Темрява

Я не знаю, як тут опинився. Не знаю, скільки часу тут перебуваю: інколи здається, що минула вже вічність, а інколи — що лише декілька хвилин. Тут нікого немає, хоча, можливо, це я просто нікого не зустрічав. Лише довгі коридори… Широкі зали… І багато дверей — у кожному коридорі та залі. Вони тягнуться до безкінечності… Спочатку я просто йшов, не відчиняючи їх. Не знаю, чи це був страх, чи просто мене не цікавило, що за ними, лише хотілося простувати вперед довжелезними коридорами.
Та виходу не було видно, лише місяць заглядав усередину через високі вікна, які теж чергувались одне за одним. Завжди був лише місяць, і виникало таке відчуття, що він кудись мене веде, та шлях був нескінченний.
Якось я спробував відчинити одні із численних дверей, моя рука тремтіла, втім, я схопив ручку і повернув її — нічого складного. Я ще постояв деякий час, думаючи, чи варто їх відчиняти, бо треба було йти вперед, і чи варто відволікатись на те, що там за ними. Все ж я наважився, однак побачити, що в кімнаті за ними, не міг, бо треба було пройти крізь темряву. Я зайшов… Й одразу після того, розчинившись у темряві, я вийшов із сусідніх дверей, у яких вхід також перегороджувала темрява. Я не міг зрозуміти, навіщо всі ці двері, якщо вони однаково ведуть назад у коридор. Насмілившись, я спробував зайти ще в декілька дверей, можливо, у десяток, а може, і в сотню, та знову й знову опинявся в коридорі, розуміючи, що лише згаяв час.
Я починав себе ненавидіти: можливо, я б уже дійшов до виходу, а так я й надалі залишався в коридорі. Згодом я облишив це і просто йшов уперед, не відволікаючись, та коридору не було кінця, і з кожним кроком дедалі більше розпалювалася цікавість, а в голові звучали німі запитання: «А якщо це не ті двері?», «А якщо саме ось за цими дверима вихід?..» Ненависть до себе замість того, щоб розвіюватись, зростала дедалі більше — тепер уже через те, що я йшов повз усі двері й не відчиняв їх…
Але й відчиняти їх я теж не бачив сенсу — знову втратити час і опинитись назад у коридорі… Час, якого, здається, тут і так немає, чи, можливо, його так багато, що я не можу осягнути…
Я далі йшов, світло місяця яскраво розливалося залами, осяюючи шлях уперед, та виходу навіть не було видно. Я зупинився, просто стояв на місці, і тут я усвідомив, що до цього навіть жодного разу не зупинявся, постійно йшов уперед… Я визирнув у високе вікно і поглянув на місяць — ми довго дивилися один на одного.
Аж раптом я помітив, що світло від нього падає на двері неподалік від мене. Я підійшов до дверей і потягнувся до ручки. У голові знову зазвучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це знову двері, які заведуть у нікуди?..»
Я відчинив двері, але замість темряви, яку я бачив раніше в інших дверях, тут я побачив світло…

Світло

Переді мною сяяло яскраве світло. Я пройшов крізь нього й опинився в кімнаті. Світлом була залита вся кімната, і мені здавалося, що воно ніжно торкається моєї шкіри. У голові звучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це те, що я так довго шукав, блукаючи по цьому замку?..»
Сяйво не було хаотичним, воно мало джерело: посередині кімнати воно здавалося набагато яскравішим. Я довго все розглядав і милувався й уперше відчув час: здавалось, у мене його дуже мало…
Я насолоджувався кожною секундою, проведеною в кімнаті, ловлячи кожен момент.
Я вирішив наблизитись до епіцентру світла. Кожен крок я робив обережно, бо боявся, що, якщо я надто наближусь, воно або згасне, або обпече мене.
Раптом світло в центрі теж почало пересуватись — воно прямувало до мене.
Я далі йшов йому назустріч, секунди здавалися вічністю, водночас дуже швидко збігаючи.
Увесь шлях, який я пройшов до цього, втратив сенс, як і ненависть до себе. Все тонуло в минулому.
Єдине, що мало сенс, — світло переді мною і саме цей момент.
Ми наблизились одне до одного. Тепер воно сяяло ще яскравіше і не обпікало, тільки ніжно зігрівало.
Я промовив:
— Хто ти, Світло?
— Я думала, це ти — Світло!

Новела «Зоряний замок. Темрява — Світло»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.03.20

Глава 1. Понеділок.
…Я прокинувся від голосу стюардеси. До посадки залишались лічені хвилини. У навушниках звучала аудіокнига Джеймса Гедлі Чейза «Мертві не кусаються».
А я мимохіть згадував, як давно тут був. Насправді в Сент-Луїсі я так ніколи й не зупинявся, тому думав про Джефферсон-сіті, куди, власне, і прямував.
Чесно кажучи, я не мав жодного бажання сюди повертатись, проте в друга вийшла перша книжка, і він запросив мене на презентацію. Такого я пропустити не міг, та й давно вже не бачились як-не-як: майже чотири роки минуло від нашої останньої зустрічі, хоча весь цей час ми були на зв’язку.
Та в душі я ще хотів тут побувати, побачити річку Міссурі й Ал…
Літак приземлився.
Я повільно вийшов. Погода була дощова. Марк і його 928 «Порш» 77-року вже мене очікували. У світі все мінялось. У Марка все мінялось. Проте машина його не мінялась: вона виглядала, як і чотири роки тому, навіть здавалось, що стала кращою.
Ми обійнялись і швидко сіли в машину. Настрій у мене покращав: усе-таки побачити давнього друга було приємно, і на душі стало якось тепліше.

— Як долетів?
— Не знаю, весь політ проспав, — відповів я.
— Ну, як завжди, — посміхнувся Марк.
— Що, може, заскочимо в забігайлівку, перш ніж їхати в Джефферсон-сіті?..
— А давай!

Ми вирушили в дорогу, розмовляючи про різне…

— Ну от, давай тут! — махнув рукою Марк.

Марк припаркувався, і ми пішли в кафе. Перекусивши, вирушили знов у дорогу. Їхати нам залишалось ще близько двох годин.
Ми обговорювали його книжку. Хоч вона тільки-но пішла в друк, я вже її разів зо два прочитав, допомагаючи Марку в редагуванні. Це був трилер, і він був чудовий.
Проте мене турбувала одна думка, і що ближче ми під’їжджали до Джефферсон-сіті, то більше вона мене пригнічувала. Про Ал…
— У четвер.
— Що? — виходячи з трансу, перепитав я.
— У четвер презентація, кажу, тож у нас ще три дні. Що робитимемо?
— Ти ж казав, що в середу.
— Та байдуже. Ти ж у п’ятницю летиш. До речі, коли рейс? Я тебе підвезу.
— Дев’ятнадцята тридцять. О, я тобі сувенір привіз, — згадав я, копирсаючись в рюкзаку. — Дивись.
— О Боже… Ти запам’ятав! — Марк з’їхав на узбіччя й зупинив машину від радості.
Це була вишиванка. Марк і тут міг її купити, але хотів, щоб я особисто йому привіз, ручної роботи.
— Чекай, я швидко приміряю.
— Ти що? Тут? Може, доїдемо спочатку?
Марк надягнув її й споглядав себе хвилину у вікнах машини.
— Ну що, мені пасує? — запитав він, усміхаючись.
— Аякже. Їдьмо вже!.. Бо ж до вечора не доїдемо.
Марк перевдягнувся, і ми попрямували далі.
До кінця поїздки з його обличчя не сходила радісна усмішка.
— Джефферсон-сіті! — гордо промовив Марк.
Ми їхали. Я милувався містом… Воно було прекрасне.
— Ти питав про плани. Гайнімо завтра на річку Міссурі, на шашлики…
— Я веган, — мовив Марк.
— Кому ти це кажеш? Ти веган лише тоді, коли з тобою твоя дівчина. До речі, як у неї справи? Познайомиш нас?
— Та чудово! На презентації хіба. Вона зараз у Канзас-сіті у від’їзді, приїде на презентацію…
…
— Хотів спитати про Ал…
— Що? — перепитав Марк, перемикаючи треки в магнітолі.
— Що будемо сьогодні робити, кажу?..
— Кулі ганяти!.. — посміхнувся Марк.
— Що?
— Боулінг, потім більярд, пива вип’ємо.
Так і провели решту дня.
Повернулись у дім Марка. І я заснув…

Глава 2. Вівторок.
Першу половину дня ми провели, граючи на РS.
— Ну все! Час збиратись на річку, — бадьоро сказав я.
— Рано ще, — відрізав Марк.
— Не рано. Я не хочу до ночі там сидіти…
— Окей…
Годину ми збирались.
Вирушили в дорогу. Я далі милувався містом і думав про Ал…
Марк розумів, що мене пригнічувало, але першим зачіпати цю тему не хотів.
Прибули…
Говорили про різне. Їли шашлики. Споглядали чарівні краєвиди річки.
— Ти був у Аліси? — запитав раптово я.
— Так. Я.. в неї був декілька разів за останні роки.
— Шкода, що… все так закінчилось.
— Ти хотів би її провідати? — запитав Марк.
— Я… Я не знаю… Я не знаю, де вона похована… Ти покажеш мені?
— Так, звичайно. Хочеш сьогодні піти?
— Ні, давай за… Давай у п’ятницю зранку.
Ми з ним за чотири роки так і майже не говорили про неї. Лише один раз, коли він сповістив про її смерть. А так більше цю тему й не зачіпали.
…
— Доїдаємо шашлики й будемо повертатися, вже смеркає, — тихо мовив я.
Ми повернулись. Я заснув…

Глава 3. Середа.
— Обійми мене! Скажи, коли ти повернешся. Я люблю тебе!.. — сон закінчився.
…
— Вставай уже! У нас сьогодні великі плани, — крикнув Марк.
— Які… Які ще плани?.. — прокидаючись, сонно пробурмотів я.
— Побачиш!
Це був човен. Ми весь день плавали по Міссурі.
Був чудовий день, і я навіть забув про сон, про Алісу.
Ми повернулись пізно ввечері.
— Дякую тобі. Ти організував класний день, а я так і не сказав, що дуже радий тебе бачити…
— Я тебе теж, друже!.. Завтра я їду зранку в Канзас, заберу дівчину, тож зустрінемось уже на презентації. Ось адреса… Ти там завтра не сумуй без мене, — усміхнувся Марк.
Він дістав блокнот, щось написав, вирвав аркуш і дав мені, побажав гарної ночі й пішов.
Я теж пішов у свою кімнату. Заснув.

Глава 4. Четвер.
— Я люблю тебе! Ти чуєш? Не залишай мене. Хочеш, я поїду з тобою?!
Вона міцно обійняла й поцілувала мене.
— Я… не можу все так залишити, Алісо. Я пове… — сон закінчився.

Я прокинувся нажаханий і спітнілий. Потім холодний душ.
Вирішив погуляти містом. Декілька годин навмання блукав вуличками, час від часу заходив у кафе випити кави й перепочити. До обіду повернувся й решту дня провів у будинку, граючи у PS.
Увечері зібрався й пішов на презентацію.
— Скоро будемо розпочинати.
Мене зустрів Марк.
— Знайомся, кохана. Це мій друг, про якого я тобі розпові…
— Рада познайомитись нарешті! — обірвала вона.
— Також приємно, — відповів я.
— Ну все, сідайте! Починаємо, — розхвильовано мовив Марк.
Наступну годину мені було нудно, тому що я все це вже чув. Однак демонстрував усіма силами, що мені неабияк цікаво…
Фух… закінчилось. Ми сіли втрьох у машину і поїхали до Марка додому.
Приїхали. Я пішов у свою кімнату й заснув…

Глава 5. П’ятниця.
…Карусель крутилась…
— Поцілуй мене! Я не зможу жити без тебе, ти моє все!
— Алісо, досить! Я сказав, що повернусь.
— Ти так кажеш. Коли? Коли ти повернешся? Через місяць? Півроку?.. Рік… — сумно мовила вона.
— Ми будемо на зв’язку. Люди так живуть. Ми зможемо розмовляти щодня. Все буде… добре! — я її обійняв і поцілував… Сон закінчився.

Я прокинувся знову мокрим від холодного поту. Душ.
Марк уже снідав. Ми перекинулись декількома словами про вчорашню презентацію. Він не змовкав і ділився враженнями, а я снідав і думав про сон…
— Ну що, коли їдемо до Аліси? Чи ти не…
— Давай за півгодини, — відказав я.

Ми зібрались і поїхали. Всю дорогу мовчали. Прийшли на кладовище. Марк через кілька хвилин залишив мене і сказав, що чекатиме в машині.

Я стояв. І не знав, що сказати…
…Нас познайомив Марк, ще коли я востаннє приїздив до нього гостювати. Більше двох місяців ми були разом. А потім… я полетів. Минуло півроку, і вона померла…
— Я кохаю тебе, Алісо! Прощавай! Сподіваюсь, ти зараз у Дивокраї. Ти любила цю казку, — єдине, що зміг сказати крізь сльози.
Я поклав на могилу червону троянду.
Ще раз поглянувши на могилу, розвернувся й повільно пішов до машини.
Дорогою назад ми мовчали.
Повернувшись додому, я зібрав речі, і ми поїхали в Сент-Луїс, в аеропорт. Я думав про Джефферсон-сіті, про те, чи побуваю тут іще колись, про Ал…
Ми приїхали…
— Бувай, друже! Сумуватиму за тобою. До зустрічі!
— Я теж, — замислено мовив я.
Ми обійнялись на прощання. Я сів на літак…
Літак злетів. Я заснув…

…Задзвенів будильник. Аліса прокинулась, з очей покотились сльози. Їй снився він і те, що вона знову померла. Вона вже й сама не знала, чи жива, чи мертва. Ці сни… її вбивали. Й очікування… Вона чекала на нього…

Новела «Джефферсон-сіті»
© Володимир Верста
Дата написання: 01.05.19

— …Добраніч, Алісо!
— Мамо, але ти обіцяла розказати мені казочку! Ну будь ласка.
— Звісно, я пам’ятаю. Тоді зручно лягай, заплющуй очі й уважно слухай. Сьогодні я розповім незвичайну історію…
— Про чарівну фею і Попелюшку?..
— Ні, не зовсім. Слухай!..

«Казка про принца в масці»

Багато років тому у великому королівстві… Ну…

<…>

Багато років тому жив принц. І було в принца велике і гарне королівство, засіяне квітами й високими деревами на березі моря. Це королівство він цінував, як своє життя.
Але було в нього дещо більше за королівство й палац. Точніше дехто. Це була його принцеса. Вона…
— А яка вона була?
— Дай згадати! Ну… вона була неземної вроди, мала шовкове волосся…
— Мамо, а я теж принцеса?..
— Поки що ні, але коли виростеш, то обов’язково нею станеш!
Вона дуже любила принца і королівство…
Принц закохався в неї, тільки-но побачив, і довгий час домагався її руки. Завоювавши її серце, він одружився з нею, і жили вони довго і…
— І що, це все?..
— Ще ні, Алісо, слухай далі…
Але принц мав одну таємницю: це була його маска, яку він постійно носив і ніколи не знімав. Якось у минулому він прокинувся, поглянув у дзеркало і побачив її у віддзеркаленні. З вигляду він нічим не відрізнявся від інших людей. Принц не знав, звідки маска з’явилась і чому, але боявся її зняти — не тому, що побачить сам, а тому, що побачать оточуючі. Він здогадувався, що ховається за нею, а може, і знав напевно…
— І хто ж під нею ховався?
— Слухай далі…
Принц дуже любив свою принцесу і хотів, щоб вона побачила його справжнього, того, хто був за маскою. Він не один день наважувався, щоб їй відкритися, і от одного разу запросив її в трояндовий сад на краю скелі біля моря і… зірвав із себе маску.
Вона вжахнулася, побачивши в його обличчі невимовну печаль, смуток і… смерть. Її очі наповнились сльозами, вона почала відходити подалі від нього із жалем на обличчі, що поступово змінювався на жах… Навкруги всі троянди із червоних вмить обернулись на чорні й одразу ж зів’яли…
Усвідомивши, що накоїв, принц, не озираючись, утік, покинув королівство під покровом ночі, картаючи себе за свій вчинок.
Довгі блукання виснажили принца. Одного дня він вирішив подивитись на себе в дзеркало, щоби збожеволіти і все забути…
— І? І що він там побачив?.. Що?..
Тільки-но він глянув у дзеркало, як воно тріснуло і розсипалось на тисячі уламків, не витримавши віддзеркалення.
— А потім? Що було потім?..
Потім… він дістав свою маску, надягнув її і знову став красивим принцом.
Він зустрів іншу принцесу, і жили вони довго й щасливо. Але більше зняти маску він не наважився…
— А що було з першою принцесою?
Гм… Хтозна… Дехто каже, що від побаченого вона перетворилась на кам’яну статую і навічно залишилась у тім саду. Інші ж стверджують, що вона все забула, зустріла іншого принца, і жили вони довго й щасливо.
Кінець.
— Усе закінчилось добре.
— Усе завжди закінчується добре, Алісо.
Хоча я сама не певна, як усе закінчилось…
— Ну все, час спати, заплющуй очі! А завтра я розповім тобі казочку про Алісу у Дивокраї.

<…>

Двері дитячої зачинились. З кухні доходив тихий сердитий голос…
— Знову ти їй цю маячню розповідала?
— Яку маячню?
— Про великі замки, дерева і квіти… Ми туди не повернемось, і не варто їй давати пусті надії. Ще не вистачало, щоб вона, як і її божевільна мати, зірвалась зі скелі в море.
— Ти ж її кохав. Навіщо ти так кажеш?..
— Кохав? Хтозна. Це було багато років тому. Я нічого не відчуваю і не… пам’ятаю.
— Я їй про тебе розпові…
— Я чув. Ти ж знаєш, що все було не так, зовсім не так…

Новела «Казка про принца в масці»
© Володимир Верста
Дата написання: 02.05.19

Багато є віршів, пісень, книжок, фільмів про шлях до зірок, але насправді там самотньо, і якщо навіть туди доберешся, то побачиш зранені та покалічені душі, які майже мертві, які нічого не відчувають і їм нічого вже не потрібно, вони просто кружляють... І коли озирнешся, то побачиш, що ти такий самий – самотній посеред вічно сяйних зір… Холодних і дуже яскравих, але які не можуть зігріти й подарувати хоча б трішечки тепла. Більшість думає, що вони гарячі, якщо так яскраво виблискують, споглядаючи їх, оцінюють, наче коштовні діаманти та бажають їх дістати, роблять їх метою усього життя… Захоплюються ними майже всі люди на світі, напевне, кожен, хто дивився вночі на небо, хотів хоча б на секунду потримати цю зірку, яка так вабить кожну ніч перед сном, це бажання не пропадає і в останні секунди життя, я думаю… Але люди бояться злетіти… Та що там говорити, більшість навіть не може простягнути руку в небо до них! (А ви виходили вночі на вулицю й намагалися рукою дістати зорі?..) Лиш одиниці починають політ, вони кидають погляд на зорі й прямують до них ні нащо не відволікаючись, комусь це вдається легко, ті, хто дуже швидко злітають, зазвичай за рік чи два просто сліпнуть від сяйва зір і падають вниз розбиваючись. Дехто летить усе життя й, опинившись там, бачить ці зорі та розуміє, що це не те, що він хотів, і самовільно падає розбиваючись, також не отримавши задоволення від них. Трапляються такі, хто злітає в парі, долетівши, вони можуть розділити цю вічну самотність і одне одним закриватися від сліпучих променів, аби не осліпнути, але зорі спокушають, і навіть вони падають, промінявши одне одного на виблискування зір.
Так що, невже це все омана? І кожен політ приречений на крах?
Хтозна… Але летіти завжди треба… Інакше навіщо це все?..
…Дехто, захопившись красою невимовних зір, починає свій політ, але не прямує зразу до них увись, а кружляє над широкими лісами й лугами, злітає у високі гори над річками та океанами, які розливаються по усій земній кулі…
Об’єднавшись із вітром, здіймається між хмар (здається, вже ось-ось, долетівши до зір, варто лише простягнути руку, й будеш там), миттєво міняє курс до Місяця, а потім до Сонця, торкнувшись легко промінців, стрімко летить у квітучі сади поміж столітніми дубами й лугами пахучих квітів. Пролітає над дощовими містами, зловивши кожен колір веселки… І з часом забуває про зорі, лиш пам’ятає, що вони були тим, заради чого він починав політ. Їх сяйво, як і раніше, зачаровує свідомість, але не манить уже, достатньо того, що можна просто лежати на трояндовому полі, спостерігати за їхніми мерехтіннями й падіннями…

Новела «Крізь терни – до зір»
© Володимир Верста
Дата написання: 20.08.18

Хтось думає що його треба шукати, інші вважають, що воно саме приходить…

…Я ж прокинувся цього ранку о п’ятій чи то від безсоння, що мучило останні кілька тижнів, можливо, зміна часових поясів. Хтозна…
Знаючи, що подальші спроби заснути обвінчаються крахом, я вирішив сходити на море. Швидко поснідав, узяв гітару й блокнот у надії, що все-таки зможу щось нашкрябати. Зачинив номер і вирушив на берег, він був зовсім неподалік. Віяв теплий ранковий вітерець, а в повітрі висів запах моря і квітів, повз які я проходив, відчувалася легкість.
Ось і море!.. Вмостившись зручно на пісок, я деякий час споглядав, як танцюють хвилі, і бриньчав щось мимоволі на гітарі…
Взявши блокнот, я почав думати, щоб таке написати…
Кохання?.. Кохання, яке змогло воскресити на кілька місяців, а потім…
(Хоча ні! Не кохання! Закоханість? Не знаю… Але я не відчував цього почуття дуже давно, воно здавалось… справжнім?..)
…А потім отруйним стилетом засісти глибоко в серці й ржавіючи повільно вбивати. І кожна спроба щось написати – це спроба дістати ось цей кинджал, але проблема в тому, що його неможливо витягти й наступні лише намагання утворюють ще більшу рану… І кров, що стікає у вигляді чорних емоцій…
Та й кому?... Навряд чи адресату це потрібно…
Інші теми здавались… банальними?..
Писати бажання не було.
Відкинувши блокнот, я приліг на пісок і дивився на синє і безкрає небо, слухаючи шелест листя дерев і хлюпотіння припливів, намагаючись ні про що не думати…
Раптово спалахнуло небо, неначе змінився день на ніч, тоді все знову повернулося назад, але з неба спускалося щось довершене, яке сліпило і навіювало страх, та водночас манило до себе.
Я не міг нічого зрозуміти, рука сама тягнулася туди, та дістати ніяк не виходило. Уже ось впіймав, але ні, знову воно далеко, а потім уже майже торкається пальців. І так постійно… А потім враз усе зникло…
І тут я розплющив очі. Виявилося, що я просто задрімав.
Але те, що я побачив здавалося таким реальним!..
І тут у голові на мить пробігла думка – я взяв блокнот і почав писати…

…Його називають по-різному… Що ж це було?..
Хтозна… Хтось його шукає, а хтось його чекає…

Новела «Натхнення»
© Володимир Верста
Дата написання: 21.07.18

Він завжди приходить без запрошення і попередження (Не думаю, що його хтось би й запросив, і навряд чи можливо приготуватися до його візиту або якось уникнути).
...Власне в цю дощову і доволі спекотну літню ніч він завітав і до мене, хоча зізнаюся, у своїх снах останні дні часто бачив його тінь і важкі кроки… І зараз, сидячи за письмовим столом опівночі, я чув ці ж самі тяженні кроки, які відбивалися по сходах… Я слухав, як він тупотить і, здавалося, промайнула вічність, поки він піднімався.
…І ось він у кімнаті відчиняє повільно двері. Перше, на що я звернув увагу – це його взуття, все вкрите брудом, який стікав плавно, розтікаючись по підлозі…
Ступивши кілька кроків до мене, він опустився в крісло, а мій погляд так і був прикутий до його черевиків і слідів, що залишилися на шляху сюди.
Мовчання… Він дивився мені в очі, а я тримав погляд на грязі, що всмоктувалася між щілинами паркету. Я не міг сказати ані слова і поворухнутись…
…Діставши сигару, неспішно запалив її. Уже через мить, видихнувши дим мені в обличчя, дихати стало неприємно... Густий і їдкий дим поступово розносився повсюди, його образ втрачався між клубків курива. Дихати ставало все важче і важче, а очі пекли…
І тут, піднявши руку, вказівним пальцем він показав на стіну, яка знаходилася позаду мене. Можливо, це був міраж від кіптю, але там я бачив картини минулого злети, падіння, перемоги й поразки. Його вказівка зациклена на тій частині, де знаходилися лише падіння і поразки, і як я не хотів дивитися туди, погляд відвести було неможливо…
Секунда мовчання… Здавалося, пройшли дні, а то й тижні.
Він почав кашляти глухо й дуже грубо, неначе задихався, і тут промовив:
– Тобі це потрібно? – його голос звучав холодно.
Ще кілька хвилин мовчання і погляду віч-на-віч.
Він піднявся і неспішно покинув кімнату…
Стіни стали жовті від диму, що залишила сигарета, ніби він викурив їх тисячі, а запах ставав ще важчим і гидотнішим. Підлога втягнула в себе весь бруд і, здавалося, починала вже гнити. Хотілося вибігти під дощ і просто все це змити з себе, тільки не залишатись тут, але, як і раніше, поворухнутися було неможливо…
Я не думав який сенс його візиту і хто це (хоча десь усередині знав, що його ім’я – Сумнів). Єдине, про що я міг думати, – це стіна, на яку він мені вказав і ці три слова…

Новела «Сумнів»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.07.18