Рецензія на книгу нарисів О. Л. Глотова “Філологічні нариси”. - Тернопіль, Видавництво “Крок”, 2020. - 176 с.

“Філологічні нариси”, авторства професора Олександра Глотова, викликають неординарне сприйняття. З однієї сторони відчувається потужний інтелектуальний струмінь, покликаний змусити читача ввімкнути мізки, а з іншого — провокативна іронія над тим, що нині називається у фахових колах “гуманітаристика”. Автор зумисне плутає думку так, аби, на перший погляд, вона виглядала дещо примітивно, проте, як говорять у народі, читати ці меседжі потрібно між рядків.

Книга складається з двох частин: власне “філологічних нарисів” та мемуарів “I was born in the USSR”. Для повного з'ясування обставин і тих алюзій, які широко, мов капкани, розкидані в першій частині, варто насамперед розпочати з кінцівки, де акцентовано на важливих етапах становлення авторського “Я” письменника як у життєвому аспекті, так і на науково-літературному поприщі. У розділі “I was born in the USSR” Олександр Глотов на власному прикладі розмірковує над тим, як радянська політична пропаганда формувала не лише порядок денний Країни Рад, а й поетичну картину світу письменників, журналістів, які зростали на теренах СРСР. На перший погляд може здатися, що науковець деякою мірою ностальгує за літами своєї молодості, тією дійсністю, в якій плекався його творчий потенціал, але це лише на перший погляд. Вже із заголовку розуміємо, що пан професор був “контрреволюційним елементом” у структурі системи освіти того часу, його демократичний світогляд аж ніяк не збігався з партійною лінією, де викладач і студент — були лише гвинтиком і коліщатком на заводі, де штампувався новий тип покірної “людини-автомата” (Е. Фромм). Як зазначає пан Глотов, американська культура (свободолюбність), як символ “Заходу, що загниває”, лягла в основу його літературної творчости. Саме тому “he was born in USSR”.

У нарисі “За що я обожнюю літературознавців” Олександр Глотов зазначає: “Ні, перш ніж взяти до рук літературознавче письмо, я хочу знати, з ким я маю справу. Я вам не скажу за всю науку, але, принаймні, в науці про літературу джерело інформації має значення” (с. 104). Опираючись на цей постулат, ми дещо окреслили біографію автора, яка рясніє революційними ідеями та контраверсійними епізодами з життя, які, своєю чергою, вплинули на формування наукової методології про-читання літературного тексту. У книзі “Філологічні нариси” безумовно знаків питання більше, ніж окликів або принаймні жирних крапок, але автор і не задавався метою з'ясувати істину там, де науковці різних шкіл століттями ламали списи. Завдання: засвітити світло. Науковець фактично обертається навколо одвічних проблем гуманітаристики, зокрема, що було раніше: журналістика чи література; чи повинна література відігравати роль агітатора-пропагандиста; яким чином соціологія та психологія впливають на авторську свідомість тощо. Інтермедіальність соціокультурного підходу, який вже давно побутував в окцидентальній культурології, педагогіці, психології і так далі, сторінками праці професора Глотова здійснює експансію далі на терени класичних гуманітарних дисциплін. На його думку, “спроба звести воєдино систему естетичних й етичних цінностей, які традиційно розглядаються в науці про літературу, з комплексом життєвих цінностей, що є об’єктом дослідження психології та соціології, може виявитися достатньо продуктивною, якщо здійснювати це з розрахунком потенційної сумісності вихідних постулатів цих наук” (с. 40). Іншими словами, все те, що автор розміщує у своєму творі, фактично віддзеркалює його підсвідомі переживання й потреби, які зумовлені психологічною конституцією людини. Детальніше ця теза розвивається в нарисі “Література як додаток до кримінального кодексу”, де автор лейтмотивом визначає ідею злочину й на прикладі багатьох класичних праць європейської літератури підбиває підсумок: поганці та захват ними завше будуть у тренді, адже темна сторона душі є невід'ємним елементом психології кожної нормальної людини.

Є також підводні камені, яких дослідник не зумів уникнути, а саме, граючись з розумом, треба бути пильним, аби не втратити його чіткості і структурованості. Професор Глотов сам зазначає, що “професійне захворювання гуманітаріїв — неточність” (с. 12), а вже згодом пише, що в гуманітарних науках “відкрите одним дослідником не є догмою для іншого” (с. 99). А у вступному нарисі, де досліджує витоки журналістики як професії, взагалі пише оксюморонну річ: “здоровий глузд як опора будь-якої гуманітарної науки”... Будь-який філософ по-філософськи задасть запитання: “Що таке істина?”, а психолог-практик йому підтакне, мовляв, здорових людей у сучасному світі взагалі не існує, є лише градація психологічних розладів. Таким чином, філологічне дослідження пана Глотова опиняється на межі з філософським, але, зрештою, як не крути, саме філософія була у витоків гуманітарної думки, зокрема й літератури, тому то і слово, сказане автором, є таким діткливим і змістовним для читача.