А ти мовчиш, неначе оніміла,
Лиш дивишся з-під ледь відкритих вій,
Коли в моїй душі кривавий бій,
Коли її дере незрима сила.

Коли я б'юсь об стіни, наче птах,
Коли в очах благання допомоги.
Ти мовчки сходиш в затінок з дороги,
Сховавши недовіру у очах.

Немов це фільм нудного режисера,
Який тебе примусили дивитись
І ти вже ладна сонно розчинись
У власнім світі, як нічна химера.

Мені ж здавалось - люди не чужі,
Не раз сміялись і журились поруч,
Але, коли затис знесилля обруч,
Твоя душа наставила ножі.

І та печаль, що клацала зубами,
Зажерливо з'їдаючи всю силу,
Мене вкусила гірше, просто з тилу
Тим, що насправді прірва поміж нами.