Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –

Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…
(Зі збірки "Туга за Єдинорогом". - Львів, 2018).

Грудень. Незабаром Новорічні та Різдвяні свята – улюблені в нашій сім’ї. Вечір і ніч на святого Миколая – апофеоз батьківських турбот про своїх малолітніх (і не зовсім!) дітей. Я вже багато років поспіль уособлюю цю легендарну особу, що кладе подарунки під подушки – бо маю доню Устоньку, яка вже студенка-магістрантка. У сімейних сховках кільканадцять мистецьких конвертів з трепетними дитячими посланнями, розмальованими на урочистий лад – листи «до святого Миколая» . А в них стільки дитячої фантазії і тепла, а мрії цілком зрозумілі для «Миколая», що завітав зі своїм чудодійним міхом з подарунками до дитини з творчої сім’ї – бажані іграшки, книги, дитячі енциклопедії, вертепні костюми з усіма театральними атрибутами, касети і диски з улюбленими фільмами та мультиками і, звичайно ж, солодкі пакунки та мандаринки… Устина дуже довго «вірила» у святого Миколая, навіть коли підросла. Згодом до щорічних святомиколаївських подарунків додалися її власні, куплені за студентські стипендії теплі шапки з помпонами, шалики та рукавички, а ще неодмінно «зимові» горнятка з оленями, Санта Клаусом, ангеликами, Козою тощо. Хата, в чеканні Різдва та Нового Року, була наповнена ароматом ялинки і кави. Ялинка, ця улюблениця дітвори, була в нашій хаті особливо обожнювана донею, бо щоразу прикрашалася на інший манер її замислуватими ручними витинанками та тематичними іграшками. Отож, приємна зимова метушня огортала усіх членів нашої сім’ї – і людей, і кота Сивульку, багатолітнього мешканця хатки на Поліграфічній,15, а останній рік перед від'їздом і його маленьку подругу - кицю Ласочку.

Одне Різдво та Новий 2013 Рік був несподівано потьмарений – в ніч з 17 на 18 грудня 2012 року відійшла мама Лідія-Надія. Якраз в ніч на 25 грудня – Католицький Святвечір (і словянський теж!) – були девятини, а 25 січня Нового 2013 року сороковини… Увесь цикл Різдвяних свят відтоді сприймається мною з подвійним смислом, як і Великдень – радість і печаль, відчуття єднання в Родом – живим і тим, що уже Там, на Небесах. В такі хвилини і миті пропливають у свідомості картинки буття, роки відмотують, як у кіноплівці, хроніку днів давно минулих, з обличчями рідних, давно затертими невблаганним плином Часу в різдвяних санях, запряжених дванадцятьма оленями з тенькаючими дзвіночками.
П’ючи терпкий, ледь хмільний глінтвейн, під співи українського «Щедрика», згадую усіх своїх за столом у втраченій по смерті діда Вовка хаті на Шпитальній – а там і дід Михайло з бабцею Марією Сивулькою, і вуйко Зенко з тетою Лесею, і я з мамою Лідою. Святкова ідилія. Мить щастя, що летить…
Один спогад – так, нізвідки, з небуття, з пережитих сильних вражень. Ми з мамою на зимовому Чорному морі в санаторії Одеси.
Мама і маленька Ірочка, в оточенні гурту знайомих хоче сфотографуватися на великій крижині, що найближча до побережжя. Ми стаємо на крижину разом з двома чоловіками, а хтось з берега фотографує. Хвиля відпливу відносить крижину на кілька метрів від берега. Тоді чоловіки розділяються: один відповідає за мене, другий – за маму. Ми скачемо з крижини на крижину в дві групи, борючись з дужим зимовим вітром та хвилями, що протидіють нам, ризикуючи життям – під нами МОРЕ… Я щоразу з острахом обертаюся назад, дивлячись чи мама за мною – мама ЗА МНОЮ. Все закінчується благополучно – ми на твердій поверхні.
Що відчуваю зараз при цьому спогаді – пришвидшене серцебиття і усвідомлення: Ангел-охоронець завжди поруч, в найнесподіваніших обертах і ситуаціях, АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ…
Це не лише внутрішня віра, це – відчуття присутності духовного світу, що нас оточує. Ми не просто живем, у нашому житті є потреба подолання духовних вершів, до яких нам суджено наближатися у короткому земному бутті – цей ланцюг духовного поступу не перерветься ніколи…

"АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ"
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.

Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…

Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.

З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.

Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.

І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…

Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
(З двотомника "Сонцетони":Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом, 2016)

21 грудня 2020 року, Львів

*Ім’я –«Рен» - в Єгипті одна з іпостасей Душі; ім'я, яке пам'ятають по смерті.