Для багатьох українців ім'я автора асоціюється з перебуванням у російському полоні, в якому він провів фактично п'ять років. Далеко до тих подій Микола Андронович був знаним українцям націоналістом, опозиційним політиком, бо у владі він ніколи не знаходився, а також учасником війни у Придністров’ї на початку 90-х рр. ХХ століття. Взимку 2013-2014 років Микола Карпюк був одним із лідерів революційного руху на Майдані, разом із побратимами він утворив і дав поштовх розвитку “Правого сектору”, за що зрештою й опинився в ув’язненні...

17 березня 2014 року Миколу Карпюка з ще кількома активістами було затримано на межі російсько-українського кордону й заарештовано за сфабрикованою справою про участь у чеченіській кампанії на боці військ Джохара Дудаєва. Певний період часу про політв’язня не було нічого відомо, до нього було застосовано тортури, також чинився психологічний тиск. Тодішня українська влада не приймала активних реальних кроків по звільненню українських громадян з полону, тому надії на повернення навіть у близьких людей майже не було. Однак, коли розум перебирає усі можливі варіянти й засвічується сигнал error — саме тоді настає примат містицизму та віри у вищі сили, які здатні змінити хід подій.

Перебуваючи в ув’язненні, Микола Карпюк, вочевидь, мав чимало екзистенційних межових ситуацій, а також часу розміркувати над своєю Долею та тим, що варто понести у кращі світи в разі наглої смерти. Віра й молитва зробили неможливе — восени 2019 року Миколу Карпюка разом з іншими в'язнями було звільнено з полону. Перше, на що він звернув увагу, то це відчуття Свободи та тої життєдайної енергії, епіцентром якої і стала Україна протягом останнього десятиліття. Філософські міркування на цю тему Микола Карпюк виклав у брошурі “Початок нового еволюційного циклу” (2020).

У своїй праці автор активно апелює до стародавніх мітів, Святого Письма, а також розпрацьовує власну психологічну концепцію сприйняття мікро- та макрокосмосу, в якому водночас перебуває людська істота. Методологія, якою активно послуговується пан Карпюк, перебуває на межі теології, філософії, психології та (ба!) квантової фізики. На прикладі атома, дослідник зображує природу дуальності людини, де в постійній опозиції перебуває енергія та матерія. Чим більша частота коливань енергії людини, тим більший духовний розвиток вона має і навпаки. Бог за цією концепцією не є матеріальним божеством, кумиром, який потребує гігантських веж та пам'ятників, натомість Він постає в образі джерела світла та любові, яке насичує життям та добром усе живе на Землі. Твориться таке буття за допомогою слова, яке виводить з темряви на Світ Божий ту дійсність, яку ми маємо можливість споглядати.

Важливо розуміти, що опираючись на свобідну волю, згадка про яку міститься вже у Книзі Буття, люди є співтворцями всього, що відбувається в нашому житті не лише у фізичному, а й духовному сенсі. Як зазначає Микола Карпюк, “наші колективні думки, почуття здатні формувати відповідні енергоінформаційні поля (свого роду банки енергій), котрі ще називають — егрегори. Багато з них мають особливе значення для формування свідомості людини, її культури, світогляду, ведуть по життєвому шляху у нашому світі. Зокрема, дуже важливими є національні, церковні, релігійні егрегори”. Мова йде про те, що психологія кожної окремої людини формує національний менталітет на основі взаємозв’язаних кодів, програм та полів енергії, в яких перебувають елементи системи світобудови. Це “Єдине Поле Свідомості” зберігає всі відомі знання, здобутки, що робить їх єдиним національним надбанням. Пригадаймо “і мертвим, і живим, і ненародженим” Тараса Шевченка.

Микола Карпюк стверджує, що наш Всесвіт є тринадцятимірним. Зараз людство перебуває в четвертому вимірі, але наприкінці 2012 року розпочався новий еволюційний цикл, а саме перехід у п’ятивимірність. Автор не роз’яснює, чому саме в цей час відбуваються такі фундаментальні зміни, однак зазначає що свідомість людини має перекодуватися на той лад, де пануватиме безумовна любов та гармонія, а людина з homo sapiens має еволюціювати в homo spiritualis, породивши нові духовні практики відчуття навколишньої дійсності. Цікаво, чи має на увазі автор під “безумовною любов’ю” розуміння утворення нового типу надлюдини, бога в кожній окремій людській подобі, адже якщо “На початку було слово, а слово було у Бога”, то безумовна-безмовна любов а пріорі передбачає її побутування з моменту народження нових поколінь людей без участі у цьому Божого проведіння. Зрештою це відповідає тій загальноприйнятої ідеї добра та зла, що відображено у християнстві.

У цій праці чималу увагу зосереджено на перетіканні людської енергії з одного виміру в інший, які, своєю чергою, містять чимало світів. Автор говорить про те, що “після завершення втілення у нашому світі більшість людей переходять у котрийсь із світів п'ятого виміру”, тобто на рівень вищого духовного розвитку. Та чи можливий рух не лише вгору, а й униз? Можливість реінкарнації, що суголосна з практичним досвідом минулого людського життя на землі, гарно виписана в орієнтальній філософії, зокрема індуїзмі. Крім більшості світів, що перебувають у гармонії та любові, існують також дисгармонійні світи, де проживають злі духи, так звані демони. Межі таких світів доволі розмиті й чіткі водночас, саме тому свобідна воля відіграє тут ключове значення. Людська психіка має дуальну трирівневу структуру. Вона поділяється на свідоме (панування Еґо) та позасвідоме (надсвідоме та підсвідоме). Мікрокосмос людини є моделлю побудови Макрокосмосу, відтак Еґо, наділене волею вибору, самостійно визначає: спускатися йому в темінь гріха і тваринного існування, чи прагнути духовного просвітлення й пошуку Істини. Тим самим нерідко психіатричні розлади так схожі на одержимість демонами, адже людське Еґо, відірване від світла, від кермування власним життям, легко втрапляє в тенета хаосу і страху, а страх — це перший крок до сходження у прірву. Саме тому в античній мітології героями (з давньогрецької “напівбогами”) були ті, хто долали різні страхи й первісний страх темряви та йшли до світла. Згадаймо хоча б Прометея, якого можна ідентифікувати з класичним фройдистським розумінням “Я” у структурній моделі психіки, яке опинилося між Ідом та Супер-Еґо.

Головний меседж, який автор нам шле, - це те, що “часи патернілізму завершуються. Настає ера усвідомленої відповідальності”. Останні події не лише у світі, а й зокрема в Україні свідчать про те, що світоустрій змінюється. Настає доба тотальної любові, вільної праці та творчості, відмови від зла й негативу, який породжує різного роду катаклізми та біди. Людина повинна віднайти у собі гармонію, пізнати в собі Бога, а тоді спроєктувати це світло на навколишніх. Лише знання, яке зашифроване на різних рівнях, зокрема у Святому Письмі, фольклорі захистить нас і виведе на новий рівень думки й почуття, що, своєю чергою, відкриє людству ворота до Нового Життя.

“Філологічні нариси”, авторства професора Олександра Глотова, викликають неординарне сприйняття. З однієї сторони відчувається потужний інтелектуальний струмінь, покликаний змусити читача ввімкнути мізки, а з іншого — провокативна іронія над тим, що нині називається у фахових колах “гуманітаристика”. Автор зумисне плутає думку так, аби, на перший погляд, вона виглядала дещо примітивно, проте, як говорять у народі, читати ці меседжі потрібно між рядків.

Книга складається з двох частин: власне “філологічних нарисів” та мемуарів “I was born in the USSR”. Для повного з'ясування обставин і тих алюзій, які широко, мов капкани, розкидані в першій частині, варто насамперед розпочати з кінцівки, де акцентовано на важливих етапах становлення авторського “Я” письменника як у життєвому аспекті, так і на науково-літературному поприщі. У розділі “I was born in the USSR” Олександр Глотов на власному прикладі розмірковує над тим, як радянська політична пропаганда формувала не лише порядок денний Країни Рад, а й поетичну картину світу письменників, журналістів, які зростали на теренах СРСР. На перший погляд може здатися, що науковець деякою мірою ностальгує за літами своєї молодості, тією дійсністю, в якій плекався його творчий потенціал, але це лише на перший погляд. Вже із заголовку розуміємо, що пан професор був “контрреволюційним елементом” у структурі системи освіти того часу, його демократичний світогляд аж ніяк не збігався з партійною лінією, де викладач і студент — були лише гвинтиком і коліщатком на заводі, де штампувався новий тип покірної “людини-автомата” (Е. Фромм). Як зазначає пан Глотов, американська культура (свободолюбність), як символ “Заходу, що загниває”, лягла в основу його літературної творчости. Саме тому “he was born in USSR”.

У нарисі “За що я обожнюю літературознавців” Олександр Глотов зазначає: “Ні, перш ніж взяти до рук літературознавче письмо, я хочу знати, з ким я маю справу. Я вам не скажу за всю науку, але, принаймні, в науці про літературу джерело інформації має значення” (с. 104). Опираючись на цей постулат, ми дещо окреслили біографію автора, яка рясніє революційними ідеями та контраверсійними епізодами з життя, які, своєю чергою, вплинули на формування наукової методології про-читання літературного тексту. У книзі “Філологічні нариси” безумовно знаків питання більше, ніж окликів або принаймні жирних крапок, але автор і не задавався метою з'ясувати істину там, де науковці різних шкіл століттями ламали списи. Завдання: засвітити світло. Науковець фактично обертається навколо одвічних проблем гуманітаристики, зокрема, що було раніше: журналістика чи література; чи повинна література відігравати роль агітатора-пропагандиста; яким чином соціологія та психологія впливають на авторську свідомість тощо. Інтермедіальність соціокультурного підходу, який вже давно побутував в окцидентальній культурології, педагогіці, психології і так далі, сторінками праці професора Глотова здійснює експансію далі на терени класичних гуманітарних дисциплін. На його думку, “спроба звести воєдино систему естетичних й етичних цінностей, які традиційно розглядаються в науці про літературу, з комплексом життєвих цінностей, що є об’єктом дослідження психології та соціології, може виявитися достатньо продуктивною, якщо здійснювати це з розрахунком потенційної сумісності вихідних постулатів цих наук” (с. 40). Іншими словами, все те, що автор розміщує у своєму творі, фактично віддзеркалює його підсвідомі переживання й потреби, які зумовлені психологічною конституцією людини. Детальніше ця теза розвивається в нарисі “Література як додаток до кримінального кодексу”, де автор лейтмотивом визначає ідею злочину й на прикладі багатьох класичних праць європейської літератури підбиває підсумок: поганці та захват ними завше будуть у тренді, адже темна сторона душі є невід'ємним елементом психології кожної нормальної людини.

Є також підводні камені, яких дослідник не зумів уникнути, а саме, граючись з розумом, треба бути пильним, аби не втратити його чіткості і структурованості. Професор Глотов сам зазначає, що “професійне захворювання гуманітаріїв — неточність” (с. 12), а вже згодом пише, що в гуманітарних науках “відкрите одним дослідником не є догмою для іншого” (с. 99). А у вступному нарисі, де досліджує витоки журналістики як професії, взагалі пише оксюморонну річ: “здоровий глузд як опора будь-якої гуманітарної науки”... Будь-який філософ по-філософськи задасть запитання: “Що таке істина?”, а психолог-практик йому підтакне, мовляв, здорових людей у сучасному світі взагалі не існує, є лише градація психологічних розладів. Таким чином, філологічне дослідження пана Глотова опиняється на межі з філософським, але, зрештою, як не крути, саме філософія була у витоків гуманітарної думки, зокрема й літератури, тому то і слово, сказане автором, є таким діткливим і змістовним для читача.

Українська література, яка останніми десятиліттями все швидше позбувається соціал-реалістичних рис і наближається до європейського канону, починає набирати зрілих обрисів, створюючи матеріали не лише споживацькі, а й інтелектуально-філософські. Автори, які пишуть такі тексти, є самотніми вогниками, що жевріють десь далеко у степу, освітлюючи шлях читачеві. Колись, ще в юнацькі роки, до рук мені втрапила книга Марії Штельмах «P.S. Григорія Сковороди». Текст носив науково-популярний характер, однак настільки близьким мені тоді став світогляд українського просвітителя, його «дух і мисль», що довелося перелопатити гору белетристики, щоб внормувати все у своїй голові. Подібне відчуття мене відвідало під час читання «Гри в життя» Олега Рибалки, для якого тема свободи, дружби й добра також є індикаторами творчості.
Свій у видавничих колах, але дебютант на літературній ниві, автор спромігся написати справді якісний текст. Найкраще було те, що де-не-де я повертався і смакував ті сентенції, які, як часто буває в житті, лежать на поверхні, проте люди проходять повз так і не дізнавшись про банальні істини. Взагалі, мотив дороги є провідним у романі: молодий чарівник Іскра мандрує альтернативними світами, намагаючись стати Великим, здолавши в собі негативні людські якості, а заразом і все зло на планеті. Неозброєним оком видно біблійні мотиви (Триєдиний – злий чарівник; народ Долини, якому лише «років за двадцять-п’ятдесят, можливо, й відкриється дорога» до спасіння; свобода вибору, якою Бог нагороджує Іскру після здолання зла), та незважаючи на це, автор апелює й до наукових фактів, як-от чорні діри, великий вибух тощо. Філософська основа роману підкріплена алегоричною складовою. Яскравим моментом є розділ, де позбавлений пам’яті Іскра, звільняє власноруч зачаклованих людей – Людинововка, Людиноїжака та Людиногадюку, які колись бажали заподіяти зло навколишнім, за що їх і було покарано. Загалом, важливими є не тільки досвід, а й знання, пам’ять, те, що людина набуває протягом життя, а коли втрачає ці якості, то знову повертається на циклічну спіраль буття, починаючи свій шлях від початку.
Також роман-триптих Олега Рибалки насичений алюзіями на світову класику, наприклад, фрагмент про Климентія Страхотюка та його «ферму абсурду» відсилає нас до антиутопії Дж. Орвелла «Колгосп тварин», де всі люди сліпо гарують за абстрактну ідею, а потім виявляється, що їх пошили в дурні. Також цікавим є епізод, де старий чарівник та його учень на площі одного з типових міст долають Демона світла, банально його не лякаючись. Таку саму фабулу маємо і в казці чеського письменника Зденека Слабого «Три банани, або Петр на казковій горі», яка згодом стала частиною східноєвропейського фольклору.
Автор нашіптує на вухо читачеві ті думки, які неодноразово переслідують нас протягом життя, але в нас часто немає ані бажання, ані часу, щоб зупинитися й надати цим роздумам сенсу, тим самим зробивши правильні висновки. На перший погляд у романі доволі багато дійових осіб, але насправді протагоніст є лише один – це, власне, сам читач. Іскра, Ліза, Стан, дідок-вартовий, Триєдиний, Гора і Мора та інші – це лише наші іпостасі, які вряди-годи беруть у нашому житті кермо влади й матеріалізуються для навколишнього світу. По суті, роман «Гра в життя» є психологічним аналізом, під час якого ми занурюємося у свою підсвідомість, а тоді борючись зі страхами й бажаннями, торуємо стежку до духовного й поміркованого буття Людини, а не звіра.
Не виключено, що цей роман колись стане обов’язковим для вивчення на факультетах філософії або психології, а поки що його варто прочитати кожній пересічній людині, але для цього безумовно необхідно мати неабиякий вантаж знань за плечима.