Ця осінь, що стелиться тишею подвір'ям глибоким і голосним,
Тримає в руці свитки з віршами позаторішніми.
Тобі не дається любов, і це дається в знаки ще з весни,
Хоча на самоті відчуваєш себе краще, ніж з усіма колишніми.

Відчувай осінь у своїх долонях холодних, неначе скло.
Тепле повітря, що вистрибує з вікна твоєї кімнати,
Запалить вогонь і зможе знищити будь-яке зло.
Щастя теж у твоїх руках, не припиняй писати.

У кожному рядку про осінь твій натомлений горокракс,
Тобі так важко змирятись з усім, що навалилося.
Кожна твоя любов варта усіх безцінних прикрас.
Усе трапляється саме так, як би того не хотілося.

11.11.20

Тут ростуть абрикосові дерева і пахне дощем.
Тепер це місто асоціюється з віршами.
Скільки ще ми переживемо, щоб побороти цей щем,
Звідки ця дика впевненість, що нам не погіршає?

Стільки вогнів у повітрі, і всі вони нам на руку.
Обійми, теплі слова, сльози, лінії та міста -
Ми такі щасливі з тобою, що не потрібні звуки.
І після цього, надіюсь, нас не поглине пустота.

І чого ти чекаєш від цього місяця?
Кажеш, що попередні були не дуже,
Скільки тобі пригод пора принесе ця.
Люби її як матір, називай її друже.

Забудь усі вірші про неї написані,
Пиши свої на скільки вистачить слів.
Нехай ними вітри будуть заколисані
І ніколи хай не розлякують наших снів.

тобі стільки трапляється на шляху, але сніг
сипле і сипле в долоні, за комір, на твоє чоло,
падає повз вогонь. ніхто тебе тут не вберіг
вогнище палає і здається немає кінця, так замело.

входити в новий рік, наче створювати себе знову,
маєш усі шанси бути інакшим, бути собою, бути,
скільки б спроб тобі не давали, неначе змова
зміниться все, відкриватимуться нові маршрути.

падає сніг, бачиш, все ще на голову нам падає сніг,
він як послідовне бажання нестримності життєвого руху
падає сніг, все ще падає сніг, ти собі в куточку приліг
ховаєшся від турбот, думаєш, на них не вистачить духу
гру'17

осінні пальта, шапки, замкнені фіртки і балкони.
жовте листя на підвіконнях з попередніх листопадів
ти сповідуєш спогади, як закони, розгортаєш війни.
з шумом всередині, любов'ю ззовні чекаєш снігопадів.

все нове - старе, забуте, пробачене, згадане.
любові не стане на всіх, ти про це пам'ятай.
твоє все життя просочене свіжими ранами
що хотілося б кинути все та давай: "ЗЛІТАЙ!"

та куди полетиш тут, усе наскрізь просочене
нафтою, що прилипає згустками до твоїх крил
все навколо нас таке страшне і поморочене
ти не готовий до змін, та і не вистачає вітрил

осінь густа та непевна туманами плете мереживо
навколо всіх твоїх ран обводить нові питання
скільки тобі дано часу на те, щоб спалити пожежами
всі ці біди, вогонь мабуть знищить таки вагання.

звуки водонапірних башт та дощу нестримного,
тиша лісосмуг, порожніх колій і зоряного неба.
все це змушує прокидатись на сході сонця нетлінного
і стає тобі як перша за важливістю потреба.

що змушує тебе знову і знову купувати квитки,
чим ти керуєшся, коли вибираєш третій вагон,
нащо тобі усі ці дороги й навіщо нитки
між пунктами ти розрізаєш, нащо розвозиш бурбон.

усе це нам так потрібно, щоб протидіяти злості.
стільки трапляється, що половини не згадаєш на ранок.
дорога дає тобі неймовірно шалений простір
і яскраву можливість будь-де зустрічати світанок.

26'07'17

стільки маємо часу, що вистачить на нас всіх
вистачить для занять неземних і людських
навіщо ще раз відвідувати ті міста,
що говорили тобі, що живеш ти тут неспроста

і ці міста постійно перемелюють в жорнах час
скільки доль і скільки радості, суму чи навіть образ
ти не помітиш тут болю абсолютно ніде
кожен синець, хоч й вріжеться в пам'ять, обов'язково зійде

кожен з нас здатен спалювати міста
покидати це місце, не дораховуючи до ста
треба лиш пам'ятати, хто допомагав усі ці роки
скільки всього було зроблено і кому завдяки.

а твій власний світ - то краплина із океанів
і холодні моря тобі зменшують біль, звужуючи судини
я не знаю, як виживати серед ранкових туманів
і що робити, коли опускаєшся на найбільші глибини

але завжди я пам'ятатиму смуток і горе, причинене ненароком,
усі зайві слова, вимовлені комусь (розумію тепер, що дарма),
це так завжди стається, ніхто з нас не народжується пророком
а той хто хотів би, його напевно чекає пітьма.

ти не здатен знати своє життя наперед, щоб потім іти по плану
хоча ти й записуєш всі свої справи у планер і робиш щось
та, здається, це все вірогідно просто вводить тебе в оману,
коли справдилося задумане, то воно випадково зійшлось.

життя стає таким, що хапає твої нерви за горло
звивається, як гадюка востаннє цієї осені
тримається за останню краплю та й тримається гордо
насправді так вона позбувається облич набурмосених

щодень вартує того аби казати тобі добраніч
щовечора я існую, щоб загасити твій неспокій
щоночі ми боремося проти демонів пліч о пліч
чекаю ранок: знаю скільки від спальні до кухні кроків

кухня - таки найтепліша місцина в твоїй квартирі
особливо враховуючи що я тут не перший раз
здається тут вивітрюються усі думки нещирі
і ти починаєш відрікатися від усіх образ

ти не хочеш чинити жорстокий опір усьому світу
насправді ти повинен чинити опір самому собі
а світ і не вартий того, щоб весь час молитися літу
і ось тоді розумієш, що люди навколо - сліпі.

насправді ми вже не вийдемо за межі цієї кухні
ми тут дивимось в очі, любимо, куримо, ми тут - живі
комусь може здатися, неначе з тобою ми - всемогутні
та якось виявилось, що ми - вигадки в чиїйсь голові.
21/02/2016

Тепла втомленість очей, ніг та серця від великого міста
Я досі продовжую її відчувати у своїх находжених п'ятах
Стільки вражень, що можна було з них наплести би намиста
Все, що траплялось, було таким незвичним, наче дика м'ята

Стільки слів було сказано, стільки побачено, стільки цілунків,
Що тобі можна тепер ще сказати, моє далеке кохане місто?
що б не робилося в твоєму чи моєму світі, усіх малюнків
Не перемалювати, аби спекти усі торти, не вистачить тіста

А зараз я лежу в плацкарті, а здається - наче то метро,
Котре має якісь підземні/підводні невидимі невідомі станції
І добиратись треба туди, як в звичайному, не хвилину дві,
А декілька годин, і доїду на місце призначення лише вранці

Тут і там шумлять люди, цей вагон - наче метонімія подолу
Всі спішать кудись, хоч насправді від них не залежить нічого
і знічев'я, випивши чаю, падаєш на оксамитове місце своє бокове нижнє
лишається чекати, коли хтось з нас своє місцерозташування змінить на ближнє

2017