Говорили: забудеться, вляжеться, кане на дно
Говорили: відмучиться, стерпиться і всеодно
Стане раптом до того, що звалося чимсь близьким
І ти будеш ким схочеш, а головне - будь з ким.

Говорили розв'яжуться вузликі на зап'ястях
І закована в цинк вільно видихне грудна клітка
Говорили: полегшає, зміниться на найкраще
Та ймовірно берехали, бо знати могли про те звідки?

Чи у них що боліло розривно, неначе бомба?
Чи у них кулаки забивались безсило до крові?
Чи у спогад втягало їх, ніби у катакомби
І крутило повтором з дня в день та знову і знову.

Говорили: печаль зникне швидко, мов хмари в небі
І ти навіть не знайдешся, що, як спитають, сказати
Про усе те найгірше. Ти крикнула: "Стоп!Не треба!"
Досить коментування. Я ХОЧУ усе згадати!"

Не для болю у грудях, розривного, мов снаряди,
Не для слізних потоків, пролитих тихенько в подушку
Щоб ЖИЛИ ті, що втратив, їх наука. Згадати заради
Їх важливого значення. І не шепчіть зле на вушко!

28.07.2018

Чому ж так холодно без тебе?
Зіниці звернені до неба

Між хмар шукаю щось знайоме...
В історії не крапка - кома.

Чому так порожньо без нас,
Усюди бачу твій анфас

Постійно вибачень прошу
У тих, на кого нуль часу.

Чому тебе не відпускаю
У невідоме... по той бік...до Раю...

За снів хапаюся нитки
Прошу лишися... Ти куди?!

Нема у кого запитати...
Між нами змонтували грати,

Між нам простори, світи
І я не знаю де в них ти

Навіщо слід давати назви
Тому, що сталося між нами?
Аби роздратувати язви,
Що вже не зникнуть із кінцями?
Аби розбурхувати хвилі
Думками, ніби ураганом
І серце в стомленому тілі
Передінфарктним мучить станом?
Аби стогнати істерично,
Чи просто у безсилім гніві?
Так, склалось, бачиш, історично,
Що ми обоє так вразливі.
Для нас розходитись цинічно
Раціонально чи спокійно
Не є можливим, бо хронічно
Ми люди істинно стихійні.
Ми емоційні, блискавичні,
Актори – «Оскари» нам в руки –
Для нас банальність спосіб звичний
Ми любимо духовні муки.
Коли деруть на шмаття драми,
Коли сарказм зриває дах
Коли горить усе між нами
І вітром зносить його прах.
Давай залишимо без назви
Те, що відносилось до нас
Щоб дихання не мучить спазмом
Коли згадаю твій анфас…

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Останнє то побачення -
Не проситься пробачення
І не ридають голосно,
Неначе у кіно.
Слова на пам'ять завчені
І їх кричати навчені,
Але нестерпно холодно
І майже все одно.

Чашки не полетять в друзки
І не прив'яжуть мотузки,
В долоню втиснуться ключі
І повний розворот.
Підуть у натовпі чутки,
Що не кричали матюки
І не тридзвонили вночі,
Щоб не відкрити рот.

Вони стояли пліч-о-пліч
Й не розуміли в чому річ:
Куди подівся дикий струм,
Що грів їх мегаполіс?
Вона стискала телефон.
У нього в серці марафон.
Навколо них кав'ярні шум.
Між них - Північний полюс...

2.12.2017

Дзвони мiських вокзалів,
Швидше б стрибнуть у потяг-
Спритно скидала одяг
З тим, кого геть не знала...

Нерви гризуть - акули,
Тіло - твердий манекен.
В скупченні різних імен
Нащо його почула?

В очі сльоза, як мило.
Ні, не очистить - спече.
Знаючи, що він втече,
Нащо у суть впустила?

Небо - колір опала
Замилувалася б ти,
Тільки в душі чорти:
"Нащо його кохала?"

2016

Сміятися
На зло усім стихіям.
Вертатися
Крізь сніг і суховії.

Прощатися
Та так, щоб повернутись.
Пишатися
І докорів не чути.

Читатися
Між авторських стрічок.
Змагатися,
Мов сіроманець-вовк.

Лишатися,
Та тільки назавжди.
Боятися
Не в мить, коли є ти...

березень 2016

Дотерпіти.
Домовчать.
Доповзти.
Щоб дах мій не зірвало під час зливи.
Потерта.
Трохи вовча,
Та на "ти".
З тобою, перелесник чорнобривий.
Домріяти.
Догаять.
Доспівать
Свої мотиви, нагнані весною,
Засміяна.
З вулканом.
Та під стать
Тобі, ніким не визнаний герою.
Не дотерпіла,
Крикнула,
Сповзла
На збиті і без того вже коліна
Ні тіла,
Ані стимула -
Зола
І до небес опівночі моління...

2017

Вокзал: мости і колії,
Заповнений вагон.
У стані меланхолії
Думки- оксиморон.

Душа тремтить на протязі,
Дорога шле привіт,
А я сиджу у потязі
І їду в інший світ.

Навколо особистості
Міняюся щодня,
А я в своїй іскристості
Із дня у день одна.

То холодом, то спекою,
То проливним дощем,
Вуста кричать Сенекою -
Повторення. Рефрен.

10.03.2015

Не судилось стати в небі птахом -
Крила волочились по землі -
Не навчилась грати в долі шахи,
В спогадів блукаючи імлі.

Мов сліпець, навпомацки кохала,
Заглядала щиро в небеса,
Наробила помилок чимало,
Бо у ямах злітна полоса.

З долею, дикарка, не мирилась,
Їй сміялась просто у лице,
Серце невгамовно й владно билось-
Завелося Генієм-Творцем...

Перетерпиш ти іще чимало,
Бо Людина- не просте звання.
Пам'ятай, що як би ти не впала,
Підіймуть. І матимеш знання.

2015

Вмикають дощі свою позапланову критику,
несуть корективи в асфальти з суцвіттям дірок
і постаті слідують тому незримому виклику,
неначе то крик зодіаку в будові зірок.

Мов часточки пазлів, складаються у картинки,
ті постаті, змиті під колір небесної сталі,
кладуть почуття у абстрактні душі торбинки
й ховають усе за міцним ціпенінням емалі.

І навіть дощу не пробитись крізь ту оборону,
вона не підвладна ніяким наземним законам,
єдиний дзвінок по мобільному телефону
й для тебе розкрив її навстіж за вищим велінням.

17.09.2015

На полотнах душі відбивається зоряна вишивка,
Вечір з присмаком чаю зливається з класики фоном
Що в музичному ритмі вмикає чудного критика
І в дарунок підносить жаданого спокою гроно.

На окраїні слуху надривно гуде електричка
І скрипить по-старечи її металеве лоно,
Це у неї давно відпрацьована звичка,
Заготована дань шубно-шарфовому сезону.

Я ж завмерла на сходах реальності та фантазій,
Ще піднятись на рівень і зникну в заплетах мрій
Так! Я буду щаслива та вільна у творчім екстазі
І нарешті з тобою, натхненнику щирий мій.

5.01.2016

А що їм, скажи, до неї?
То леді нічних блукань,
Душею їй служать алеї,
А кров'ю - потік нарікань.

Вона полюбляє вітер,
Що хрипло шепоче рими,
Сторінку думок на пюпітр
Вкладає і марить ними.

Він грається з її шарфом,
Вдихає п'янкий парфум,
Прикинувшись давнім графом,
Пускає по нервах струм.

Вона йому вірить свято,
Скидає на нитку бісер
Їх зустрічей і затято
Шепоче: "Кохаю вітер..."

Хтось вказує: "Божевільна!"
Обходить її старанно.
Вона ж - не по віку сильна -
Відчула смак болю. Рано.

Й коли відвернулись люди,
Святим обвелися кругом,
Обмерзли до них її груди
І вітер став кращим другом...

27.01.2017

Щастя найкраще-народжене в тиші.
Те,що частинами складене в пазл,
власний сценарій по сценам розпише,
пустить в глибини свої метастази.

Квітами зійде із зерен терпіння,
пензлем фантазій змалює світ
твій і його та - за зліва велінням -
раптом достигне солодкий плід

Вашого «завтра» і після, напевно,
ти не загадуй – впивайся тут.
Зараз. Сьогодні. Запекло та ревно
разом долайте життєвий маршрут.

18.03.2017

У нас не любов, а сталева, стабільна статистика:
У тижнях, годинах і дотиках тільки числа,
За звичай реал, та місцями мінлива містика
І геть не солодка - солона, а часом кисла.

У нас не стосунки - тиради, "Ти - винен" і титри,
По кожній розмові рефреном реве реквієм.
Ти гумку візьми і з життя мене свого витри,
Словами пройдися по спині, немов києм.

Бо наше майбутнє не путнє чи й зовсім відсутнє -
Розвести гуаш, нанести татуаж на стаж,
Який не змінить, бо то досвід - прокляття могутнє,
Відрізок життя з правом впливу на весь метраж.

30.03.2016

Поки кращі книжки ще лежать на полиці,
А найкращі пісні іще пишуть на диск
І ще поки поети важать ручку в правиці,
А спортсмени-призери ще міряють тиск.

Поки сонце не встало, не прокинулись квіти
І порядки наводить не схопились вітри
Ми з тобою підем на край світу, мов діти,
Поєднавшись навушником з mp3.

І нехай пошукають щасливих поети,
Щоби скласти про них кілька стриманих од
І нехай починають художники терти
Свої помилки в начерках і складають в акорд

Музиканти пісні про двох щастям повитих,
Що колись на світанку край світу знайшли.
Нам до них нема діла, тих славою впитих.
Для кохання не знайдеться похвали.

2015

І наче сенсори в порядку -
Під 100% мають норму,
Та як уразить, ще й в десятку
Чиясь критична мовна форма

Одразу сліпнемо миттєво
І глухота вражає слух
Та хоч стара уже ця тема,
А нерви знову зводить рух.

Кричати звикнули до хрипу
Або мовчать до німоти,
Емаль стискаючи до скрипу
Аби лиш досягти мети,

Яка суб'єктна, ефемерна,
Яка смішна для інших лиць,
Насправді ница і мізерна -
З розряду істинних дурниць...

Гордині та нерозуміння
Усе ж приємна висота,
Та тільки іх страшне коріння -
Духовна сліпо-глухота.

А ти мовчиш, неначе оніміла,
Лиш дивишся з-під ледь відкритих вій,
Коли в моїй душі кривавий бій,
Коли її дере незрима сила.

Коли я б'юсь об стіни, наче птах,
Коли в очах благання допомоги.
Ти мовчки сходиш в затінок з дороги,
Сховавши недовіру у очах.

Немов це фільм нудного режисера,
Який тебе примусили дивитись
І ти вже ладна сонно розчинись
У власнім світі, як нічна химера.

Мені ж здавалось - люди не чужі,
Не раз сміялись і журились поруч,
Але, коли затис знесилля обруч,
Твоя душа наставила ножі.

І та печаль, що клацала зубами,
Зажерливо з'їдаючи всю силу,
Мене вкусила гірше, просто з тилу
Тим, що насправді прірва поміж нами.

Скільки може сказати... мовчання?
В кольорах міцно стулених губ,
Де сховалася складочка рання.
Непомітна. У правий кут.

І щілинки очей туманних,
Скільки вмовчують таємниць,
Чи та стрімкість рухів спонтанних,
Ледь придушена силоміць?

Скільки може сказати мовчання!
Значно більш за мільйони слів,
В ньому сховані протистояння.
Тільки б ти прочитати зумів.

Я втомилась труїти твоїх тарганів
Хай танцюють свій степ і шепочуть брехню
Вже ні сліз, ані сміху і закрив рота гнів
Не викрешуєш ти, як раніше, вогню.

Так, у мене не мало нестерпних вад
У душі та й у тілі. Чого лукавить?
Я для тебе отрута, чужорідна, нітрат -
Таргани всьому справно оцінки ставлять.

Ти мене ігноруєш і близька до аборту
Із життя хочеш викинуть, як не було
Я ж бо дивна, я ж є зовсім іншого сорту,
А можливо й бур'ян - не потрібне зело.

Я втомилась труїти твоїх тарганів
І життю заважати минати калюжі
Досить диких емоцій, дивних поглядів, слів
Я від нині холодна до тебе, байдужа.

Отак би й котитися пляшкою між колесами
міського авто і свистіти душею з пластмаси
або беззмістовно застрягнуть між шпалами-рельсами
всією істотою раптом збіднілої маси.

Згадати ті губи, що спрагло впивались наповненням
і пальці застиглі на грудях над етикеткою,
згадати ту пісню, проспівану їй із вдоволенням
і знову ті губи із звичною сигареткою.

На святі з годину пробути у королевах,
допоки ще повна і маєш жагучий зміст,
допоки ти можеш із пульсом змагатись у венах,
а потім між шини, а потім у грудях свист…

Знаходим себе часом в цокоті тої пляшки,
чию рідину осушив хтось напівсвідомо
і кинув порожньою (спиною йдуть мурашки)
під шини сталевого виробу автопрому.

Я за тебе в тиші помолюся,
Ставши перед небом на коліна,
Бо в душі від совісті укуси,
Під вагою горя гнеться спина.

Помолюся в тиші зі сльозами
(Ти мені пробач маленьку слабкість),
Нутрощі, розхристані вітрами,
Це уже хронічна моя якість.

Помолюся, дай мені можливість,
Душу заблукалу заспокою,
Показавши всю твою важливість,
А інакше- слідом за тобою...

Мрії теж вкриває сивина,
Голос хрипне й часом чути скрип,
Їх лякає серця глибина -
Там не світить жоден смолоскип.

Мрії теж вмиваються сльозами,
Коли двері замкнуті на вічність,
Як морозять скептики думками:
"І яка ж у мріях цих практичність?"

Мріям теж всміхається самотність -
Часто в гостях п'є із ними чай,
Іноді вселяє безтурботність,
Та у суть стріляє зазвичай.

Мрії досить часто помирають,
Так і не здійсняючись, на дні.
Та є й ті, що старості не знають
І дарують щастя молоді.

Увійди в мою душу, не стукай, навіщо прелюдії?
Просто змусь розчинитись в собі, мов снодійну таблетку,
Вип'єм трохи вина й попрошу: "Дайте музику в студію!"
І в шаленому танго ввімкну божевільну кокетку.

Ти сьогодні ж став мій, довіряючи власним інстинктам,
Необачно і сліпо. Не варто, повір, було,
Надзвичайно у ліжку двом пристрасним половинкам,
Та я вранці розтану, наостанок торкнувши чоло.

Не шукай, не пиши, не кричи мені в спину:"Стерво!"
Не топи у спиртному спогади ті про нас -
Із любов'ю я втратила намертво зв'язані нерви
Й, на відміну від тебе, мене не лікує час...

19.11.2014

Мереживо буднів сплелось у цупкий гобелен,
Я ним затулю себе від за вікном непогоди
І стану, подібно шукаючим істини дзен,
Дивитись в глибини своєї людської природи.
Дощі розкладу на мільйони дрібних краплин,
У натовпі танець побачу листочка з берези,
Дорогу, якою іду, до найтонших щілин
Розгляну й сама усвідомлю усі генези.
Я душу свою розчиню у горінні свічі,
У хлюпоті озера, виблискові роси,
А більше за все - у теплі на твоєму плечі
І буду мовчати про все це, тож слів не проси.
Лиш поруч сиди й відчувай так, неначе востаннє.
Ці миті, повір, нам забути уже не вдасться,
Бо тільки тоді - в мить серцевого завмирання-
Нарешті відчуєш хто ти і в чому ж щастя.

Ти знаєш, осінні істерики вже в печінках,
Тужливо, як пес, заглядають в скелети вікон
І хочеться швидше втопити себе у гарячих склянка,
Із чаєм з кафе в інтер'єрі з легеньким шиком.

Стираючи пучки об склянок отих конденсат,
Сплітаючи коси із думки про найтепліше
І щоби при цьому ніякий сторонній нітрат
Не вбив філософію в стилі відомого Ніцше.

Ти знаєш, а холод не сочиться крізь пальто,
Хоч як би не мріяв про з різного боку надриви,
Проносяться повз перехожі та з громом авто,
Не маючи в дану секунду альтернативи.

Ти знаєш, вже вкотре пишу ексцентричні рядки,
Збираю реальність і фентезі в пам'яті скрипти,
І світле волосся скрутивши у завитки,
Шукаю змістовні й по справжньому дійсні молитви.

Відправлю тобі це, закинувши вітру в кишені -
Нехай віднесе телеграму місцевого значення.
Читай ті звістки кострубаті та трохи скажені
В хронічно скісних каліграфних думок позначеннях.

24.11.2016

Ніхто й ніколи не стає колишнім,
Бо у душі частинка протеже
Живе в куточку теплому й затишнім
І файлик- спогад в ньому береже.

Як не крути, а раптом пригадаю
(Хоч і не видасть навчене лице)
Чийсь вислів, а, можливо, й цілу зграю,
Що душу стисне пір'ям чи свинцем.

Ніхто й ніколи не стає колишнім.
Ми носимо усіх в глибинах душ
І, час від часу, за велінням вищим
Вони змивають з вій сльозами туш.

2017