Він завжди приходить без запрошення і попередження (Не думаю, що його хтось би й запросив, і навряд чи можливо приготуватися до його візиту або якось уникнути).
...Власне в цю дощову і доволі спекотну літню ніч він завітав і до мене, хоча зізнаюся, у своїх снах останні дні часто бачив його тінь і важкі кроки… І зараз, сидячи за письмовим столом опівночі, я чув ці ж самі тяженні кроки, які відбивалися по сходах… Я слухав, як він тупотить і, здавалося, промайнула вічність, поки він піднімався.
…І ось він у кімнаті відчиняє повільно двері. Перше, на що я звернув увагу – це його взуття, все вкрите брудом, який стікав плавно, розтікаючись по підлозі…
Ступивши кілька кроків до мене, він опустився в крісло, а мій погляд так і був прикутий до його черевиків і слідів, що залишилися на шляху сюди.
Мовчання… Він дивився мені в очі, а я тримав погляд на грязі, що всмоктувалася між щілинами паркету. Я не міг сказати ані слова і поворухнутись…
…Діставши сигару, неспішно запалив її. Уже через мить, видихнувши дим мені в обличчя, дихати стало неприємно... Густий і їдкий дим поступово розносився повсюди, його образ втрачався між клубків курива. Дихати ставало все важче і важче, а очі пекли…
І тут, піднявши руку, вказівним пальцем він показав на стіну, яка знаходилася позаду мене. Можливо, це був міраж від кіптю, але там я бачив картини минулого злети, падіння, перемоги й поразки. Його вказівка зациклена на тій частині, де знаходилися лише падіння і поразки, і як я не хотів дивитися туди, погляд відвести було неможливо…
Секунда мовчання… Здавалося, пройшли дні, а то й тижні.
Він почав кашляти глухо й дуже грубо, неначе задихався, і тут промовив:
– Тобі це потрібно? – його голос звучав холодно.
Ще кілька хвилин мовчання і погляду віч-на-віч.
Він піднявся і неспішно покинув кімнату…
Стіни стали жовті від диму, що залишила сигарета, ніби він викурив їх тисячі, а запах ставав ще важчим і гидотнішим. Підлога втягнула в себе весь бруд і, здавалося, починала вже гнити. Хотілося вибігти під дощ і просто все це змити з себе, тільки не залишатись тут, але, як і раніше, поворухнутися було неможливо…
Я не думав який сенс його візиту і хто це (хоча десь усередині знав, що його ім’я – Сумнів). Єдине, про що я міг думати, – це стіна, на яку він мені вказав і ці три слова…

Новела «Сумнів»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.07.18

З книги «Наношок».