Якщо можна написати 1 вірш, можна про це ж саме написати і 2-й.
Про те ж саме тими самими словами (майже). Від цього виникає посилення.
Можна писати про те саме далі. Якщо один вірш це - випадок, 2 - вже замір, 3 - навмисне, 4 - тенденція, 5 - манера, 6 - стиль, більше - хвороба.
1.1. Більше двох - уже цикл (3-5 віршів?). Це вже дослідження теми.
Розширення та поширення. Як-от "Демон" Осьмачки, скажімо. Отже треба думати циклами.
1.2. Більше за цикл - напрямок, манера, стиль і повне спрямування народної літератури на певний час.
1.3. З точки змісту це є - дослідження й розгортання образу.
Найкраще це викладено в Епштейна "Природа, мир тайник вселенной..."
Безкоштовний повний текст:
https://imwerden.de/pdf/epshtejn_priroda_mir_tajnik_vselennoj_1990_text.pdf
Це прочитати, як на мене, is a must. Так само, як "Строфіка" Качуровського.
2. Треба спиратися на українське. Тексти пов"язані з культурою (яка б вона не була).
Мають бути натяки на "Енеїду" Котляревського, на ТГШ, на неокласиків, на будь-кого,
щоби виникла основа. Виводити власні тексти не з реальності, а від попередніх текстів.
2.1. Тому писати треба не від дикого почуття, а від
«Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.»
Або ж:
«Осатаніла вража баба
І крикнула, як на живіт»
Або Зеров:
« Та мудрий цар не дав лишитись нам
І силоміць нас повернув отчизні —
В науку іншим людям і вікам. «
2.2. Писати не про життя, а про вже написане. Отож на додачу далі.
2.3. Початково була "котляревщина", за нею "шевченківщина". Маса людей, не здатних ні до чого. Так буде й далі. Цього треба й бажати. Багаторічне копирсання в стилі. Щоби наслідували тебе. Або про це треба ще подумати.
3. Текст спирається на попередній текст (або культурне явище). Це не вірш про життя, але вірш про (чужий, або свій) вірш. Наприклад: кіно "Орфей" Жана Кокто (1950 рік). Кіно про кохання, смерть, кохання, містику, фантастику, що завгодно. Кіно про поета.
Спираючись на це, можна написати ціле життя.
Так само, як Ліна Костенко мимоволі та побічно вклалася у вірші Кнехта (Гессе. "Гра в Бісер").
3.1. Спиратися можна й варто на екзотику. Ірландський Mabinogion. Або "Біла богиня" Грейвса. Абощо-тощо. Сільвія Плат. Серпське любавне песніштво. Татарські тексти... Не має ріжниці.
3.2. Звісно, варто взятися за (досить) рідкісні джерела. Ніхто не використав досі "Доктора Гальванеску". Ніхто не взяв "Велику рідню", хоча й мені це виявляється неможливим, але... Або ж, хоча би "Почесний легіон", хто б його не написав. Моніка, сексуальна тітка радянських часів... просто проситься у вірші. У ліжку з Романом Шамраєм.
4. Збудувати на головному - "Енеїда".
"Комічних" слів в "Енеїді" - мізерна частка процента, як я виявив, розібравши текст скриптом, хоча загальне враження, що це суцільний балаган та екзотична лексика.
Якщо не читати, а шукати рядки чи звороти, які можна вирвати, вкрасти, вжити, цитувати і теде, - випливає просто алмазна висока класика. Або елементи до того придатні.
Якщо зняти стильове зниження.
Ну, наприклад,
"І душі смутку предались" (Ч.5)
"Огонь розкладений горів" (Ч.3)
"І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить" (Ч.5)
"До кого, як, про що, за ким..." (Ч.3)
4.1. Можна - як бажано - брати структури. Виникає деякий архаїзм - або у словоформах, або в граматиці.
4.2. Ніхто, здається, не брав за прийом і засіб (маю на увазі великими циклами і стильовими послідовними пасмами) найпомітніші шматки "Енеїди".
Як-от:
"Один єсть Турнус ворог меус,
Сам, ерго, дебет воювать;
Велять так фата, ут Енеус... і т.д."
Або ж, звісно:
"Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить... і т.д." (Ч.4)
4.2.1. Ніхто не брав - а жаль. Таке яскраве. Перший приклад - дуже простий: вмонтувати іноземні слова та вирази. Не латинкою, щоби не стирчало чужорідним. Латинкою - буде просто гонорування своєю "ерудицією", що вшиво та вбиває враження.
4.2.2. Брати можна будь-які пендехо мови. Навіть суахілі: "полє-полє" значить "потроху, помалу". Поле-поле. Турецька - бо козаки з ними стільки воювали, Туреччина варта введення. Я спробував тільки раз, правда - щось типу "О милий друже-аркадаш! Биз ми багато пережили... і т.д." Англійська - бо ми живемо в англомовному переважно світі.
4.2.3. Брати найперше варто фрази, досить відомі в масах.
Процитую себе, шо ж:
"Пора блаженства проминула,
прийшла - замішань і тривог.
Я йду від вас туди, де небу
дерева роблять хендехох." (Маючи на увазі, що гілки простягнені вгору до неба. Хто не знає цю німецьку фразу, підніміть руку. Мені подобається така "штучка". Поезія, можна сказати, - це виробництво цікавних мовних "штучок". Поряд з іншим.)

Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, рибки в акваріумах; а далі, нарешті, такі-сякі звірі, голуби, гуси та нутрії - та, нарешті, коти й собаки…
Давно-давно звідти ми вже купили ящірки-тритони. В результаті, акваріум, де вони попередньо вільно плавали, поступово позаростав водоростями настільки, вщерть запакувавшися травою, що на той час, коли виникла гадка почистити, ящірки розчинилися в гущині та просто зникли в нікуди. Вони ніби розплавились і пішли в ніщо, не лишивши сліду. Такий-то дивний випадок. Нікого не знайшлося в масі вичерпаної підводної трави. Та, втім, велика справа ящірки. То ніби черв’яки з лапками.
«Пташиний базар», утім, завжди відчувався небезпечним джерелом спокуси.
Так, саме, раз ми з матір’ю піддались і раптово придбали песика.
І в нас з’явився Пушок.
Не можу сказати, якої породи.
Після нього в нас була Пальма, пінчер. Все життя своє до смерти. Свавільне й цілком осібне створіння з власними пристрастями та механічними – здавалося – потягами. Як жерстяна іграшка на пружинках, поки її назавжди не прип’яли на прив’язь. У старости вона була невидна, непомітна, забута й байдужа. Десь батько її поховав-закопав, що теж ключове питання – про законні місця та способи поховати звірятко в ріжних часах і державах…
Пушок був зовсім інший і живий.
Він раптом і несподівано сам задружився зі мною та вперто бігав поряд. (Як із рівним? Бо ж ми обидва – щенята, з його погляду? Скільки мені тоді було? Три? Чотири? Не п’ять, напевно).
Ба я не звик, що хтось іще зі мною є. На той час, як я пригадую, я ще потерпав од переповторної та впертої батьківської обіцянки відправити мене в дитбудинок за непослухи – та все подальше значення не мало. Я був один, мене лишили в самоті. Я сам – і тільки сам це мусив побороти.
І раптом тут з’являється Пушок.
До мене він же по-дурному причепився. Цей злам набридав мені(?), чи він заважав(?) присутністю, вимагав уваги(?), нищив самоту(?) – і звідси(?)
виникали спроби “відштовхнути” – налякати (не виходило), чи відбити.
Рапз якось я посадив Пушка у кошика та вкинув у суху канаву, що була серед нашого городу, аби лишитися насамодин.
Після чого він захворів.
Я був упевнений, що після, а то значить ВНАСЛІДКУ цього вкидання в канаву. Я мовчки терпів і мовчав наскільки змога, впевнений, що саме я призвів Пушка до тяжкої хвороби, та нестерпно мучився виною деякий час, поки нарешті зізнався матері про страшний злочин,
Сльози-соплі, звісно. (Мабуть, мені було не старше 4-х?).
Вони щось робили, намагалися врятувати щеня, десь – пам’ятаю туманно – якась-то наче переказана сцена, як у хірургічній палаті. З нього пішли глисти, ніби, так багато, що задушили його, та Пушок помер.
По тому батько поклав його в картонну коробку та закопав на городі під найстаршою морелею межи покручених коренів. В тому кутку росла така трава: дрібні жовті квіточки, жовто-помаранчевий ядучий сік стікає, якщо зірвати стебло – як це називається, блін, уже не пригадаю).
Я бачив і знав ДЕ то стало.
Я поклав там цеглину за надгробок і відвідував (певно, мені було не більше 4-х).
Я тужив за Пушком, якого погубив.
Одного разу я побачив, що земля провалилася – та видно дірку. Я розкрив її, розтягнув потрухлий картон і зирнув усередину – й виразно добачив дрібне зогниле тільце мертвого Пушка, в якому густо кипіла біла трупна черва. Я закрив і прикопав його, але побачене вже не відбачиш.
Звідси можна, за бажання, пояснити в мені все подальше - від чотирьох до кінця років.
І страх, і ставлення, й “ідеї” – увесь подальший розумовий мотлох.
Звідси, можливо, для мене – і ви певно зрозумієте – НАЙЖАХЛИВІШИЙ твір укр. літератури – “Жучок”, оповідання Підмогильного (мда, яке вже вдале прізвище…).
Тут можна висловитися про те, як і чому, на прикладі, насправді йде “критична оцінка” твору, абощо… Це нічого не міняє.
Коли мені заманеться щось сказати про вами написане, пам’ятайте.
Пушок.

Як уже десь тут було сказано, на все свій час і своє врем'я.
Час розставляти ноги і врем'я стискати коліна, час подавати заяву в ЗАГС і врем'я на позов до суду, час одягати джинси і врем'я знімати труси, час висякатися і врем'я витирати рукавом носа, час заходити у тромвай і врем'я платити штраф, час бухнути і врем'я здавати пляшки, час давати по пиці і врем'я отримувати бланж, час їсти цукерки і врем'я вставляти зуби.
Чому з'явився цей відгук? - виникає слушне питання, що має, між тим, просту відповідь.
Бо врем'я тому настало.
Стиль це людина, людина звучить гордо, гордість смертний гріх, а горбатого могила править.
Писати треба просто, за вийнятками тих випадків, коли краще писати складно. Слова вживати короткі й зрозумілі, крім тих, коли доречні довгі й науковидні. Образи добирати меткі та влучні, крім тих випадків коли ліпи абищо. Лінії розвитку треба дотримуватись неухильно, крім тих випадків коли радше так-сяк-абияк.
Пишучи тра добре дбати. Чим клясичний твір відріжняється од усякої халяви? Тим, що наприкінці дає крилатий вислів, коротку і влучну характеристику, яка відсумовує, по-перше, світогляд автора, покоління та суспільної свідомости кількох поспільних епох, по-друге свідчить співбесіднику про обізнаність мовця, придатна служити заключним акордом до балачок на інтелектуальні теми, лишаючи при тому вражіння приємного туману в голові, та по можливости сприяє травленню.
Пишучи тра зважати, що мозок складається на 1 відсоток із сірої речовини, та на 99 - із жовтої. Сірою писар думає, жовта ж відповідальна за все інше. І добре, що людина використовує тільки 5% мозку, бо інакше мирне співіснування було б неможливе.
Кожна порядна книжка має починатися якими-небудь святими словами. Як-от, наприклад: У початку сотворив Бог небо і землю. Або ж: У почині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Привид ходить по Європі. Нєлєпо лі бяшет, братіє. Можна так: На початку треба зазначити про який предмет трактує ця книжка й до якої науки належить. Чи твоя, наприклад, книжка - порядна?
Книжка має містити глибокі прозріння людської натури та трактувати про події небуденні, дивовижні та актуальні водночас. У ній мусять бути виведені особи, наділені високими морально-етичними якостями, що мають слугувати еталоном святости грішникам, каменем підпори праведникам, напученням для дітвори, зразком для підлітків, порадою людям середнього віку та розрадою - похилого. От, наприклад, твоя книжка - про кого?
Кожна значна книжка має витирати білі плями. Витирати плями бажано прокладаючи консеквентні стежки до решти культурних племен. Нота бене: є інші племена, крім тих, що допіру сюсяли в колисці братніх народів-сестер. Прокладання стежок відбувається засвоєнням клясичніх творів, як-от "Альфа-Ромео і Джульєтта", "Сажотрус і Попелюшка", журнал "Джигун", "Артюр Рембо-2", "Капричос" Поганіні і "Роман про чортяче бздо"; знакомитих текстів, придатних до цитування, як-от "Дойче зольдатен, Дойче офіцірен! На хаус, на хаус, Ніхт капітулірен!", "Ой, як буйно квітне черемшина, Я без тебе, як пробита шина...", "Ой, лихо, не Петро, В нього пика, як відро...", "Блакитне - то любов, а жовте - то журба...", та видатних персон - д-р Бенджамін Будьспок, генерал Ів. Франко, Максим - матрос Магнітний Залізняк, цар Вухогорлогіс, співачка Сара Сенбернар; Атос, Портос, Араміс і сестриця Констанція, тощо.
Засвоювати гідні північноазіатські тексти та реалії недоцільно, через відсутність таких. "Я б радше був у Філядельфії", каже про них В.С.Філдс.
Письменник не мусить шкутитьгати за епохою. Він має передкувати, заздалегідь склавши власний план "Барбариска" - так би мовити, працювати з випердженням. Приклад вірного передкування - романи "Хилороб" (Вадим Совко) та "Пригоди доктора Гальванеску". Пишучи тра, втім, зважати: література, як химерна молодиця, вимагає великої роботи над собою. Єдина порада молодим літераторам: залізь і куй, поки гаряча. Тільки тоді є шанц, що вона запросить вас на білий гопак.
Кадри вирішують все, як казав відомий кінорежисер. Це треба розуміти так, що суб'єктивна творчість є тільки "шліфування" народної творчости. Як той казав: "Телеграфний стовп - це добре відредагована ялинка". Аби твір ваш не лишився, як глас Діогена, волаючого з бочки; ви мусіте не лише вживати слова стограматично правильно, а винищувати слова-покручі. Недаремно нашу мову називають пташиною. Прислухайтесь-но : жджид, жджіхад, бжджоли, жджужджелиця, жджлоб, жджджигун... Вона дійсно співучіша за італійську. Пильнуйте та не забувайте: на кожну Марту Богачевську-Хом'як знайдеться своя Магдалена Вишневецька-Пацюк!
Най, як поставити двокрапку, слівце заохочення. Ти, гунцвот доста мудрий, пишеш? Аво жи зачне хтос допитуват, не бій си, ніч ти си не стане, - жи се Божий палець!