серветкою. Десь на рівні підсвідомості розумію, що мама вже у дорозі. Шепотом дякую їй за те, що вона у мене була, цілую її в чоло, і витираю піну. Витираю піну, яка йде дедалі більше і більше. Минає година… друга… третя… Часу не помічаю – витираю… витираю… Уста мами щільно закриті, піна починає виходити через ніс. Нікого поруч. Час-від-часу підходить то одна, то інша сестра. Мама відкриває очі і стискає мені руку.

Сестра (побачивши мамин рух, обнадійливо): О, бачите… Вона притомна, просто це криза, переломний момент… Наближається одинадцята. Вам треба йти… Розумієте, реанімація… Не дозволено…
Я: А хто ж буде маму доглядати?
Сестра: …Хочете, перевеземо її в палату. Сядете поруч і будете з нею хоч цілу ніч.
Я: Добре, перевозьте.

Похапцем збираємо речі. Переносимо гуртом маму на каталку і веземо по коридору, довгому, як тунель… Везуть Роман з сестрою. Я біжу з речами навздогін… Щось говорили про дев’яту, а завезли у вісімнадцяту з табличкою «Для репресованих» (певно, для обраних, всього на два ліжка).
Одне ліжко – зайняте. Бачимо хвору середнього віку, а довкола неї гурт родини, незважаючи на пізню годину. Одні прощаються, йдуть, інші приходять, розпаковують торби з їжею, питають про здоров’я.
Знову гуртом переносимо маму на вільне ліжко, я накриваю маму домашньою капою, що злегка пропахлася запахом кота Сивульки. Атмосфера наближена до домашньої. Крісло поруч ліжка утеплюю маминою безрукавкою з штучного хутра, сідаю і починаю знову витирати мамі обличчя коло уст і носа. Піни стає дедалі більше і дихає мама все частіше і твердіше. Очей вже не відкриває. Я починаю розтирати їй груди. Періодично протираю лице вологою серветкою та кремом. Помічаю чорну тінь у мами на підборідді. Показую Романові. Він втомлений над міру і від того неуважний – «…то тінь так паде»… Проситься додому, завтра в нього робочий день…
У мене розряджається батарея у мобільному, він дає тривожні монотонні сигнали, потім миттєво гасне. Я даю згоду, аби Роман поїхав додому і привіз мені зарядне. Роман поспіхом виходить.
Одинадцята сорок сім. Мама раптово уриває дихання. Обличчя умить чорніє. Я розумію , що це… Кличу з сусідньої ординаторської сестру: «Лікаря… … Вмирає!!!»
Чую рух у коридорі. Шарпання дверей. Тупіт ніг. Лікар входить якось неохоче. Неквапливо. Прикладає слухавку до маминих грудей.

Лікар: Легені відмовили, але серце ще б’ ється. Вийдіть (до мене). Я вам усе поясню…

Я і молода відвідувачка сусідки по палаті поспіхом виходимо на коридор. В утворі дверей все видно: мамі підключили звичайний вентилятор. Вона конвульсивно тіпнулася. Я автоматично вбігла усередину зі словами «… вона ще рухається…»,а насправді це був той непроминальний момент, коли її душа покинула тіло. Лікар послухав серце ще раз…

Я: Дайте я послухаю! (Рух в напрямку маминого ліжка).
Лікар: … Вже не б’ється.

За три-п’ять хвилин до півночі… В ніч на вісімнадцяте грудня дві тисячі дванадцятого! «На вісімнадцяте…», «вісімнадцята…» - нагадалося незв’язне повторювання мами, коли її поклали на лежанку швидкої, наче їй хтось про щось сповіщав і вона це з вдячним розумінням сприймала. Ми з Романом добре запам’ятали ці слова. От і вийшло - «вісімнадцята» палата і в ніч «на вісімнадцяте»… До того ж, коли несли її, завинуту в стареньку капу, придбану ще її батьком – дідом Михайлом Петровичем – до швидкої, то мама голосно прогорила скоромовкою: «Чи вже на смерть мене несете?!».
Таки на смерть… Почули її слова і рідний дім, і рідний двір із пралітньою липою, і три горіхові дерева, і дика слива – всі незмінні вартові її сімдесятитрьохлітньої присутності на Романчука,15… у колишньому гнізді магнатів Замойських. Сюди привіз у 1939 році свою сім’ю – жінку з двома малолітніми дітьми (мамі тоді було всього три, вуйку Зенку лише рочок!) – з польського Радома дідо Вовк, коли заходилося на Другу світову і українським людям в Польщі стало небезпечно.
Останній раз голосно, чітко і дзвінко, властивим їй голосом «оперної співачки», сповістила мама про себе світові у приймальній лікарні із поглядом, неприродно зверненим догори: «ВОВК ЛІДІЯ-НАДІЯ МИХАЙЛІВНА»…

* * *

ВІСНИКИ З МІСЯЦЯ
(у снах і наяву)

Тепер, ніби відмотуючи плівку назад, стають зрозумілі деякі явища, що набувають у світлі маминого відходу особливої значимості, до того ж на ясний розум вони сприймалися б як малоймовірні.
З кінофільмів та книжок є відомим той факт, що в переломні моменти життя з нами відбувається щось дивне, непоясниме, чи то сняться віщі сни, чи трапляються на дорозі особливі люди – «Вісники з Місяця» («Вісник з Місяця»… так образно називався персонаж героя-віщуна в одному із старих східних фільмів епохи радянського кіно).
Але начитавшись Сведенборга, наслухавшись безліч подібних історій з життя знайомих і незнайомих мені людей, можу з упевненістю сказати: «Вісники з Місяця» таки існують – і в снах, і на яву – принаймні, для більшості людей цей зв’язок із Потойбіччям є доступним.
Скажімо, Новий 2012 рік мама, ще не таврована знаком Смерті, зустріла, як завше, з нами, себто в колі своєї сім’ї. І нічого б не привернуло моєї уваги, якби напередодні новорічної ночі мама мимохідь не призналася: «Снився Зенко… хотів принести нам ялинку».
Вуйко Зенко, мамин рідний брат, трагічно загинув тридцять чотири роки тому. Мама тяжко пережила цю втрату, бо їм обом судилося у ранньому віці відчути сирітську долю і жити в постійній боротьбі зі скрутою та нестатками без материнської ласки, під владним оком і «сталевою»,якщо не сказати «деспотичною», дисципліною власного батька. Здається, мама так і не змогла переступити через біль цієї утрати.
Отож, повідомлення про «вуйка Зенка» мене насторожило, ніби він і був отим першим «Вісником з Місяця», якому суджено сповістити близьку родину про майбутні випробування.
Довго чекати не довелося. Над рано, перед Різдвом, десь біля сьомої, після однієї з безсонних ночей, проведених за книжкою Оноре де Бальзака «Отець Горіо», мамі відняло мову і заніміла рука. Хоч одне добре – мама могла ходити. Тому в лікарню на Різдво їхати відмовилася. Відбулися дзвінком до дільничої та інструкціями, як помогти мамі в домашніх умовах вийти з мікроінсульту. «Медсестрою» була я – мама радо погоджувалася на домашнє лікування. Різдвяні свята проминули в тихій домашній атмосфері, мама сиділа за святвечірнім столом, їла обрядові страви. Лишень колядувати не могла і відповідати на поодинокі вітання своїх давніх друзів.
Хвороба відступала доволі швидко. Мама артикулювала дедалі краще, ми добре розуміли її, хоча вона й специфічно затягувала слова. Життя верталося у звичну колію, хоч знак «вуйка Зенка» продовжував тяжіти над хатою, я це відчувала. Минали місяці 2012 року і я себе заспокоювала: «…мо’, промине, от уже рік добігає кінця, мама вдома, їй ніщо не загрожує».
Якось восени мама лежала у вітальні на дивані, читаючи нові книги-бестселери, зарубіжні і вітчизняні, з Устиного добору, яких у хаті останніми роками значно побільшало.
Я на кухні поралася по господарству. Тут чую натужне «Іра… Іра…», – мама перелякано сидить на дивані, задихається, нею трясе: «Я вмираю…».
Кардіологічна швидка приїхала вчасно. Лікарі жартували: « Якщо у старшої людини скаче тиск, ще не означає, що вона помирає». У мами тоді був тиск сто шістдесят на дев’яносто. Швидка поїхала, мама лишилася вдома.
Час невблаганно відстукував своє. Стояла глибока осінь. Прийшов листопад. Якось сидячи у вітальні, Устя зосереджено розглядала глибокі тріщини на наших стінах, що були нею вміло замасковані гуцульськими веретами.

Устя: …Я так більше не можу… ці тріщини… Треба робити ремонт…
Я: Серед зими… Страшно…
Устя: Зробимо хоч одну кімнату… до свят!
Я: Треба кликати Бодю…

У нашій сім’ї навіть Устя добре знала історію минулого ремонту нашої хати, що відбувся ще двадцять років тому, у той зірковий період, коли чекають на поповнення родини. Вагітною, я відбула ремонт у веселому, життєрадісному товаристві свого однокласника Богдана – який, за дивним збігом обставин, став моїм багатолітнім співробітником і пожиттєвим другом. До того ж фахово займався ремонтом квартир.
Прихід Богдана привів хату в рух – він оглянув руїну і погодився, що ремонт необхідний. Першою з руїн мала постати вітальня. Треба було зробити багато додаткових приремонтних дій – поміняти у вітальні стару трухляву, ще австрійську проводку.
І тут з’явився у хаті такий собі літній чоловік, електрик з ЖЕКу пан Василь, який погодився полагодити старі і зробити нові розетки для класичних настінних світильників за помірну ціну. Потім він розкаявся у своєму благодійництві, сказав що випив зайвого на Михайла – і взяв за виконану роботу вдвічі більше, ніж домовлялися. А найголовніше, що немилосердно роздовбавши сокирою стіни нашої вітальні, покидаючи її, перехиливши «на коня» чарку, він прорік віщі, на той час не зрозумілі мені слова: «Помре мама… прийдуть люди…а у вас тут таке…». Ці слова були мовлені 23 листопада, на день уродин Романа, за три тижні до інсультної кризи, що застала маму в неврологічному диспансері. Поки проводжала його до дверей, мозок мій збурився від подиву і образи: «Мама помре?? Чого їй власне зараз помирати?..». Дивилась навздогін електрику як на ворога-святотатця, що непрошеним увірвався в наше родинне гніздо:«Здвигнулися стіни,як татари сіли, ще дужче здвигнуться, як меду нап’ються», – згадався давній фольклор.
Проводжала, молилася вголос «ідіть з Богом!» – і не знала, що прийшов він до нас із місією «Вісника з Місяця». Прийшов не у сні, а на яву!
«Вісники з Місяця» з’явилися також і уві сні, буквально в останні дві ночі перед фатальною суботою п’ятнадцятого грудня дві тисячі дванадцятого, коли у мами почалися стрімкі ознаки згасання. Спершу був образ виварки під мийкою в коридорі, яка протекла - і вода просочилася через перекриття на голову сусідам нижчого поверху. Одвічний страх старих, ще австрійських львівських будинків! Згадалася невигадана розповідь пані Ольги Степанівни, мами моєї куми, про те, як напередодні смерті батька їй приснилася дірка в стіні, звідки текла вода. До мови, згадалося також, як вмирала старійшина нашого будинку, сусідка з нижньої квартири – пані «Москальова» – тоді наша ванна несподівано почала текти і довелося спустити з неї воду. Символи зрозумілі: «вода» - то життя, або навпаки – шлях у Потойбіччя…
В другу знакову ніч з’явилися у сновидіннях віддалені друзі по театру «МЕТА», з якими останніми роками мало спілкувалися. Вони ніби розмовляли між собою на тему нашої родини і до мене донеслись фрагменти їх фрази «… нехай живуть собі…»
Друзі – велика сила! Вони помогли нам пережити ці дивні дні прощання з мамою, яка лежала в капличці велична і спокійна, майже усміхнена і дуже вродлива. Вона ніби прислухалася до любих її серцю мелодійних співів церковного хору «Осанна», який поруч із обрядовими текстами виконував маловідомі старовинні канти. Невелика поховальна громада зробила ритуал домашнім, неформальним – і від того склалося відчуття, що для мами цей перехід у інший вимір був бажаним і приніс довгождану полегшу.

ПІД ОПІКОЮ БОЖОГО ТІЛА

Ріка часу продовжує текти, ніби нічого не сталося… Але це не так! Після відходу мами довкола мене утворилася пустка і стан постійної нічим не пояснимої незахищеності, ніби викоренили невидиму опору, яка весь вік надійно оберігала мене. Так пояснюється тягар непоправної втрати. Зрозуміло, цю ношу втрати дано нести лише мені, адже у мами крім мене більше нікого не було. Ні чоловікові, ні доньці знакових душевних шрамів не передалося, лише мені рана пекла незагоєним душевним вогнем. Щось було в її раптовій стрімкій смерті недосказане – і якось прийшло до мене уві сні послання (чи прохання) від неї «сказати про себе світові ще кілька слів»… Сповняючи це прохання, я почала писати.
Про що? Про історію самотньої жінки, яка у повоєнний час зросла півсиротою, обділена родинною любов’ю; у час юності замінила родину друзями і мистецтвом (у неї був чудовий голос – «оперне» сопрано!), але все ж попеклася на стосунках із коханою людиною – і змушена була самостійно піднімати на ноги дитину; а ще у розквіті літ перехворіла туберкульозом, перейнявши його у смертельно хворої мами, що покинула цей світ у далекому 1948 році, маючи лише 41 рік. Тільки й тепла, що рідний брат – Зеновій і я – її донька.
Вчилася зі шкільних років легко, була відмінницею. Друзі періоду її дитинства час-від-часу виринали в її дорослому житті, але вже у зрілому віці. Виникали зненацька з нагоди ювілейних зустрічей і так само зникали у вирі буденних клопотів. Мама була душею товариства – мала іскристий, запальний характер, схильний до веселощів та затій у гурті близьких знайомих, а також критичний погляд на світ і людей, які жили понад міру своїх можливостей. З такими воліла взагалі не спілкуватися.
Але була у неї сильна вада, можливо, перейнята від її батька – діда Вовка, можливо, продиктована вдачею «холерика» – це різка зміна настрою: від радощів до крику… від затаєного спокою до несподіваного, викликаного дріб’язковими мотивами, неврозу… від темпераментного, емоційного світосприйняття до надлишкового, песимістичного погляду на своє минуле, майбутнє і теперішнє життя та його щоденні проблеми. Згодом ця вада, обтяжена несприятливими обставинами гіркого невлаштованого побуту, байдужістю близьких і далеких родинних гілок та постійними фінансовими нестатками, переросла у багатолітню хворобу зі своїми припливами і відпливами.
Час, коли мама була весела, сповнена іскристої, випромінюючої енергії радості буття, поволі стирає пам’ять – це, безумовно, хвилини і події, пов’язані зі мною. Мої успіхи, мої творчі зацікавлення – література, поезія, театр – її материнська гордість за мене. Була найстрогішим критиком мого поетичного доробку, була найвибагливішим глядачем вистав, де я була задіяна в головних ролях, була всюди присутня… Її було багато в мені і для мене.
Проте ця всеоб’ємна присутність поруч мене була і каменем спотикання, коли я виросла і поринула у власний світ, де було велике коло спілкування, а це, зрозуміло, означало – обмеження її впливу на мене. Чи маю винити себе за неминучий у кожній родині період розставання з дитинством, за бажання мислити і діяти від власного «я»?.. Думаю, що ні! Просто знаю, що з цього часу моєї дорослості для мами Час набув іншого змісту,він ніби зупинив мій ріст… Моє змужніння і старіння ніби залишались непомічені нею, або бажались бути непоміченими!
Ця умовність часу, впевнена, є у кожної матері відносно своїх дітей. Але у випадку моєї мами це було надто хворобливо, адже руйнувало весь її попередній зміст життя, центром якого була опіка наді мною… Заходилося на конфлікти і тертя, пов’язані з боротьбою із титулом «Дорослі Діти». Ця боротьба між поколіннями трьох жінок (вже за народження і формування характеру Усті) – в більшій чи меншій мірі, в бурхливих хвилях родинних непорозумінь і в хвилях затихаючих – проіснувала до завершення її земного буття, так і не вивільнивши нас усіх з ланцюгів емоційної заанґажованості у спільній нашій с і м е й н і й Долі, а саме – долі н е п о в н о ї сім’ї, сім’ї без ч о л о в і к і в.
Чоловіки у житті мами з’являлися на короткий період і не витримували випробування часом і побутом, а ще надемоційним маминим темпераментом. Так було за мого дитинства і за моєї юності, так було і за періоду маминої неспокійної старості. Усвідомлення втрат коханих нею людей, своєї безпорадності у прикрому, соціально-незахищеному побуті, приводило до затяжних зривів, тяжких глибоких депресій, виходити з яких ставало з роками все тяжче і тяжче, а наприкінці, – і зовсім неможливо…
Де поділися її юначі романтичні погляди на світ і людей, бажання с п і в а т и і співом розвеселяти душу - свою власну і збірну душу довіреного товариства. Були ж молоді сторінки її творчої біографії і в Ужгороді на оперній сцені (постановка «На перші гулі» Степана Васильченка), де її помітив Кричко і запрошував солісткою в Закарпатський народний хор, і концертний період у Львівській капелі зв’язку,сольові виступи в РОКСі, спільно з капелою «Боян»… Цей дар Божий полишив її. Рідкісні пориви прислужитися громаді обмежувалися поодинокими відвідинами церкви та співами на церковних хорах, проте будь-яка дисципліна праці лякала маму – і вона воліла жити без графіка примусу, а отже, не співати взагалі. Останні роки її життя пройшли під знаком відчуженості до світу, в колі нас – найближчих, за улюбленим заняттям – читанням книг і мріями про кращі світи, що часто заміняли мамі неприйнятну для неї дійсність.

… Дивно якось говорити про маму в минулому… Ось уже пів року по ній – і свято Божого Тіла , одне з моїх улюблених – навіює щемливе відчуття єднання земного з небесним, відчуття присутності Мами в нашій оселі. Принесені мною з церкви обрядові віночки з обереговим зіллям лягли на зміну старих, що їх спалено у пічці – запах духмяних трав переповнює хату – це на очищення від присутності смерті, від її тавра. Живи, мамо, у «божому тілі»! – так, як заповідає віруючим людям Релігія і Закон незнищенності Матерії. Я вірую в цей закон безсмертя! Я знаю і відчуваю його дію.

ПТАШКА НА ДЕРЕВІ ЖИТТЯ

Коли я була у розпалі своїх творчих (театральних) поривань і в 1987 році стрімко влилася в товариство «МЕТи» - Молодіжного Експериментального Театру Аматорів, єдиного україномовного аматорського театру у Львові, що ним керував молодий тоді заньківчанин Григорій Шумейко, та ще й до того ж відіграла свою зоряну роль Дракона у однойменній виставі Юрка Винничука, то після прем’єри дістала подарунок (як і всі «метяни») – перекладну книжечку Жака Превера «Як намалювати пташку» з дарчим написом режисера: «Нехай ангели і дракони міцно і надійно тримають над вами свої крила». Відтоді мене оточує світ давніх символів – пралітньої липи в рідному дворі, що в моїй уяві уособлює Дерево Життя; щебетливих пташок на ній, що рік-у-рік з весною оживляють наше подвір’я, в’ють гнізда у густій кроні липи, а влітку все нові і нові покоління малих щебетунів виписують радісні кола своїх перших польотів довкола заповітного дерева. Споглядання цього живого театру Природи – це мій світ реальності і містики, що злилися в єдиний свідомий (а інколи підсвідомий) потік.
В музеї історії релігії я надовго поринула у міфологію. Чи ж маю казати, що з роками мені стали відкриватися деякі невидимі завіси, що на погляд непосвячених видаються ірреальною вигадкою. Не можу позбутися думки, що у випадку з мамою мене оточувало щось з Того світу, яке було майже фізично присутнім.
Ось яскравий приклад : коли після каплиці ми повезли маму на Голоско і поховальна процесія оточила місце останнього спочинку, то з засніженої хащі дерев до людей вилетіла велика пташка – чорний дрізд з яскравим помаранчевим дзьобом. (Я мала б упізнати Її - на нашій старенькій липі теж було оселилася весела пташина-«переспівниця» і з літа в літо виспівувала у нас під вікнами на різні голоси: то ніжні-мелодійні, то задерикувато-смішливі, то, навпаки, сумовиті – ніби відтворюючи всю палітру можливих голосових інтонацій). Пташка не злякалася громади, навпаки, з цікавістю потопталася уздовж труни і розритої могили, спустилася в яму, ніби перевіряючи, чи там затишно, потім сіла на хрест сусідньої могили і поглядом пройшлася по всіх присутніх, вона слухала обрядовий спів «Осанни», бачила, як труну легко,наче пір’їну, опустили в яму, засипали землею, сформували нову могилу, примостили вінки. Пташка злетіла з сусіднього хреста і почала походжати вже по свіжій могилі, дала мені наблизитися дуже близько і сфотографувати себе. Я промовляла до неї, як до душі мами: «Сонечко моє…». Дрізд – пташка співоча, по-народному ота сама «Переспівниця», – воно й не дивно, мама так любила співати! І ще… дрізд – «пташка Божа», у словнику слов’янської міфології Войтовича є матеріали про те, що «дрізд співав при Успінні Богородиці», ця знахідка вразила мою емоційну уяву… Отож, душа мамина під опікою Неба!!
…Коли «на 9 днів» ми відвідували мамину могилу, перше, що вразило мене – то відчуття, що квіти на могилі лишалися ж и в і, ніби щойно покладені, незважаючи на глибокий мороз. І по тому, як Роман з Володею Бенем – керівником хору «Осанни» – відспівали поминальну відправу, Роман сказав мені, що помітив п т а ш к у на відстані, в зарослях. Отже, пташка ще була присутня, але вже на в і д с т а н і. Подумалося про маму: Її душа ще на Землі, обертається біля своєї земної могили і біля нас – нечисленних «пагінців» Дерева Вовчого Роду. Оскільки 9 днів припало на католицьке Різдво – ми мамі принесли вже атрибути Різдвяних свят: маленьку ялинку і прикрашений ялинковий вінок і, звичайно, святкову лампадку з зображенням Святого сімейства. Нехай опікується душею мами у царстві своїм!..
На «40 днів» біля могили пташки уже не було: могилу занесло глибоким снігом, - мама вже спала. Зате її потривожив голос старійшини нашого родинного гнізда, 90-літньої тети Ксені Вензелович, про яку мама згадувала напередодні смерті, будучи ще при пам’яті: «Цікаво, чи жива ще тета Ксеня»… Отож, тета Ксеня, якої не було при прощанні і похоронному обряді, прийшовши на могилу мами «на сороків’я», вдарила своїм костуром кілька разів по глибокій сніговій ковдрі і промовила голосно і дзвінко: «ДІДЗЮ»! Я впевнена, душа мами де б не була почула оте «Дідзю», бо нічого теплішого за спогад-спалах дитячої пам’яті нема у мислячої істоти. А «Дідзею» (похідне від «Лідзі») мама називала себе сама у глибокому дитинстві і те прізвисько супроводжувало її у колі найрідніших (по духу) людей – знали його старожили родинного маєтку Стасівих в історичному селищі Велика Горожанка (дівоче прізвище маминої мами та її багатодітної сім’ї: на превеликий жаль, війна розметала Стасівську родину, як і всі інші українські шляхетні родини, по всенькому світі, мало кого залишивши при житті), та все ж залишилися поодинокі представники родинної гілки Стасівих, до яких і належала тета Ксеня. Помолившись за упокій душі, покидаючи могилу мами, тета Ксеня так само дзвінко промовила до мене: «Маєш чисту совість»! Очевидно, мамина могила навіяла теті Ксені (і всім присутнім) думки про мирні сни…
Над рано, по сорока днях, мама явилася мені у сні у двох іпостасях: одна - старша мама, квола і бліда, лежала у ковдрах ліжка-домовини на кухні, в місці, де стоїть стіл, за яким ми її поминали, вона намагалася ледь підняти голову; друга – вже відмолодла, не сива, а з смолово-чорним волоссям, вбрана у звичний для неї густо-зелений домашній светер (останнім часом носила його я), вона стояла на кухні біля плити, розчервоніла від келиха (подумалося, поминального!) – і говорила зі мною…

- Я їду на село.
- Коли?
- Сьогодні.
- (в кадр мого бачення потрапила картинка тої першої іпостасі мами старшої у ліжку-домовині) Ти погано чуєшся, можеш там померти… Не буде кому тебе звідтам забрати!..

В поле зору потрапили кілька стовпчиків дорогих книжок, акуратно складених «в дорогу» на краю ковдри ліжка-домовини та кольорові обгортки запакованого печива. Задзвонив мобільний – це Ромко дзвонив по ранковому ефірі з питаннями, що купити до сніданку. Картинка миттєво щезла.

МИКОЛАЯ: МАМІ НА МИРНІ СНИ
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомостами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки…
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?...
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку…
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими
Сльозами-росами із віч Пречистої…

Дитя у світ прийде, устане сонечко -
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається,
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
І з калачів батьків, у вир’ї втрачених…

…Сніги розбавлять ніч… І враз – зійде в о н о !
…Неначе й солодко… Неначе й солоно…"


кінець грудня 2014.

Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
- Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
- Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
- Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.
На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:

- Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!

Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:

«Святий Юрій, Божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю,
випусти живу травицю,
на теплеє літо,
на буйнеє жито»!

То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

(дія відбувається біля купальського вогнища)


ЗАДІЯНІ:

ЖИВКА – жриця богині Життя-ЖИВИ
ЛАДА – богиня Любові, донька Сонця-СЕМИЯРА
ІВАНКО – земний суджений Лади
МАРА ПЕРША
МАРА ДРУГА
МАРА ТРЕТЯ
ПЕРЕЛЕСНИК
ТОЙ,ХТО В СКАЛІ СИДИТЬ
ВОДЯНИК
ВОГОНЬ (голос)
ВОДА (голос)
ЛЮДИ (вся купальська громада)

(Народ підходить до місця забави – галявини у предковічному лісі. Їх зустрічає ЖИВКА – жриця богині Життя-ЖИВИ).

ЖИВКА: Люди! Стійте! Хто ви? Чого завітали сюди?
ЛЮДИ: Ми – діти Львова, потрапили сюди, щоб святкувати славний день Івана Купала, бавитися, тішитися собою і життям!
ЖИВКА: Ви хочете радіти життю, а принесли з собою СМЕРТЬ-МАРУ!

(З темряви чути регіт МАРИ – «ха-ха-ха»!..)

ЛЮДИ: Де вона, де?! Ми не хотіли брати ЇЇ!
ЖИВКА: Ви не лише взяли ЇЇ, ви посіяли ЇЇ кругом себе!
Ось ти… нарвав папороті і шукаєш на мертвому гіллі Квітку Життя, а знайдеш там хіба що МАРУ!

(Вибігає МАРА ПЕРША і з реготом ставить на коліна того, хто тримає гілки папороті і тих, хто стоїть за ним).

МАРА ПЕРША: Ви мене посіяли, ваші руки мене зродили і я йду до вас!..
ЛЮДИ: Горе! Горе нам!
ЖИВКА: А ти, дівчино, нарвала так багато квіток; ти ж убила їхніх діток, їхнє дрібне насіннячко! І ти, красо-дівчино, теж принесла сюди МАРУ…

(Вибігає МАРА ДРУГА, вириває з рук дівчини квіти, регоче, лякає ними людей, ставить їх на коліна).

МАРА ДРУГА: Ви вбили дітей-насіннячко і тепер я їстиму все-все-все насіннячко-діток. Ха-ха-ха…
ЖИВКА: А ти, парубче, нікого не чіпав і думаєш, що МАРА до тебе не пристане? МАРА не владна лиш над тим, хто сотворив добро. А ти тремтиш над нею, бо знаєш, що вона могла вирости з твоєї байдужості.

(Вибігає МАРА ТРЕТЯ. Обертається довкола парубка).

МАРА ТРЕТЯ: Я тут мій повелителю і рабе. Допоки Я була мала – ти був мій повелитель. Але я виросла! Віднині ти – мій раб, а я – твоя владарка.

(Ставить парубка і тих, хто за ним на коліна. Таким чином на колінах опиняється весь натовп, окрім ЛАДИ, ІВАНА, ЖИВКИ І ТРЬОХ МАР. ТРИ МАРИ танцюють довкола ЖИВЧИНОГО вогню і поволі гасять його, проте не до кінця. ЛЮДИ голосять: «Горе нам, горе! ЯРОВОДЕ, порятуй нас! Порятуй нас, ЖИВКО!!», - поволі слова-голосіння переходять у загальний плач.)

ЖИВКА: Бачите, люди, яка сильна смерть-МАРА. Якщо ви і далі сіятимите ЇЇ, вона стане ще сильніша і врешті прийде час, коли ЇЇ влада поглине все – і чорна, і холодна ніч настане на усій Землі.
ТРИ МАРИ (вторять луною): Настане!Настане! Настане!
ЖИВКА: Тоді все живе поглине морок!
ТРИ МАРИ (вторять луною): Поглине! Поглине! Поглине!

(Після цих слів плач-голосіння гучнішає).

ЖИВКА: Не плачте, Люди! Наразі ще не настала влада Смерті!

(Наближається до вогню, де танцюють ТРИ МАРИ – вони сахаються ЖИВКИ.
ЖИВКА наказує підійти до вогню КУПАЛЬСКІЙ ПАРІ – ІВАНУ та ЛАДІ, покласти на вогонь дрова, укриті живицею, чекає вкупі з ними поки вогонь розгориться).

(До КУПАЛЬСЬКОЇ ПАРИ) …Бачите, ще може ЖИВКА побороти МАРУ. Ще є в ній сила, ще вона дійствує! Ще є сила у ВОДИ І ВОГНЮ.
(До ЛЮДЕЙ) ВОДА і ВОГОНЬ – боги наші: ВОДА – се матінка всьому живому, а ВОГОНЬ-тепло – се Батько наш! Без них ми загинемо…
Та слухайте, люди, сил моїх все менше. Колись МАРА не сміла навіть підійти сюди – тепер захотіла бути тут владаркою. Усе тепер залежатиме від вас! Якщо будете шанувати ВОГОНЬ і ВОДУ та Дітей богині ЖИВИ – і малих, і великих – від хробачка до ведмедя, від рясту до наймогутнішого дуба, - сила моя стане непереможною. Якщо хтось з вас чи словом чи дією необачно осквернить ВОДУ чи не шануватиме ВОГОНЬ, чи вб’є без потреби когось із Дітей ЖИВИ – то враз МАРА сильнішою від мене стане.

ЛЮДИ: Ми будемо шанувати ВОГОНЬ І ВОДУ і все живе на землі!
ЖИВКА: Я вірю, та все ж промовте присягу-заклинання:
«Присягаю, що кожного року я висаджу дерево і буду доглядати його, аж поки не стане могутнім»!

(ЛЮДИ повторюють присягу-заклинання. На галявину з лісу до ЛЮДЕЙ вибігає ПЕРЕЛЕСНИК).

ПЕРЕЛЕСНИК: Я знаю кожне дерево в лісі – і не дам зламати присяги, будьте певні!

(МАРА ПЕРША сахається присяги і зникає. ЛЮДИ, котрі найвіддаленіші, встають).

ЖИВКА: «Присягаю, що ніколи не зламаю найменшої гілочки, не зірву і не потопчу ні квіточки, ні травички на нашій землі, не залишу побіля себе у лісі ні скла, ні консервної бляшанки…».

(Люди повторюють присягу. З темряви лісу на відстані від натовпу виступає ТОЙ,
ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ).

ТОЙ,ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ: Чув я присягу-заклинання. А хто порушить її, нашлю на нього грім та блискавицю, зливу ще й град… І забере його МАРА!

(МАРА ДРУГА з навіженим стоном вихором обертається довкола ЛЮДЕЙ і зникає вкупі з ТИМ,ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ у непроглядній темряві лісу. ЛЮДИ усередині натовпу встають з колін).

ЖИВКА: «Присягаю, що ніколи не вб’ю живого сотворіння, дітей богині ЖИВИ».

(ЛЮДИ повторюють присягу. З річки поблизу галявини до людей наближається ВОДЯНИК).

ВОДЯНИК: Все живе завжди ходить до водопою. Я знатиму ваші гріхи. А покличете мене на поміч - не відверну від вас МАРУ, а потягну на дно, у баговиння.

(МАРА ТРЕТЯ, імітуючи Русалку Водяну, обертається довкіл натовпу і зникає услід за ВОДЯНИКОМ. ЛЮДИ, що найближчі до купальського багаття, піднімаються з колін.
Здалека до них промовляють ВОГОНЬ та ВОДА):

ВОДА: Діти мої! Я матінка ваша – ВОДА! Я даватиму вам силу і здоров’я, бо присяга ваша щира і я вірю вам!
ВОГОНЬ: Діти мої! Я – ВОГОНЬ, батько ваш! Я дам вам тепло узимку і дам вам Надію в безвиході. Та не зламайте присягу, бо погано буде і мені, і вам.

(Ефект грому – інколи збігається зі справжніми витівками бога Перуна,що незримо спостерігає за дійством з висоти Зоряного Неба).

ЖИВКА: Ось і все, люди – діти ЛЕВА. Ви сильні духом, бо сьогодні побороли МАРУ. Бавтеся і радійте життю – ви маєте на те право.

(До КУПАЛЬСЬКОЇ ПАРИ): Вам, ЛАДО та ІВАНЕ, раду раджу – збудуйте тут хату… бо в завітному місці, де горіло купальське багаття, Мара влади не має, там лише любов, сила та добробут із чар-квітки папороті проізростає!

ЛЮДИ, будьте щасливі!

(ЖИВКА прощається і поволі зникає з очей в напрямку лісу).

ЛЮДИ услід ЖИВЦІ: «Пам’ятай про нас, ЖИВКО!».

(Довкола купальського багаття до ранку триває забава - водять купальські хороводи, співають купальські пісні, стрибають через вогонь, доки вогонь сам не погасне).

Зі ювілейної збірки присвят "Вовчі іменини". - Львів:Ліга-Прес,2013.

(ІНСЦЕНІВКА ЗА ЛИСТАМИ, ТВОРАМИ ТА СПОГАДАМИ ГРАФИНІ СОФІЇ З ФРЕДРІВ ШЕПТИЦЬКОЇ ТА ЇЇ СИНА РОМАНА-АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО, ПРИСВЯЧЕНА
150-ЛІТТЮ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО і 180-ЛІТТЮ ГРАФИНІ СОФІЇ)*

Діють і звучать:
ГОЛОС ГРАФИНІ,
ГОЛОС СИНА,
ЦЕРКОВНИЙ ХОР "ОСАННА"

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Снилося мені, що йшла я дорогою і йшла вже дуже довго, бо цілі смуги землі і років за мною лежали, а з обидвох боків дороги, як верстові кам’яні стовпчики, білі ряди могил.
Я була дуже втомлена, і на дорозі, що тягнулася під гору, далеко-далеко ще, виднівся допіру будинок, де я мала відпочити – малі вікна без світла, ніби очі без життя – між ними скляні двері, відкриті на ґанок… Серце моє стиснулося, сльози до очей підступили… Через хвильку, через відчинені скляні двері впав широкий яскравий промінь сонця і, як приплив діамантової хвилі, звільна до ніг моїх плив…
…Снилося мені – і вві сні тим химернішою бачила себе – під білим волоссям безліч думок у веселкових золотистих барвах роїлося, а в стомленому серці квітка за квіткою все ж зацвітала…
Коли я подивилася назовні, то сталася дивна річ – ніби просто з неба, мільйони метеликів, бистрих, як слова мови людської, почали влітати до моєї темної кімнати… Рій за роєм влітав і кожний метелик ніс інакшу квітку на своїх крилах»…

ГОЛОС СИНА: – «…Це дзвіночки конвалій… сльози людські… Ти втерти їх не змогла, але свої з ними з’єднала, і вони своєю тихістю тебе сотворили»!

(п’ять дитячих голосів):« – Можна!
– Добрий день, Мамо!
– Добрий день, мої діти, чи добре спали?
– Дуже добре, дякую, Мамо. А Мама?
– Добре, я сподіюся»…

«Якось мені так добре на світі й дружно й гамірно, а сонце так ясно світить, а пташки так гарно співають і люди такі добрі й Бог є над нами! І добре нам разом іти цією спільною дорогою, кохана моя Мамо! І так нам добре разом і разом, так любо, так гарно! Стільки там святих і ангеликів і старців, чистих, як діти. А з ними і дідуньо, і Ізьо, і так їм добре, так гарно... а вони сьогодні думають про нас, як ми про них, моляться до Бога за нами." "Який гарний цей світ, коли Божа воля є в ньому, який коханий! Бо всюди думка й чин: вперед до Бога! Якось усе йде і добре й по бажанні, коли з волею Божою й ніщо не страшне нам. І які ж побажання переслати Вам, Мамо, коли ми завжди так разом? Хіба те одне: завжди разом з волею Божою! Це нехай буде нашим желанням, а молитва – "З Тобою,Боже, вперед, вперед, аж там, де гарно і любо й по-Божому!" Це нехай буде нашим проханням, нашою спільною молитвою і нехай виєднає нам ті ласки через Ісуса Христа".

(спів церковного хору «Осанна»).

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Заки ще зовсім прогомонять дитячі літа й слова, якими крізь уста й думки Ромця проявлялася над ним майбутня Божа воля, мушу ще вернутися далеко в минуле, щоб переповісти особлившу розмову, яку ми мали, мій чоловік і я, кілька місяців після нашого вінчання. Це було взимі 1862 року: ми верталися саньми присмерком з далекого проходу та говорили про сподівану нашу першу дитину. Пам'ятаю, як у віддалі блимали Прилбицькі світла, а коли ми перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: "Якщо я матиму кількох синів, я хотів би, щоб один з них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби переді мною відкрилася якась пропасть, а він говорив далі: "А це тому, щоб міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство". Я не заглиблювалася над тим питанням, не розуміла й не думала, яка почесна й важка, але й заслужена буває праця єпископа, небагато я тоді думала про ці речі... Я зрозуміла, що мою дитину може хтось схоче колись намовляти й сама вона може забажати стати священиком, щоб згодом дійти до гідности єпископа і на цю думку закипіла в мені кров та вже здавленим від сліз голосом я відповіла: "А я власне так довго забороняла б йому стати священиком, аж поки не бачила б, що готов бути спершу монахом, щоб мати цілковиту певність, що ніяка надія на достоїнства не має на нього впливу». Двадцять років пізніше я пригадала свому чоловікові цю розмову, він пам'ятав її так добре, як і я, а може і Господь Бог по Свому занотував її також».

(спів церковного хору «Осанна»)

ГОЛОС СИНА: "Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, а серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев'яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив діяконськими дверми на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що взносився до неба разом зі звуками пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли в життю пам'ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза-світа, неначе з неба: Dominus Vobiscum (Тобі, Господи), Et cum Spirito Tuo (І Духові Твоєму)".

(на тлі літургійного співу церковного хору «Осанни»): ГОЛОС ГРАФИНІ: «Святий, Святий, Святий Господь – Бог Заступник, сповнені небеса і земля хвали Його».

«…Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла».
«…На восьмому році життя за порадою отця Самуїла Пясецького, Чина св. Франциска, який був також моїм першим сповідником, визначили на перше св. Причастя Ромця половину травня, коли ми вибиралися знову до Львова на ім'янини моєї мами й мої. Пам'ятаю докладно лист, який він у надвечер'я того дня писав до свого вчителя, що залишився на селі. Бачу кімнату, в якій я сиділа, коли "Ама" приніс мені лист, кажучи: "Я хочу написати пану Арнетові, щоб мама бачила, чи немає там яких помилок". І бачу дитяче письмо, що бігло кривими рядками по нелінійованому папері й читаю його, наче я мала б його перед очима»…

ГОЛОС СИНА( з дитинства) :"Дорогий Пане! Вже завтра 17 травня відбудеться моє перше св. Причастя. О, моліться пане, моліться, моліться, щоб було багато 17-их травнів у моєму житті... і щоби я був завжди дороговказом для моїх братів і щоб одного дня я відчинив їм двері до неба».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Отже прийняв мій хлопчик Господа, якого приходу так щиро бажав, – дня 17 травня 1876 р., на тому самому місці й з тих самих рук, що я його теж перший раз прийняла. Навіть на тому самому ступні ми клячали перед престолом Розп'ятого Христа в костелі Отців Бернардинів… В тому часі, менш-більш – зачинаючи дев'ятий рік життя, перший раз заявив мені, що хоче стати священиком. І хоч як наглядно він милувався Божими речами, то все таки ніколи не приходило йому на думку, – як іншим дітям, – щоб бавитися в священика, у відправлювання Богослуження, для нього ці справи були відразу святі; без дрожі не доторкувала їх його душа, бо інтуїцією розумів їх правду, їхню велич. Коли служив до Служби Божої, міг бути прикладом для других: зложені руки, спущені очі, не щоб хтось так учив його, але тому, бо інакше не розумів служби при Божому престолі. Пам'ятаю, що цей вид був для мене такий дорогий, що я мусіла аж приневолювати себе, щоб не поринати в ньому».

(голосу набирає літургійний спів церковного хору «Осанна»).

«Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога, — це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові».

ГОЛОС СИНА: "У своїх молитвах я говорив: "Мій Боже, якщо Твоя ласка, дай мені мудрість! І з тої пори я розумію, чим я є, та чим повинен бути. Крім цього я зрозумів догму спільноти Всіх Святих і знайшов у ній безцінний скарб. Ніколи я не просив, щоб молитва була для мене приємна, а тільки, щоб була легка й добра, бо про це, вірю, можна просити".

– "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..

ГОЛОС ГРАФИНІ: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі»...

«Уже починало діяти зло, з яким він нераз мусів зустрічатися; але воно не мало ніякого впливу на нього, навпаки – зроджувало в ньому якусь безоглядну відпорність та закріпило його в принципах і поглядах, він не признавав у них ніяких компромісів. Що добре, мусить дійти до доскональности… а що недосконале – є зле; хреста, нещастя – крім гріху – немає. Злий католик не може бути чесною людиною, а доброму – щож більше потрібне до щастя? Це було виявом його віри – напрямні, які він прийняв за основу свого життя: має бути василіаном!..»

« … Перед вступом до новіціяту Роман відбув підготовчі реколєкції у найстаршому Бенедиктинському монастирі в Монте Касіно. Там пережив він важку покусу, як сам розказував»…

(звучить хор «Осанна» - наспіви з католицької Служби Божої).

ГОЛОС СИНА: «Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися і валитися в мені. Тоді я вчинив совершену постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знова – все пішло – як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій».

«…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».

ГОЛОС ГРАФИНІ: "У тиші монастирських мурів, під покровом Пречистої Діви, беручи за свідка об'явлену йому Божу волю, провідника своєї душі, – що й була свідком його чистої юности, – моє хлоп'я в покорі питається Господа:

ГОЛОС СИНА: "Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?"

ГОЛОС ГРАФИНІ: «А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє».

ГОЛОС СИНА: "Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце й підеш до нового життя, до чужих людей, може нерадих... і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане... зазнаєш може й людської погорди... твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої...».

ГОЛОС ГРАФИНІ: "Пошли мені, Господи, завжди не те, що я може без застанови вибрала б, але те, що у Твоїх очах цінне, що для Тебе буде миле й зволь це мені передати»… «І сьогодні думаю, що Бог вислухав мою молитву. Моє життя не було легке, ані світове, ані може веселе.
Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку й ласку хреста.
Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях. Одного з них зволив прийняти до служби при Своїх Престолах»
«…О люди, люди, так є! Зараз буде служити»…

…Перша Служба Божа отця Андрея в Прилбичах 11 вересня року Божого 1892. «...Не передати словами, яка була ця служба, яке його благовіння, молитовний настрій усіх, ті сонячні лучі… оця мовчанка людей і … його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву зі жертвою, бо вона: «Твоя от Твоїх, Тебі приносим о Всіх і за Вся».

(спів хору «Осанна» – фрагмент Греко-Католицької літургії)

ГОЛОС ГРАФИНІ:«До вогнища любови, що горіло в його серці, тиснулися все більш слабі, малі, бідні, недарма він говорив мені нераз:

ГОЛОС СИНА: – "Ох, Мамо, ви не маєте поняття, яке мені дороге все, що бідне, старе, мале!»

(звучить кант хору "Осанна" «Ісусе наш прелюбезний…»)

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Пануючого князя не приймають так, як він приймав бідного товариша з відкритими раменами, – без огляду на те, чи прийшов у властиву, чи в невідповідну пору, він міг завжди думати, що нікого краще від нього Роман був би не прийняв. Не задержував у себе, не намовляв до довшої розмови, але пізніш до самих сходів відпроваджував біднягу, дякуючи, що пам'ятав про нього»...

ГОЛОС СИНА: – «…І скажіть, Мамо, чи Господь чудесно не піклується тими, які з вірою до Нього відносяться»?

«…Оце зі серцем, сповненим подякою нашому Спасителеві Ісусові Христові, зачинаю писати цей лист, поки піду спати... Передовсім дякую Богу за найбільшу ласку, за ясність світла з небесних висот. Не буду обширно писати про цю ласку, вона вростає заглибоко в наше душевне життя; я хочу тільки поділитися з Вами моєю радістю, – щоби й Ви подякували Богу за мене, а враз із тим за всі ласки, за все світло, яким Бог мене осяяв. Я навіть не смів просити про оцю ласку, вона сплила на мене з висот як доказ, що Господь думає про мене й провадить мене вперед... за інші ласки буду дякувати Спасителеві продовж цілого мого життя. Добраніч усім Прилбичам – до завтра».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Чи здає собі хтось справу з того, як гарно було, коли з його уст плили слова радости, любови, щастя, з уст, суворости яких я ніколи не любила. Щоб згодом уже не вертатися до тієї теми, забігаючи наперед далеко в майбутнє, мушу тут відзначити, що вже в його дитячому віці розвивався в ньому дивно чарівний контраст. В ньому неначе зрослися з одного боку справжня ангельська доброта, солодкість, побожність, а з другого справжня лицарськість, що проявляла себе у відвазі, в сміливості, а далі в любові, в повсякчасній готовості обороняти слабих… Щодо відваги, то мушу сказати, що вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п'яти до шіснадцяти років; той часто говорив: "Ах, цей матиме відвагу лева»… Мій брат Олександер, такий з крови, кости й традиції військовик, коли Ромцьо став підростати, дораджував, що ми повинні намовляти його до військової кар'єри, бо ще ніколи не довелося йому спостерегти у хлопця в його віці стільки холодної безстрашної рішучости».

ГОЛОС СИНА: – «Чи Ви, Мамочко, охоплюєте думкою, яке значення має молитва»?.. «Моліться за мене, моя Дорога Мамо, щоби я міг виконувати всі свої обов'язки, іноді це так тяжко буває»…
«… Як нас фальшиво інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний нарід!.. І це не лише в Галичині, чи в центральній Україні, не лише в Західній Європі, але навіть у центрі християнства – в Римі, де ми, найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи вже що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви. Знаю, як зарадити тому, Моя Найдорожча Мамо, знаю: треба жертви, великої кривавої жертви, щоб, з одного боку, цей нарід пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку, сам пізнав себе, пізнав свою духовність, а тоді пізнають його інші».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Я бачила нераз у свому житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається із зовнішніх познак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефектнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду»...

ГОЛОС СИНА: «Моя Найдорожча Мамо! Пам’ятаєте мої слова, що коли Господь прикличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
І вчора я почував те – воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові, я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою… Для мене довго-довго було загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід - нарід без керма і вітрил, цей убогий сільський люд, міг зберегти свою, тільки йому притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, свої цілі школи мистців-артистів…Як тяжко, Мамо,що Ви – малярка і така поетична душа, фізично не могли бути цього дня при мені, бо що Ви були духовно, то я це почував»…

«... Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі, страшні часи, грядуть часи переслідувань, часи мучеництва, Мамо… Не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі,відкуплені кров’ю Ісуса Христа.
Моя Дорога Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом… Ви тепер, Мамо, у стіп Христа, моліться за мене й за мій Богом мені повірений нарід… а я... я буду за Вас молитися!!

(звучить церковний хор «Осанна»… На тлі співу хору «Осанни»):

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри й надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо і невтомно просити вміння служити Богу, і чинити добро людям».

ГОЛОС СИНА: "Найдорожча Мамо! Щиро бажав би я, щоби Ви Мамо дістали цього листа 15 травня у день св. Софії, отже ні раньше, ні пізніше. Не тому, щоби в тому листі були висловлені якісь незвичайні побажання щастя, здоров'я чи інших благ, але я хотів би, щоби Ви почували себе ближче серед нас, щоби Ви, Мамо відчули завтра нашу духовну приявність біля себе, окруженою цілою родиною, щоби згадуючи минулі літа, могли сердечно подякувати Всевишньому за все й могли би того дня пожертвувати Богу нас усіх, пожертвувати всю Вашу довголітню працю над нашим вихованням, всі важкі переживання, хрести, турботи, страждання. Завтра прийму святі Тайни у Вашому наміренні й зложу сердечну подяку при престолі за те, що вже минуло та помолюся теж із глибини душі за прийдешнє: Да святиться Ім'я Твоє, да прийдет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небеси і на земли!»

– «Моя Дорога Мамо! Що робите під цю хвилю? Своїми думками я завжди біля Вас і поручаю Вас Божій опіці»…

ГОЛОС ГРАФИНІ: – Що роблю?... Вертаю на забуті стежки, коханий мій Сину!
«... Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Унизу — став, до якого я якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком... В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим дуже мене дивував... Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним… і з отим старим дубом, що кремезно височів над усім садом».

– «Старий дубе, що ти бачив, як був молодим? Скажи!

ГОЛОС СИНА: – Коли я був молодим?.. Давно це було, давно… І заледве пам’ятаю… Пам’ятаю, у моїм підніжжі, у кущах польової рожі, солов’їне гніздо, а наді мною співучий політ жайворонка… Пам’ятаю рої молодих золотистих мрій, що відлітали з шелестом мого листя… А на вигоні здорове шаленство легковажного сміху… Знаю, що любими були мені пустощі дитячі, енергійність молоді, віра вчених, людей похилого віку спокій.

ГОЛОС ГРАФИНІ: – А пізніше, коли виріс, що ти бачив, дубе? Розкажи ще!

ГОЛОС СИНА: – Коли я трохи підріс, здавалося мені, що я вже бачу понад гори і пропасті все, що бачити можна, бо сильні вітри хитали моєю молодою кроною… Тоді я бачив бурі таємничий морок, що вдаряла блискавками у те, що високе й сміливе; літа нестерпну спеку, що палила все гарне і слабке; зими безжальний мороз, що забирав матір дітям, батькам сина чи бідним здоров’я… Чув я шаленство світу, вульгарне руйнування святого скарбу, а також дурносміх, що рівнозначний прокляттю; дивився на дітей, навчених фальші, мало вірність молодих, блюзнірство мудреців, розпусту старих.

ГОЛОС ГРАФИНІ:– А пізніше… Коли ти вершиною своєю сягав неба, що бачив? Розкажи ще, старий дубе!...

ГОЛОС СИНА: – Неба я не сягав і не досягну ніколи, але вільніше й частіше поглядав на нього… Тож і землю краще зрозумів. Тоді, після сильних злив я бачив її чистішою і здоровішою, коли сонце, що заходило у спокої прощалося з тим, що Божа рука від повені вберегла…
Тоді бачив, як на попелищах виростали хрести, як померлі діти прихиляли батькам небо, як нещастя згладжувало братні чвари – і молоді життя, Богу присвячені… і світло розуму, підкорене любові.
Тоді чув біля свого підніжжя Христову науку, що проповідувалася маленьким… і Боже прощення, надане злочинцям, спостерігав за незліченною кількістю вірних Господу Богу. Кожний з них підносив його корогву понад усі скарби і весь бруд земний, аж до останнього подиху грудей і до останнього погляду очей у небо!..

ГОЛОС ГРАФИНІ: – А зараз, дубе… Зараз, коли вже порохно землі серця твого сягає і лишень зеленню крони там, угорі, ти живеш… чи бачиш ще щось? Скажи!

ГОЛОС СИНА: – Бачу лише невичерпний скарб милосердя Мудрості Божої і Милосердя незглибиму Мудрість, яка все на небі і на землі щодо чисельності, міри і ваги добре чинить…
Бачу лише біля хреста Ґолґоти хрести, чисельність яких заледве дорівнює чисельності золотих тельців світу…
Бачу потоки Милості, залиті сльозами невинних і кров’ю мучеників, і безодні, вирвані потоками гріхів…
Бачу тисячі невинних жертв, вічно пречисту Пожертву Причастя, яке переважає чашу спасіння над переповненою чашею осудження…
…І тремтить моє листя пульсом вічності, але без страху у серці. Як витвір землі, впаду на землю і з радістю дам з дерева мого хрест витесати. І з радістю порохном моя корона упокориться Господу Богу, тільки б над хрестом і над короною щораз голосніше, щораз виразніше звучав відвічний хор…

БАГАТОГОЛОССЯ ГРАФИНІ, СИНА ТА ХОРУ «ОСАННА»:
– Святий, Святий,Святий Господь Бог – Заступник,
сповнені небеса і земля хвали Його»!

(спів церковного хору «Осанна» - «Благослови, душе моя, Господа»):
«Благослови, душе моя, Господа,
Благословенний єси, Господи.
Благослови, душе моя, Господа,
І вся істота моя Ім'я Святе Його.
Благослови, душе моя, Господа,
І не забувай всіх добродійств Його».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Пан неба і землі, віків і вічності – зараз буде служити!..
Вчора зневажений, сьогодні покликаний… роками забутий, сьогодні згаданий… постійно поштуркуваний, сьогодні необхідний – зараз буде служити. Сьогодні Єдиний, завтра останній… буде служити вдень і вночі,
в терпеливості – силою Своєю… у щасті – спокоєм…
буде служити наукою Своєю… світлом своїм… многомудрістю милосердя і мільйонами променів милості Своєї…».

ГОЛОС СИНА: – Добраніч, Мамо! «… Це троянди, принесені тобі, щоб ти старі очі ними потішила. Ти була за них вдячною, наче за коштовності…
А це гвоздики… Добра воля людських сердець, котрою обдаровували тебе і твоїх… а ти за те молитву свою віддала…

ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Хто ти, променю?! Хто ти»…

ГОЛОС СИНА: – Я твій Син укоханий, що насичується помежи леліями…
«А ти… Чарівнице, хто ти»?!

ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Я?! Я любов людська, любов добрих людей, простих, мудрих»…

ГОЛОС СИНА: – «Отож… справа любові завершена»!?

ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Врешті нині, коли моє життя схиляється вже до заходу, дає мені в серці непохитну Віру й Надію, не ради того, чим ми є, але чим Він, наш Господь є, що скоріше чи пізніше, але завжди при помочі хреста й ласки, дозволить Він нам усім віднайти себе колись у Небі».

«…І промінь сонця, як відплив діамантової хвилі, тихо від ніг моїх відкотився…».

(Хор «ОСАННА» п’яніссімо у загальній тиші при свічках співає «Отче наш»)
23-30 квітня 2015 року

https://www.youtube.com/watch?v=6Wmced1aTsw

Літературні джерела до сценарію:
1.Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького чина св. Василя Великого. (Друге видання). – Рим, 1987.
2.Графиня Софія з Фредрів Шептицька. Твори. – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2004.
3. Андрей Шептицький. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2005.
3. Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок //Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – C. 1-3.


«У прихистку Божої Ласки: Мати і Син» інсценівка за листами, спогадами та творами графині Софії з Фредрів Шептицької та сина Романа-Андрея Шептицького/Уклала Ірина Вовк. – Львів:Логос,2017.