VIII. Останній акорд: ПАРОСТКИ КИЄВА НА ПІВНІЧНИХ ПРЕСТОЛАХ

Коли дим великих битв розвіявся, а море заспокоїлося, Єлизавета Ярославна зрозуміла, що її власна історія ще не завершена. Вона була донькою Ярослава Мудрого, і в її жилах текла кров правителів, які не ламаються під ударами долі. Поховавши молодшу Марію у холодній скелястій землі Оркнеїв, вона міцно стиснула руку своєї єдиної вцілілої дитини – старшої доньки Інгегерд. Вона мала жити заради неї.
Єлизавета повернулася до Норвегії не як переможена, а як величава королева-мати. Її пасинки, сини Гаральда й Тори, схиляли перед нею голови, визнаючи її мудрість та авторитет. Роки стирали з її обличчя сліди колишнього горя, залишаючи лише шляхетну, майже святу суворість. Скандинавські хроніки згадують, що згодом, заради політичного спокою та безпеки доньки Інгегерди, вона змогла розділити королівський трон із данським королем Свеном II Естрідсеном. Це був шлюб без пристрасті, але з глибокою державною гідністю.
Головний тріумф Єлизавети повторився в її дитині. Старша донька Інгегерд виросла справжньою спадкоємицею київської династії. Вона стала спочатку королевою Данії, вийшовши заміж за короля Олафа I, а згодом –королевою Швеції у шлюбі з королем Філіпом. Насіння, посіяне колись у квітучих садах Києва, проросло на всіх головних престолах Скандинавії.
Єлизавета Ярославна пішла з життя тихо, наче втомлене зимове сонце. Вона закрила очі на чужині, але в останні хвилини перед її погасаючим зором знову стояв весняний Київ, рясний білий цвіт садів, золото Софійського собору та палкий, юний вікінг Гаральд, який колись обіцяв прихилити до її ніг увесь світ. Він дотримав свого слова крізь вогонь, залізо… та саму смерть.

«Я залишаюся на березі сірого моря,
одягнена в чорну сукню моєї самотності.
Твій голос більше не звучить у вісах,
але наші доньки носитимуть корони північних престолів.
Прощавай, мій шалений скальде.
Моя осінь забирає твою зиму,
але в моїх спогадах ми вічно юні в квітучому Києві».
***

VII. КОРОЛЕВА ТІНЕЙ: САГА РОЗБИТОГО СЕРЦЯ


Вітер на Оркнейських островах рвав поли чорного плаща королеви, наче благав повернути кораблі назад. На порозі великої війни за англійську корону Гаральд залишив Єлизавету та доньок у безпечній гавані. Це було їхнє останнє прощання. Гаральд, обтяжений важкою сталевою кольчугою, востаннє подивився на свою Еллісів. У його погляді, загартованому сотнями битв, раптом прокинувся той самий юний закоханий скальд. Королева мовчазною ніжністю відповіла на цей погляд. Поруч короля відважний лицар Ойстен Орре міцно стискав тендітну руку своєї нареченої, молодшої принцеси Марії.
– Ми повернемося з короною Англії, – тихо промовив Гаральд, торкаючись губами чола дружини. Кораблі відпливали, розрізаючи туман, а на скелях залишалася самотня постать королеви, чиє серце стискалося від смертельного передчуття.
25 вересня 1066 року під Стемфорд-Бриджем небо над Англією стало багряним. Люта, шалена битва забирала життя тисяч вікінгів. Гаральд бився попереду всіх, як розлючений берсерк, без кольчуги, ведучи військо за собою. Раптом ворожа стріла, пущена наче самою долею, пробила його горло. Останній великий вікінг упав на чужу землю, захлинаючись кров'ю, а поруч із ним, намагаючись помститися за короля, поліг і юний Ойстен Орре. Вогонь епохи вікінгів згас у ту саму мить.
***
…За сотні миль звідти, на скелястих Оркнеях, панувала глибока, моторошна тиша. Юна Марія сиділа біля вікна, вишиваючи, коли раптом шовкова нитка в її руках затремтіла і лунко розірвалася. Дівчина схопилася на ноги, важко ковтаючи повітря, ніби стріла пробила її власні груди. Її очі застелив невимовний жах, а з блідих губ злетів останній подих. Без жодного крику, без жодної сльози вона впала на руки королеви-матері, яка підбігла до неї. Серце дівчини зупинилося в ту саму секунду, коли полягли в одному бою її батько – король Гаральд Сміливий та коханий Ойстен.
Велике згарище покрило світ Єлизавети. Коли залишки розбитого флоту повернулися до островів, принісши страшну звістку, вона вже не плакала. Ярославна-Еллісів стояла на березі моря – вдова короля, мати померлої доньки, Королева Тіней. Вона втратила чоловіка, який колись завоював заради неї світ, але крізь роки чекання і розлук, гіркоту зради та крижану моторошну велич північних фіордів вона пронесла у своєму серці пам'ять про тепле київське сонце та юного скальда, який без тями кохав свою золотоволосу княжну з Гардарики.

«Чужа англійська трава п'є твою гарячу кров, мій берсерку.
У ту саму мить на далекій скелі
наша Марія робить свій останній, важкий подих.
Стріла була одна на двох –
вона пробила твоє горло і розірвала її ніжне серце».

Далі буде.

VI. ЧУЖІ БЕРЕГИ

Дракари розрізали важкі, свинцеві хвилі Північного моря, несучи Єлизавету все далі від родинних обіймів теплого, залитого щедрим вечірнім сонцем, Києва. Норвегія зустріла її непривітними, гострими скелями, які чорними велетнями врізалися в похмуре брунатне небо, та сизими туманами фіордів. Її коханий Гаральд тепер належав не їй, а своїй короні. Обличчя його потемніло від вічних походів, а серце зачерствіло. Гаральд став королем, завоювавши трон свого брата Олафа Святого кривавим мечем і страхом, тож разом із короною його характер перетворився на кригу, наче його поцілувала в чоло Снігова Королева. Він більше не був тим палким юнаком-скальдом – тепер він став Гаральдом «Гардрадою», себто «Суворим володарем», чиє крицеве слово приносило смерть. Київські сади батьківського княжого терема залишилися лише спогадом.
…Невдовзі в його замку з'явилася жіноча тінь. Бажаючи задобрити могутню норвезьку знать, Гаральд, попри християнський шлюб і протести церкви, взяв собі другу дружину – рудоволосу Тору Торбергсдоттір з місцевого сильного роду, горду і мовчазну.
Для вихованої у візантійській розкоші та християнській моралі Єлизавети це був найважчий удар. Коли Тора проходила повз неї коридорами холодного палацу, повітря ставало гострим, як лезо ножа. Проте київська княжна не влаштовувала сцен і не проливала сліз на очах у ворогів. Вона тримала королівську поставу як хоругву, залишаючись законною Еллісів – першою королевою, чий рід походив від великих імператорів.
Гаральд віддалявся, його серце зачерствіло у вічних походах проти Данії, а в ліжку Тори вже підростали його сини-спадкоємці – Магнус та Олаф.
Єдиним теплом для Єлизавети в цьому замерзлому світі стали дві її донечки. Старша, Інгегерд, росла копією своєї київської бабусі – розважливою, гордою та сильною. А молодша, Марія, була лагідною, мов весняний промінь, і мала очі батька – палкі й глибокі. Самовіддано і по-материнськи ніжно обіймаючи дівчаток біля каміна під рев зимової бурі, Єлизавета-Еллісів шепотіла їм казки про далекий квітучий Київ, стольний город її дитинства і юності, їхніх могучого та мудрого дідуся – великого князя Русі Ярослава-Яріцлейва і бабусю Ірину-Інгігерду, що в її серці теж стугонить королівська кров мужніх вікінгів.
Вона вчила їх руської мови, яка в цих холодних стінах звучала як таємна молитва про втрачений рай. Маленькі донечки з захопленням слухали оповіді своєї вродливої матусі-королеви і довірливо тулилися до її шовкових руських суконь. У дітях була її сила, її витримка і її єдиний порятунок від самотності на чужинних берегах негостинної Півночі.

«Крижані фіорди не знають милосердя,
а твоє серце, Гаральде, стало холодним, як ця Північ.
Чужа жінка ділить із тобою ложе,
але моє коріння тримає цей трон.
Я зігрію своїх доньок руським словом біля каміна,
поки твої кораблі посилають на Данію смертельний вогонь».

22 -- 29 травня 2026 р.

V. СОНЦЕ З ПІВДНЯ

Зима 1043 року сковувала Київ кригою, але серця людей палали від хвилювання. На дніпровських схилах зібрався натовп, бо з півдня, пробиваючись крізь засніжені річкові простори, сунула небачена раніше сила. Це повертався в і н.
Більше не було бідного вигнанця, що шукав притулку. До Києва входив змужнілий тріумфатор Сходу. За роки служби у Константинополі він змінився: засмаг під запеклим південним сонцем, роздався в плечах, а на його обличчі з'явився ледь помітний шрам, який тільки підкреслював сувору лінію вилиць. Замість брудних вікінгських сорочок на ньому був розкішний візантійський обладунок полководця, що виблискував золотою насічкою, а за плечима розвівався темно-червоний плащ.
Попереду йшли воїни під прапорами з чорним круком, а за ними тяглися сани, вкриті важкими східними килимами. Вони тріщали під вагою скарбів у коштовних скринях, які колись бачили хіба що в казках: гори візантійського золота, мішки з дорогоцінним камінням, кубки, прикрашені густою яскравістю кольорової емалі, відібрані в сарацинських емірів, та сувої безцінного легковійного шовку. Гаральд стримав свою обіцянку – він привіз Ярославу Мудрому багатство, здатне купити половину Європи.
Але сам він не дивився на золото. Гаральд, у важких позолочених латах, сидів на вороному коні й шукав поглядом лише одне вікно. На площі перед ганком княжого палацу його уже чекали бояри та старша дружина.
Великі двері княжого терему відчинилися. На поріг вийшов Ярослав Мудрий, а за його спиною, на галереї, у весільному білому вбранні стояла Єлизавета. За десять років розлуки вона розквітла, ставши справжньою володаркою, чия краса була спокійною і величною, мов зимове сонце.
Гаральд спішився, передав повіддя слузі і впевненим кроком наблизився до помосту. Його кроки по засніженому подвір’ю відлунювали залізом. Він підійшов до Ярослава, але замість того, щоб схилити голову перед великим князем, він лише приклав руку до серця, як то велів звичай воїнів і витягнув з-під обладунків той самий шматочок шовку зі срібним оберегом-лунницею. Вузол був цілим. Срібло потемніло від крові та поту десятків битв, але вистояло!
– Вітаю тебе, конунгу Яріцлейве, я виконав твою умову, – голос Гаральда пролунав глибоко й сильно, перекриваючи шум двору. – Моє ім'я знають від Сицилії до Константинополя. Я пройшов через шторми трьох морів і випалив пустелі Півдня. Моя армія чекає на мій наказ. Я привіз золото, якого вистачить на три королівства, але приїхав сюди не за землею. Тепер я питаю тебе, великий руський княже: чи гідний я тримати руку твоєї доньки?
Він підняв очі вище – туди, де на галереї, тримаючись рукою за різьблені перила, стояла Єлизавета. Його погляд зустрівся з її очима, і в цьому погляді не було покірності – лише затята, випалена роками чекання вимога. Він повернувся до Ярослава і додав:
– Я написав шістнадцять віс про твою доньку, конунгу. І сьогодні я прийшов за своєю нагородою.
Ярослав Мудрий уважно подивився на вікінга, потім на свою доньку, у чиїх очах уперше за багато років тремтіли сльози безмежного щастя. Старий князь ледь помітно, але гордо посміхнувся.
– Ти довів своє право, Гаральде, – відповів Ярослав і зробив крок убік, звільняючи шлях. – Забирай свою королеву.
Гаральд підійшов до Єлизавети. Він повільно зняв залізну рукавицю і вперше за довгі роки торкнувся її теплої, ніжної щоки.
– Твоє срібло зберегло мені життя, Еллісів, – тихо, так, щоб чула лише вона, прошепотів воїн. – Тепер я віддам усе це життя тобі.
– Я знала, що ти повернешся, мій соколе, – відповіла вона, і її пальці переплелися з його великою, шрамованою долонею.
За кілька днів під склепінням величної Софії Київської, серед сяйва тисяч свічок та співу хорів, вони стали чоловіком і дружиною. Увесь Київ гуляв на цьому весіллі, де крицеві мечі суворої Півночі та розкіш Сходу поєдналися під благословенням руської землі. Це був момент їхнього найвищого, абсолютного тріумфу – мить, коли казка вигнанця стала живою історією великого кохання.

«Сніг на київських валах тане від тупоту моїх коней
і блиску мого золота.
Подивися на мене, Еллісів: я повернувся не найманцем —
я прийшов за тобою як король.
Під склепінням Софії наші руки єднаються,
і тисячі свічок плачуть від щастя, що здолало час».

Далі буде.

ІІІ. ВАГА КОРОНИ


Тереми великого князя дихали прохолодою та запахом воску. Ярослав Мудрий сидів біля дубового столу, заваленого сувоями, книгами та картами. Його погляд – глибокий, проникливий, який бачив людей наскрізь – зараз був спрямований на юного норвежця. Гаральд стояв перед ним рівно, розправивши широкі плечі, але повітря в кімнаті здавалося важким, наче перед грозою.
– Ти сміливий воїн, Гаральде, – спокійно, але вагомо почав Ярослав, не підводячи голосу. –Твій меч добре послужив мені в походах на поляків. Але ти просиш у мене те, що дорожче за будь-які землі. Ти просиш руку моєї Еллісів.
– Я кохаю її, княже, – відрубав Гаральд, і в його очах спалахнув знайомий упертий вогонь. – І вона згодна чекати на мене. Я клянуся, що захищатиму її до останнього подиху.
Ярослав повільно підвівся з крісла. Його важкий крок відлунював від кам'яних плит. Він підійшов до вікна, з якого було видно величний, розбудований ним Київ.
– Кохання – це прекрасна пісня для твоїх віс, скальде, – гірко посміхнувся князь, повернувшись до юнака. – Але коханням не нагодуєш армію і не захистиш кордони від печенігів. Подивися на мене. Я не лише батько, я –володар Гардарики. Мої доньки – це мої посли, мої союзи, мій мир із сусідами. Що ти, вигнанець без клаптика землі, можеш дати моїй доньці? Обіцянки? Життя в наметі під час твоїх вічних блукань?
Гаральд стиснув кулаки так, що затріщали шкіряні рукавиці.
– Я здобуду трон! – палко вигукнув він. – Я поверну собі Норвегію!
– Коли? – Ярослав підійшов упритул до Гаральда, і його голос став гострим, як криця. – Через десять років? Через двадцять? Чи тоді, коли твої кістки зогниють у якійсь безіменній битві? Держава не чекає на твої подвиги, хлопче. Мені потрібен союзник сьогодні. Мені потрібен король, а не найманець.
У кімнаті повисла тиша. Гаральд важко дихав, його гордість була поранена, але він розумів кожне слово старого князя. Залізний закон правителів не знав жалю.
Ярослав пом'якшав, побачивши, як міцно юнак тримає удар. Він поклав свою важку, мудру руку на плече вікінга.
– Я не виганяю тебе, Гаральде. І я не кажу «ні». Я даю тобі шанс. Світ великий. На півдні є Константинополь, там шукають відважних воїнів. Іди туди. Здобудь золото, якого вистачить на утримання армії. Здобудь славу, яка змусить твоїх ворогів у Норвегії тремтіти від самого твого імені. Повернися сюди не з мечем найманця, а з короною правителя. Тоді двері мого дому будуть відчинені для тебе. А до того часу – не смій тримати мою доньку за руку.
Гаральд глибоко вклонився князю. У його серці більше не було образи –там народився холодний, тверезий розрахунок воїна. Він знав, що Ярослав послав його на найважчий бій у його житті. Бій із самим часом.
– Я повернуся, великий княже, — тихо, але залізно промовив Гаральд. – І твої золоті тереми померкнуть поруч із тим багатством, яке я принесу твоїй доньці.

«Срібний місяць сховався під кольчугу,
залізна відмова князя запеклася на губах.
Ти зв'язала срібний вузол на моїй долоні
й прошепотіла: «Чекаю».
Тепер мій шлях лежить крізь пекло,
але цей вузол тримає мою душу міцніше за щит».


IV. ВУЗЛИ ПАМ'ЯТІ

«Залізо може пробити щит,
крига може скувати море,
але шовковий вузол вірності не розірве навіть смерть».
З давньої скандинавської саги

Ніч перед відплиттям була холодною й мовчазною. Великі кораблі-дракари вже погойдувалися на водах Дніпра, готові рушити на південь, до далекої й чужої Візантії. Гаральд перевіряв зброю біля берегової смуги, коли з прибережного туману, наче привид, виринула постать у темному плащі з відкинутим капюшоном. Це була вона.
Вони не мали права говорити після суворого наказу князя, але закохані не знають законів. Єлизавета підійшла впритул. Її обличчя було блідим, але очі палали рішучістю. Вона мовчки взяла його велику руку і поклала на долоню тонку срібну підвіску – витончений київський оберіг-лунницю, переплетений із норвезьким рунічним вузлом захисту, який вона сама вишила срібною ниткою на клаптику свого шовкового пояса.
– Мій батько забирає в тебе право на моє ім'я, – тихо, ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись прямо в його душу. – Але він не може забрати мою волю. Носи це біля серця, Гаральде. Нехай це срібло береже тебе від візантійської зради, сарацинських стріл і морських штормів. Поки цей вузол цілий – я чекаю. Пам'ятай: твоя смерть вб'є і мене.
Гаральд притиснув оберіг до губ, а потім сховав його під кольчугу, туди, де шалено билося серце.
– Я повернуся королем, Еллісів. Твоє срібло стане моїм щитом, – відповів він. Вони не поцілувалися – лише зіткнулися поглядами, у яких єдналися дика пристрасть і невимовна туга. За мить вона зникла в тумані, лишивши на його губах присмак річкової прохолоди.
...А далі почалися роки, що тяглися, мов нескінченна зимова ніч.
Для Гаральда це були роки вогню та заліза. Під палючим сонцем Африки, на крутих скелях Сицилії та в розкішних, але підступних палацах Константинополя він став легендою. Його називали «Грозою болгар» та «Оком імператора». Його меч не знав жалю, а скрині наповнювалися небаченим золотом Сходу. Кожного разу, коли смерть підходила надто близько, коли візантійські інтриги намагалися отруїти його, або ворожий клинок ковзав по обладунках, він стискав крізь залізо кольчуги маленький срібний оберіг київської княжни. І виживав. У кривавому диму битв він не чув криків поранених – він чув шелест київських садів і складав свої знамениті віси, де кожен куплет закінчувався тужливим стогоном: «А проте дівчина з руської країни, що в короні сяє, мене не приймає…».

«Кров на моїм мечі не сохне,
Спис мій ранить ворогів у битвах…
А проте дівчина з руської країни,
Що в короні сяє, мене не приймає».

Для Єлизавети це були роки тиші та витримки. Поки її сестри виходили заміж за європейських монархів, вона залишалася в Києві – горда, мовчазна й недосяжна. Батько пропонував їй інших наречених, але вона лише хитала головою, дивлячись на південь, туди, куди пливуть дніпровські води. Вона знала, що десь там, за морями, її лицар перетворює світ на попелище, щоб принести їй до ніг попіл і золото. Вона ткала, читала книги, молилася в Софійському соборі, а вечорами виходила на вали Києва, підставляючи обличчя вітру, який прилітав із півдня. Вітер пахнув морем, порохом і гарячою кров'ю – вітер шепотів їй, що Гаральд живий.

Він: Палюче сонце Сицилії випалює очі,
але кривавий дим безсилий проти твого обличчя.
Вона: Вітер із півдня приносить запах пороху та чужого моря,
але я знаю – ти дихаєш.
Разом: Між нами тисячі миль і сотні чужих життів,
але срібло на твоїх грудях не темніє.


травень 2026

ІІ. НІЧНИЙ ДІАЛОГ У САДУ

Травнева ніч опустилася на Київ, густа й тепла, напоєна ароматами рясного весняного цвіту. Пахло молодим листом, розімлілою від денного сонця землею та солодким, п’янким бузком. Світло місяця сріблило високі дахи княжого терема, перетворюючи різьблені дерев’яні балкони на крихке мереживо.
Гаральд стояв у тіні старої яблуні княжого саду, закинувши голову догори – туди, де у вікні терема мерехтів вогник. Він тримав у руках рунічну дощечку, на якій щоночі висікав нові вірші, але слова здавалися йому занадто важкими, наче каміння.
Шелест легковійних шат за спиною змусив його здригнутися. Обернувшись, він затамував подих: Єлизавета стояла в променях місячного світла, схожа на чарівну мавку з тутешніх казок. У білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям кольору стиглого жита, що м’яко лягало на плечі, вона здавалася неземною істотою.
– Тобі не спиться, чужинцю? – її голос прозвучав стримано, але в ньому бриніла цікавість. – Мої служниці кажуть, що норвезький принц блукає під моїми вікнами, наче вовк, якого вигнали з лісу.
Гаральд зробив крок уперед, і місячне світло вихопило його обличчя – юне, але вже позначене першими шрамами. Він, принц Норвегії, який не боявся ні штормів Північного моря, ні запеклих ворогів, зараз затамував подих. Його серце калатало так сильно, наче він збирався у свій найперший, найнебез-печніший бій.
– Вовк шукає свою зірку, княжно, – відповів він, тримаючи руку на руків’ї меча, щоб приховати, як вона тремтить. – Моя батьківщина забрала в мене все. Але тут, у твоєму місті, я знайшов те, заради чого варто жити. Я пишу вірші про тебе, Еллісів. Моя мова груба, вона створена для битв, але твоє ім’я звучить у ній, як найсолодша музика.
Його голос, зазвичай гучний, звичний перекрикувати рев хвиль, зараз звучав упокорено тихо. Це були його перші віси про любов, народжені в серці далеко від холодних батьківських скель:

«Слухай мене, Еллісів, королево моїх думок.
Мій дракар знає, як різати сірі шторми,
мої руки знають, як тримати щит під градом стріл.
Але перед твоєю красою моє залізо плавиться, як весняний сніг.
Я прийшов до Гардарики вигнанцем, без землі та золота,
але знайшов тут скарб, дорожчий за всі королівства.
Твої коси – це сонце мого нового дня,
твої очі – спокійне небо, якого я ніколи не знав.
Нехай твій батько віддає твоїх сестер за володарів світу,
але я клянуся кожним подихом:
Я переверну цей світ, я змушу престоли тремтіти,
я залию золотом і славою кожен твій крок.
Тільки дозволь мені бути твоїм лицарем.
Тільки дозволь мені співати про тебе,
поки моє серце б’ється під цим чужим, але таким рідним небом…»

Він замовк, і над садом знову повисла тиша, порушувана лише далеким шумом Дніпра та шелестом трави. Єлизавета слухала, затамувавши подих. Вона ніколи не чула такої мови – дикої, нестримної, але водночас сповненої невимовного, чистого ліризму.
Княжна підійшла ближче. Вона подивилася на його великі, обвітрені руки, які звикли тримати зброю.
– Ти співаєш мені про кохання, Гаральде, – сумно посміхнулася вона, і в її очах відбилися холодні зорі. – Але що ти знаєш про нього? Ти принц без трону. Мій батько – великий князь, він віддає моїх сестер за королів Франції та Угорщини. Моя доля – це велика політика, а не романтичні віси мандрівного скальда. Що ти можеш мені запропонувати, окрім своїх гарних слів та цього меча?
Ці слова поранили його глибше, ніж будь-яке залізо. Гаральд опустився на одне коліно прямо на вологу від роси траву. Він підняв на неї погляд, у якому палала шалена, дика рішучість Півночі.
– Зараз у мене немає нічого, окрім мого імені та моєї вірності, – гаряче прошепотів він, і його голос вібрував від емоцій. – Але пообіцяй мені одну річ, Еллісів. Тільки одну. Пообіцяй, що ти не віддаси своє серце нікому, поки я не повернуся. Я піду на край світу. Я наймуся до імператора Візантії, я залию золотом і славою кожен твій крок. Я завоюю для тебе трон, який буде вищим за всі королівства Європи! Тільки чекай на мене.
Єлизавета дивилася на цього палкого юнака, і її серце, яке досі було спокійним і безпристрасним, раптом забилося швидше. Вона відчула дику, первісну силу його віри. Дівчина повільно простягнула руку і торкнулася його золотавого волосся.
– Залізо твого меча дуже гаряче, Гаральде, – прихильно мовила вона, і в її голосі вперше з'явилися нотки ніжності. – Добре. Я буду чекати. Але пам'ятай: мій батько не чекатиме вічно. Повернися королем, або не повертайся зовсім.
Юна княжна повільно зняла з плеча тонку шовкову хустку, що була оповита пряними пахощами трав із київських лук, і випустила її з рук. Хустка, мов птаха із білими крильми, упала прямо до ніг Гаральда.
Ярославна розвернулася і зникла в темряві терема, залишивши його наодинці з нічним вітром. Гаральд підвівся з колін, заховавши розпашіле від хвилювання обличчя у ніжні обійми дарованого шовку. У цей момент у тіні київських яблунь народився великий відважний воїн-берсерк, і водночас – останній великий король, готовий спалити земну кулю заради однієї посмішки.
Він більше не був вигнанцем. У нього з'явилася мета, заради якої він був готовий завоювати весь світ.

«Травневий Київ пахне білим цвітом,
а твої очі синіють наче небо над Дніпром.
У моїх руках лише вітер і важкий батьківський меч,
але серце раптом стало крихким, мов перша крига.
Я викую тобі трон із сонця, дівчино з руської країни,
якщо ти дозволиш мені просто дивитися на твій слід у траваx».

І. ВЕСНА У ГАРДАРИЦІ

Коли на подвір’я великого князя вперше ступив цей чужинець, Київ потопав у білому цвіті садів. Юний норвезький принц Гаральд, який щойно втік від смерті та поразки на батьківщині, мав у кишенях лише вітер, а в руках – важкий родинний меч. Але коли він підвів очі на княжі тереми, увесь його світ звузився до одного силуету.
На балконі, у променях лагідного руського сонця, стояла вона – Єлизавета. Одинадцятирічна княжна, тонка, мов молода береза, із косами кольору стиглого жита та очима, у яких відбивалося глибоке сине небо Дніпра. Вона дивилася на світ із тією спокійною, гордою мудрістю, яка дарується лише донькам великих правителів.
Для Гаральда ця з’ява була як удар блискавки серед ясного неба. Серце суворого північного воїна, випещене штормами та битвами, раптом розтануло, наче крига під весняним сонцем. Обличчя його спалахнуло, а зазвичай впевнений голос здригнувся, коли він спробував заговорити. Він, який не боявся ні заліза, ні ворогів, занімів перед цією дівчинкою в шовковій сукні.
У ту саму мить у його душі прокинувся поет. Усе кохання, уся пристрасть дикої Півночі вилилися в перші несміливі рядки його віс. Гаральд дивився на неї і подумки клявся: він пройде крізь вогонь і воду, підкорить південні моря, завоює гори золота і схилить до її ніг цілі королівства. Вона була його недосяжною зіркою, його прекрасною музою з Гардарики. А юна Єлизавета лише злегка посміхнулася кутиками губ, ще не знаючи, що цей палкий погляд норвезького лицаря щойно назавжди змінив хід її долі.

«Юний вигнанець дивиться на тереми –
Навколо квітнуть київські сади,
Палає сонце на шовкових шатах.
Ось мовчазний початок тої пісні, яку
Співатиме він попри шторм і дим походів.
Вона – сердечних віс далека муза,
Він – раб її очей віднині й до кінця».

**

«Ще будуть шторми, і грецький вогонь,
І золото дальніх країн,
Та вище за все – тепло від долонь,
Яких не торкався він.

Попереду світ, завойований вщерть,
І віси, що серце ятрять.
Там, де за кроком чатує смерть,
Очі її зорять».

22 -- 29 травня 2026 р.

У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...

У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку скандинавські саги навіки нарекли прекрасним ім'ям «Еллісів», та Гаральда Сміливого – лицаря, поета і одержимого боєм берсерка*, чий трон стояв на кістках ворогів, але чия душа належала лише одній жінці.
Світ Скандинавії був витесаний із криги та криці. Світ Русі – витканий із шовку, мудрості та золотого сонця. Вони не мали зустрітися. Юний принц у кривавому лахмітті родинних утрат прийшов до Києва як жебрак, але коли його погляд зустрівся з очима одинадцятирічної княжни на високих галереях княжого терема, народилася легенда, яка змінила мапу Європи.
Це подорож великого почуття «крізь віки і каміння»… Крізь царську розкіш Константинополя, де Гаральд став живим щитом імператорів, і прохолоду київських соборів, де Єлизавета ткала вузли пам'яті на своєму поясі. Це розповідь про те, як важко втримати кохання, коли на твоїй голові з’являється корона, і як містичний зв'язок душ виявляється міцнішим за смерть у кривавий день під Стемфорд-Бриджем.
Перегорніть сторінку! Послухайте, як крізь століття важка залізна зброя вікінгів і досі шепоче ніжні слова любові руською мовою…



***

Золоте ранкове сонце повільно підіймалося над Горою, зафарбовуючи маківки нових церков у колір стиглого меду. Київ прокидався гучно й розлого. З боку Подолу вже доносився багатоголосий гул великого торжища, де сперечалися грецькі, німецькі та хазарські купці, а з кузень летів ритмічний брязкіт заліза. Повітря міста було густим і багатошаровим: у ньому змішувався сирий подих Дніпра, гострий запах кінського гною на дерев'яних мостових, аромат свіжоспеченого житнього хліба та солодкуватий, ледь чутний димок дорогого ладану, що виривався з дверей Софійського собору.
У високому княжому теремі Ярослава Мудрого панувала інша, велична тиша. Тут не було закіптявілих стін чи чаду, як у напівземлянках простолюду, де печі палилися «по-чорному». У просторій світлиці, викладеній мармуром та рідкісними шиферними плитами, пахло воском і сушеною лавандою. Великі кахляні печі надійно тримали тепло.
Єлизавета стояла біля вікна, чекаючи, поки служниці завершать її ранковий туалет. Поверх тонкої сорочки з вибіленого льону на неї одягли довгу сукню з важкого візантійського шовку – глибокого синього кольору, наче вода в осінньому морі. Плечі дівчини покривав темно-червоний оксамитовий плащ, скріплений на праве передпліччя масивною золотою фібулою, прикрашеною емаллю. Кожен її рух супроводжувався тихим, кришталевим передзвоном: то погойдувалися срібні колти, прикріплені до її головного убору, і злегка торкалися важкої шийної гривни. Єлизавета знала, що цей передзвін – це голос її особливого княжого статусу, голос доньки наймогутнішого володаря, «конунга Гардаріки».
Сьогодні у гридниці палацу готувався великий бенкет. Кухарі вже збилися з ніг, розставляючи на довгих дубових столах срібний та олов'яний посуд. З погребів підіймали величезні сулії з грецьким вином та бочки з тридцятирічним хмільним медом. На величезних тарелях викладали дичину: запечені стегна вепрів, диких качок та величезних дніпровських осетрів, прикрашених зеленню та моченими у вині ягодами. Навіть повітря тут пахло святом – імбиром, корицею та дичиною, що смажилася на рожнах у великій поварні.
Все було готове до прийому гостей. Залишалося лише дочекатися, коли кроки іноземних послів – і одного молодого норвезького воїна – пролунають на княжому дворі.

Далі буде.

Тут спочиває Той, хто зводив храми на руїнах власного серця.
Князь, що тримав небо над Руссю,
поки його власна земля йшла з-під ніг у глибини річкові.

Ліворуч від нього – Любава,
тиха течія його юності, що втопила в собі його перші сни.
Вона – жива вода, що стікає по каменю.

Праворуч – Інгігерда,
сталеве сонце його зрілості, що тримало межі й трони.
Вона – стіни, що вистояли у штормах.

А над ними, у золотому мареві куполів, – Неждана,
юна душа, що обрала висоту, аби стати ангелом Софії.
Вона – світло, що пронизує темряву віків.

Подорожній, зупинись і збагни:
Мудрість не в тому, щоб не втрачати,
а в тому, щоб із уламків втрат збудувати Вічність.
АМІНЬ.

12 квітня – 12 травня 2026 року
Львів

БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА

На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра, пропливали дорогі жіночі обличчя: Анна, що виринала загубленою тінню у цар-палатах Новгорода, Любава, що кликала його з берегів своєї юності, та Інгігерда, яка чекала його у білій тиші божих осель.
Він помирав у Вишгороді, на руках у сина Всеволода. Мудрість, що десятиліттями будувала храмові стіни й творила закони, тепер стискалася до останнього, короткого подиху. «Ти бачиш, – шепотів він сам до себе, – я намагався зв’язати землю з небом, але залишився розіп’ятим між глибиною і висотою».
Він молився, коли били соборні дзвони Софії. Молився, промовляючи припорошені часом імена, на відпущення і покаяння: «Пом’яни Боже у Царстві своїм рабу божу Анну і сина мого Іллю». Соборні дзвони Софії стольного Києва і старого Новгорода відлунювали в унісон, розносячи Ярославів шепіт аж ген у захмарні оселі.
Він згадував Любаву. Вона була його натхненним початком, тою темною трунком-водою з Наддеснянських побереж, що забрала його ніжність на саме дно. Вона була тишею розбитого серця, яку він намагався заглушити гуркотом будівельних плит, але та заворожена вода завжди поверталася до нього в дощові дні, нагадуючи, що першу любов неможливо замурувати в камені – її можна тільки оплакати.
А потім він дивився вгору, туди, де в золотих променях танула Любавина Неждана. Його юна князівна, що полетіла в небо з риштувань Софії, стала його висотою. Вона була жертвою його гордині, його платою за право називатися Мудрим. Одна пішла в глибінь, інша – у вись, залишивши його посередині, на тонкій межі між берегами, де він тримав у руках важку корону. «Чи вартувала ця Мудрість хоч однієї вашої усмішки?» – питав він у порожнечі.
Але відповіддю був лише шелест очерету і передзвін обох Софій. Він збагнув: його життя було мостом, збудованим над прірвою втрат. Княжна Анна дала йому коріння в цій землі, Любава з Нежданою дали йому очі, щоб дивитися в небо, а Інгігерда стала тим залізним обручем, що не дав його серцю розпастися на шматки.
Його шлях – від новгородських снігів до київських пагорбів – нарешті впадав у вічність, як ріка в океан. Він відчував, як Русь, його велетенське дитя, тремтить у передчутті розлуки. «Бережіть один одного», – шепотів він синам, і ці слова були важчими за каміння святої Софії. «Дивіться, – казав він, – на ці гори київські, вони стоятимуть, доки ви тримаєтесь за руки. Якщо один з вас впаде – впаде і держава, якщо один підніме меч на брата – цей меч перерубає коріння нашого роду». Він засинав, вірячи, що слово його стане гранітом під їхніми ногами.
Ярослав віддав синам міста, як частки великого серця: Ізяславу – золотий Київ, Святославу – старий Чернігів, Всеволоду – степовий Переяслав. Він віддавав їм книги, печатки і межі, а собі залишав тільки спокій. На Стрітення, коли зима зустрічається з літом, Великий князь Русі зустрівся зі своєю долею. Вірний бойовий кінь його залишився без вершника, але лишилася «Правда», викарбувана в серці народу. Він залишив синам Русь – великий тривожний сад,
який треба було ростити братолюбно, не ділячи сонце на маленькі сонця.
Він заснув, щоб прокинутися у величному мармурі білого саркофагу. Тут, у соборі Софії Премудрої, під мозаїками святої Оранти-Богородиці, на нього вже чотири роки чекала дружина Ірина. Тепер вони спочивають поруч, у храмі, де молитва за Русь-Україну не затихає вже третю тисячу літ – шведська принцеса та київський князь, чиє кохання стало фундаментом держави, а смерть у Вишгороді – лише початком їхньої спільної вічності. Два береги однієї ріки, дві долі, що злилися в єдиний камінь, над яким не владний час.

Крізь віки, де мечі гартували державну міць,
Де сонце лягало на бані святої Софії,
Він бачив її серед сотень облич і зірниць –
Свою Інгігерду як втілення світлої мрії.

Подружжя великих – князівських корон таїна,
Де книжна премудрість вінчалася з жезлом державним.
Він – Мудрий як завше, бо поруч світилась вона,
Шляхетна Ірина, що стала корінням преславним.

І нині, вникаючи серцем у матрицю літ,
Де в камені сплять імена, що дорожчі за злато,
Ми бачимо їх: як тримають обоє цей світ,
Де услади і болю душевного
споконвіку
було багато.

ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ

Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона обрала Вишгород – місто тиші та високого неба, де повітря пахне миром і зрілою пшеницею, де сонце затримується найдовше, перш ніж піти за обрій. Тут, у княжій резиденції, далеко від гамору київських ринків, Інгігерда готувалася до своєї останньої подорожі.
Вона вже не була тією принцесою, що вимагала міста як весільний дар. Тепер вона була Іриною, чиє життя вплелося у стіни Софії Премудрої та долі європейських тронів. Кажуть, у свої останні дні вона часто дивилася на північ, туди, де ріка зникає в тумані. Можливо, вона згадувала холодні скелі Уппсали, а можливо – чула шепіт своїх доньок, що роз’їхалися у далекі світи, несучи в собі її силу.
Ярослав, уже сивий і обтяжений мудрістю віків, тримав її руку, яка колись так впевнено правила Ладогою.
– Поглянь на мене, мій князю, – тихо, але твердо промовила вона, розмовляючи з ним скандинавською мовою їхньої молодості. – Твоє чоло знов у зморшках від державних дум. Покинь їх хоч зараз.
– Мої думки лише про тебе, Ірино, – прошепотів Ярослав, називаючи її християнським ім'ям, яке дав їй колись у соборі. – Волхви та лікарі безсилі. Невже ти лишаєш мене самого тримати цей золотий київський стіл?
Інгігерда ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка повернула його в часи, коли вона, донька короля шведів, уперше ступила на руську землю.
– Я ніколи не лишу тебе, Яріцлейве. Ми збудували цей світ разом. Наші діти правлять у Європі, наш собор Святої Софії майже торкається неба. Моє земне тіло втомилося, але дух мій житиме в кожному камені цього міста.
– Новгородські ченці прислали вісника, – голос Ярослава здригнувся від прихованого болю. – Вони благають, щоб ти прийняла постриг. Кажуть, великій княгині пасує померти черницею Анною, у святості та самоті, далеко від мирського шуму. Вони хочуть забрати тебе туди, на північ...
Інгігерда стисла його пальці з несподіваною для помираючої силою. Вона лежала на високому ложі, важко дихаючи, але її сині очі, як і в юності, світилися непокірним вогнем.
– Ні. Немає святості в тому, щоб зректися любові, яка вела мене крізь життя. Я не буду черницею Анною із Новгорода. Я – Інгігерда. Твоя дружина. Твоя соратниця. Моє місце не в глухій чернечій келії на півночі, – її погляд перевівся на вікно, де догорала заграва вечірнього сонця. – Люди вірять пергаментам, але Бог… бачить серце. Обіцяй мені одне, князю.
– Усе, що зажадаєш.
– Коли моя душа відлетить до Вальгалли... чи до християнського раю, де б ми не зустрілися, – не віддавай моє тіло чужій землі. Поклади мене тут, у Києві. Під куполами нашої Софії. Зроби так, щоб коли прийде твій час, ти ліг поруч. Один саркофаг на двох. Одне ложе на вічність.
Ярослав схилив сиву голову до її руки, ховаючи сльози:
– Клянуся, – ледь чутно відповів він. – Ми будемо разом, поки стоятиме цей світ.
***

У майстерні під стінами новозбудованого Софійського собору пахло пилом, свіжою стружкою та вологістю. Посеред просторого приміщення височіла величезна брила білого мармуру, доставлена з далеких візантійських земель. Ярослав стояв перед нею, спираючись на свій важкий залізний ціпок. Стара травма ноги сьогодні особливо дошкуляла, але князь не зважав на біль. Його погляд був прикутий до каменю, у якому вже проглядалися контури майбутньої гробниці.
Майстер-грек, із руками, вкритими білим пилом, шанобливо схилив голову:
– Великий князю, мої люди працюють удень і вночі. Різьблення виходить тонким, наче візантійський шовк. Ми прикрасимо стіни саркофага хрестами, виноградною лозою та пальмовим гіллям – символами вічного життя. Це буде гідне місце для святої черниці Анни, як про те просять отці з Новгорода…
Ярослав раптово підняв руку, і грек миттєво замовк. Очі князя спалахнули грізним, спопеляючим вогнем гніву:
– Цей камінь – не для вигаданої черниці, майстре, – глухо, але вагомо вимовив Ярослав. –Ти різьбиш його для в е л и к о ї Ірини… любої моєму серцю жони!..
Він підійшов ближче і торкнувся холодної, гладкої поверхні мармуру. Долоня князя ніби шукала тепла, яке ще так нещодавно дарувала йому Іринина рука.
– Роби його стіни надійними, щоб жоден ворог не зміг порушити її спокій, –продовжував князь, і його голос пом'якшав, переходячи майже на шепіт. – Але головне… зроби цей саркофаг просторим. Куди більшим, ніж потрібно для однієї жінки.
Майстер здивовано підвів брови, але не наважився перебити.
– Тут має вистачити місця для двох, – Ярослав подивився на грека прямим, пронизливим поглядом. – Ми разом ділили хвилини тріумфу та гіркоту втрат. Ми купно тримали цю землю. Навіть у мармуровому полоні ми маємо чути подих один одного.
Князь провів пальцем по висіченому хресту на бічній панелі. У його уяві цей камінь уже не був символом смерті. Він ставав фортецею, яка захистить їхнє кохання від плину часу та людського забуття.
– Верши свій труд, майстре, – задумливо мовив Ярослав, не відриваючи руки від каменя. – І пам'ятай: ти будуєш наш останній замок.

***
У лютневі холоди, коли крига на Дніпрі стала міцною, як варязька сталь, душа Інгігерди тихо відійшла. Вишгород завмер у скорботі, а дзвін святого Василія розніс звістку про те, що серце Русі на мить зупинилося. Кажуть, дніпровські кручі тоді затягло туманом, схожим на шведські береги її дитинства.
Коли Інгігерда помирала, вона шепотіла імена тих, хто був так далеко, і тих, хто вже чекав на неї у безмежних просторах неба. Її смерть була милосердям – вона не побачила, як згасає сила її синів і як розвіюється по світу прах її роду. Найважчим каменем на порозі вічності для серця матері стала тривога за сина Володимира – її горде північне сонце. Її первісток згорить так швидко, ніби червнева ніч у Скандинавії. Він будував храми, щоб задобрити небо, але небо забере його до себе, заледве вмовкнуть дзвони його власної новгородської Софії. Він ляже в сувору землю Новгорода, не дочекавшись батьківського благословення на великий престол, залишивши по собі лише відлуння нездійснених перемог – і ця подвійна втрата остаточно зламає старого князя Ярослава.

НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ

Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку не здогадувалися при дворі, але про яку пам’ятало княже серце. Кажуть, що Ярослав часто приїздив на ці береги не задля полювання на звіра, а щоб побачити, як росте його «неждана радість» – дівчинка, в чиїх косах заплутався вітер свободи, якої ніколи не мали принцеси в кам’яних палатах.
Неждана стала символом іншої Русі – не тієї, що зводила собори та писала закони, а тієї, що лишалася вірною прадавнім духам, шепоту лісу та щирості почуттів. Вона була відлунням того Ярослава, який ще не став «Мудрим», а лишень був мужем, здатним на все заради любові. Якось він наказав послам привезти юну Неждану до Києва. Неждана-юнка – миловидна і тонка, як молода верба, а в її пишних косах заплутався вітер київських висот. Вона була живою пам’яттю про Любаву – ті ж очі, той самий нахил голови, що змушував серце князя Ярослава на мить зупинятися від болю.
Навколо Неждани ріс ліс із риштувань, Київ дихав пилом тесаного каменю і свіжим вапном. Ярослав будував небо на землі – свою Софію. Тим часом Софія підіймалася в небо, як величний корабель із каменю, і Неждана любила ту висоту, де повітря чисте й прозоре. Вона підіймалася на риштування, щоб бути ближче до сонця, щоб бачити, як батькова мрія обростає плоттю плінфи. Вона була наче душа цього храму юна, світла, невловима. Її хода ступала там, де янголи ще не встигли зійти на стіни.
Але камінь буває заздрісним до живої краси, він потребує не лише вроди, а й биття людського серця. Одна мить, один необачний рух на висоті, де народжувалися куполи, або ж… чиясь прихована злоба чи ревність – і юність обірвалася, як струна на лірі у розпал пісні. Неждана впала з висоти риштувань у саму історію, залишивши по собі лише тихий зойк, що застиг у стінах. Ярослав дивився на свої долоні: вони збудували диво світу, але не змогли втримати тендітне життя власної доньки. Висота, яка мала стати його величчю, обернулася прірвою для його серця. Його гордість змішалася з попелом, а велика Софія стала для нього і тріумфом, і розкішним надгробком для тієї, що мала розквітнути, але стала жертовним ягням на вівтарі його нескінченної Мудрості. Князь цілував холодний мармур, і в його беззвучному плачі було щось значно більше за дівочу смерть – там гинула остання тонка павутинка до імені її матері, Любави.
Коли в соборі западає цілковита тиша, можна почути, як стіни ледь помітно зітхають. О… стародавнє каміння теж вміє промовляти. Його потаємна сповідь про те, що цей собор стоїть не на вапні та плінфі, а на диханні тієї, що стала його вічною полонянкою. Чуєте скорботний схлип соборних стін – то стогне камінь оселі Божої, окроплений її молодою кров’ю. Минають віки, а свята Софія стоїть і не падає, тримаючись на любові, що стала жертвою. Старі люди вірили, що золоті смальти Софійських мозаїк сяють так надземно саме тому, що в них віддзеркалюється погляд Неждани. Коли сонце сідає за обрій, промені проходять крізь вузькі вікна так, ніби шукають її тінь серед колон. Кажуть, дівчина-душа блукає галереями, де пахне ладаном, торкаючись фресок, і тому вони не тьмяніють упродовж тисячоліть. Тепер і вона серед них як невидима фреска.
Вона назавжди залишилася в диханні святих стін, у молитві, яку Ярослав шепотів щовечора, дивлячись на куполи, що забрали його дитину. Донька Любавина пішла юною, закарбованою княжими устами у пам'яті храму не дитячим сміхом, а глибоким, дорослим сумом весни, що так і не стала літом.
Коли князь дивився на Дніпро, йому ввижалася далека Десна і дві жіночі постаті, що танули в ранковому тумані. Тепер вони обидві – донька Неждана та її матір Любава – стали частиною вічності: одна вмурована в стіни собору, інша… розчинена в течії ріки. Коли Десна навесні виходить із берегів, підземні води Києва починають «співати» в унісон із рікою. Це Любава кличе свою доньку з водних глибин, а Неждана відповідає їй вібрацією соборних дзвонів. Дві стихії – камінь і вода… вода і камінь – продовжують свою вічну розмову:

«А вода по каменю, а вода по білому…».

травень 2026р.

ІНГІГЕРДА: РУНА КОХАННЯ І ЗАЛІЗА

На берегах Меларена, де сосни впиваються корінням у граніт, зростала Інгігерда – донька суворого Олафа. Її серце вже знало смак першої втрати, коли обіцяний вінець норвезького короля Олафа Святого розбився об волю батька. Але доля не готувала їй тиші. Зі сходу, де сонце встає над безкраїми лісами, прибули посли від конунга Яріцлейва – того, кого світ назве Мудрим.
Вона прийшла до нього не як тиха тінь, а як обіцянка весни серед холодних скандинавських фіордів. Вона не схилила голови перед коштовними скринями і розкішним хутром. Її згода була не покорою, а угодою рівних. «Я піду за тебе, – мовила принцеса, – якщо Ладога стане моїм віном, а ярл Рагнвальд – моїм мечем на твоїх землях».
Дракари вгризлися в берег Волхова, де північний скандинавський іній зустрівся з хмільним подихом руської землі. Вона зійшла на землю не як бранка, а як володарка, що везла в долонях холод морів, щоб розчинити його в золоті київських бань.
У сутінках храму, де віск плакав на камінь, розтанула шведська принцеса Інгігерда… а народилася княгиня Ірина, дружина престольного мужа Русі. Крок на білий рушник як крок у вічність, де прозорий візантійський серпанок обійняв дівочі плечі, важкі від скандинавських саг.
Ярослав простягнув їй шлюбний перстень, а вкупі із ним кинув до її ніг ключі від Ладоги, зробивши кордони своєї держави її квітуючим садом. Він дарував їй соболів та куниць, темних, як ніч над Дніпром, і перегородчасту емаль, у якій застигло небо, щоб варязьке серце забуло про тугу за фіордами.
А потім був бенкет – гучний, як битва, і солодкий, як дикий мед. Співали гуслярі, і хмільна пара підіймалася над столами, де воїни в сріблі пили за молоду княгиню, нову матір землі Руської. У просторій залі весільного бенкету, серед гучного сміху дружинників і розкотистого співу, вони дивилися одне на одного – і в тому погляді було розуміння, що їхній союз триватиме довше за їхні земні життя. Коли ж свято пригасло, лишивши тільки присмак вогню, їх чекала комора, встелена хутром і житнім колосом. Там, на ложі, що пахло травами й дев’ятисилою, германська гордість сплелася з мудрістю слов’ян, запечатуючи шлюбний союз не тільки воском і словом, а гарячою кров’ю, яка згодом розтечеться венами всієї Європи: скандінавська королівна Інгігерда, донька Олафа, прихилила свій залізний меч до золотого вінця Києва, ставши Іриною – миром для серця Ярослава. Дзвони Новгорода й Києва віддавали хвалу цій парі, де чоловік тримав у руках книгу законів, а дружина – нитку дипломатії, що зв’язувала королівські двори від Британії до Варязького моря.
Історія шлюбу Ярослава та Інгігерди не навіює сон про солодкі зітхання. Це була історія про два кремені, що викресали вогонь великої держави. Він, книжник і будівничий, знаходив у її очах спокій, якого не давали війни за престол. Вона ж стала його щитом у походах і княжою совістю в судах, чиє слово важило більше за полки дружинників. Їхнє кохання було карбоване в камені Божих осель, прописане «Руською Правдою» та скріплене долями їхніх дітей.
У стінах київського Дитинця, де повітря дрижало від передзвону соборів, зростало майбутнє цілого світу. Осердя дому – золотий вулик, де під опікою мудрого батька-книжника та владної матері-варяжки виковувалися долі європейських престолів. Молода княгиня Русі ростила дітей як ті молоді дуби та гнучкі верби, що мали затінити своїм листям королівські родові дерева.
У затінку княжих палат панував неспокійний дух пізнання. Там, де Ярослав схилявся над манускриптами, пахло пергаментом і ладаном, а на жіночій половині, де владарювала Інгігерда, дзвеніли скандинавські саги та іноземні мови. Діти виростали серед сувоїв і мечів, навчаючись однаково вправно тримати і перо, і державне берло. Вони бігали по валах Дитинця, ще не знаючи, що кожен із них стане стовпом руської землі. Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод... У їхніх жилах північний лід матері змішався з київським сонцем батька. Вони вчилися правді в Софії та мужності в дружинних гридницях, готуючись розійтися по містах-уділах, як промені від одного світила.
Ярослав плів мереживо держави, де кожна нитка була сином, а кожна перлина – храмом. Він дивився на північ очима свого первістка Володимира, бо знав: хто володіє Новгородом, той тримає в руках ключі від варязького моря. Його Мудрість була мовчазною, як камінь Софії, і глибокою, як Дніпрові пороги.
А поміж синами-княжичами розквітали три ніжні троянди-доні, чиї імена стануть легендами далеких королівств. Єлизавета, Анна та Анастасія – вони вишивали свою долю в київських теремах, не здогадуючись, що їхні кроки відлунюватимуть у соборах Парижа, Осло та Буди. Вони везли з собою з Дитинця не лише скрині з паволоками, а й мудрість роду, навчивши королів ставити свій підпис там, де раніше стояв лише хрестик.
Інгігерда, сива і велична, наглядала за цим гомінким дитинством, знаючи: кожна дитина, що покидає ці стіни, – це жива нитка, яка прив’язує Русь до серця світу. Дитинець був їхньою колискою, але їхнім домом стала вся історія.
Родинне гніздо Ярослава та Ірини було сповнене дитячого сміху, що згодом розлетівся світом як передзвін зброї та золота. Вони ростили доньок бути королевами, а синів – воями і будівничими. Але доля материнська була виткана з розлук. Князівські доньки... Одна з них згасла, не встигнувши стати нареченою, інша – шукала спокою в молитвах на чужині. Вони йшли від неї, як кораблі за обрій. Інгігерда проводжала своїх дівчат у далекі краї – Анну до Франції, Єлизавету до Норвегії, Анастасію до Угорщини – знаючи, що кожна корона на їхній голові – то терновий вінець, а кожен чужинний палац – то вічна туга за батьківським Вишгородом.

травень 2026р.

РУСАЛКА НА ЙМЕННЯ «ЛЮБАВА»

Над Десною тумани, як сиве старе полотно,
Де вода забирає у пам’яті сонячні кроки.
Він – державна печатка, він – мудрість, він – горде вино,
А вона… тільки трави і погляд дівочий глибокий.

Над Десною розлилася ніч, густа, як гречаний мед, і тиха, наче сон риби у глибоких вирах. Тут, де верби низько схиляються до води, ховаючи таємниці берегів, Ярослав знайшов свій спокій. Донька коваля, Любава, чекала його не в золочених княжих палатах, а там, де ріка шепочеться з корінням дубів, де повітря пахне прибережним мулом та нічними квітами.
Вона була як сама Десна – мінлива, глибока і небезпечно ніжна. Її сміх перегукувався з плескотом хвиль, а очі віддзеркалювали мерехтливе мереживо зір, що тонули в темній воді. У цю ніч не було чути дзвонів Софії чи брязкання варязької зброї – лише дихання лісу та солодкий шепіт очерету.
Коли він обіймав її, здавалося, що сама земля Чернігівська пригортає свого князя. Їхня любов була стихійною, як весняна повінь, що зносить усі греблі та перепони. Любава розпускала коси, і вони падали на його груди, мов сонячні промені, заплутані в нічній темряві. Це було вінчання без священників – їх вінчала нічна птаха та старий місяць, що зачепився за верхівки сосен.
У її обіймах Ярослав забував про походи, про зради братів і про холодний камінь державних рішень. Тут, на березі Десни, він пив кохання, як живу воду, набираючись сили від цієї простої дівчини, що була для нього дорожчою за всі королівства світу. Кожна хвилина перелюбної ночі карбувалася в пам’яті, як візерунок на коштовній чаші, бо тільки тут він відчував, що його серце – живе.
Але щастя те було коротким і хистким, мов відображення місяця у воді у тривожну ніч на повнолуння. Чи то через боярські підступи, чи то через тугу, яку несила було терпіти, Любава знайшла свій спочинок у глибоких річкових водах. Кажуть, тієї ночі Десна вийшла з берегів, хоча небо було безхмарним. Любава ступила у воду так само легко, як колись ішла в обійми Ярослава. Вона не боролася з течією – вона шукала в ній відлуння голосу свого палко любленого немовляти. Ріка, що колись дарувала їй хвилини щастя з князем, тепер розімкнула свої холодні обійми, щоб прийняти Любаву назавжди.
Водяник забрав її, залишивши Ярославу лише гірке полинове вино розлуки та маленьке несподіване диво – дароване коханою жінкою дитя.
***
Вона з’явилася на світ тоді, коли деснянські луги вкрилися першою росою, а туман був такий густий, що приховував навіть саму долю. Її назвали Нежданою – бо була вона нежданим даром, незапланованим плодом кохання, що розквітло потай від світу й суворого погляду візантійських канонів. Неждана не знала величі київського Дитинця. Її колискою був шелест очерету, а першими піснями – плач солов’я над рікою. Вона успадкувала від батька мудрий погляд глибоких очей, а від матері Любави – дику вроду прибережної квітки та голос, що міг заворожити саму воду. Вона була живою таємницею Ярослава, його слабкістю, невтоленою печаллю і, водночас, його незбагненною силою.
Таємна рана по втраті Любави назавжди зробила Ярослава «Мудрим» – бо мудрість часто народжується з великого болю. Коли він зустрів Інгігерду, його серце вже було загартоване втратою. Він шукав у принцесі Півночі не заміну коханій, а опору для держави, тримаючи пам’ять про втоплену Любаву та покинуту Неждану в найтемніших куточках своєї душі, там, куди не сягало навіть сяйво софійських панікадил.

Не в палатах зі скла, не під дзвони святої Софії,
В ніжнім шепоті верб, де зозуля рахує літа,
Він зустрів свою долю – солодку, як ранні надії,
Але солод розтанув, одна лише сіль на вустах.

Це кохання невінчане сховане в хащах глибоких,
Де Десна розмиває піщані старі береги.
Ярослав і Любава – крізь тисячу літ одиноких
Відбуяли вітрами… лишились не сльози – сніги.
***

ТІНІ НОВГОРОДСЬКОГО ЛЬОДУ: АННА ТА ІЛЛЯ

Ще до того, як золоті бані Києва віддзеркалили велич Ярослава, у його молодечому неспокійному житті була північна завірюха і княжна на ім’я Анна. Вона була його першою фортецею, його тихим притулком у Новгороді, де вітер із озера Ільмень сік обличчя, а вороги дихали в спину.
Вона народила йому Іллю – хлопчика з очима, в яких світилася надія на майбутню династію. Ярослав бачив у ньому свою перемогу, свій завтрашній день. Але смерть прийшла тихо, наче ранковий мороз, і забрала первістка, залишивши князя з порожніми руками перед величчю порожнього трону.
А потім прийшла війна. Анна, що пережила смерть сина, не змогла втекти від залізних рук загарбників. Її полон був довгим, як зимова ніч, а забуття – ще довшим. Коли Ярослав зводив Софію в Києві, десь у далекій Польщі, землі ненависного короля Болєслава, згасала та, що першою повірила в нього, коли він був лише бунтівним князем Півночі.
Ілля спить під плитами Новгорода, Анна – у холодній чужій землі. Вони стали фундаментом, на якому Ярослав збудував свою мудрість, але цей фундамент був замішаний на сльозах, про які не прийнято писати в літописах.
У соборі святої Софії Новгородської, де повітря завжди пахне холодним каменем та віковим спокоєм, є куточок, куди сонце заглядає рідко. Там, під важкими склепіннями, спочиває княжич Ілля. Його маленька гробниця – це застиглий крик Ярослава, який мріяв про спадкоємця, а отримав лише холодний мармур. Кожен крок по плитах собору відгукується луною, наче дух дитини досі блукає галереями, шукаючи материнську руку.
А десь поруч, у напівтемряві, тане образ Анни. Її вродливе юне обличчя не виклали золотою смальтою на стінах Києва. Її вічний поклик – це голос, що розчинився в імені іншої жінки. Але кажуть, що в завірюшні ночі, коли озеро Ільмень стогне під льодом, біля вівтаря з’являється жіноча постать у простому, не заморському вбранні. Вона не молиться за державу, вона молиться за свого сина, якого забрала північна земля ще до того, як його батько став «Мудрим».

Відкрий цю сповідь пам’яті, де літери викувані зі сталі та напоєні хмелем соковитих прибережних трав, де за кожним рядком літопису б’ється живе, неспокійне серце. Це не буденна оповідь про князів та їхні престоли. Це мова про шлях людини, яка вчилася бути Мудрою серед хаосу мечів, і постатей улюблених жінок, які ставали його землею і його небом. Це передслово до життя, де перший подих був солодким, як медоносний квіт Любави над тихою рікою, а кожен наступний крок – твердим, як хода Інгігерди по варязькому льоду.
Ми йдемо туди, де в тумані віків народжувалася ідея великої держави. Там, де Ярослав закладав перший камінь Софії, він закладав і свою душу, розіп'яту між тугою за втраченим коханням і обов'язком перед вічністю. Це запрошення до розмови про те, як із болю втрат, із крихких союзів та нічних молитов у Вишгороді виростала незламна велич, що й нині дивиться на нас із фресок.
Слухай, як шелестить пергамент... Це голос нашої крові, що кличе нас дізнатися: як це – любити так, щоб будувати міста, і правити так, щоб залишитися в молитвах на тисячу років. Ця оповідь наче подорож у глибини душі найвеличнішого правителя Русі, у якій ідеться не лише про державні справи та зведення соборів, а й про долю трьох жінок, що стали трьома неприборканими стихіями, трьома стежками, трикрилим птахом у житті Ярослава Мудрого.
Це історія про княжну Анну – першу із шлюбних жінок, чиє ім’я відлунює дзвонами стародавнього Новгорода, голос якої згас у темряві польського полону короля Болєслава. Це історія про Любаву, утрачене кохання палкої юності, терпкий присмак якого стелиться вшамрілими очеретами блакитноокої Десни, та Інгігерду-Ірину – горду доньку вікінгів, яка принесла на вівтар держави свій меч і свою вірність, ставши залізною опорою руського княжого престолу.
Три жінки – три струни на гуслях його долі. Одна навчила боротися, друга – любити, а третя – правити. І в цьому триголоссі народилася велич, яку ми й досі звемо Мудрістю.

ТРИ ДОРОГИ НА ТРИ СТОРОНИ…
(або ТРИКРИЛА ПТАХА КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА)
Він починав як бунтівний князь у засніженому Новгороді, де Анна була його першим прихистком. Вона розділила з ним гіркоту перших поразок і теплий подих первістка Іллі. Але Північ сувора: син пішов у сиру землю, а дружина – у чорну прірву чужоземного полону. Там, під крижаними зорями Новгорода, Ярослав уперше зрозумів, що доля князя – це самотність, закована в крицю.
Потім була Десна – ріка його таємної відради. Серед туманів і очеретів Любава подарувала йому те, чого не знала жодна корона: щирість, не отруєну політикою. Вона була його живою водою, а донька Неждана – несподіваним світлом родинності у мороці державних справ. Але держава не прощає таємниць. Камінь Софії забрав доньку, а глибини Десни – матір. Камінь і вода зімкнулися, лишивши князя на березі вічності з порожніми руками.
Наприкінці прийшла Інгігерда. Золото, оксамит і холодний варязький розрахунок. Це був союз розумів, а не сердець; шлюб, де замість шепоту кохання звучали умови передачі міст і стратегічні плани. Вона стала його повноправною тінню, матір’ю королів, але в їхній спільній опочивальні завжди незримо були присутні тіні минулого.
Ярослав став Мудрим, бо зрозумів: людина минає, а закон лишається. Він збудував імперію на руїнах власного щастя. Кожна літера його «Руської Правди» випечена болем втрат, а осяяні куполи святої Софії – це пам’ятник тим жінкам, чиї імена він не міг вимовити вголос, але чиї обличчя бачив у кожній іконі.
Він лишився в історії великим будівничим, але десь у глибині Софійських стін і в тихій течії Десни досі живе той… інший Ярослав – той, що вмів любити і плакати за нежданою, несподіваною радістю життя, яка з’яскравіла зорею аж ген у високості його неспокійного неба і незабаром тужливо погасла.
***
Коли сонячний промінь прорізає напівтемряву Софіївського собору і лягає на стародавній тиньк, княжа родина Ярослава оживає. Вони стоять у золотих шатах, заковані в урочистість моменту, немов у броню. Тут панує лад і сувора ієрархія. Кожна лінія фрески говорить про тріумф держави над людською долею.
Ярослав на фресках не має віку – він має лише Мудрість. Його очі, виведені рукою невідомого майстра, не знають вологи сліз. Поруч – Інгігерда, чий профіль дихає північною гордістю; вона – законна партнерка у будівництві імперії, її плече – залізна опора. Вони дивляться на нас крізь тисячоліття як ідеальна пара, як святі засновники роду.
Але якщо довго дивитися в ці обличчя, здається, що за золотою смальтою і яскравою охрою ховається велика тиша. Це тиша замовчування. На цій офіційній картині немає місця для Анни Новгородської, яка згасла в полоні, чи для Любави, що розчинилася в деснянських туманах. Неждана не тримає свічки в цій процесії – вона сама стала світлом, що блукає десь між колон.
Фреска – це те, що Ярослав хотів залишити історії. А історія – це те, що він сховав під фундаментом. Велич Софії тримається на цій рівновазі між явним і прихованим, між золотим блиском княжої родини та глибокими тінями його серця.
Він не бездумно клав камінь на камінь – він заковував дух своєї землі у візантійську плінфу. Коли Ярослав стояв на високих риштуваннях храму, перед ним розгортався не звичний будівельний майданчик, а мапа майбутньої імперії. Він знав: мечі іржавіють, кордони змінюються, але К а м і н ь і С л о в о – вічні. Ярослав-будівничий був людиною, що зшивала світ. Однією рукою він гортав грецькі сувої, а іншою – вказував майстрам, де мають засяяти очі Оранти. Софія була його особистим викликом небесам. Кожен купол храму був як золотий шолом його невидимої армії, що стоятиме на варті Києва століттями.
Його пальці пахли вапном і воском, а не лише кров'ю битв. У кожній арці собору він шукав гармонію, якої не зміг знайти у власному житті, розірваному між болем втрат і тягарем влади. Софія стала його сповіддю, його фортецею і його найбільшим твором, де кожна фреска була сторінкою книги, яку він писав для вічності.

(замість ПІСЛЯМОВИ)

Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
***
…Ніч перед фіналом пахла полином і тривогою. Розанда сиділа біля вікна Рашківського замку, стискаючи на грудях намисто султана – не як прикрасу, а як вервицю своїх страждань. У мерехтінні свічки їй знову з’явився Він. Не в запеклій крові Сучави, а такий, як колись у Суботові – з вітром у волоссі та запахом степу на руках.
– Ти прийшов, Тимоше? – прошепотіла вона, і голос її був схожий на шелест сухого листя. – Ти прийшов подивитися, як догорає наше останнє сонце?
Тінь воїна мовчала, але вона чула його відповідь самим серцем:
– Я ніколи не йшов, Розандо. Я в кожному подиху наших синів. Я в кожному ударі твого серця, що б’ється за трьох.
– Вони стали схожими на тебе, – сльоза скотилася на перлини намиста. – Івась має твій нестримний погляд, а Богданко – твою мовчазну силу. Але навколо нас лише стіни й сталь ворогів. Наші скарби – це камінь, що тягне на дно. Я боюся, Тимоше... боюся не смерті, а того, що наше відлуння згасне в цьому степу.
– Не бійся, – відповів привид, і холодний вітер торкнувся її щоки, наче поцілунок. – Любов – це фортеця, яку не взяти штурмом. Смерть – це лише брама. За нею немає воєн і зрад. За нею – тільки безкрає небо, де ми знову будемо вільними. Завтра ти просто зробиш крок мені назустріч.
Розанда підвелася. Вона подивилася на синів, що спали, і в цю мить її страх згорів у вогні жертовності. Вона знала: завтра її кров окропить землю, але їхня спільна легенда підніметься над Рашковом білим птахом.
– Чекай на мене, – мовила вона в порожнечу. – Я прийду не сама. Я приведу до тебе твоїх соколів. Ми повернемося додому... до нашого Суботова, де каміння церкви пам'ятає наші імена.
На світанку, у той химерно-зрадливий час, коли перші удари ворогів струснули замок, Розанда вже не була княжною-вдовою. Вона була «Княжною Степу», що йшла у безсмертя до свого лицаря.
***
…Над руїнами Рашкова догорало останнє багаття, і дим, змішаний із пахощами розтерзаних троянд, повільно піднімався до холодних зірок. Та там, де людське око бачило лише руїну й пустку, починалася інша хода.
З-під розбитих мурів старого замку випливла постать Жінки в Білому. Це В о н а – Біла Пані Рашківських скель. Так… так… Вона не йшла – вона пливла над ковилою, і поділ її сукні видавався туманом, що піднімався з річкових глибин. Її обличчя було вирізьблене з холодного мармуру, але в очах – наче досі пломеніла заграва Сучави. На ній уже не було чорної вдовиної хустки. Тепер на ній сяяло вічне вбрання Нареченої, зіткане з місячного світла та полинового інею – Нареченої Степу, чиє султанське намисто більше не тягнуло до землі, а розсипалося у нічному небі зоряним пилом. По обидва боки від неї йшли двоє юнаків – Іван та Богдан. Вони більше не мали страху в очах, лише тихий спокій тих, хто нарешті знайшов дорогу додому.
А назустріч їм, по шовковистій ковилі, що проросла крізь небо, поспішав Тиміш. Він не тримав шаблі, його руки були простягнуті до них, і в цьому нестримному жесті була вся сила роду Хмельницьких.
Вони зустрілися там, де час не має ваги – над високим берегом Тясмину. Чотири тіні, що стали світлом: воїн-гетьманич, мати-княжна та двійко синів, що тримаються за її руки, – пролетіли над порожніми бастіонами Суботова і м’яко опустилися на золоті куполи Свято-Іллінської церкви.
Каміння храму, що ввібрало в себе молитви й сльози Розанди, раптом відгукнулося ледь чутним гулом. Душі Близнят втішно припали до стін батьківської усипальниці, а Душа Жони ніжно прихилила голову на плече свого лицаря. У цю мить над Україною запанувала несподівана довгождана тиша.
...З першим променем сонця привид Білої Пані та душі її рідних розтали, розчиняючись у стінах Свято-Іллінської церкви, куди щоранку, ось уже кілька століть, повертаються на коротку сповідь. Вона ж, як мовить стародавня легенда, залишається тут навіки – невидимим вартовим козацького степу, білим птахом розбитого щастя, нагадуючи кожному: любов не вмирає під сокирою ката, вона просто стає світлом, яке нікому не до снаги загасити. Жертовне кохання Розанди, переплавлене у страждання, стало вічним оберегом козацької землі.


16-22 березня 2026 року
Львів

Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавським садом. Вона лежить там, де коріння шипшини переплітається з пам’яттю про залізо, де земля ще пам’ятає смак її сліз і султанських алмазів.
Можливо, вона повернулася до Суботова – невидимою тінню в Іллінську церкву, щоб стати поруч із Тимошем, коли сонце сідає за Чигиринські гори. Дві душі, що не встигли наговоритися, тепер розмовляють мовою нічного вітру. Вона – це тиша після залпу гармат, червона пелюстка на сірому граніті, жінка, чиє ім’я стало назвою вірності. Не тривожте її пам’ять, не торкайтеся її сну – вона вже давно стала частиною нашої крові.
Її образ розмитий часом, як акварель під дощем: тут вона – горда невістка старого Гетьмана, а там – зацькована катами постать у Рашківській вежі. Вічна наречена, що чекає на коня з порожнім сідлом, вона не належить одній землі чи одній могилі. Розанда — це дотик парчі і мусліну в порожній церкві Суботова, в осиротілих садах батьківських Ясс, це червоний відблиск заходу сонця на стінах фортець, жінка, що стала мостом, по якому пройшла Історія, залишивши по собі лише тишу і запах квітів, що розцвітають на руїнах.
В останню мить у Рашкові її внутрішній світ не здригнувся – там уже давно панувала тиша жінки, яка пережила свою епоху і просто хотіла спокою. Вона помирала не як зраджена княжна, а як остання берегиня великої надії, що розсипалася коштовним камінням по чорному оксамиту свого Часу. Вона зачинила за собою важкі ворота болю, не залишивши ключів ні катам, ні літописцям. Розанда пішла так, як і прийшла – під акомпанемент вітру, що не знає кордонів між Яссами та Суботовим. Її життя було коротким спалахом між двома битвами, де султанові чудо-перли на шиї важили стільки ж, скільки кулі в козацьких мушкетах. Вона навчила степ манерам королівських палат, а степ навчив її мовчати, коли серце оплакує втрати. Тепер вона – тільки тінь у вікнах Іллінської церкви, тільки тихий голос трав на берегах Дністра, де Рашків стоїть німим свідком. Розанда Лупул-Хмельницька – жінка, що стала гостинцем з гіркого полину і диких троянд, на якому збуяла доля нації, і залишилася на тому березі, де панує вічний спокій.

Голос Тимоша (шепотом степового вітру):

– Чи чуєш, Розандо, як коні іржуть у тумані?
Я кличу тебе крізь заграви, крізь битви і рани.
Твій шовк потемнів, і перлини – мов сльози солоні,
Та серце твоє – як молитва в козацькій долоні.

Голос Розанди (відлунням замкових стін):

– Я чую, мій ладо... Та як мені йти за тобою?
Я зв’язана небом, землею, Іванка й Богданка журбою.
В очах їхніх – ти і твій гарт, і твоя непокора,
А в замкові двері вже стукає смерть чорнокрила і скора.

Голос Тимоша:

– Не бійся меча, що ласкає правицю чужинця,
Бо випито нами життя по самісінькі вінця.
Твій Рашків впаде, та любов – то не камінь і злато,
Вона – наче птах, що не відає грат, ні розплати.

Голос Розанди:

– Кроваве намисто я кину під ноги розлуки,
Хай діти заснуть, не відчувши смертельної муки.
Я йду, мій козаче! Крізь дим, крізь вогонь і руїни,
Веду наших соколів в небо твоєї Вкраїни.

…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***

«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»

…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***

Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.

(Далі буде)

«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...

– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій подруженьку?
Поселив ти мене, де широкий степ,
А сам же пішов у могильний склеп».

Стіни Сучави мовчали, мов кам'яні свідки, коли свинець розірвав тишу і серце молодого сокола. Там, де Молдова вмивається Прутом, там козак Тиміш ліг у траву, не знявши пекельних шат.
…А в Чигирині – зозуля кує на гетьманській вежі. Це не птаха – то Розанда б’ється крильми об камінь: «Ой, мій соколе, мій господарю грізний!
Ти обіцяв мені небо, загорнуте в сині стяги, а прислав тільки коня, що приніс порожнє сідло. Поселив ти мене в степу, де вітри гуляють безкраї, де кожна ніч пахне зрадою і гострим залізом. Я зміняла ясські сади на козацьку тривогу, щоб тепер твої очі шукати в холодному небі...»
Гетьман Богдан мовчить: сльоза застигла в сивих вусах. Він бачить: не просто син Тиміш ліг – то династія впала.
А Розанда стоїть – мов біла свіча на вітрах Руїни, і плач її лине над Прутом, над Дністром, над віками, де кохання вінчалось зі смертю під гуркіт гармат.
Чуєш, як небо здригається над Дністром? То не грім осінній – то козацька гармата реве. Везуть Тимоша. Везуть господаря в чорній труні, окутій сріблом, омитій сльозами молодої вдови. Кожне село виносить гармати на шлях, залп за залпом – хай знає земля і вись: син Гетьмана їде додому, в свій Суботів, де стіни церкви небесами стали в молитві. Розанда іде за возом, мов чорна тінь, а постріли б’ють у груди, немов кулаки: «Ти чув, Тимоше? Так ми вінчались у Яссах... Тільки тоді був сміх, а тепер – тільки дим і попіл».
Богдан стоїть на горі, піднявши важку руку. «Стріляйте! – кричить. – Хай здригнеться сама Варшава! Хай чує світ, як ховає батько-козак свого сина, під гуркіт металу, що став йому вічним сном».
Брама Суботова стогне від скрипу коліс, а небо над Тясмином важко лягло на плечі. Богдан вийшов назустріч – без шапки, без пишних шат. Лише з булавою, що стала важкою, як камінь. Він дивився не на труну, а в очі Розанди, де відбивався вогонь пожеж і холод Сучави. Вона зійшла з воза, мов привид у чорнім шовку, і впала до ніг гетьмана, не маючи більше сил. «Батьку, – шепотіла, – я привезла тобі сокола... Тільки крила його зламані, очі закриті».
Богдан підняв її старими, дужими руками: «Встань, доню. Ти тепер – кров моя і мій біль».
Гармати з Чигиринської гори дали останній залп, здригнулися стіни храму, де вже чекала яма. Гетьман поклав руку на віко, оббите оксамитом:
«Прощай, сину. Ти ліг у землю, щоб я тримав небо».
А Розанда стояла поруч – невістка і донька, молода вдова у тяжбі, під гуркіт козацьких гармат, що відспівували їхнє коротке щастя. Тієї ночі в Суботові зорі не світили – тільки свічки плакали воском у храмі святому.
***
…Ще гарматний грім не затих над могилою свіжою, ще дим над Суботовим плив, мов важка пелена, у гетьманських покоях, де свічі миготіли скорботою і печаллю, Розанда стрічала свій новий материнський світанок.
Там, за віконням покоїв – чорна труна і плач за Тимошем, а тут, на руках – дві розради, дві втіхи, два ніжні життя. Іван та Богдан – дві іскри з погаслого вогнища, два пагони дуба, що впав під ударом меча.
Богдан-гетьман увійшов, обтрусивши пил із жупана, в очах ще стояв відблиск церковних кадил. Побачив онуків – і вперше за довгі тижні усмішка надії прорізала втому обличчя. «Вітаю, доню, – мовив, – Тиміш не пішов безслідно. Він лишив нам себе у двох дзеркалах маленьких. Стріляйте з гармат! Не за упокій – за здоров’я! Хай знає Варшава: рід Хмельницьких не вбити дощенту!»
І знову здригнувся Чигирин від вогню і металу, але цього разу то був салют для майбутніх гетьманів. Розанда притисла синів до вдовиного серця – де зустрілися купно один супроти другого і Смерть, і Нове Життя.

«Дві колиски гойдав-обіймав Чигирин,
Дві надії, що мали тримати державу.
Іван – мов світанок, Богдан – наче грім,
Вони несли козаччини мудрість і славу.

Дві кровини Тимоша – два птахи німих,
Що Розанда за них в Бога доленьки просить.
…Та нема ні могил, ні хрестів золотих,
Тільки вітер у Рашкові попіл розносить.

Ой, чи впали вони під ворожим мечем,
Чи погасли від туги у стінах чужинних?
Лиш заходяться свічі восковим плачем –
Де ви внуки Богдана, мечі України?..

Ой нема соколят, удова булава –
Плачуть свічі Суботівські, праведні свічі…
Ні онуків, ні сина… ні Розанди нема –
Не устануть з могил, не народяться двічі…»


(Далі буде)

– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Його рука, звична до холодної сталі, раптом шукала її тепла.
– Там моя доля, Розандо. Я чую, як коні б’ють копитами в стайнях, вони знають раніше за нас. Батько каже – треба йти. Сучава кличе, а Сучава – це ти. Твій дім, твої сни. Я хочу принести тобі спокій на вістрі своєї шаблі.
– Спокій не живе на шаблях, мій соколе. Він живе тут, у цьому маленькому саду, де ми вперше мовчали разом. Ти обіцяв мені державу, а я хочу тільки твого подиху поруч, коли згасають свічки. Навіщо нам корони, якщо вони холодні, як каміння в Пруті?
Тиміш нарешті повернувся. У сутінках його очі здавалися темними безоднями, де тонули всі його страхи.
– Козак не обирає тиші, Розандо. Ми вінчалися під гуркіт гармат, і гармати будуть нашою колисковою. Але знай: куди б я не йшов, я несу твій запах перлів і яблук у своїх ладувальних сумках. Ти – моя єдина фортеця, яку я ніколи не здам.
–Тоді йди, – вона поклала голову йому на груди, слухаючи, як серце б’ється ритмом майбутнього походу. – Але повернися. Не гетьманом, не героєм – просто повернися тим юнаком, що вкрав мій погляд у Яссах. Бо без тебе Чигирин стане для мене пусткою, а перли – камінням на дні ріки.
Він мовчки поцілував її в чоло, і цей жест був міцнішим за будь-яку клятву. Над Суботовим зійшла перша зоря – холодна, далека і неминуча.
***
Гетьманич уже стояв у стременах, і кінь під ним гриз вудила, відчуваючи запах далекої облоги й гарячої крові. Розанда тримала його за коліно, обтягнуте грубою шкірою, намагаючись запам’ятати тепло, що витікало крізь пальці.
Тиміш сягнув рукою під жупан, до самого серця, і витягнув маленьку ладанку на простому шкіряному шнурку. Там не було святих мощей чи дорогоцінного каміння – там лежала жменя сухого полину з-під Суботова і маленька срібна сережка, яку він зняв зі свого вуха.
– Візьми, Розандо, – його голос перекривав іржання сотень коней. – Полин не дасть тобі забути смак цієї землі, що стала твоєю, а срібло... воно пам’ятає мій подих. Коли тобі стане страшно в нічній тиші Чигирина, просто стисни це в долоні. Це – мій голос, застиглий у металі. Поки це в тебе – я живий, навіть якщо гармати розірвуть небо.
Вона прийняла дарунок, і срібло здалося їй гарячим, мов вугілля. Вона не плакала – княжни плачуть лише тоді, коли сонце згасає. Вона просто зав’язала вузол на своїй шиї, поруч із перлами, і цей простий шнурок здався їй міцнішим за всі золоті ланцюги світу.
– Іди, мій соколе, – прошепотіла вона, відступаючи в тінь брами. – Я берегтиму твій полин, поки він не проросте в моїх долонях.
Він рвонув поводдя, і курява сховала його постать, лишивши Розанді тільки гіркий присмак степу на губах і маленьку срібну цятку, що зігрівала її груди в холоді немилосердної розлуки.

«…Їх щастя тривало – як літня гроза,
На білеє личенько впала сльоза.
Лишилась вдовиця у Рашківській тиші,
Де вітер холодний легенди колише.
Ні перли коштовні, ні княжий поріг
Від лиха і згуби її не вберіг.
Розтанули мрії, мов замок з піску,
Лишивши в історії пам'ять гірку:
Про вроду княжни, що мов зірка згасала,
І силу любові, що степом блукала».

Княжна Розанда стояла на перетині двох стихій, у сукні, де важке візантійське золото і парча молдавських князів зустрічалися з легким пилом українського шляху. Її обличчя – блідий овал, виписаний іконописцем, що пізнав таїну болю, – світилося очима, в яких дзеркала Ясс відбивали заграви Чигирина. В її внутрішньому світі не було місця для полків і кордонів – там досі цвіли ясські сади, вмиті ранковою росою. Україна стала для неї не землею, а безкраїм морем трав, де тонув її страх, і голосом Тимоша, що перекрикував гуркіт гармат. Вона входила в Чигирин як у велику самотність, де погляд старого Богдана важив більше за золото. Вона не шукала влади – вона шукала дім, який постійно вислизав, перетворюючись на дим пожеж. Коли народилися близнюки, її душа стала храмом, де молитва за майбутнє шепотілася над колисками, хоча стіни того храму були з крихкого піску Руїни. Україна стала для неї розкішним шлюбним вінцем і водночас терновим вінком; вона полюбила цю землю за силу її чоловіків, але зненавиділа за те, як легко вона забирає їх собі.
…Вони зустрілися поглядами крізь густий пил переговорів, де золото парчі тьмяніло перед блиском шабель. Тиміш не вмів складати сонетів – його поезія була в тому, як він притискав руку до серця, коли вона проходила повз. Він дарував їй не квіти, що в’януть за ніч, а вільний вітер, спійманий у гриви найкращих арабських коней. Він обіцяв їй збудувати замок, де замість варти співатимуть солов’ї, а вона вірила йому так сильно, що степ ставав для неї затишною спальнею, а небо – зоряним дахом. Він показував їй небо над Тясмином, кажучи: «Дивись, Розандо, тут зорі більші, ніж у палатах твого батька, бо тут вони нічим не обмежені – як і моя вірність тобі». А вона... вона вчила його тиші після грому гармат. Своїми витонченими пальцями вона розгладжувала зморшки на його чолі, навіть коли він пахнув димом і запеклою битвою. Вона плела йому обереги з власних темних пасм, ховаючи в його жупані маленькі записки, писані мовою серця. То була ніжність на краю безодні, де кожен дотик руки важив більше за цілі королівства… Короткі миті кохання довжиною в прожите життя: їхні прогулянки садами Суботова, де вони мріяли про мир, якого ніколи не бачили їхні батьки.
Для гетьманича Тимоша Розанда була не просто жінкою; вона стала ланцем, затягнутим політичною волею, але розірваним живою, нестримною тугою. На її шиї вага султанських перлів тиснула дужче за будь-яку залізну варту, а в руках вона тримала не скіпетр, а дитячі сповитки, пошиті з вдовиної хустки. Вона – тихий голос у гуркоті козацької слави, троянда, що звикла до пахощів ладану, але навчилася дихати полином і порохом.

ПОРТРЕТИ НА ПЕРЕТИНІ СВІТІВ
Вона дивилася на нього крізь мереживо ясських вікон – не на сина гетьмана, а на вогонь, що прийшов зі степу. Її пальці, звиклі до лютні, здригалися від тупоту копит, а він, чия мова була – свист шаблі та гуркіт гармат, раптом замовк перед тишею її темних очей. Це було вінчання вітру з гірською трояндою. Тиміш приніс їй у дарунок не спокій, а простір, запах степу та волю, що не знає кордонів. А Розанда... вона вплела свою ніжність у його жорстку долю, мов шовкову стрічку в гриву дикого коня.
Тієї осені в Чигирині навіть повітря було солодким. Вони ходили садами, де обсипалося золото, і він обіцяв їй світ, загорнутий у козацькі корогви. Жодна перлина на її шиї не сяяла так, як усмішка, коли він, відклавши пірнач, просто торкався її руки. То була весна їхньої держави і літо їхньої любові – коротка мить, де не було зрад, лише двоє, що повірили: серце може бути міцнішим за будь-яку фортецю.
Він брав її руки, тонкі й холодні від передчуття, і казав: «Розандо, мій степ став твоїм домом. Не бійся гармат – моя вірність гостріша за крицю. Кожне містечко, що я здобуду, носитиме твоє ім’я, а кожна зоря над Чигирином буде твоїм діамантом. Я не просто син гетьмана – я твій щит і твоя воля». Вона підводила очі, в яких відбивався вогонь багать: «Тимоше, мій князю з гарячим серцем...Твоя сила – мій спокій, твій подих – моя молитва. Я зміняю шовкові сни на козацький шлях, аби тільки бути тінню твого крила. Моя вірність глибша за Дністер і міцніша за стіни Сучави. Де б ти не був – я чекатиму, бо твоя душа стала моєю». Це була клятва без слів, записана на берегах долі, де він обіцяв їй цілу державу, а вона йому – весь свій світ, що вмістився в одному погляді.
Гетьман Богдан дивився на неї крізь дим своєї люльки, і в його очах, втомлених від битв і зрад, раптом прокинулась тиха, забута весна. Він бачив у ній не лише золото Лупула, а тендітну квітку, що мала прикрасити його суворий дім. «Вітаю, доню, – казав він, торкаючись її плеча, – мій Чигирин тепер твій, і мої полки – твоя варта. Ти принесла лагідність у наші запеклі степи, ти стала честю мого роду, моєю живою надією». Він дарував їй соболі, м’які, як її погляд, і перли, що виловлені в далеких морях козаками. Він вірив: вона – той корінь, що проросте глибоко, що дасть його онукам і силу криці, і мудрість віків. Для нього вона була «золотою невісткою», променем світла в похмурих палатах Суботова. І коли вона сміялася поруч із гордим Тимошем, старий гетьман знав: за таку мить варто тримати булаву.
В Яссах повітря тремтіло від дзвонів і співу, митрополит підіймав золоті вінці над світом. Там, під склепінням храму Трьох Святителів, Розанда стояла –немов ікона в перлах і шовку, а Тиміш, дикий сокіл, схиляв перед нею чоло.
Це було вінчання грози із прозорим світанком.
Василь Лупул, господар, ховав у бороді тривогу, дивлячись, як його донька – найкоштовніший скарб – віддає свою руку козаку, що пахне порохом. А за стінами храму тисячі шабель виблискували, охороняючи цей союз, вимушений і прекрасний.
«Клянуся тобі, – шепотів Тиміш серед пахощів ладану, – моя шабля стане стіною твого палацу». «Клянуся, – озивалося серце княжни під корсетом, – твій степ стане моїм небом, твій рід – моїм домом». Ясси палали вогнями, святкуючи шлюб двох світів, де Дунай зустрівся з Дніпром у єдиному ритмі, і кожна молитва в ту ніч здавалася вічною.

16 березня 2026 року

Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –

Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…
(Зі збірки "Туга за Єдинорогом". - Львів, 2018).

Грудень. Незабаром Новорічні та Різдвяні свята – улюблені в нашій сім’ї. Вечір і ніч на святого Миколая – апофеоз батьківських турбот про своїх малолітніх (і не зовсім!) дітей. Я вже багато років поспіль уособлюю цю легендарну особу, що кладе подарунки під подушки – бо маю доню Устоньку, яка вже студенка-магістрантка. У сімейних сховках кільканадцять мистецьких конвертів з трепетними дитячими посланнями, розмальованими на урочистий лад – листи «до святого Миколая» . А в них стільки дитячої фантазії і тепла, а мрії цілком зрозумілі для «Миколая», що завітав зі своїм чудодійним міхом з подарунками до дитини з творчої сім’ї – бажані іграшки, книги, дитячі енциклопедії, вертепні костюми з усіма театральними атрибутами, касети і диски з улюбленими фільмами та мультиками і, звичайно ж, солодкі пакунки та мандаринки… Устина дуже довго «вірила» у святого Миколая, навіть коли підросла. Згодом до щорічних святомиколаївських подарунків додалися її власні, куплені за студентські стипендії теплі шапки з помпонами, шалики та рукавички, а ще неодмінно «зимові» горнятка з оленями, Санта Клаусом, ангеликами, Козою тощо. Хата, в чеканні Різдва та Нового Року, була наповнена ароматом ялинки і кави. Ялинка, ця улюблениця дітвори, була в нашій хаті особливо обожнювана донею, бо щоразу прикрашалася на інший манер її замислуватими ручними витинанками та тематичними іграшками. Отож, приємна зимова метушня огортала усіх членів нашої сім’ї – і людей, і кота Сивульку, багатолітнього мешканця хатки на Поліграфічній,15, а останній рік перед від'їздом і його маленьку подругу - кицю Ласочку.

Одне Різдво та Новий 2013 Рік був несподівано потьмарений – в ніч з 17 на 18 грудня 2012 року відійшла мама Лідія-Надія. Якраз в ніч на 25 грудня – Католицький Святвечір (і словянський теж!) – були девятини, а 25 січня Нового 2013 року сороковини… Увесь цикл Різдвяних свят відтоді сприймається мною з подвійним смислом, як і Великдень – радість і печаль, відчуття єднання в Родом – живим і тим, що уже Там, на Небесах. В такі хвилини і миті пропливають у свідомості картинки буття, роки відмотують, як у кіноплівці, хроніку днів давно минулих, з обличчями рідних, давно затертими невблаганним плином Часу в різдвяних санях, запряжених дванадцятьма оленями з тенькаючими дзвіночками.
П’ючи терпкий, ледь хмільний глінтвейн, під співи українського «Щедрика», згадую усіх своїх за столом у втраченій по смерті діда Вовка хаті на Шпитальній – а там і дід Михайло з бабцею Марією Сивулькою, і вуйко Зенко з тетою Лесею, і я з мамою Лідою. Святкова ідилія. Мить щастя, що летить…
Один спогад – так, нізвідки, з небуття, з пережитих сильних вражень. Ми з мамою на зимовому Чорному морі в санаторії Одеси.
Мама і маленька Ірочка, в оточенні гурту знайомих хоче сфотографуватися на великій крижині, що найближча до побережжя. Ми стаємо на крижину разом з двома чоловіками, а хтось з берега фотографує. Хвиля відпливу відносить крижину на кілька метрів від берега. Тоді чоловіки розділяються: один відповідає за мене, другий – за маму. Ми скачемо з крижини на крижину в дві групи, борючись з дужим зимовим вітром та хвилями, що протидіють нам, ризикуючи життям – під нами МОРЕ… Я щоразу з острахом обертаюся назад, дивлячись чи мама за мною – мама ЗА МНОЮ. Все закінчується благополучно – ми на твердій поверхні.
Що відчуваю зараз при цьому спогаді – пришвидшене серцебиття і усвідомлення: Ангел-охоронець завжди поруч, в найнесподіваніших обертах і ситуаціях, АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ…
Це не лише внутрішня віра, це – відчуття присутності духовного світу, що нас оточує. Ми не просто живем, у нашому житті є потреба подолання духовних вершів, до яких нам суджено наближатися у короткому земному бутті – цей ланцюг духовного поступу не перерветься ніколи…

"АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ"
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.

Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…

Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.

З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.

Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.

І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…

Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
(З двотомника "Сонцетони":Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом, 2016)

21 грудня 2020 року, Львів

Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ…

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Пригадую один сон: я ходжу по старому паркету кімнати босоніж… Паркет засипаний золотим піском, освітлений літнім сонцем з вікна – від того ногам м’яко і комфортно. Відчуття затишку і тепла. І раптом – звідки не візмись, буревій. Я у сні тяжко переживаю зміну, коли картинку із золотим піском крутить у вирі неприборканого Вітру. Наступна зорова картинка – все змішалося в сіро-піщану масу. А по тому – вляглося в дивну пустельну панораму кімнати, на долівці якої шар пильного піску з повириваним корінням рослин.
Буревії приходять не тільки у снах… Вони навідуються у наше життя, змітаючи усталений порядок, напрацьовані роками-десятиліттями форми пристосування до дійсності. Вони випробовують нашу серцевину на міцність. І, як відомо, все що не вбиває – робить нас сильнішими.
Повіяли буревії і над нашим подвір’ячком на Поліграфічній, спочатку над пралітньою липою графів Замойських, а потім і над нами та нашою родинною хатою. Вже згодом, коли ми оговтались від змін, що відбулися, в розмові з колишнім улюбленим вчителем, якому цьогоріч виповнилося 95 років, я почула крилату фразу: «Про родинну хату знають усі, хто її втратив!» Золоті слова мудрої людини, яка в житті перебачила багато лиха. Отож, завдану Вітром Долі руйнацію, ми потрохи почали сприймати як неминучу віху Подорослішання. Ми – це моя сім’я, мої найближчі і найдорожчі люди: чоловік Роман, доня Устя і на той час «великих змін» два домашні улюбленці, старенький 17-літній кіт Сивулька і маленька півторарічна киця Ласочка. Правда, коли все почалося, киці Ласочки у нашій хатці ще не було, а єдиному багатолітньому ревнивцю Сивульці було на кілька(надцять) років менше.
Отож, якось у липні над Львовом пронісся страшної сили смерч – попадало багато старих дерев, а на нашій 500-літній липі графів Замойських розійшлася кора. Над ранок сусід Леонід Павлович Білоненко, що жив над нами поверхом вище і ставив на подвір’ї під липою свій старенький «москвич», побачив на капоті машини велику обірвану смерчем гілляку – і хоч видимих слідів шкоди вона йому не завдала, страх заволодів сусідом і його дружиною Марією. Відтоді вони замислили позбутися дерева. Почалися «сусідські бої»: супроти сусідів Білоненків обстали за липу ми і ще одна сім’я, родина Щепаків, що жила в подвір’ї з 30-их років минулого століття у будинку навпроти, і наша спільна любов до дерева дала нам стійкість супроти ворогів. Ми викликали комісію з міськради і дістали папір з печаткою та підписами, що липа здорова і знаходиться під захистом як одна з найдавніших у Львові. Бої дещо втихли, але ворожнеча між нами і Білоненками, з якими до того у нас було все більш-менш спокійно, лише поглибилася.
...Тут варто розповісти про ще одну сім’ю «нуворишів» Іваськевичів, яка приїхала з Солонки на Поліграфічну на початку 2000-их, і в міру свого майнового рівня почала завойовувати простір вільної житлової площі нашого подвір’я. Спочатку вони оселилися у великій квартирі №2 з виходом у внутрішній сад, згодом у зруйнованій вибухом гранати (що привів до смерті молодого 29-лінього сусіда Юри – тіньові розборки довкола обмінних пунктів кінця 90-их), квартирі №1 першого поверху з виходом у браму замислили створити солярій «Скарабей» з численними символами єгипетської культури, але це ще не увесь перелік. Згодом їм ще захотілося з одного із гаражів, перетворених метаморфозами Часу із графської конюшні Замойських, збудувати двоповерхову студію татуювання. І для того, щоб провести у цю студію гарячу воду, старійшина роду Іваськевичів, Петро Іванович – колишній начальник одного з будтрестів, почав саморуч рити на подвір’ї глибоку траншею для труби зовсім близько від липи. Виривши яму, він почав довбати огроменний шмат кореня липи – від чого височенне дерево стрясалося і тремтіло, як осика. Всі мешканці Поліграфічної, 15 від старого до малого повибігало на подвір’я з криком. Вибігла і старша донька Іваськевичів – Галя, що мала художню освіту і володіла тим злощасним солярієм. «Тату, що робите з деревом?», - приховано спокійно, але з тривогою в голосі запитала вона. «Та що для такого дерева той шмат кореня», - поблажливо усміхався Петро Іванович. Через рік той самий Петро Іванович сидів під пралітньою липою Замойських розбитий інсультом, а його родина швидко розпродувала всі «єгипетські» раритети солярію «Скарабей» і поспішно виїжджала у свій особняк у Солонці.
Я спілкувалася з Іваськевичами, бо у них було двоє маленьких недоглянутих діточок, які були вічно голодні, але з ореолом «крутості» - мобільними, планшетами, комп’ютерами і таке інше, і з ними бавилася моя малолітня Устонька, подовгу опановуючи новітні блага цивілізації у їх вічно недобудованій квартирі і салоні, куди навідувалися лише заможні клієнти. Щоразу, коли я потрапляла на сходи «солярію», котрі охороняли статуї «анубісів» (у міфології Єгипту вони були ознаками Потойбічного Світу), я здригалася. Річ у тім, що мої професійні знання (більше чверті століття наукова робота у музеї релігії і захоплення міфологією зниклих цивілізацій, у тому числі і єгипетською), давали мені підставу зауважити Галі-власниці про підтексти біди, яку несуть «анубіси» смертним людям. На мої застереження, Галя лише казала, що вона знає і читала про грибок у єгипетських пірамідах – подальші дискусії були не потрібні. Те, як вони покидали наше подвір’я, лише підтвердило мої внутрішні переконання, що не варто торкатися пластів духовного світу, у якому мало що смислимо. Наробили Іваськевичі нашому подвір’ю на Поліграфічній непоправної шкоди – вони «смертельно» поранили липу Замойських. А ще… підкупом головного інженера житлової контори, вони приватизували підвал, власниками якого з 1939-го року була наша родина, а потім перепродали його, втікаючи у Солонку, як свою приватну власність. Перед аферою, Петро Іванович намагався за безцінь купити його в нас, приходив на перемовини до мами зі мною. Ми одностайно відповіли: підвал не продається. Тоді він гримнув кулаком по столу, пригрозивши: «Нащо вам, жінкам, мати такого ворога в моїй особі!». Апетити Іваськевичів стосувалися не тільки нашого підвалу – вони хотіли заселити весь старенький флігель Поліграфічної,15 гілками свого роду. Але тут стала поперек дороги формальність – хата документально була з незавершеною приватизацією. Кілька раз вони як лиси біля курятника, піднімали в розмові з нами цю тему, на що я відповідала, що «в нашій родинній хаті ще Устя родитиме дітей». Добре, що вони виїхали, так і не довідавшись, що ми були останні зі старих сусідів, котрі покидали родинне помешкання на Поліграфічній,15, переживши смерть мами і смерть сусіда Білоненка (з яким воювали за липу), і також смерть сусіда Щепака (з яким відстоювали липу і дружили з його рідними, як з тими, хто пам’ятав про старе життя нашого дому).
Липа ж протрималася після першого удару від сокири Іваськевича (2003) біля 5 років, після першого зловіщого смерчу 23 червня 2008 року на її стовбурі розійшлася кора, а через рік, 3 липня 2009 року у місці тріщини липа розкололася – завдані стихіями та такими ж неприборканими бажаннями людей рани далися взнаки. З’їхалися спеціалісти Зелентресту, довго радилися, обрізали всю крону липи зі сторони її більшого розгалуження і залишили жити, давши на майбутнє цвітіння кілька великих гілок зі сторони наших вікон. Щодня, розпочинаючи новий день, виглядаючи з вікон хатки на Поліграфічній,15 я віталася з липою Замойських як з рідним членом сім’ї, помічаючи всі перетворення довкола неї – перше весняне листя, момент цвітіння, щебіт нового і старого покоління пташок, перші жовті плями на відродженій з роками кроні, опадання останніх листків у перших тижнях листопаду. Це було моїм щоденним ритуалом до 4 вересня 2017 року – на ранок мого 54-ліття, у 5.55 після нічної затяжної зливи, липа рухнула з коротким тяжким гупом на глуху стіну подвір’я Поліграфічної,15, зачепивши гіллям розлогої крони балкон дому навпроти – за знаковим смислом якраз балкон покійного сусіда Щепака, це було символічне прощання з нами, своїми друзями – мною та всією родиною Вовків і родиною Щепаків. Липу зріза́ли кілька годин невеликими шматками крони та стовбура наступного дня, 5 вересня 2017 року – на самому дні прикореневого стовбура відкрилася порожнина, яка свідчила – липа була «смертельно» хвора.
По тому, як липи не стало – стрімка весна і затяжне літо 2018 року принесли на подвір’я Поліграфічної,15 розуміння, що таке задуха у період жаркої спеки навіть з навстіж розкритими вікнами. Принесли вони і розуміння, що після втрати липи є лише один раритет – наш старенький п’єцик з ліпниною у вигляді молодої шляхтанки (умовно, графині Замойської), який тримає нас тут, у хатці флігеля на Поліграфічній,15, де ми залишилися в повній ізоляції – довкола нас снувалися новітні тіні сусідів, що перетворили наше подвір’я в кілька офісних закладів, які стали нав’язливо втручатися в наш звичний побут. А що сусіди-офісники через візію фінансових заохочень були в фаворі у жеківських начальників, то шукати підтримки у них не випадало, отож у головах членів нашої сім’ї почав народжуватися задум полишити родинне гніздо і шукати нове з умовою – у старому будинку, де б відчувалася присутня історія, себто легенда.
Тепер я можу з упевненістю сказати – думки матеріальні, маю на увазі: все, що замислине, рано чи пізно збувається. Тяжко лише в одному – втрата родинного гнізда це велике потрясіння, яке непросто пережити, шрам лишається болючий і глибокий.

Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…

Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…

Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…

Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На моро́ве своє розп’яття…
(Зі збірки "...І все ж - неопалима".- Львів:Логос,2001)

Коли уже пакували речі – а це тривало недовго, півтора-два тижні (в угоді було обумовлено, що за місяць після продажі хати ми маємо з’їхати і дарма, що нове житло дісталося нам в повній руйнації та необжитості, бо попередні власники були старенькими людьми і повмирали 15 років тому, а їхні прямі спадкоємці жили уже в іншому місті), у моїй свідомості виринали спогади пережитого (і радісного, і трагічного), і зароджувалися тексти прощань, адаптовані з фольклору). Я ходила поміж рідних порогів – від кімнати до кімнати і помічала все, до найменших дрібниць: ось на одвірку при вході у другу кімнату мітки, зроблені руками мами Лідії-Надії, мої власні та доні Устоньки в різні періоди часу, на мітках дати і підписи; ось ліжко, де народилася двоюрідна сестра Люба в ніч на 2 квітня 1972 року – перша доня покійного вуйка Зенка, коли приїхала швидка, немовлятку вже було 20 хвилин. Мама Ліда приймала пологи разом з сусідкою квартири №6, Михайлиною, яка була найстарша в подвір’ї, пам’ятала ще діда Михайла Вовка і нашу рідну бабцю – Марію Григорівну Стасів-Вовк, а по її смерті його наступних дружин – бабцю Марію «Сивульку» та Бабцю Стефанію Базилевич. Та сама сусідка Михайлина на прізвище «Москаль», яка служила молодою разом із чоловіком Василем у графів Замойських. Вмирала «Москальова» вдома, у рідній спальні в 2005 році, коли уже Петро Іванович Іваськевич зранку до вечора немилосердно бурував на подвір’ї, довкола майбутнього салону-студії татуювання. Пригадую, що колись пані Москальова сказала мені, сумно дивлячись на наш флігель: «Нещасливий наш дім!», певно думала про щось своє і, водночас, про спільно наше. Тепер, знаючи багато з минулого, розумію, що було багато гіркої правди в отому її зойку.
Останнє, що не відпускало нас від уже порожніх стін хатки на Поліграфічній,15 – це наш коханий п’єцик. Ми доторкалися до рельєфів знайомого/рідного обличчя молодої шляхтанки на ліпнині, я притулялася до нього щокою й шепотіла прощальні слова, навіяні відомою весільною прощальною піснею «була би м вже їхала…»:

«Кланяюсь тобі, пічко,
Моє миле графське личко,
Ми вже тут жити не буде́м».
....
«Кланяюсь вам, одвірки –
Мами Ліди, Усті й Ірки,
Ми вже тут жити не буде́м».
….
«Кланяюсь, наша липко,
Що ти чула Усті скрипку –
Більше не б́у́деш, не буде́ш».
….
«Кланяюсь тобі, брамо,
Що ти знала нас і маму –
Ми вже тут жити не буде́м».

Останнього нищівного удару зазнало моє серце, коли побачило нашу хатку на Поліграфічній уже після стандартного «євроремонту», виставленою на перепродаж – усі архітектурні ніші, що свідчили про стару австрійську будову, були зрівняні у правильну прямокутну форму, а там де був п’єцик – що проходив через спільну стіну двох кімнат – висіла декоративна рамка, що окреслювала поличку з кришталевою вазою і штучними декоративними квітами. У нашої хатки вже більше не було пам’яті, нічого про Замойських і далі, нічого про її столітню історію.

"Вже би м була їхала, вже би м була йшла.
Я ще своїй хатоньці не вкланялася.
Кланяюсь, тобі хатко,
моя втіхо, моє златко,
ми вже тут жити не буде́м".

Картинка ІХ. СТЕЖКАМИ СТАРОГО ДОБРОМИЛЯ

Почну я цей розділ незвично – з біографічних фрагментів у різні періоди та віхи життя. От, скажімо, зі спогадів школярки Ірини Вовк, що майже кожне літо змушена була перебувати у двох, а подекуди навіть і трьох, «змінах» (тривалістю в місяць) так званих «піонерських таборів». Це була школа виживання, змужніння, спілкування, а поруч із тим – розвитку вуличного пісенного мистецтва, а також пам’ятних щоденників із записами всього, що мені було особливо дороге у часі мого «отроцтва». Так з’явилися знання різних табірних пісень, частівок для піонерських капусників, а також і тексти віршів, акцентую – не зі шкільної програми. В мою поетичну скарбничку тоді вперше потрапили вірші Блока, Єсеніна та Миколи Заболоцького. Особливо мені припав до душі вірш Миколи Заболоцького «Некрасивая девченка». Я вміла його читати з таким почуттям, що будучи студенткою філологічного факультету українського відділення, залюбки декламувала його неодноразово на неформальних концертах в літньо-осінній період, коли студенти Львівського університету допомагали селянам упоратися зі збором урожаю хмелю. Пригадую, як чекаючи рейсового автобуса, мешканці містечка Броди на Львівщині сповіщали одне одному: «Це люди чекають на автобус, а це… студенти приїхали на практику».
Так от, щось у тому вірші нагадувало мені… мене, малолітню. Дозволю собі процитувати цей вірш Миколи Заболоцького без скорочень мовою оригіналу (хто зна', може настане день, коли я доросту до власного поетичного перекладу цієї високої поезії):

«Николай Заболоцкий. НЕКРАСИВАЯ ДЕВОЧКА

Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?»

Не знаю чому, але у вірші Заболоцького змальовані такі ситуації, наче їх героїнею була мала Ірочка Вовк періоду, коли мама Ліда приїхала з нею на відпочинок-профілактику в протитуберкульозний санаторій, що знаходився на окраїнах стародавнього містечка Добромиль. Ірочку в санаторій не допустили, тому мама Ліда змушена була шукати для неї житло у місцевій сім’ї добромильчан, де у молодого подружжя було двоє діточок – хлопчики-дошкільнята, але Ірочка була молодша за них обидвох.
Для Ірочки все було незвичним – і факт, що вона знаходиться в чужих людей, а мама Ліда то приходить, то відходить надовго – засмучував її і вона ставала непомітною, неговіркою, тихою дівчинкою-невидимкою. Хлопчики-брати як справжні господарі у себе в хаті ніякого пригнічення не відчували, вони зверхньо дивилися на дівчинку і шепотілися між собою, гасали по невеликому подвір’ю на дитячих велосипедах, а Ірочка здивовано і розгублено (але точно без заздрості) дивилася їм услід. Заздрість прийшла дещо пізніше, коли одного ранку в неділю їхні батьки побували на місцевому ярмарку і купили обом «автомати, що стріляють», а Ірочці принесли невеличку ляльку. Ірочка вперше відчула лоскотання пекучого жалю під грудьми – не хотіла вона бавитися лялькою, їй хотілося тримати в руках автомат, що тарахкотів і світився червоним світлом. І вона по-черзі випрошувала то одного, то другого хлопчика потримати автомат у руках хоч кілька хвилин – хлопчики неохоче погоджувалися, бо на них з ґанку здивовано дивилися їхні батьки. Нарешті, тато не витримав і кинув репліку: «Якби я знав, що то хлопчик в спідниці – я б купив автомати усім трьом».
Минали дні, минав тиждень за тижнем – і Ірочка поволі звикала до нових добромильських краєвидів, до непоказного подвір’я на окраїні старого міста, двох хлопчиків і привітних дорослих добромильчан, що прихистили її. Вона вже не боялася самоти без мами Ліди, личина «невидимки» розтанула сама собою. До Ірочки повернулися її любов до природи, цікавість, схильність до фантазій і забав. Між іншим, дівчинку годували тими ж стравами, що і двох хлопчиків. Особливо їй сподобалося їсти на дворі, в перерві між забавами, скибку сірого (або «бородинського») хліба з маслом, щедро посипаного цукром.
Період добромильських вражень тривав недовго і закінчився через місяць, коли Ірочка з мамою Лідою повернулися назад, у рідний Львів, у хатку на Поліграфічній,15. І все б нічого, якби через пів століття не трапилася одна сумна подія, яка нагадала Ірочці про давніх знайомих. Вже літня Ірина, будучи членом Національної Спілки письменників України, опинилася за поминальним столом (прощалися з перекладачем із перської мови добромильчанином Романом Гамадою) поруч із родичкою померлого, що жила в Добромилі, у старій частині містечка. Розговорившись, Ірина розповіла, що мешкала колись у добромильській сім’ї, де бігало двоє хлопчиків – один менший другого. І як трапляється у таких випадках, за законом дивного збігу обставин, виявилося, що ця жінка знає сім’ю, про яку йдеться в оповіді. На запитання Ірини «то як їм живеться, чи всі живі-здорові?», жінка кинула репліку: «Уже одного нема». Більше Ірина ні про що не питала у сусідки по столу. Коли поминання завершилось, жінка підійшла до Ірини, обійняла її за плечі і промовила «Всього Вам доброго, щасти Вам». У Ірочки стояв ком в горлі.
А ще у житті дорослої Ірини, себто авторки цих рядків, були літературно-мистецькі події, пов’язані з містечком Добромиль, котрий має давню історію і цікавий тим, що на окраїні Добромиля, оточений густим «чорним» лісом, розташований Добромильський монастир святого Онуфрія отців Василіан, де відбував свій монаший новіціат майбутній Митрополит – Роман-Андрей Шептицький.
У 2015 році з нагоди 150-ліття Митрополита мені поталанило написати сценарій камерного театрального дійства «У прихистку Божої ласки: Мати і Син», де згадується про цей період у житті молодого Романа Шептицького, котрий вирішив присвятити своє життя служінню Божому Престолу. У цій виставі мені довелось зіграти його матір, графиню Софію Шептицьку, з роду Фредрів. Виставу ми грали багато разів і об’їздили з нею всі місця, пов’язані з іменами родини Фредрів-Шептицьких. Побували ми і в Добромилі, і в Добромильському Василіанському монастирі. З ранку до обіда ходили місцевістю, вдихали свіжий дух неторканої природи – пташині переспіви, стукіт дятла і з’яву довірливих місцевих білок, споглядали старі монастирські мури, побували у скромній келії новіціата Романа-Андрея Шептицького. Відбули співану Службу Божу у церкві при Добромильському монастирі, а потім пообідали в монастирській Трапезній дуже смачно і ситно, завдяки церковній громаді та монашим послушникам. Ці враження так глибоко пронизали свідомість, що стоячи в Добромильському будинку культури перед початком вистави серце стугоніло вдвічі сильніше та швидше від відповідальності і вдячності, і ще… майже фізичним відчуттям присутності з-поміж живих людей духовних світочів нашої Української Історії. У театральному дійстві, що будується на діалозі Матері та Сина, є слова,звернені до добромильських краєвидів:

Голос Сина: – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..

Голос Графині: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі».

Голос Сина: – «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».
Підсумовуючи фрагменти спогадів, що виринають хаотично з підсвідомості, можу сказати таке: «ніщо в нашому житті не є випадкове», себто «ніщо не заростає межи людьми». Всі події зав’язані такими тонкими «духовними» нитками з минулого-крізь теперішнє -у майбутнє, що збагнути і осмислити їх вдається не відразу, а лише набувши певного життєвого досвіду, досвіду гірких непоправних втрат і розчарувань, досвіду «подорослішання»:

"Мить, коли розпускаються пупляхи..."

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!

Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Хто його знає, чому саме ця чи інша подія трапляється з нами у тому чи іншому місці, в оточенні тих чи інших людей? Розв’язка може наступити нескоро і відповідь може забаритися на невизначений термін – продовж усього нашого життя. Вона може не вдовольнити нас, якщо ми не готові її прийняти. Зрештою, наша недосконалість – це забороло від якихось особливих потрясінь, до яких наше земне людське єство ще не пристосувалося. Скажімо, чому наступає день, коли звичний для тебе світ рушиться, наче Небо на Землю паде, наче ота 500-літня липа Замойських з неймовірним гуркотом падає на подвір’ї Поліграфічної, 15. І що найгірше, наступає день, коли і сама хатка на вулиці Поліграфічній,15 подає тобі розпачливі слова прощання. Але це ще не зараз, не сеї осінньої погідної днини, ще є час підготуватися до майбутніх доленосних змін.

Картинка VІІІ. ЧОРНО-БІЛИЙ ТЕЛЕВІЗОР «ВЕСНА-3» і БАЛЕРИНА МАЙЯ ПЛЄСЕЦЬКА.

Хочеться трохи рожевої фарби у цей набір інтенсивного пізньоосіннього багрянцю і жовтизни… Отож, я хочу згадати малу Ірочку і її мрії, забарвлені, як прийнято вважати, у рожевий колір ранкових хмарин, або чистого надвечірнього неба…
Коли Ірочка залишалася сам-на-сам зі своїми маленькими потайними мріями вона любила… танцювати.
У хаті на Поліграфічній,15 у часи пізніх 60-их минулого століття поселився чорно-білий маленький зграбненький телевізор «Весна-3», якого з вдячністю згадує багатомільйонне населення тогочасного уересерівського телепростору. І дорослі, і малеча знаходили на кількох каналах вітчизняного телевізора багато цікавих програм.
Вітчим Зеновій Олійник не пропускав жодної трансляції футбольних матчів, особливо якщо на полі з’являлися улюблені гравці команди «Карпати».
Мала ж Ірочка була прив’язана до численних дитячих мульфільмів та екранізацій казок, серед яких улюбленими були мультики за творами Редьяра Кіплінга «Рікі-тікі-таві», шестисерійний фільм «Мауглі», «Кішка, яка гуляла сама по собі», «Слоненя» та інші. У пам’ять назавше вкарбовані такі архівні шедеври мультиплікації, як «Золота антилопа», «Катерок», кількасерійний цикл про «Вінні-Пуха», «Дюймовочка», оживлені талановитим пензлем художників-мультиплікаторів казки Пушкіна і Ганса Крістіана Андерсена, особливо «Снігова королева» і «Дванадцять лебедів». А що казати про улюблених героїв «Ну, постривай!» з голосами Папанова і Румянцевої.
Дорослі сідали перед «голубими» (а вірніше чорно-білими) екранами увечері, коли ішли багатогодинні фільми 60-70-их років про ІІ Світову, або кіноверсії переважно російськомовної класики. Пригадую з тих часів «Летять журавлі», «Анну Кареніну», серіал «Угрюм-ріка», «Брати Карамазови», «Ідіот», «Гранатовий браслет».
З іноземних фільмів, які вросли в ментальність тих часів, можу назвати серіал «Чотири танкісти і пес» - Ірочка особливо чекала на нього у довгі місяці хвороб (фолікулярні ангіни не полишали її в спокої від 3 до 6 років, вони виснажували її температурами, збільшеними лімфами та шумами в серці, зрештою, привели до хірургічних втручань, після яких були затяжні періоди реабілітацій - і мала дівчинка мала можливість годинами насолоджуватися спілкуванням з улюбленим другом-телевізором).
І от, коли в кімнаті залишалася лише вона сама, а мама Лідія-Надія відлучалася на кухню чаклувати над борщем або росолом з нирок, Ірочка просила відшукати по-можливості програму, де транслювали балет, а танцювала тоді перед екраном переважно одна пріма-балярина – Майя Плєсецька. Повністю бачила Ірочка запис знаменитого «Лебединого озера» Чайковського, де Майя Плєсецька виконувала головну роль Одетти-Одиллії. Ірочка вставала на повний ріст у своєму дитячому ліжечку і намагалася потягнутися на кінчиках пальців ніг, тримаючись за голубі ґрати ліжечка, а ще повторювала за балериною Плєсецькою гнучкі переливи хвиль лінії рук, наче чутливі крила лебедя на хвильках ріки, що гойдається в такт легенькому вітру. Кінчики пальців рук, зап’ястя, лікті – все перетворювалося на хвилі, що гойдаються. Ірочка витала у своїх рожевих мріях на яву, а не у снах. Мала Ірочка перетворювалася на легеньку, розслаблену, тендітну пір’їнку-рослинку – і танцювала…
З того часу у пластиці рухів маленької Ірочки було щось від класичного танцю, від Великої Хореографії – вона не могла пройтися по льодовій поверхні, ступня тут же втрачала опору і Ірочка падала дуже болюче. Так, у другому класі, під час зимових відвідин Стрийського парку і спуску крутою засніженою вулицею, Ірочка послизнулася, впала і оперлася на праву руку – типовий приклад дитячих «класичних» переломів.
Ніхто, навіть мама Ліда, не помічала особливої прив’язаності до танцю, але прийшов час – і Ірочка, вже учениця першого-другого класу школи № 28 у Львові на уроках ритміки познайомилася з особливою вчителькою Іриною Федорівною (прізвище якої Ірочка взнала вже в дорослому житті, відвідавши одного разу випуск хореографічної студії при Оперному театрі). Ірина Федорівна (Красногорова) стала згодом багатолітнім педагогом цієї студії, вона випускниця балетного училища і професійна балерина, заслужена артистка України, присвятила своє життя вихованню майбутніх зірок балетної сцени. Половина артистів-балерунів Оперного театру – її учні. А на початку 70-их років вона починала паралельно вчителювати – і в світі професійного балету, і в нашій елітній школі. І там вона побачила несміливе дівчатко, яке дуже гарно танцювало «фігурний вальс» - на пальчиках, витягуючи тіло за помахом руки і зупиняючи погляд розверненого обличчя на тонкому згині летючих пальців. Вона підходила до Ірочки-першокласниці і поправляла статичні пози за правилами хореографічних фігур і одного разу запропонувала їй подумати, чи хоче вона займатися балетом.
Ірочка з захватом прибігла додому і з щасливим нетерпінням сповістила мамі Ліді, що хоче танцювати як балерина. Проте мама Ліда опустила очі і сумно відповіла доні: «Ти хворієш, у тебе шуми в серці, тобі – не можна».
Ірина Федорівна більше про це не говорила, але в житті Ірочки ще був конкурс бальних танців, спочатку міський, потім – обласний. Вершиною слави був «бал» в якомусь великому дзеркальному приміщенні (дитяча пам’ять розмила всі точні координати), коли бальні пари під номерами танцювали «фігурний вальс», а Ірина Федорівна глядачам оголошувала: «учасник конкурсу бальних танців», підійшовши до нашої пари вона промовила «дівчинка-переможець». Я почула голос з юрби: «Як гарно танцює дитина». На все життя «фігурний вальс» пов’язаний для мене з іменем Ірини Федорівни.
Якось мала Ірочка ішла по вулиці Черешневій – щоденна її дорога до рідної школи – і побачила невелику калюжу, що під зимовим морозом перетворилася на лід, а під чоботами дітей – на міні-каток. Ірочка раптово захотіла випробувати себе – чи зможе вона встояти на льоду і не послизнутися. Коротко обернувшись, не побачивши позаду перехожих, мала Ірочка спробувала – таки послизнулася і впала. Раптом попереду обертається жінка – нею виявилася Ірина Федорівна – пізнає Ірочку і каже: «…А ти спробуй ще раз, мама про це не дізнається»!
Ірочка з часом так і не навчилася тримати рівновагу на слизькій поверхні, і хто його зна, чи це не вина особливої, чутливої до хореографії, Ірочкиної натури.
Разом із спогадами про період дитинства у хатці на Поліграфічній,15 виринає ще одне дуже цікаве обличчя, яке опікувало малу Ірочку ще в дуже ранньому віці. Це обличчя «няні» Ірочки – баби Зіни, а насправді її звали Зінаеб Мухамедівна, бо належала вона до татарської національності, жила на нашій вулиці, у будинку під номером 2 і була нянькою всіх тутешніх малолітніх дітей. Мала Ірочка дуже любила бабу Зіну, бо вона пекла на кухні Поліграфічної,15 біляші і перепічки з конини за традиційним стародавнім татарським рецептом – і кухня вся була пропахнута пряними степовими травами та кінським м’ясом. Запах стояв такий звабний, а вироби були такі апетитні – що Ірочка чекала приходу баби Зіни, наче доброї старої феї. На все життя запам’ятала Ірочка смак татарської кухні і з великою ностальгією через півстоліття знайшла знайомі їй вироби в одному скромному татарському кафе на бічній вуличці в прицентральному районі Львова.
Коли Ірочка вже ходила в молодшу школу, баба Зіна вмирала від онкології – тяжко і довго. Мама розказувала, що вона лікувалася за особливими рецептами, використовувала в їжу багато грецьких горіхів - і тому ще могла якийсь час опиратися смертельній недузі. Зрештою, її не стало – наче розтанула в туманах осінніх дощів.
Дощ… Лише він змиває всі сліди – сліди речей-символів, знакових для тебе, сліди людей докола тебе і навіть твої власні… Сліди маленькі, потім більші – доросліші…
Що ж залишається? Іноді – швидкоплинний сон, іноді – музика чи художнє полотно, іноді – власна поетична імпровізація, що містить образи на перший погляд нічим не пояснимі, але впізнавані, наче десь, звідкись, у якійсь іншій паралелі ти вже пережив, перебув чи побачив те, чого пережити, перебути, побачити в реальному житті тобі ніколи не доводилось…

« Метаморфози з крилами»

... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...

... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !

... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !

... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !

... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...

... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008)

Картинка VІІ. БУДНІ І СВЯТА У ХАТЦІ НА ПОЛІГРАФІЧНІЙ

Розуміння фразеологізму «мій дім – моя фортеця» прийшло до мене не відразу, принаймні, в дитинстві про ніяку «фортецю» не йшлося. Йшлося про опіку і затишок. У нашій хатці на Поліграфічній жив, окрім мами Ліди, малої Ірочки та вітчима Зеновія Олійника, ще мамин рідний брат – теж Зеновій, тільки Вовк. Ірочка називала його «вуйко Зенко». Мама Ліда розказувала, що коли по смерті бабці Марії Григорівни дідо Михайло Вовк забрав 12-літню осиротілу доню на Поліграфічну,15 (колишню Замойських – І.В.), на 2 роки молодший від неї брат Зеновій смажив біля плити на честь її приїзду картопляні пляцки. Вуйко Зенко у підлітковому віці навчився доглядати за собою і батьком, вмів готувати борщ, смажену картоплю, росоли з курки, різноманітні салати. Був дуже стриманим у емоціях, вимогливий до інших (у першу чергу до родини, а згодом – до членів своєї сім’ї), мав аналітичний склад розуму і в майбутньому захистив дисертацію, дістав наукове звання і достойну його здібностей посаду заступника Львівенерго. Любив займатися спортом – гантелями, лижами, альпінізмом. Грав на домрі (вона ще й досі живе серед реліквій нашої хати). А ще… був дуже прив’язаний до родинного гнізда, рідних йому людей, любив сімейні та родинні традиції і свята, і неодмінно співи за столом. Улюблена його пісня була «Ой купив я в пана та й на перше літо…». Як почне розтяжно, а потім з куплета в куплет приспіви все збільшуються і пришвидшуються, перетворюючись на українські скоромовки. Ірочка дуже любила, коли вуйко Зенко, який так рідко усміхався в будні, у свята при столі ставав веселим, м’яким, обхідливим, його очі випромінювали особливе світло людини, що десь глибоко в собі носить сум, завданий ранньою втратою материнської любові. Цей сум я бачила і в очах мами Ліди, особливо, коли хатку на Поліграфічній,15 стрясали життєві буревії.
Отож, у хатці на Поліграфічній,15 з 1939 року мешкала родинна гілка роду Вовків: мама Ліда, мала Ірочка, вуйко Зенко і вітчим Зенко Олійник. Вуйко Зенко, коли мама одружилася, перейшов у другу, меншу спальну кімнату, у якій була внутрішня частина старого австрійського п’єцика з круглою ліпниною у вигляді бюсту старомодної молодої жінки-графині. У молодої графині було довге неслухняне густе кучеряве волосся, великі виразні очі, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою. Вона була вбрана у сукню з мереживом із вирізом каре на грудях. На витонченій шиї виднівся овальний амулет-підвіска.
Біля теплого п’єцика колись стояло і моє дитяче ліжечко – залізне з ґратами насиченого синього кольору. І кахлі на п’єцику теж були білими з бризками синього, бо ще в 30-их роках уся хатка на Поліграфічній була розписана в синьо-біло-блакитний колір з колонами та фризами – це була готельно-службова частина від мешкання графів Замойських, які ще за Старої Польщі обжилися у нашому дворі (наш будинок-флігель зведений у 1900 році) – на їх честь вся вулиця на початку ХХ століття мала назву «Замойских». Мама Ліда показувала маленькій доні два великих приміщення по правій стороні внутрішнього двору – одне з високими дерев’яними дверима, помальованими на зелено, інше, трохи менше з такими ж дверима, тільки помальованими на синьо. В одному графи Замойські тримали карету, в іншому – коней. Карета виїжджала на одну з найдовших вулиць Львова через високу зелену браму просторого подвір’я з пралітньою липою в центрі. Згодом два приміщення були перетворені невблаганним часом на гаражі.
Жили графи Замойські у просторих кімнатах на другому поверсі парадного сецесійного будинку з дерев’яним різьбленим інтер’єром сходів і таким же декорованим закритим балконом, вітражними внутрішніми вікнами, що виходили по дві сторони помешкання – одні на тодішню вулицю Замойських, інші – у внутрішній двір.
Наш поверх у будинку-флігелі, суміжний з парадними палатами, в епоху графів Замойських був призначений для гостей – тут у тридцятих роках жив особистий лікар Замойських, німець-гінеколог. Кухня зі сторони коридору під стелею мала вікна, схоже, це була домашня «операційна». А в першій кімнаті-вітальні в паркеті були вмонтовані поперечні широкі дошки під диван, наче це була частина, призначена для очікування виклику в «кабінет». В закутку поруч – зовнішня половина австрійського п’єца з філіґранними тисненими залізними дверцятами, де на їх звороті вилите прізвище майстра польською мовою. На стінах вгорі, де колись були дверні отвори – великі гаки для гардин. Хата дихала легендою, у неї жила своя історія. Це була історія нелегкого періоду світових воєн – думаю, ця історія згодом відгукнулася і на особистих деталях біографій її мешканців. У будинку на Поліграфічній,15 всі старі мешканці мали нелегку долю, в якій було багато містичного, такого, яке не прочитувалося просто як збіг обставин і не аналізувалося з погляду матеріалістичного світогляду. Цей особливий світ, ця аура давнини була присутня на Поліграфічній,15. І чутлива Ірочка час-від-часу відчувала її на фізичному рівні.
Про графів Замойських наша родина знала дуже мало. Мама Ліда пам’ятала з часів свого дитинства двох сестер, старих пань-шляхтанок, що останні з оточення Замойських жили у нашому будинку-флігелі. Вони обидві були неодружені. Доля їхня нам не відома, лише окремі віддалені штрихи – по війні вони працювали в Зелентресті.
Про інших двох жінок з роду Замойських – стару графиню та її доню розказувала нам найстаріша сусідка Михайлина Москаль, що жила нижче поверхом і у 30-их, у роки своєї юності, працювала у Замойських покоївкою, а її чоловік, Василь Москаль – столярем і ключником. Вона згадувала свою молодість дуже рідко. З її слів я почула про довге волосся молодої Замойської, яку розчісувала окрема служниця-покоївка, заплітаючи волосся в розкішні коси і примудровуюючи з них стильні тогочасні зачіски.
Пригадую, що ще в студентські часи, коли нам організували екскурсію Личаківським цвинтарем, нас підвели до гробівця Замойських у старій частині цвинтаря і ми почули від екскурсовода дивні деталі поховання, що коли ховали стару графиню – на ній було до 2 кг золота і різноманітних коштовних каменів. Звичайно, що гробівець був пограбований, а золото і самоцвіти – вкрадені.
Молодий граф Замойський був у міжвоєнні фабрикантом (щось пов’язане з фармацевтикою). Коли у Львів прийшли німці, вони знищували місцеву інтеліґенцію. Графу Замойському доповіли, що над ним і його родом нависли «чорні хмари». Граф Замойський приготувався до втечі. З підвалів мешкання його маєтку на вулиці Замойських був облаштований підземний хід, проте коли граф Замойський відкрив кришку люку, що виходив на куті вже іншої вулиці – на нього чекало двоє у німецькій формі. Граф не дав їм шансу – проковтнув капсулу отрути, яку заздалегідь тримав у верхній кишені маринарки.
Маленька Ірочка, наслухана про «підзетний хід», роками шукала його з дворовою компанією на Поліграфічній. У неї були свої маленькі таємниці – якось під сходами у парадній частині будинку вона виявила комірку з картою 50-их років і півтораметровою гіпсовою скульптурою Венери Мілоської, яку не хотіла перенести до себе додому, бо остерігалася думки, що може то чиячь власність, але строго заборонила дітям з двору, де мала явний авторитет на правах старшої за віком, наближатися до статуї і, боронь Боже, розбити. Як наслідок – через кілька днів статую навмисне розбили, аби вона не належала нікому.
З роками пам’ять про графів Замойських тускніла, а поодинокі фрагменти кольорових вітражних вікон розбивалися. Останнім штрихом до забуття був вкрадений під час ремонту майстрами з ЖЕКу флюгер-півник на даху вежі у сходовій частині парадного будинку.
Залишався незмінним тільки портретний бюст молодої жінки-графині на ліпнині нашого старенького п’єцика і пралітня липа «графів Замойських» у дворі.
У нашій сім’ї на початку 70-их настали переміни – одружувався вуйко Зенко. Тета Леся-Лариса – його обраниця, родом з Дрогобича, працювала з вуйком Зенком в одному просторі Львівенерго, була хіміком в лабораторії. Заручини відбулись на Поліграфічній, весілля – на Шпитальній,15 у хаті діда Михайла Вовка і його третьої дружини – бабці Стефанії Миколаївни. Ірочка тоді закінчувала перший клас. Це було особливе довгоочікуване весілля, друге після діда Вовка і бабці Стефи на її віку – і вона вбирала всі деталі обряду щасливими від радості вуйка Зенка і мами Ліди (та й усього Вовчо-Михайлівського роду) очима. Першокласницю Ірочку навіть залучили до процедури «викупу молодої» - три дівчинки з родини стояли під дверима спальні на Шпитальній, де вбирали тету Лесю до весільної церемонії. А вуйко Зенко з шоколадними цукерками питався по кільканадцять раз у кожної почергово, чи наречена є за дверима, чи нема… Ірочка, для якої все було вперше, не знала, чи казати правду, чи навпаки «не казати правду» - і плуталася у відповідях. Нарешті, вуйко Зенко пробрався через наше дитячо-підліткове забороло у заборонену зону, залишивши нам «викуп» - шоколадні цукерки. Весілля на Шпитальній гуляли три дні, з четверга по неділю – бо за один день скромні стіни родинного помешкання не вмістили б усіх запрошених з обох родин нареченого і нареченої та спільного для них обох місця роботи. Останній третій день, виокремлений для далекої гілки родини Стасів-Вовк, мав би проходити під знаком «тета Леся-молодиця» і тета Леся прийшла на забаву уже в рожевому і в короткій хустці на голові. На що бабця Стефа – чинна дідова дружина – скомандувала вбрати тету Лесю назад у біле з вельоном, аби далека родина наситилася весільним духом і святковим видовищем.
У весільних перипетіях вуйка Зенка та тети Лесі було кілька штрихів, на які ніхто не звернув тоді уваги, а для чутливої Ірочки це були якісь дивні знаки, розгадка яких привела до дуже печальних наслідків. По-перше, весільне «шампанське» пили наречені із старовинних затемнених бокалів на високих ніжках з широкими спіралевидними підставками. На одному з бокалів підставка була надщерблена і бокал нестійко стояв на столі лише для парності, а пили вуйко Зенко та тета Леся лише з одного. По-друге, коли готувалися до весілля, виносили з вітальні меблі: кухонну шафу-вішалку з кольоровим шклом у дверцятах поставили на балконі. Вночі розгулявся сильний дощ з блискавками. Одна з блискавок потрапила в кольорове шкло і розтрощила його. Бачила це бабця Стефа, але нікому нічого не сказала, хоч і знала, що це поганий знак. Третя забобонна химера – старі люди кажуть, що не можна нареченій самій шити для себе весільну сукню, а тета Леся була гарна рукоділя, тому кроїла і шила для себе сама.
Ці всі химери озвалися в житті нашої родини не відразу: спочатку ніщо не передвіщало лиха. Чекаючи на помешкання від роботи, молоде подружжя перші два рока жило у кімнаті-спальні хатки на Поліграфічній, 15 - і перша вуйкова донька Люба з’явилася на світ саме там, бо «швидка» запізнилася на 20 хвилин. Пологи припали на нічний час і приймала їх мама Ліда з старійшиною нашого будинку, сусідкою Михайлиною, про яку я згадувала раніше.
Згодом вуйко Зенко та тета Леся і мала племінниця Любонька переїхали в сімейний гуртожиток, а звідтам вже у розширеному складі (у них народився синочок Ромчик) потрапили у нове помешкання на вулиці Мічуріна – дев’ятиповерховий дім за чеським проектом. Прожили там 3 роки до вуйкового 40-ліття у згоді та щоденних сімейних клопотах за малолітніми дітьми. А далі сталося те, що пояснити звичними раціональними доводами неможливо. Якось родина приїхала з відпочинку, відвела обох діточок у садочок, а вуйко Зенко з тетою Лесею повернулися під двері помешкання на Мічуріна – був саме день народження тети Лесі – 9 жовтня – і ввечері всі з Вовчо-Михайлівського роду мали зібратися сюди на гостини. Вхідні двері несподівано заклинили і не хотіли відкриватися, хоч ключі в обох були при собі.
І тут вуйко придумав ризикований план: через пожежний хід пробратися у свій підвал, взяти довгі шнури, що зберігалися там ще з часів переїзду і через балкон 4 поверху спуститися на них до себе на балкон 3 поверху, а відтак – в кімнату вітальні. Педантизм вуйка і його пристрасть до альпінізму зіграли злий жарт – бажання лишити двері неушкодженими в день свята і віра у свої спортивні навики виявились оманливими. Спускаючись на шнурі із сусіднього балкону вище поверхом, вуйко Зенко застрахувався – обв’язав петлею одну ногу другим шнуром, проте основний шнур виявився трохи закоротким і вуйко Зенко завис між поверхами. Зверху старша повна сусідка дивилася на цей ризикований спуск. Під вагою тіла, шнур почав протиратися об залізний кант верхнього балкону, відчуваючи що може впасти вуйко Зенко крикнув до сусідки: «Руку», - і очі його неймовірно розширилися. А далі… все сталося дуже швидко – шнур протерся до кінця, тіло вуйка, застраховане петлею на нозі, різко перевернулося і він вдарився об кант нижчого, другого балкону головою, а потім рухнув на зелений оазис під балконами багатоповерхівки. На канті нижнього балкону запеклася густою темно-бордовою смугою його кров. Багато крові було і під кущем на зеленому прямокутнику, куди впало понівечене тіло вуйка. Найдивовижніше, що тета Леся в цей час стояла під «завороженими» вхідними дверима їхнього помешкання на третьому поверсі, розмовляючи з сусідкою із суміжної квартири, не знаючи що вуйко задумав і де він в ці хвилини. Лише коли в під’їзд зайшла двірничка з кривавою шматою в руках і безумно подивилася на неї – теті Лесі поліз мороз за спиною. Думка, що це стосується вуйка Зенка, пронизала мозок.
Вуйко загинув у день народження дружини – і відтоді тета Леся дня народження не мала. У своєму житті, овіяному важкими спогадами, вона більше не вийшла заміж. Цікавий факт: у 2015 році, у віці 69 років вона померла від інсульту у день народження вуйка Зенка – 24 березня. Мама Лідія-Надія, що дитиною пережила з вуйком Зенком півсирітське лихоліття, до кінця днів не оправилася від цієї втрати. Вона зітхала глибоко і пронизливо, поринаючи в темні закамарки підсвідомості: «братічку-у-у»…
І лише наш австрійський п’єцик на Поліграфічній з ліпниною жінки-графині, імовірно, молодої Замойської – пам’ятав дитинство вуйка Зенка, його юність і молодість, його перші щасливі роки подружнього життя, крик народження його доні Люби. Пам’ятала вуйка і 400-літня липа Замойських у нашому дворі.
Та прийде час, коли буревії торкнуться не лише людей, але й віковічних дерев і старих будинків, вкорінених в історію Дерева Вовчо-Михайлівського Роду. Але про це - пізніше, коли відшумить чорний біль утрат за листками цього Дерева, що відлетіли зі Східним вітром, вітром Перемін.

У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…

Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.

Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.

По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.

По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.

По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…

Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

початок жовтня 2020 р.

Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48

Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи).Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу –Червону Троянду, піаністку-Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…


"АMORI VITAM IMPENDERE"

“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».

На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».

Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

*За поезією Ліни Костенко.

вересень. 2020.

Картинка V. «АЛЕЯ ВІКОВИХ ЛИП» У КУТКОРІ. МОЛИТВА ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ.

З появою у нашій Вовчо-Михайлівській сім’ї вітчима Зеновія Олійника, мала Ірочка з мамою Лідою почали їздити до родини ще в напрямку стародавнього села Куткір, що розкинулося у Бузькому районі на Львівщині на місцині між правим берегом річки Полтви та її притокою – річкою Ставчина. Саме у Куткорі стояла батьківська хата Олійників з невеликим, густо оточеним деревами як живоплотом, круглим подвір’ям. Малу 3-літню Ірочку у Куткорі радо вітала мама вітчима, стара «Олі́йничка». Ірочка з цікавістю знайомилася з новим для неї світом Природи і Речей у селі Куткорі, особливо їй сподобалася велика липова алея, яка тепер поважно називається «Алеєю вікових лип» і є пам’яткою природи.
Історія села Куткір пов’язана з шляхтанським родом графів Лончинських. З літописної літератури є відомо, що хорунжий Єжи Антоній Лончинський на початку ХVIII століття дістав село Куткір як привілей від короля Августа ІІІ з дозволом проводити тут щорічні торги з ярмарками і навіть заснувати тут, на землі Куткора, містечко Маріянів (на честь Діви Марії) . В тогочасному селі Куткорі у невеличкому дерев’яному костельчику оселилися монахи-капуцини і за сприяння Львівського архиєпископа Миколая Вижицького почали будівництво нового цегляного костелу Матері Божої Сніжної та монастиря, обведених високим муром, що їх на австрійських картах ХVIII століття позначали з приміткою «старе місто». Село Куткір і місто Маріянів, що підводилося на його землі, стали центром торгівлі та ремесел на всьому обширі між Львовом та Луцьком, знаменитими своєю папірнею, що згоріла на початку ХІХ століття. Для маркування паперу власник Куткора – генерал Юзеф Лончинський– використовував свої ініціали і герб. За часів генерала Юзефа Лончинського у Куткорі була фабрика стрілецького пороху, а ще в Куткорі виробляли шовкові оздоби-пояси із написом «Куткір».
З Куткірською «Алеєю вікових лип», а по-місцевому «липовим гаєм», що став окрасою і священним місцем села Куткора, пов’язана трагічна історія графів Лончинських. Графський маєток і замок були розміщені на правому березі річки Полтва, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею Лончинською було посаджено липову алею, як пам'ять про смерть сина Миколая, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини. Липову алею через цю сумну подію в народі назвали «Алеєю втраченого кохання».
На жаль, зі смертю чоловіків родини графів Лончинських - генерала Юзефа Лончинського та його сина Миколая – все завмерло, забудова містечка Маріянова припинилася – і Куткір так і залишився селом. У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому.
Про ці події у 60-их роках ХХ століття вже ніхто не пам’ятав. В липовий гай час-від-часу влітку навідувалися селянки за липовим цвітом до чаю.
Пригадую, як одного разу стара Олі́йничка взяла нас з собою у той самий липовий гай. В той день мама Ліда була весела, бадьора і дуже красива, вона була вбрана в свою улюблену штапельну суконочку в яскраві жовті та зелені горошки різних відтінків – її, як і багато інших літніх суконочок, пошив для неї вітчим Зеновій Олійник. Ми йшли у віковічний липовий гай з невеличкою групкою старших жінок, наспівуючи різних українських народних пісень, бо там де мама в гурті, там, зазвичай, і пісня. Потім мене залишили одну, а всі дорослі розбрелися по гаю, ламаючи липове гілля в рясному ніжно-жовтому цвіті. Я стояла одна віч-на-віч з височенними липами, наче в зеленому колодязі, бо лише високо вгорі наді мною проглядався шмат світло-голубого неба. Пройшло хвилин 15-20 не більше. Раптом в гущавини вибігає з криком стара Олійничка, хапає мене в обійми і тягне на стежку, подалі від лип. Потім кидається назад в гущу. Зчиняється жіночий лемент. Я бачу чужі обличчя і не бачу маминого. «Де мама?... Мамо!!!» - страшно на весь ліс кричу я і заходжуся надривним плачем. Виявляється мама була на невисокому старезному дереві в той час, коли там збирав нектар рій здичавілих бджіл (а можливо, там було бджолине дупло). Вони всі ринулися на неї як на кольорову «живу» квітку, що медово пахла липою. Мама почала відбиватися руками і від того рої бджіл кусали її ще активніше. Люди всім гуртом рятували маму. Ми ледве дійшли до хати Олійників, там маму поклали в ліжко і заходилися негайно рятувати примочками з густої сирватки. Так мама пролежала добу – вся з ніг до голови у примочках. Особливо постраждало обличчя, очі, повіки, шкіра під волоссям. Одного ока не було видно зовсім – лише набряклі, як качине яйце, стулені повіки. А потім, на другу добу, ми поїхали з Куткора, лікуватися у Львів. Бджолиних укусів було десь понад 16. Лікарі у Львові казали, що серце могло не витримати – та якось обійшлося, мама була загартована тяжкими хворобами юності.
Щоб вийти з цього жахітливого спогаду розкажу краще, як стара Олі́йничка кожного разу, коли мала Ірочка приїжджала у Куткір, вмощувалася з нею на ніч на тісному залізному односпальному ліжку і вчила малу дівчинку молитися до Ангелика-хоронителя. Казала так: «Поки не помолишся - не засинай. Повторюй за мною:

«Ангелику, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі –
Будь мені до помочі.
Стережи душі і тіла мого
Від усього злого».

Мала Ірочка щовечора повторювала молитву до свого Ангелика і потім солодко засинала. Відтоді вона вірила – її, Ірочки, особистий Ангел-хоронитель присутній поруч і в день, і в ночі… Вірує в свого Ангелика понад часом вже доросла… літня Ірина. Так, вона вірує: «АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ»!
На кухні батьківської хати Олійників у Куткорі на малу Ірочку з цікавістю заглядало з полички для посуду маленьке біле фігурне горнятко з портретним розписом двох діток – хлопчика і дівчинки з рудими кучериками – в давніх австрійських строях. Стара Олі́йничка подарувала Ірочці це горнятко і воно довго служило їй у хаті на Поліграфічній,15. Як воно зникло з кухонного креденсу, в який період життя - пам’ять не зберегла.
Зате зберегла прикрі мамині розповіді, що в 1972 році маючи намір зустріти Різдво в колі родини чоловіка, застала в Куткорі вітчима Зеновія Олійника в оточенні його першої жінки і доньки Галі, яка була старша від мене десь років на 7. Постало питання розлучення. Вітчим написав мені прощального листа, де посилав мені 1000000 поцілунків (я довго мучилася, щоб порахувати нулі дрібним почерком).
Як пам’ять про Куткір, стару Олі́йничку, вітчима Зеновія Олійника, що згодом зник з мого життя, перетворившись на невиліковно хворого алкоголіка, є пісня, яку він дуже любив співати, будучи трішки «на підпитку»:

«Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні.
Нам зустрічатись не треба, -
Тихо ти мовив мені.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю.

Хоч на поля – громовиця,
Я не здригнуся в журбі.
Часто мені будуть сниться
Очі твої чарівні.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю".

P.S. Про художницю, відомого українського графіка, Софію Караффу-Корбут, що жила і померла в Куткорі, я взнала вже в період дорослості, коли у львівському видавництві «Каменяр» вийшла біографічна оповідь про неї під назвою «Графиня з Куткора».

вересень, 2020.

Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ

Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталася довкола гори Щирець і річки Щирки у Пустомитівському районі Львівської області. Гора Щирець в археології добре відома як місце, довкола якого заселялися племена первісних землеробів. На цій горі стояла давня дерев’яна церква, в якій на початку ХVІІ століття татари живцем спалили місцевий люд. З людьми тоді дотла згоріла і церква, яку згодом відбудували вже з каменю.
До слова, у маминій зовнішності я помічала виразні неслов’янські риси – чорне, як смола, хвилясте волосся, великі карі очі, ніс з горбинкою – було в ній щось від тюркського коріння. І вдача була така – імпульсивна, надемоційна.
Довкола святого місця Щирецької гори тулилися землеробські села і містечка: Пустомити, Щирець, Острів, Велика Горожанка, Лани.
Про Вовчу лінію родоводу мала Ірочка знала дуже мало, лише деколи чула, що ось дідо Вовк поїхав до рідного брата Івана на Острів. Ще інколи мама розказувала про талановиту сім’ю чоловіків-музикантів з нашого Вовчого роду, що жила у тих місцях. Забігаючи в часі далеко наперед, обмовлюся, що дідо Михайло Вовк прожив довге життя, пережив двох дружин, на старості розійшовся з третьою, і помер у віці 83 років при трагічних обставинах (його смертельно побили на зупинці трамваю за Оперним театром, неподалік від вулиці Шпитальної, де жив він самотньо у квартирі бабці Сивульки), а похований на Щирецькій горі. Там за тиждень до нього ховали його брата Івана. Коли діда Михайла Вовка відспівували у Щирецькій церкві, то священник зауважив: «Брат брата забрав».
Якось мама затужила за своєю Стасівською родиною по бабциній лінії, що вкорінилася у селі Велика Горожанка на Львівщині. Вона взяла мене з собою у подорож, а подорож на село для мене, малої, була чимось особливим, небуденним, адже я все-таки росла в атмосфері великого міста. Отож, коли мама з малою доцею зайшла в невеликий непоказний тіснуватий автобус на приміському вокзалі, ущент наповнений сільським людом з клунками, торбами та кошиками, доні Ірочці відразу захотілося забитися в якийсь зручний куточок на твердому сидінні біля вікна, подалі від галасливої юрми. Коли вже всі крісла були зайняті, а в проходах від клунків, торб та кошиків не було вільного місця, автобус помалу розпочав свій звичний рух в напрямку місця призначення. І тут раптом на увесь автобус незнайома стара селянка крикнула: «Дзідзя?!», - і здивовано-радісно подивилася на маму Лідію-Надію. Через кілька секунд вигук «Дзідзя!» у притишеному від цікавості автобусі повторився. Люди дивилися в напрямку наших крісел. Мама обернулася до старшої селянки і голосно дзвінко відповіла їй і всім у автобусі: «Так, я – «Дзідзя»… А звідки Ви знаєте, хто я?»
З’ясувалося, що та селянка жила недалеко від родинного Стасівського обійстя і по своєму немолодому віку ще пам’ятала Марію Григорівну Стасів-Вовк, мамину маму – нашу рідну бабцю, котра померла там молодою в далекому 1948 році. По смерті мами, Лідія-Надія ще 12-літнім підлітком, а потім вже юнкою під опікою батька Михайла Вовка, час-від-часу приїжджала в родинне обійстя до своєї бабці, а моєї прабабці – Анни Стасів і до маминих братів (вуйків Миколи та Ярослава, що з шести інших лишилися в живих після воєнного та совітського лихоліття). Маму Ліду з дитинства по-родинному кликали «Лідзю», а вона сама себе з малих літ називала «Дзідзя», – і знали про це лише члени родини Стасівих і батько, Михайло Вовк. Тому великою радісною несподіванкою для мами Ліди було почути через багато років оте «Дзідзю» від незнайомої їй жінки, а їй, думається – навзаєм – приємно було пізнати в юрбі вже змінену роками «Дзідзю».
Прибувши у родинне Стасівське гніздо, де з роду Стасівих залишилися лише два вуйки – Микола та Ярослав, мама «Дзідзя» з малою донею Ірочкою поспішили на сільський цвинтар – дорога до нього пролягла через великий яблуневий сад, посаджений на початку ХХ століття її дідом Григорієм Стасівим, чоловіком бабці Анни Стасів. Там, на сільському цвинтарі у селі Велика Горожанка, між високих вікових дерев і буйних трав знайшли свій останній спочинок члени Стасівського Дерева Роду, і дідо Григорій, і бабця Анна, і мама Марія з вуйками-братами…
Доні Ірочці показали зарослу могилу бабці Марії Стасів-Вовк з потемнілим важким дубовим хрестом, у підніжжі якої притулилася маленька могилка. Це мамин рідний братик Богданчик, який помер 3-літнім від епідемії дифтерії, що лютувала у роки війни, в 1944 році. За словами мами, була при маленькому Богданчику лише бабця Анна, коли у нього піднявся жар і він по-дитячому скаржився: «Горлонько болить!». Згас за одну ніч – на ранок не прокинувся… Тоді у Великій Горожанці ховали кількох малолітніх дітей. Згадуючи Богданчика, мама казала, що у нього були довгі миловидні кучерики, і всі довкіл дивувалися: «Чого ви цю дівчинку вбрали, як хлопчика».
Відвідини Великогорожанківського цвинтаря навіяли на маму Ліду-«Дзідзю» спогади і тоді вона всю ніч розказувала малій доні Ірочці про Стасівське Дерево Роду. Мала Ірочка не все, але дещо запам’ятала. Особливо про прабабцю Анну та прадіда Григорія Стасівих. Про прадіда Григорія з уст мами Ліди Ірочка довідалася таке: помер Григорій Стасів через дивний випадок –а таких дивних випадків у сільському побуті міжвоєнних буднів було багато. Ось якось наприкінці літа в розпал спекотливої косовиці, господар Григорій Стасів прийшов з поля з розігрітими від натоми та немилосердного сонця ногами. Аби прийти до тями, він опустив ноги в студену колодяжну воду. На одній нозі незадовго по тій купелі кинулася «рожа», себто запалення. «Рожу» спалили, але нога вся почервоніла, стала важкою, неслухняною і дуже болючою. Приїхав брат-ветеринар і сказав без хитрощів: «Грицю, у тебе почалася гангрена. Тобі треба до Львова. Хай її ампутують». Григорій Стасів мужньо відповів: «На що я здався дружині своїй і господарці безногий?». І до тижня Григорія Стасіва не стало.
Прабабця Анна пережила і чоловіка Григорія, і доню Марію, і чотирьох синів, і внука Богданчика. Коли востаннє мама Ліда-«Дзідзя» приїхала до неї при житті, вже будучи студенткою Львівського технікуму зв’язку – вона дуже зраділа і гукнула вуйка Миколу, аби той мерщій зарізав когутика для росолу. Коли проводжала у Львів маму з дарами до автобуса, то на стежці, де стояли вони удвох, несподівано здійнявся вихор, наче стовп сірого диму – і мама вже знала, що прощається з бабцею Анною Стасів назавжди.
Про братів бабці Марії Стасів-Вовк, вуйків Миколу та Ярослава, мала Ірочка запам’ятала небагато – Микола Стасів, отой, що ховав бабцю Марію і був головою першого колгоспу, теж, як і бабця Марія, захворів на туберкульоз, і по смерті сестри їв собачий тлущ доти, поки не піднявся з тої хвороби. Прожив довше за інших, був на родинному обійстю за головного. У роки перших колгоспів по ночах возив до лісу «хлопцям» на фірі все, що було їм потрібно – одяг, їжу і сокири для рубання дерев на землянки-хованки (а, може, не тільки для цього). На обличчі в нього було видне велике напруження – дуже щільно затиснуті губи, так, наче ті губи приховують велику таємницю, а ще велике страждання…
Вуйко Ярослав Стасів був з колиски сліпим на одне око – коли немовлям лежав у візочку, йому зі стелі впало в око вапно, що ним, зазвичай, білили сільські хати. Зате рід вуйка Славка дав нові молоді гілки Стасівському Дереву Роду і тепер у Великій Горожанці живуть його потомки.
Це дослідження Стасівського родоводу було б неповним без згадки про ще одного вуйка… Михайла – брата бабці Марії Стасів-Вовк, що пішов у Січові Стрільці 19-літнім юнаком і зник без вісті у 1918 році. Де похований і що сталося з ним у тих лихих часах – невідомо.
Хто його знає, може і він був під Крутами? Питання без відповіді. Про існування вуйка Михайла з роду Стасівих Ірочка довідалася від мами Лідії-Надії вже дорослою, будучи студенткою українського відділення університету імені Івана Франка.
Відвідини Стасівської родини у маєтку Великої Горожанки познайомили малу Ірочку з кімнатою у старій частині житла, де вмирала іі рідна бабця Марія Стасів. У кімнаті стояло старе дерев’яне ліжко, на стінах висіли великі образи: «Малий Ісус з Божою Матір’ю, що годує голубів» над ліжком, та «Ісусове розп’яття» між вікон, що виходили на двір. Коли вмирала бабця, вона казала мамі, що бачила в сні, наче стіна, на якій висіло «Розп’яття» обвалилася, а з вікон зазирала до хати Смерть у вигляді черепа (то була велика голівка червоного маку, найбільша з тих, що росли на ґанку).
Ще одна істотна деталь – між переходами зі старої у нову хату, над одвірком висіла стара ікона «Громовідводниця з Немовлям-Спасом» в золотому облаченні. Обличчя Божі геть потемнілі… Ікона невеличка, проте дуже потужня. В часі їй було десь понад два століття. Мама випросила «Громовідводницю» у Стасівських родичів як оберіг для нашої сім’ї. Ця ікона – найдорожча реліквія нашого Вовчого роду. Нею благословляла мама Лідія доньку Ірину до шлюбу, довкола неї збирається наша сім’я у дні Різдва і Великодня, до неї молиться щовечора, лягаючи спати, молиться зранку, починаючи новий день.
«Громовідводниця» - це пам’ять про бабцю Марію Стасів-Вовк і всю гілку Стасівського роду. Її, вкупі з родом Вовчо-Михайлівським, поіменно згадує вже немолода Ірина закінчуючи прожитий день, наче з одного фентезійного фільму, коли представник космічної цивілізації піднявся на Заповітну Гору Старійшин, аби перечислити свій родовід до п’ятого коліна. Ірина знає, що пам’ять – найцінніший скарб, яким вона володіє. А в пам’яті живуть невмирущі імена і постаті, і житимуть, допоки не згасне життєдайне Світло довкола неї.

вересень,2020 р.