Слава, Слава Україні й Народу Слава,
Ми народ від Роду вільний і вільна держава.
Синьо-Жовті наші стяги і Тризуб від Бога,
Наша єдність непорушна й з нами перемога.

Приспів
Здобували перемоги за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.

Слава, Слава Україні й Героям Слава,
В боротьбі в завзятій праці ти міцніша стала.
Ми на стражі, Україно, щоб у мирі жити,
Землю-Матір шанувати і добро творити..
Приспів

Слава, Слава Україні й українській мові,
Силу має непоборну в святому слові.
Від Карпат до моря й Дону мова наша лийся
Гомонить вона піснями, весь світ пробудився.
Приспів

Пісню разом заспіваємо Слави-Перемоги,
Вороги до нас забудуть путі й дороги.
Розквітай моя, Вкраїно, вільно будем жити,
Сад вишневий і калиновий та жита ростити.

Душу й тіло ми поклали за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.
Червень 2020

Проводжала мати сина захищати,
Україну-Неньку й батьківську хату.
Йди, синочку, й здобуй перемогу,
Живий і здоровий повернись додому.

Ти, синку, велике серце маєш,
В боротьбі за Волю ти перемагаєш.
І в боротьбі, щоб ти не томився,
Земля силу тобі дала, коли народився.

Україна-Ненька з Роду була вільна,
Та московська орда ланцюги наділа.
В серцях наших Воля не покута,
Воля з Роду нам дана, вона не забута.

В боротьбі за Волю встала вся Вкраїна,
Поєдналися народи, як одна Родина.
За Волю Вкраїни голови поклали,
Щоб московське зло навіки пропало.

Не жалій, синочку, ворога громити,
Він прийшов війною, щоб нас погубити.
Цей запеклий, грізний бій - останній,
Волю ми здобудемо і війни не стане.
(Або Волю здобудемо, або нас не стане).
Лютий 2023 р.

Бог звернувшись до нас:
Ви в Мені, а Я у вас,
Я дух в серцях живущих,
Я є світло в переді ідущих.
Я вогонь й незгасиме горіння,
По смерті вашій, Я воскресіння.

Я вас створив, дав пристрасті різні,
Вільну Волю й пороки капризні.
В любові й радості ви змогли жити,
В почуттях задоволені й не грішити.
І не просіть в Мене прощення,
Нечесно прожив — це твої прогрішення.

Якщо не відчув Мене ти на природі,
Чи при любій життєвій нагоді.
Не відчув Мене в горах, лісах,
Біля річок на їх берегах.
Не відчувши Мене коли милу цілуєш,
В храмах й книжках ти за Мене забудеш.

Мене не вини за нечесне життя,
Твоїм гріхам нема воріття.
Мене не проси, щоб щось тобі дав,
Вільну Волю ти з колиски придбав.
Не проси прощення, не взивай жалю.
Просто, Я тебе люблю.

Я знаю все, що було й що може настати,
Про Мене людині заказано знати.
Не гріти там Сонцю й зіркам не світити,
Звідтіль не вернутися, а там Мені жити.
Лиш частку Мою для живих зміг віддати,
Де Доля вершить, де Сонцю світати.

На мить звільнився від війни
І маю краплю насолоди.
Я не вірю у віщі сни.
Я вірю, переможемо ми,
За вічність нашої свободи.

Не раз палили нас до тла,
Корчували пам’ять Роду.
Та Воля з роду в нас жива
І єдність теж у нас міцна,
Незламного народу.

Вогненним валом ми йдемо,
За Землю, за Свободу.
Московське зло ми знищмо
І Шану й Славу віддамо,
Волелюбному народу.

В братній дружбі всіх країн,
З руїн постане Україна.
І від матері, батька, доньки й сина,
Зросте нова Вкраїнська Родина
На Землі, яка зветься Україна.
Грудень 2022 р.

Вранці щось мене турбує,
Сну нема і щось хвилює.
За стіл сів я з олівцем -
Рядочки пишуться стовпцем.

Думки рояться у серці,
Чи писати щось із перцем.
Чи описати лиху годину,
Що спіткала Україну?

Серцем рвуся я до бою,
Та тримати не можу зброю.
Слово також гострий меч,
Ворогу воно - картеч.

За вікном весна буяє,
Спів пташок у світ лунає.
Розквітають бузку квіти,
Та не можу я радіти.

Сади на згарищах квітують,
Птахи гніздечка там будують.
Війна покрила Україну.
За Волю стали, й за Родину.

Не родилась у світі сила,
Щоб Вкраїну підкорила.
Напав москаль на Україну -
І тут знайде свою кончину.
Грудень 2022 р.

Вже треті півні проспівали,
І Зірка вранішня зійшла.
Ще люди всі відпочивали.
Вже повним ходом йшла війна.

Війною небо потемніло,
Гул сирени, всюди дим...
Кругом плавилось, горіло.
Здригнувся світ. Що стало з ним?

Люди зойкнули від болю,
Від жаху світ увесь тремтів.
Ставали люди в бій без зброї,
Ніхто вмирати не хотів.

Москалі ж залізним валом,
Громлять села і міста
Чинять ґвалт, що не пристало,
Як тисяч літ назад орда.

Так що ми винні москалям?
Ми ж вільна Україна!
А вони ж війною вдячні нам,
І ллється кров людська невинна..
24 лютого 2022 р.

Мово, мово ти Роду основа,
Ти радість несеш до серця, душі.
Де-інде смуток буває від слова,
Іноді спокій знаходиш в тиші.

Слово до слова - Роду мова,
Піснею лине крізь різні віки.
Сила єднання в коді слова,
Лягаєш в ніжні чи грізні рядки.

Мово, мово ти Роду основа,
Вселяєшся з роду ти в немовля.
Слово Мама - немовляти мова,
Це мова з дитиною так розмовля.

Слово до слова в душі світлиця,
Мовою квітів плекаєш дитя.
Мова є мудрість, національна скарбниця
Рід від тебе черпає життя.

Мово, мово ти Роду основа,
Вишиванку вписала узор на канві.
На писанках ти кодове слово,
Воно невмируще в Роду на крові.

Гортаю сторінки життя.
Кожна - безмежне поле...
Чому зійшов у тінь забуття,
Чому тобі зраджую, Доле?

Де перехрестя чи розбіг доріг,
На котрім згубив рідну мову?
Обачності тій запобігти не міг.
Пісню забув колискову.

Хочу вернутись на отчий поріг,
Там вперше ступив я ногами.
На берег у квіти стежинкою біг,
По росах бігав лугами.

Почути, як пахнуть кущі бузини,
Буслів, що в гнізді цокотіли.
Та роки спливли із давнини,
Тільки у сні воскресали.

Нині згукнеться дитинство мені,
Як пісня, як клич журавлиний.
Довірливе серце стліває в вогні,
Підрізані крила орлині.

Злетіти не можу у небо, у синь
Вільно розправити крила.
Окинути зором всю далечінь,
Що мені доля судила?

Не славне здобулось моє майбуття,
Згасла лампада в покутті.
В минуле зійшла Багата кутя,
І свята предків забуті.

Ніби живу без святої душі,
Та серце не знає зупину.
І споживаю твої книші,
І топчу тебе, Україно.

З роками збагнути я зміг,
Батькові мудрі поради.
Неньку любити не треба доріг,
Тільки одна веде до зради.

Можливо в краплинці крові
Прокинеться клич моїх предків.
Та роки пливуть, як свічки воскові,
Зворотних нема перехрестів.

Україно, хіба створена ти
На наругу, паління, руїни.
Тебе гнобили свої і кати,
Кров'ю людською тебе поїли.

Народ захищав своє буття,
Землю, майно і свободу.
Нескорений, віддававши життя
На процвітання майбутньому Роду.

Віра й довіра нам Богом дана,
Ми довіряли, як самі до себе.
Мова священна і віра свята,
Лине по світу й до неба.

Та наша довіра, як Дамоклів меч,
Зависла над нами тлінням.
Чи є воріття, путі-шляхів втеч?
В нашій довірі гинуть покоління.

Тернистим шляхом на волі біжім,
І в пам'яті предків шукаємо рятунку.
Обнявшись в довірі з обранцем чужим.
Летимо в нікуди, в смертельнім поцілунку.
2021.

Хто ж це цокає в віконце,
Ранком-вранці на зорі?
Не прокинулось Сонце!
Шумить дощик у дворі.

То сильніший, то тихіший,
Грім по небу гуркотить.
Сон під дощик ще міцніший,
І засне, хто ще не спить.

Сонечко крізь дощ пробилось,
Ніжить промінь по щоці.
В тиші очі пробудились,
Чи від гвалту горобців?

Чутно півня — Ку-Ку-Рі-КУ,
Щебет співу солов’я.
Чутно різні голоси здалеку,
Сповнена в піснях Земля.

Дощем зелень освіжилась,
Квітки розкрили пелюстки,
Щоб насіння їх родилось,
Є комашки, бджілки та пташки.

Небо синє та глибоке,
Вранці вмилося дощем.
Сонечко всесвітнє око,
Землю славить з Новим Днем.

Зацвіла черемшина у веснянім саду,
Назустріч я до дівчини прийду.
Заглянути в очі її чарівні,
Коханням запали в серце мені.

Наші очі зустрілись віч на віч,
Дівочі бездонні, як зоряна ніч.
У тій глибині себе я втопив,
Як же без них роки прожив.

В щасливу мить з тобою зустрівся.
На світ я ніби знову родився.
У серці шквал вирував,
Казалось молот в кузні кував.

Тебе зустрів і відчував,
Що пара моя, тебе покохав.
І в мене надія була,
Щоб ти коханням відповіла.

Цвіте черемшина, п'янкий аромат,
Духмяно зустрів нас квітучий сад.
Обоє стрілися, за руки взялися,
Уста до уста в поцілунках злилися.

Любіть мене, що звана Русь,
Для вас я є одна єдина.
Для вас я Матінка-Русь,
Слов'янська ви моя родина.

Я вам дала природній світ.
Ви вільні, ладили у мирі
Не знали рабський гніт,
Перед богами були щирі.

З богами ви були в путі,
В труді, на полі битви.
А зброя у житті,
Плуг, меч, молитва.

Любіть мене, що звана Русь,
Сад вишневий, квіт калини,
Дорідним ланом я стелюсь
Щоб колосились ниви.

Чому ж на зламі тисяч літ,
Моє ім'я забули.
Забули свій духовний світ,
Мене назвали Україна.

Ви ж обирали вожаків
На вічі всього роду.
Тепер обрали чужаків
Тай втратили свободу.

В чужих руках віки томлюсь,
Покрита вашими ж тілами.
Казалось вільна становлюся,
Та керована не вами.

Святе у вашому житті
Земля, молитва і родина.
Долі наші не легкі,
Коли править чужа людина.

Ваш бувши славний древній рід,
Свята криниця,
Хай в серцях незгасне світ,
З ковтком свяченої водиці.

Я ваша Ненька, Матір-Русь,
Чекаю батька, доньку і сина.
Розквітну я і оновлюсь
В новітній, вільній Русь-Україні.
Червень 2020р.
Памятка:
Русь -це перша назва України. Царі Московії (або Татарії) Іван Грозний, Петро Первий украли назву Русь і переіменували Московію і назвали Велика Русь.

Україно, рідна мати,
Не на хресті ти розіп'ята.
Розіп'ята в душах прісних,
Твоїх дітей без волі грішних?
Чи тліє віра ще в душі?
Бо темна хмара заслонила
Від неба й сонця волі крила
Вони не висохли від крові,
Століттями лилася в мільйонів
Твоїх дітей твоєї долі.

За що дітей губили,
Навіщо землю занапастили?
Убога стала і безплідна,
В отруті змучену, негідна,
А ту, що родить, продають.
Як сирітку, що без неньки,
Землю рідну за грошеньки
Латифундіям,чужинцям,
Зони — українцям,
Де й спокутують гріхи.

Україно, рідна мати.
Чи в гріхах ти винувата,
Чи сусідом ти заклята?
Українцям роблять зле..
Що лишилось в них святе?
Лише тіло грішне тіло,
Та й життя, що животіло.
То ж скоріше в домовини,
А Україна гине.
Нема кому за неї стать.

А брат кива на брата
Українці – жебрачата,
Будуть долі докорять
І не хочуть цього знать,
Що Україна сиротина.
Хіба не бачиш ти, людино:
-Прийшла лагідна година,
Зірки доленьку снують,
Щастя в дім тому дають,
Хто Волю має за дружину.

Душе, проснись. Проснись, людино.
Подивися на Вкраїну,
Хіба не чуєш, не шумить
Наш славний Дніпр, неначе спить.
І в тому є твоя причина.
Та не бачать і не чують,
Ніби тінь життям мандрують,
Як воли зігнувши спину,
І весь Рід йде до згину,
За що несуть великий гріх.

Україно, рідна мати.
Народу в тебе є багато.
Хіба хто дбає, лиш грабує
І Бога в серці не почує,
І не чує він твій клич.
Хіба у світі є нарід,
Котрий не дбає про свій рід?
Який себе віддав у рабство,
Бо довірились лукавству,
І не сколихнеться в серці гнів.

Розгубивши свою Славу
І сорочку вишивану,
Яку при свічках вишивали,
Пісні воленьки співали,
Щоб повстали за свободу.
Знов лунає клич народу..!
Їх переповнив серця гнів...
І накує мечі із рала,
По Вкраїні піде слава,
Синьо- жовті підняв прапори.

Вірші тепер пишу в тривозі,
Після висловів “поет-китів”*.
Що писати я в не змозі,
І кінець моїх віків.

Що у моїх віршах халепа,
“Кукушка хвалить петуха”,
Мова та наголоси — недотепа.
“Подальші від цього гріха”.

“Звідки воно таке взялося?”
Ямби, хорей — все ж таки,
Помилки, збиті наголоси,
Дієслівні ритмаки.

Русизм словами процвітає,
У римах бродить спотикач.
Що почуття моє вмирає
В віршах. Ти нам пробач.

Вашу критику сприймаю,
Вас я слухав все підряд.
Вже де-що підправляю,
Недостає мені порад.

У вірші “Шлях до волі”,
Я просив допомгти.
Ви ж показали мені дулі,
І марно пройшли роки.

У Вас веселії команди,
Тай хвалите самі себе.
А приходьки - це не бренди,
Вони для Вас - цоб-цабе*.
2019.
Цоб-цабе* - клич для управління волами.
В 2017 році, коментарем до віршів “Шлях до волі”, “Любов і кохання”, я звернувся до людей розуміючих в поезії, щоб мені допомогти, за невеликий гонорар. Не відгукнувся ніхто. Притихли. Не надали прикладу, як працювати з віршами. Я не шукаю виправдовувань, мною описані історичні факти моїх реальних почуттів.
Я рахував, що можливо мої віршовані прози, як повсякденна турбота, буде описана моїми римами, як історична довідка життя. І мені шкода, що заглянув у вашу рубрику.
Я вдячний С. Осока і С. Ілініч за чіткий пояснювальний шлях в поетичному житті. Беру до уваги і до виконання.

Літо минуло, осінь настала,
В Україні триває війна.
По осені мати сина чекала,
Бринить на серці тривожна струна.

Осінь дощам та холодом тужить.
Важко солдатам в цей час у бою.
Та солдат з гордістю служить
За Україну стояти в строю.

Всім не судилась мамина ласка,
І не відчути материнське тепло.
Син прилетів у вигляді пташки,
Тихо постукав до мами у вікно.

Мама здригнулась в незвичній тривозі,
Світ потемнів і зупинивсь.
Вмер чоловік в Іловайській облозі.
Боже, щоб син живий залишивсь.

Червоніє дозріла калина,
Та ніхто не зриває плоди.
Сиротіє без сина Вкраїна,
Сиротіють без нього сади.

Тривожно в небі курличуть,
Ключами летять журавлі.
Кличуть у надії, до нас вони кличуть,
Не загубіть же своєї Землі.

Стоять за Неньку герої,
На стражі непоборні стоять.
Немає сили такої людської,
Щоб волелюбний народ подолати.
Вересень 2019 р.

На деревах жевріє осінь,
Різнобарвні надів кольори.
Між дерев проглядається просинь,
Крізь тумани й купчасті хмари.

У вирій уже відлітали,
Лелеки, шпаки і качки.
У Бабине літо злетіли,
Мандрівники- павуки.

Золкий вітер й вологий,
Постелив листопад на траву.
І замітає з стежок і з дороги,
Упавши барвисту листву.

Все, осінні холодні тумани
Спадають на дерева росу,
Ніби дощик гілками стікає,
На пожовклу полеглу траву.

Закравсь Морозець під іній,
Фарбувавши осінню красу.
Та сонячний промінь ранній,
Розтопив на іскристу росу.

Ходить осінь по долах та полю,
Різно барвив сади та ліси.
Нагулявшись вдосталь у волю,
Відпочива під ковдрою зими.
2019.

Бог створив людину Божу
І назвав: Мої сини.
І в молитвах назвіть так же,
Божі діти, Його сини.

Чому кличуть: рабі божі!
Чи можливо це прийняти?
Хіба батько сина зможе,
Рабом-невільником назвати.

Раб невільний. Що ж він має?
Не належить він собі.
Його кожний підкоряє,
І розпродує рабів.

Бог- Отець нас оберігає,
Сонцем всьому надає життя,
Дощем Землю напуває
І благодаті Його нема кінця.

Я молюся, Славлю Бога,
Для душі - Отче наш.
І я Бога не боюся,
Він любов, заступник наш.

Як Отця - Славлю Бога,
По людські до Нього йду.
В знак любові до Його порога,
З покірним серцем я прийду.

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах.
Божу молитву тримав я в руках.

Молюся, признав каяття.
Просив у Бога продовжить життя.
Щоб мене скоріш приземлив:
Боже, прости мене, що я згрішив.

Та вітер мене до хмар підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля й ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Цього не бачив як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
В небі шугають вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Там у байраках, там щось не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Злинув до низу як ворон, як грак.
На межі опустивсь, де поле й байрак.
Схили байраку терном зросли,
В терні дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де хата твоя?
Як ти попала у терни сама?
Квітковий віночок добре зів'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в кущах, там колючки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Тепер зосталась, немов сирота,
Людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони в біді,
Мені залишили терни одні.

Люди забули своїх богів,
Добре шанують своїх ворогів.
Клич мій не чують, не бачать мене .
Бачать в собі вони тільки себе.

Моя домівка - квітучі лани,
Шумні діброви, широкі степи.
Сивий Дніпр, річки і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там де плугар з піснею йде,
Воїн дитину за руку веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля, і там житиму я.

Боже, Словом Ти створивши світ
Словом дав життя живому.
Плідність дав від Роду в Рід,
Відновлятися самі собою.

Словом все назвав,
Родам і людям дав наймення.
Заповіт в душі засівав
Життя вічного й шлях спасіння.

Ти мову людям різну дав,
Як суть життя земного роду.
В молитвах кожний Тебе пізнав.
Чи розуміє він Твою природу?

Звуть Тебе на всі лади,
В молитві - шлях до Тебе.
Кожний хоче “рядно” Твоє тягти,
І милість вимолить для себе.

Божий лад снується по Землі,
Все для всіх у рівній долі.
Чому ж блукаєте в імлі
І ніби звірі, що на волі?

І не видно ні початку, ні кінця
Для щастя людській долі.
Єднайте, люди, свої серця
І буде вдосталь Хліба й Солі.

Хай квітне божий Заповіт,
В душі земного Роду.
Пам'ять про свій Рід,
На безсмертя всього Роду.
2019

Зібрались звірі на поляні
Також миші, змії та птахи.
Звірі є брутальні,
Ненажерливі й лихі.

Царювати кожний хоче,
У корита є що брати,
Вже півсотні себе морочать
Конче хочуть царювати.

А лисичка нишком-тишком,
Кота в мішечку принесла*.
На пеньочку стала нишком
І мова річкою пливла.

Звірі зразу шепотілись,
Стали думать та гадати.
Як би ми не заблудились!
Що, кота в мішку царем обрати?

А лисички мова ллється:
Кота ви знаєте давно,
Він Пан Коцький часто зветься,
Леопольдом звати в кіно.

Звірі бачать - котик хатський,
Не будем довго міркувати.
Хай Леопольд, він же Пан Коцький,
Над нами буде царювати.

Тільки буря щойно вщухла,
Не ставши кіт чекати,
Лапкою почесавши вуха,
Хоче дещо поміняти.

Котик з радості мяукав,
Собі подібних підібрав.
Щоб сподобатись звіряткам,
Керівників міняв.

Ходить лісом, скрізь глаголить,
Грає роль свою в кіно.
Котик гарно мишки ловить.
Все так є, як і було.
Липень 2019.

Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки, московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.

Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.

Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...

Ти знаєш про свій Рід?
Свіча Роду вічно не згасає.
Горить у того в серці її слід,
Хто про Рід свій дбає..

Наш Рід слов’янський вріс в землі,
З початку сотворіння світу.
Нам Бог дав Україну з плугом у ріллі,
Вона є наша споконвіку.

Бог не ділить на своїх, чужих,
На білих, чорних, різнобарвних.
Божий світ всім Родам живих,
І пам'ятайте предків і померлих.

Шануйте ж свій, слов’янський Рід,
Творіння боже не ведіть до згину.
Шануйте Пращурівський світ
І бережіть Святу та у Славі Україну.
2019

В день рівнодення — Івана Купала,
Це молоді свято — молодь співала.
Вели хороводи навколо вогнища,
Це символ здоров'я і зло все очище.

Квіти збирали, віночки сплітали
І за течією річки віночки пускали.
І чарували, щоб бути вродлива,
Милого обрати - бути щаслива.

Чомусь моє серце кохати хоче?
Бо мила пісня за душу лоскоче.
Мені сподобалась тая дівчина,
Вона стояла з сумними очима.

Чому її серце вразила смута,
Дівчина стояла ніби прикута.
В руках віночок вона тримала,
Можливо, милого ще не обрала.

Моє кохання солодше від перцю,
В душу запало - припало до серця.
Вперше влюбитися, вперше кохати,
Щастя такого я міг ще не знати.

Я не вагавсь, чи дівчина полюбить,
Чи захоче дружить, чи приголубить.
Я підійшов до дівчини ближче,
Усміхнулась вона, в очах іскри вогнища.

Взялися за руки, очі сміялись,
Ми ніби одні, на святі зостались.
Через вогнище з розгону стрибали,
Наші бажання серця поєднали.

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Почекаю,
Хай дощик весняний пройде,
Поки райдуга в небі зійде.
Громовиці по небу пройдуть,
Літа за літами минуть.

Квітне омита земля,
Зеленіють луги й поля.
Вітер ласкавий шумить,
Ніби шепоче: - Любіть та любіть.

Почекаю,
В місячнім сяйві купаєшся ти.
Очі вбирають небесні світи.
Сонце зігріє ніжні вуста.
Хай довга коса ще довша зроста.

Хай стан твій дівочий в душу впаде,
Буду я бачити тільки тебе.
Руки твої прикладу до грудей,
І не відведу від тебе очей.

Тебе я чекав шістнадцять літ,
Також мужнів, став чоловік.
Весь час за тобою йшов залюбки,
Щоб наші життєві зійшлися стежки.

Ніби у світі лишились одні,
Що зветься коханням у нас на землі.
У щасті земному поєднались серця
І нашій любові не буде кінця.

Вперше зустрілись, в садах все цвіло,
Ти в серце ввійшла й неспокійно воно.
Стан твій дівочий й довга коса,
Принадна усмішка й дівоча краса.

Тебе зустріти я мріяв давно,
Моє ти кохання, що серцю дано.
Пара моя ти, моя ти зоря,
Хлопчача надія у серці була.

Довго вагався я мріяв, гадав,
Що б при знайомстві, щоб я сказав.
Кроком ступив, та й рішив підійти,
В моєму серці горіли, її очі — зірки.

Я хлопець - як вільний орел,
Та зашарівся казалось завмер.
Ти лебідка, така ніжна була.
Ласково всміхнулась й ніби пливла.

Давай ми обоє ввись злетимо,
І вільному вітру підставимо крило.
Хай доленька нас не минає
Серця обоюдно кохання єднає.

Кохання жіноче - міць Неба й Землі,
Кохання мужчин - це добробут сім’ї.
І кохання людське у віках не згаса,
Де сплелися кохання й природна краса.

Який же гріх люд зміг вчинити?
Отець віддавши Сина
За гріхи людські, Його кров пролити,
Щоб від гріха очистилась людина.

Ти знаєш про свій гріх,
Чи молися у покутті?
Чому ж в молитвах ти притих,
Чи зупинився на розпутті?

Сліпий народе, пробудись!
Чи сенс життя - твоя спокута?
Тепер ти плачеш як колись.
Хіба душа кайданами покута?

Хіба дбали про свій Рід?
Не одні в Роду живете.
Перед вами Божий світ.
Чи шляхом Істини ви йдете?

Вас згубить ваша ж тьма,
Вона поглине безсердечно.
Бог надав вам світло задарма.
Беріть. І жити будете ви вічно.

Вот и срок царя менять,
Из страны хотят прогнать.
И завязался грозный спор,
Кому достанется престол.
За царский трон мужи дерутся,
Друг на друга смолы лются,
Те, кто знает в стране толк,
Ротик держат на замок.

Но нашлись дельцы-умельцы.
Подтасовав не хитро дельце.
Уловив шумок и вздоры,
И незабыли про афшоры.
И вместо сущего царя-орешка,
Хотят подставить свою пешку.
Решить не сложно нам задачу,
Народ мы чётко околпачим.


На место прежнего царя,
Шута поставим. И не зря.
Он не знает суть державы,
Кроме театральной славы.
Это будет наша пешка,
Он сменит крепкого орешка.
Народ славянский, он доверчив,
К царю сущему он придирчив.

Совпадают наши цели,
Народ откроет наши двери.
Все, кто хочет быть царем,
Мы не вспомнили о нем.
Пешка-шут - то свет СМИ,
На всех экранах он в ТВ.
Мы подстроили финал,
И народ в петлю попал.

Он сейчас на распусти:
За царя-политика - по сути,
Иль за комика-артиста,
Его лишают в театре места.
А как представим их в мире,
Царь державы иль цар сатиры.
Иль то й другое приживётся,
А что народик? Он прогнётся.
Март-Апрель 2019.

Поета слово зрозумій:
Радості, турботи та надії,
Глибину його духовних мрій,
В них родились образи й події.

Поета слово клич:
Людей єднає у дружбі та коханні.
Слово як бритва, як гострий меч
Хватане без промаху й ваганні.

Слово прочитавши зупинись,
Що оспіване поетом.
В слові почуття його збулись,
Це життя освічене моментом.

Коли читаєш слово, оживає
Поета світ у його творінні.
І суть життя людині розкриває,
І сіє зерна у майбутнє покоління.

Що це в лісі тук та тук?
Це хто дзьобом довбе сук?
Що шукає під корою?
Черв'ячка, що є їдою.
Так дерева він лікує,
Стуку раді всі, хто чує.
Знаю, дітки птаха взнають,
Л-е-т-я-д птаха називають.
Підказку дам без турбот,
Л-е-т-я-д читайте на оборот.

Чутко сплю, бо чують вуха.
За вікном у темноті:
Реве, стогне завірюха,
Виє вітер у самоті.

Він зі снігом у вікно рветься,
В димоході гуркотить.
І вздовж стріхи пронесеться,
Ніби табун конів тупотить.

А у хаті так затишно,
Під вкривалом теплота.
Чутно, десь шкребеться мишка.
Та на сон зморила дрімота.

А на ранок сонце світить,
Вітру більше не було.
Сніг від сонця очі сліпить,
Скрізь кругом - білим-біло.

Ні доріжки, ні стежинки,
Слідів на снігу ще нема.
Діти бавляться в сніжинки,
На порозі вже весна.

Я розверну весняні крила,
Щоб війна над нами не висіла,
Ворожі Гради не ревіли,
В сім’ї лунали співи.
Луга й сади вкривали квіти,
Весні і сонечку раділи діти.

Щоб озимі руна зеленіли,
На ланах не рвались міни.
А під жайворонкові співи,
Орач орав весняні ниви.
Зволочивши бороною,
Поле сіяв яриною.

Хай скоріш війна скінчиться,
Люди в дім свій повернуться.
І відклавши воїн зброю,
Зустрівся зі своєю сім’єю.
Обнявши дружину, дочку й сина -
Наша єдність, ми - Україна.

З нами Ненька розквітає,
А у чужих руках - у вогні палає.
Дбайте, люди, про своє коріння,
Воля й Слава - це Боже веління.
Бережіть Україну, як предки веліли,
Будуйте життя, щоб діти раділи.
Березень 2019.

Хто ж це цокає в віконце,
Ранком-вранці на зорі?
Ще не проснулось Сонце!
Шумить дощик у дворі.

То сильніший, то тихіший,
Грім по небу гуркотить.
Сон під дощик ще міцніший,
І засне, хто ще не спить.

Сонечко крізь дощ пробилось.
Ніжить промінь по щоці.
В тиші очі пробудились,
Чи від гвалту горобців.

Чи від півня — Ку-Ка-Рі-КУ,
Щебетання солов’я.
Чутно різні голоси здалеку,
Сповнена в піснях Земля.

Дощем зелень освіжилась,
Розкрились квітів пелюстки.
Щоб насіння їх родилось,
Є комашки, бджілки і пташки.

Небо синє та глибоке,
Щойно вмилося дощем.
Сонечко-всесвітнє око,
Землю славить з Новим Днем.

В шторм, кипящих бурунов,
Корабль мчит сильней ветров.
На сине-желтых парусах,
Вздымаясь в пенистых волнах.

Сменяясь бури в грозный вал,
Ночи и дни корабль мчал.
Тридцать лет на Ост ведёт,
Верный компас и эхолот.

Лоцман, шкипер, капитаны
Команду вводили в обманы.
Пытались курс изменить,
Иль на мель корабль садить.

Команда верна кораблю,
Курс держали по рулю.
Облачивши суть обмана,
Лишали звания капитанов.

И сейчас под звон хлопот,
Когда война вовсю идёт,
Под шумок на капитана,
Рвутся - дельцы, шуты и профаны.

Не зная сути корабля,
Дотянуться б до руля.
А там, Бог пошлет удачу,
Кому нужно отдам здачу.

А что народец корабля?
Будет продана земля.
Где же им припарковаться?
На волне будут болтаться.

Разве нам в первый раз,
Пыль пускать прямо в глаз.
Пока найдут глазные капли,
Наступят вновь на теже грабли.
2019, февраль.

По жизни шла не замечая,
Друзей и пенья птиц.
И всегда считая,
Что на свете нет девиц,
Тебя достойней и важнее.
Ты гордо шла стремглав вперед,
Свою мечту найти скорее.
Спешащий, он глупее,
Кто уверен - мечту свою найдет.

Время шло ты всё ж такая,
Гордыня властвует тобой.
А жизнь цветёт, ты увядая -
Посмотри на лик ты свой.
Тогда откроет истину глаза,
Что ты в мечтах своих тонула.
Блеснёт в глазу слеза,
И седина в косе мелькнула.
А стезю мечты твоей, жизнь не воскресила.

Как предвидеть путь земной?
Не в судьбе ли есть причина?
Кто ж по жизни идет с тобой?
Над тобой висит лавина:
Добра и зла, соблазн друзей.
Не в этом ли первопричина,
Что была ты их сильней?
А ты себя сама любила,
И суть истины земной, тебя не осенила.

На вулиці тихо, сиро й самотньо,
Святкових немає убрань, прапорів.
А люди ще сплять безтурботно,
У вікнах не видно вогнів.

Київ спить, ще темінь довкола долає,
Та зірка Аврори сон з кліпів зніма.
Прокиньтеся - свято вітає.
Єднайте рука до руки ланцюга!

Вставайте — недобра година,
Сліпила вам очі багато віків.
І вірте людині людина -
Це єднає моєї Вкраїни синів.

Ненька-Україна, як рідна мати,
Свято Єднання проспать не могла.
Людям тепло змогла передати,
Крига з душі відлягла.

Правда в Україні вставала
І люди вставали, й рука до руки
Тепло, єдність силу давали,
Живим ланцюгом єднати віки.

Їм в очі кидали незгод перепуття,
Під прапором ідола з кашкетом в руці.
Ніщо не може здолати майбутнє,
Де руки єдналися, як кільце в кільці.

Море людей зійшлось на річницю,
На вітру майорять Синьо-Жовті Прапори.
Це символ життя, ніби небо й пшениця,
Що предки нам в руки із рук віддали.

На віче зійшлись на майдані Софії,
Співаючи гімн, сотні тисяч людей.
І клятву дали Україні
На єдність, на вірність, за волю дітей.

І клятва згукнулась по світу.
Відбилась в серцях українських родин.
Вітали Україну із святом віку,
На єдність, на вірність і клялись, як один.
21 січня 1990 р.

Стихи читаешь про любовь,
Видишь, как поэт тоскует.
Он не находит ярких слов,
Порой, сердце не волнует.

Для объяснения любви,
Он прибегает часто к птицам.
То скажет: - Зорькою гори.
Иль просто: - Я хочу женится.

Поэт в стихах — похож с Луной,
Иль с нежной алой розой.
То горит-горит звездой,
Иль жилы леденит морозом.

Любовь поэта — лишь мечты,
Порой — Орфей с лирою.
Иль соединит уста в усты,
Иль клятву даст любви любовью.

Проходят тысячи веков.
От слов, любовь не стала лучше.
Любовь — это песня без слов,
Образ твой, в моей душе певучей.

Скорботні слова душу крають.
Шостий рік триває війна,
За Неньку воїни вмирають,
Україна-Ненька в нас одна.

Ми є твердіше криці,
Нащадки славних Родів.
Ми є мирні Українці,
Та долали ворогів.

Ми єдині рід із родом,
Слава нас життям веде!
Праця вільна всім народом,
Україна в Славі розквіте.

Нам засяє зірка Слави,
Чутно в серці Божий глас:
Пильний будь, народе України,
Шлях Святий лежить для Вас!
Січень 2019 р.

Жаль, що старенькі, як діти стають,
Мріють, щоб старість не завадила путь.
Жити, творити та радість нести,
Молодь змогла дійти до мети.

Хіба старенькім багато ще треба,
Життя стареньких близьке до неба.
Життєва стежка — це спогадів суть.
Поваги трішки, що люди дають.

Комп'ютер, айфон, електронні газети,
В стрімкому прогресі потрібно їм жити.
А діти й онуки прогрес поважають.
Уважити стареньких вони забувають.

Старенькі в житті як осінній листок,
Ніби потрібен, який з нього прок.
В творче життя вони в космос сягнули.
Волають, щоб їх в путі не забули.

Життєва свіча швидко згорає,
Оглянувся, як старість вже дбає.
Людина повинна про це пам'ятати:
Поважати старих, як себе поважати.

Людина природу хоче пізнати,
І те, що вже є й що може бувати.
Пише догадки, наукові трактати
Та в природі їй всього не знати.

Бо те що є й що буває,
У світі все, Боже слово рождає.
І все має час в пізнанні та дії,
Лиш частково здійснюються мрії.

Хочеш ти знати, як світ створився,
З вірою в серці до Бога звернися.
І зрозумій, сенс життя - це уміння
Любити Бога і його творіння.

Щоб написати вірш стовпцем,
Папір потрібен з олівцем.
Настороживши вуха,
Своє серце й душу слуха.

Тоді душа твоя співає,
В серці муза класно грає.
Слова самі летять струмком
І на папір лягли рядком.

Морозець, морозець, хай тобі вже буде грець.
Змерзли вуха, щічки й ніс.
Ти прийшов до нас, як гість.
І свою ти зменши злість.

Ти не хоче відступати,
Став ще більш лютувати.
Та й заліз за комірець
І до ніг добрався грець.

Так мене, мороз, дошкулив.
З тобою дружба — час забулий.
Та сильніший я за тебе.
Дам лупця тобі як треба.

Щоб прогнать Мороза-злюка,
Рука об руку сильно стука.
І розтер я щічки й вуха,
І бігав, як та завірюха.

Щічки стали як жаринка,
З під комірця пішла паринка,
Розігрілася стопа.
Мороз від мене відступа.

Помни трагичный год — тридцать третий.
Людей придали голоду и смерти.
Стон раздавался, детский плач,
В Кремле ликовал убийца-палач.

Люди спасались в поездках, прошениях.
Их домой возвращали люди в шинелях.
В надежде остались только поклоны.
Так, голодной смертью погибли миллионы.

Вспомни голодный год - тридцать третий,
Как люди просили хлеба иль смерти.
Умирал от голода стар и млад,
Так потухал семейный очаг.

И каждый день, и на утро -
Везде валялись трупы, трупы...
Где одиноко, где несколько лежали.
Там мама мёртвая, а дети рядом засыпали.

О, Земля! Ты принимала не омытых,
Рукой голода убитых,
Тела твоих детей.
Жертвы убийцы и палачей?

Скорблю о ранней гибели усопших,
Дождями слёзы лью.
Я приняла в объятья изнемогших,
Чтоб облегчить им тяжкую судьбу.

Лежу у ваших ног я плодородна.
Для жизни всем полна.
Сила я - великого, свободного народа,
На благо жизни, мира и добра.

Відлітали в теплий вирій вже останні журавлі
І прощались з рідним краєм по пташинному в журбі.
Та журба тривожить осінь й відгукається в землі,
Дозріває — зріє зелень, зріють трави польові.

В пізню осінь, щедро сонце віддає землі тепло,
Щоб земля плодоносила й небо синє щоб було.
Тепло кожний хоче взяти і в плоди його налить,
Для всього живого в кожний рік могли родить.

Зелені руна, наче килим, простяглися з краю в край.
Котить хвиля по верхівках, росте гарний урожай.
Напуває дощик землю йде один і другий день.
Ростуть грибочки на пеньочку, так цвіте осінній пень.

У водоймах в кінці літа очищається вода.
В осоці і в очеретах вже не чутно деркача.
Пташки збилися до гурту і подалися в політ.
Павучки на павутинці в мандри рушили у світ.

День за денем все холодніше, вранці іній на траві,
Сонце гріє лиш в зеніті і скорочуються дні.
Тільки гілки верболозу, що росте біля води,
Зеленіють ждуть морозів, ждуть холодної зими.

Подих півночі відчутний, наніч вдарив морозець
І примерзле барвне листя гонить долом вітерець.
Жовте листя, жовте листя опадає на траву,
Осінь кличе, осінь кличе в гості зимоньку-зиму.

Вже зима не за горами й не затримає себе,
На зелені руна скоро снігу нанесе.
Так в природі повелося, пори року в побутті,
Осінь раз у рік приходить, а в людини - раз в житті.

Любов раптово в душу входить,
Різну мить вона знаходить:
З дощем влітку, інде з градом,
Вона приходить з листопадом -
То, як “сніг на голову” впаде.

Любов крокує дні і ночі,
Серця тривожать - очі в очі.
Кохані палко пригорнуться,
Уста в уста в одні зіллються,
Цього бажання не спинить.

Кохання в пахощах п'янить,
Сладкість в єдності манить.
Серця б’ються все частіше,
У світі ехом ще гучніше,
Ніби світ на двох один.

Любов - це сила волі духу,
Це пісня й муза твого слуху.
Коли життя життю дається
І плоть Духом освятиться,
Бо на святій любові світ стоїть.

Життєва доріжка в людей лиш одна,
Вона не широка й не вузька вона.
По ній олігарх мчить на коні,
Правитель й суддя — на машині в броні.

Єдність рушають дружби мости
В крок не бажають з іншими йти.
Статки кладуть до своєї кишені,
Грабить народ — їхні мішені.

Кинули людям з їдою кошик,
Чобіт ризіновий, консерви, горошок.
Надавши старенькім об’їдки з стола,
Щоб щаслива й довга їх старість була.

Правитель про це забуває.
Байдужі вони, що війна “процвітає”,
Придумав АТО чи ООС для омани.
Народна війна йде за Волю держави!

Правитель бажає як землю скупити,
За гроші з офшорів, щоб зло скрити..
Держава - це їхнє кредо,
Доріжки їм стеляться медом.

Стежинка в людей занадто широка,
Війна, безвізи й велика морока.
Та склалися так кепські справи,
Що люд від'їжджає із своєї держави.

Надходить щаслива година.
На вибори йде проста людина.
Обрати державних своїх вожаків.
Так, що ж! Чи знов обере своїх хижаків?
2018

Ты холодна и так красива,
Как роза в утренней росе.
В лучах солнечных игриво,
Играет перлами в красе.

Ты полна - любви и страсти,
Глаза сверкнул, как две искры.
Вонзивших в сердце духа власти -
Любовь, души моей мечты.

В глазах кружилось мне виденье,
В усладу будущей любви.
Прильнула страсть и помрачение,
И я, как будто, вне земли.

И пахнув женское дыханье,
Я в объятьях нежных рук.
И теплых уст ее лобзание.
Но почему, вздрогнул я вдруг?

Как будто я, в объятьях ''розы'':
Цветы, шипы и аромат.
И словно зимние морозы,
Мою душу холодят.

Мне аромат ее приятный,
И не чувствую ''шипы''.
Стан твой гибкий, мной объятый.
Но почему, в душе не ты?

Почему же, ты, мне снилась,
Красотой моей мечты?
В моем сердце поселилась.
Но почему, в душе не ты?

Свечу любви не засветила,
Искрой своей красоты.
Как будто, сердце полюбило-
Но в душе была, не ты.

Від декого чутно на весь світ волає,
Створення світів — це природи буття.
Ця думка дитини, що виростає,
Яке починає своє буття.

Явившись у світ в лоно природи
У простір світів і вдихнувши життя.
Його не турбує, хто дав цю нагоду,
Воно процвітає — людське дитя.

Живеш споживаєш, і гадки не маєш,
Ти частинка думки Творця.
Що ж ти твориш? Чому рушаєш
Життєві умови творіння Отця.

Хіба ти створив Сонце, Небо.
Хіба ти створив краплю Води.
Землька зростає тобі що треба,
Ділами не створюй біди.

Поглянь на своє життєдійство,
Що ти сієш і що ти жнеш.
Сам твориш на Землі лиходійство,
Від Природи, тільки гребеш.

Народжуєш в світ подібних до себе,
І ти забув людську свою суть.
Гадаєш, що хтось прийде з Неба,
За тебе життєву прокладати путь.

Идет бой. Это война.
Разрыв снаряда, блеск огня.
Глаза закрыла пелина,
И сильна боль прожгла меня.
Но я опять рванулся в бой,
Друзья кричали мне:- Постой!.
Как будь-то я бегу тропой,
Что из школы шел домой.
Меня мама там встречала,
В школу из школы проводжала.
Иду сейчас я стороной,
Мама вскрикнула:- Сынок, постой!
И я вздрогнул, и я застыл,
А женский голос говорил:-
Ну что, солдат, пойдем со мной.
Но я слышу идет бой.
Двадцать третий мне пробил,
Четыре года в АТО жил.
Друзей своих я хоронил.,
Но ведь еще, я не любил.
Как же мне любить красу,
И гладить девичью косу.
Мои глаза покрыла мгла,
Свечу любви мне не зажгла.
Хочу коснуться ее руки,
Своей девчонки и любви.
И быть обятый красотой,
Любовью девичьей и теплотой.
Но надомной хлопочет врач,
Слышу рядом стон и плач.
Сквозь окон слышно - „пей до дна“.
-Что, окончилась война?
- Нет, сынок, то слуги власті,
Они, пируют каждого дня.
2013-2018г.

Жив Адам в саду Едема,
Бог його там поселив.
Щоб була дружина,
Жінку Бог йому створив.
Це для Бога було просто,
Жінку Він створив із ребра.
І під стать Адаму ростом,
І любов у них була .
Щоб тіло жінки було ніжне
І приємне для руки,
Бог зібрав з усього світу,
З троянд білі пелюстки.
І додав до розмаїття
Жовті темні кольори,
Щоб жінки були у світі
Незрівнянної краси.
Очі жінки вбрали Небо,
Проміння Сонця і зірок.
Бог додав, бо це так треба,
Росинки з вранішніх квіток.

А в уста додав Він меду
І ложку терпкого вина.
Щоб муж мав насолоду
І любов хмільна була.
Бог їй дав чарівний голос,
Ніжні почуття.
І родючість, як житній колос,
Щоб квітло на Землі життя.
Жінку Бог назвав Єва,
Вона Матір всіх людей.
Шануйте Землю, як Едему,
І родіть у світ дітей.
На шостий день кінчив творіння,
Бог на сьомий день спочив.
Людей, Землю і насіння,
Бог благословив і освятив.

Зернятко злітало з гілки додолу,
Вітер підняв його високо вгору.
По вітру воно у світ мандрувало,
Де приземлиться зернятко не знало.

Впасти хотіло в квітках, чи в саду,
Можливо край поля впаду.
Може впаду на лугах, біля річки
Чи там в лісах, де дуби та смерічки.

«Куди ж я лечу?» - я вітру питаю.
Та, ба! Наймення свого я не знаю.
Хіба я могло запитать у “батьків”,
Якщо я не мало зелених листків.

Вітер понісся долиною в полі,
Квіти ростуть там й трави шовкові.
Впало зернятко, за землю вхопилось,
Ясеном-красенем воно розпустилось.

Не було на полях такої рослини,
Могутній широкий він красень долини.
З вітром шумить, листками шепоче.
А зрілі зернятка злітати вже хочуть.

Тож в людині плід в лоні зростає.
Долі своєї плід ще не знає.
Поки що ласкають мамині мрії,
В його житті будуть різні події.

Людина в житті шлях свій шукає,
Що на шляху людина не знає.
За “вітром” іде, яке людство навіє.
Та кожна людина за себе більш мріє.

Шлях обирає на добро чи спокуту.
І хрест свій несе на радість чи муку.
Кожна людина на лад свій мудрує,
Те, що придумала — то, те й збудує.

Любить, чи не любить,
Чи серце нам під скаже?
Душа надією горить.
Настане щастя мить:
Люблю, тебе! - Він скаже.
Чи він кохання зможе запалить?

Як розгадать цю славну мить,
Де шукать на це отвіт?
Чи в поцілунках сумнів стане,
А любов, як сніг розтане,
А мрія заполонить світ.
Новий день за днем настане.

Душа й серце опрісніє,
Омана душу защемить,
Во плоті збудуться бажання.
Коли серце не горить коханням,
То іншого воно не зможе запалить.
А цілий світ душа буде любить.

На Донбасе идет бой,
С московско-путинской ордой.
В защиту встал словянский род,
А жизнь другая в их господ.
Войны не видим мы конца,
ООС прийнята для глупца.
Взрыв снярядов, блеск огня,
Бой горячий - каждого дня.
А что Европа и ФИФА?
Футбольные клубы собрала
И европейского фаната, -
В Москве, у окупанта.
И пошли в футбол играть,
А фанаты вболевать.
Пиво, водку фаны пьют
И русских девочек гребут.
В тотже час на войне,
Гибнут люди в огне:
И герои Украины,
И окrупанты с России.
А забитый каждый гол,
Кровью павших обагрен.
И на доллар прибылей,
Слезы вдов и матерей.

Июнь-Июль 2018.

Во дворце, во Златоглавой,
Мужи пьянствуют за лавой.
Бокал за здравье поднимают,
Лета усатому желают.
Столы покрытые парчами,
В навал заставленые яствами.
А он в усы улыбку прячет,
Лукавый взгляд на всех торочит.
Вдруг умолкли звон бокалов
И жуйки пьяных коммунаров.
Усатый встал и речь держит,
А каждый за себя дрожит.
Что ж! Украину не сломили!
Иль нашу миссию забыли?
Почему же наши меры,
Не достигли нужной цели?
Что ты делал, ты, чекист?
Ты же старший коммунист.
Может, снять с тебя погоны*?
Ты не выполнил законы!
Согласно документов ВЦИК*
Я исполнять закон привык.
И собрал бльшую рать,
Чтоб на Украину их послать.
Чесных, верных коммунистов
И, как положено, чекистов.
И направил их в селенья,
В города и по деревнях.
И солдатов мы с собою,
Мы пригнали чередою.
Бедняков обьединили
На их братьев натравили.
Мы убрали укапистов*,
Заодно и боротьбистов*.
А кто нас не признавал,
Путь до вечности избрал.


2

Знать, народ забил в набат,
Мы направили солдат.
И покойные крестьяне,
Свои пополнили курганы.
Что бы не было инциндентов,
Мы убрали интеллигентов
А врачей и професcуру,
Посадили их до МУРа*.
А художников и писаков
В Сибирь их по этапам.
Кто противился нам,
Судила тройка и наган.
Затем священников прогнали,
Посадили и сослали.
Церкви мы придали злу,
Церковну утварь сдал в казну.
Но народ опять поднялся,
Он за вилы и косы взялся.
Солдат выполнил приказ
И восстание смолкло в раз.
Что бы Украину успокоить,
Год двадцать третий будут помнить.
Мы прекратили уговор,
Правое дело - “Красный террор''*.
Мы считали по закону,
Украинцы придут с поклоном.
Но не сломить этот народ,
Он за вольностью живет.
* *
*
Усатый вдруг поднялся,
Весь зал как буд-то сжался.
Каждый думал за себя,
У них спод ног “ушла” земля.
Он, окутаный дымами,
Злымы он сверкнул глазами:
-Кто не выполнил Законы,
Будут найдены виновны!


3
Тишина накрыла зал,
Он промедлил и скакзал:
- ВЦИК поставил нам три слова,
“Год великого пререлома'' *.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов.
Кождый год подряд
Украину теребят.
Создав видимость колхозы,
У крестьян забрали возы,
Инвентарь для земледелья,
Волов, коней и снаряженья.
Землю у крестьян забрали
И колхозною назвали.
А земля стала пуста,
Ни колосьев, ни куста.
С каждой сельской «хаты»*,
Они забрали провианты.
И заложили в закрома,
Как колхозная страда.
Кто противился - сажали,
На ГУЛАГ их провожали.
Ссылали и тех, кто не спорил,
На сибирские просторы.
Так беспредельничала рать.
Но ответ пришлось держать.
Вновь собрались коммунары,
В Кремле заполнили залы.
Пред усатым стал чекист,
В страхе был он не речист:
- Не сломить сего народа,
Им вольный дух дала природа.
* * *
А усатый трубку курит,
Хитро глазки свои щурит:
-Кулаков в короткий час,
''Ликвидировать как класс''*.
Мол, кулаки виною стали,
Все зерно себе забрали.
И вся бедная страна,
Стала нища и голодна.
4
И на спеху создав законы,
В Украине создав зоны.
С зоны в зону не пускают,
В нарушителей стреляют.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов
И так званых бедняков,
Ищут злостных кулаков.
По хуторах и деревнях,
И на селах и селеньях,
В каждый дом заходили
И кулаков там находили.
Если ты не батрак,
Значит ты и есть кулак.
Зерно и яства забирали,
Соленья в бочках разбивали.
Обшарив темные закоулки,
Чердаки и коморки.
И постели разбирали,
Провианты там искали.
Если дым печной клубился,
''Как с табакерки'' чекист являлся:
-Что ты варишь? Где ты взял?
Значит ты не все отдал!
Значит есть в тебя запасы.
Прячешь где свои припасы?
И пошли опять искать,
Землю щупом протыкать.
И с года в год Московская рать,
Смогла крестьян всех обоборать.
И укрепившие там кордоны,
Словно тюрмы были зоны.
И в год голодный - тридцать третий,
Умирали взрослые и дети.
Только стон шел до неба,
Просили люди смерти иль хлеба.
Деревни и села вымирали,
Города опустошали.
Вымер Юг, Восток Украины
И миллионы в середине

5
А составы вереницей,
Мчат с зерном за границу.
А корабельные караваны,
Идут с зерном за океаны.
Почему же дипломаты,
Цари, президенты и Папа,
И журналисты — все молчали,
Словно в рот воды набрали?
И с молчаливого согласия,
Рука терана поднялася.
В извращенный войны вид-
Преднамеренный геноцид.
* * *
. На украинские просторы,
В обжитые раннее зоны,
Российская рынула орда,
Занимая вымершие дома.
Их Украина прийняла,
Все для жизни им дала.
Почти век в мире жили,
Вдруг “на грабли наступили''.
И потомки возмутились,
Они к России обратились:
- Просим войско к нам прислать,
Чтоб територию забрать.
И эшелоны войско гонят,
Вновь Украину в крови топят,
Ложь, лукавство мир затьмили,
Вирус насилия оживили.
Но наш народ поднялся,
За вилы й ружья взялся.
И полки ребят с Майдана*,
Пошли в бой против тирана.
День и ночь ружья ковали
И войско славное создали.
Занял исходные рубежи,
Мир беречь от войны и лжи.





6

Погоны* — выражение автора. Погоны были введены в Красной Арми в1943.
ВЦИК* — Всероссийский Центральный Исполнительй Комитет. Создан в 1917г.
МУР* — Московский Уголовный Розыск. Создан 5 октября 1918г.
Красный террор* — Резолюция ВЦИК от 2 сентября 1918г. Это было средство достижения политеистических и экономических целей большевиков. Были массовые аресты и расстрелы на месте врагов революции.
Ликвидировать как класс* — Политбюро ЦК ВКПб от 30 января 1930г. Постановили .
Хаты* — выражение автора, в переводе на русский язык -Дома, избы.
Майдан* — Украинский народ вышел на миллионный Майдан за Европейский образ жизни, 21 ноября 2013г.
Боротьбисты (1918-1920) - боролися против Коммунистической партии диктатуры пролетариату.
Укаписты (1920-1925 ) - боролися за Независимую Украину.

Желанны = они, в мужском земном мире,
Пред ними, безсильны враги и сатиры.
Лик их прекрасен — как солнце, как небо.
Они же владеют секретом победы.

Они всегда правы - хочешь не хочешь.
Иль скажут: - Чего голову морочишь?
Будь-то любовь иль словесные баталии,
За ними всегда, победы регалии.

Бог наделил их своей красотою,
И нежное тело с длинной косою.
Ихняя походка - то чудо, то диво,
Движения тела, приятно-игривы.

В солнечный день иль в мрачные сутки,
Они - солнца луч, какие там шутки.
Мужчины себя, всегда браво считали,
А при них, будто, воды в рот набрали.

Их взор обращен, на прелестное диво,
И дрогнуло сердце, жадно- ревниво.
И завязались алчные споры,
Кому даренные женские взоры.

Мир без женщин, скучен и тесен.
Но ихний мир - прекрасен, но и грешен.
Он полон любви, соблазна и печали,-
Ведь, сами мужчины - желанных создали.

Чи початок, чи є кінець? В людини це первопричина.
Відлік початку почнемо, коли в світ прийшла людина.
Вона прийшла - світ вже жив й не було кінця й початку.
Природні ми кільця, у ланцюзі всесвітнього порядку.

Від початку плине час в сум'ятливій людській долі,
Турбують мрії нас, і тануть, як сніжинки на долоні.
Життя існує на Землі, й все живе у своєму русі,
І плине вік буття у привикнім часі.

Ти знати хочеш простоту сотворіння світу,
Зрозуміти пустоту оком нашим непомітну?
Хіба можливо осягти всесвіт в піднебесній,
Якщо явилися ми на мить в земний мир чудесний.

І кидаємо зір у простір піднебесся,
Думки турбують нас: - Як цей світ створився?
Ми лиш знаємо, там є тьма й мороз в просторі,
Там роять зірки, міри і відтворюються нові.

Наш світ сповнений буття у Святому дусі.
Міри рушаясь й знов творясь в непереривнім русі.
Творче так задумано світ, по волі Сина та Отця,
На світ являємся ми з материнського яйця.

Любов сама людей знаходить,
Її не можеш зупинить.
Вона закоханим даєтья
В очах іскрить, сміється.
Ні в день, ні вніч вона не спить.

Вона у полі між квітками,
В житах на нивах колосить.
І волошками між житами,
Яскраво синіми очима,
Дарує радість й веселить.

Любов садами розквітає,
Духм'яним пахощем п'янить.
В плодах червоної калини,
Терпкого терну та шипшини,
Медовим солодом манить.

Любов природа надихає,
Кохання серцю надає.
І образ цей в душі бажанний,
І лик лише один коханий.
Що жить спокійно не дає.

Любов не має пори року,
Підвладні їй людські роки.
В людей коханням вона зветься,
Вона одна на двох дається -
Мужчині й жінці на віки.

Я выплыл с лона, с тесной темноты
И мир увидел земной красоты.
И первый мой крик — песня моя,
На свет родился, родился я.
И слышится мне волнующий звон.
Но мамина песня — ласковый тон.
И мамины вижу нежные глаза,
И радость, и капля — соленая слеза.
Первое слово — Мама, сказал.
Словно луч солнца на землю упал.
И первый шаг - я стал на порог,
Этот шаг на сотни дорог.
Слышу какой-то радостный звон.
Был это первый школьный гонг.
Из класса в класс - и годы идут,
И за порогом уже институт.
Детство и юность — то жизни река,
Мороженое, книги и дружбы рука.
Как не сложились житейские пути,
Но дорогу любви не обойти.
Но слышу какой-то волнующий звон,
Семья, работа и краткий сон.
И некогда в лишние звуки вникать,
Надо по жизни твердо шагать.
И по пути хочешь все загрести,
Но наши крутые жизни пути.
Нету предела в желании людей,
Но то, лишь, обман в нужде твоей.
Жизнь я прожил, как будто был сон.
Почему постоянно в тревоге был он?
Жить на природе - то есть наш венец,
Но в жизни людей, - есть начало и конец.
В мире земном хочется жить,
Но в этом мире живем в кредит.
Cвоего в земном мире нет ничего,
Берем мы лишь, благо его.
Землю покинешь в час роковой,
И ничего не возьмешь ты с жизни, с собой.
Разве, - что вспомнишь земную красу,
Попросишь прощенья и уронишь слезу.

Бог створив Сонце й Небо,
Життєву силу дав Землі.
І створив подібних Себе, -
Адама і Єву в любві.
Адам з праху сотоворенний,
Божий — це є, творчий путь.
Божий дух йому вдихненний.
Щоб подібним Богу буть.
Адам — постаті кримезний,
І був мудрий, на той вік.
Мудрість Божа є безмежна,
Адам продовжить людський рід.
Щоб родилась плоть від плоті,
Між людьми любов була,
Творча мудрість в цій роботі,
Єву, Бог створив з ребра.
Щоб була вона вродлива,
Граціозна і струнка.
Щоб принада невловима,
В жіночій постаті була.
Щоб жіноче розмаїття,
В мужському серці вік цвіли.
І жіноче різноквіття,
Не мало тління і пори.
Адам і Єва, - вінець творіння,
Благословенний людський рід.
Плодіться, - ви життя насіння,
Любовю наповняйте Божий Світ.

Дарите женщинам цветы,
Не только в День рождения.
Дарите женщинам цветы
И в будний день, и в воскресение.
Дарите женщинам цветы,
В знак любви иль просто - дружба.
Подарок дорог от души
И от друзей, и от мужа.
Дарите женщинам цветы,
Даже если скверно-туго.
Пускай зажжется огонек,
Любви иль дружбы — друг до друга.
Дарите женщинам цветы,
Когда обидели когда-то.
Пускай печали все уйдут,
И любовь возродится обратно.
Дарите женщинам цветы,
Словно праздник ежедневно.
Дружите с женщиной — на ты,
Любовь всегда будет взаимна.
Дарите женщинам цветы,
С улыбкой, радостью-надежды.
Любовь раскроется цветком
И соединит сердца однажды.

Чуєш, люде України! Встаньте татку, сестро й брат!
Знов Михайлівські дзвони б’ють і б’ють в набат!
Набат будить спокій ночі та зове людей без слів:-
- Встаньте, люди України, пробуджуйтеся від снів.

Встаньте, воїни Слави, підійміть мечі, щити!
Знов вороже іго пробудилося із тьми.
Вперше дзвін той бив на сполох, вісімсот літ тому,
Як орда, татаро-монголів крушила Київську стіну.

А тепер крізь темінь ночі чутно крик і зойк дітей.
Діти встали за Свободу без щитів і без мечей.
Наші діти - діти Слави, була музика та спів,
Ніби Коршун на здобич, кримський “Беркут” налетів.

Дітей били кийками і щитами на розмах
І топтали, хто не втримавсь на ногах.
Де-хто вирвався з облоги, доганяли у дворах,
Доганяли по дорогах, ніби звірів на ловах.

Звук набата - допомога, діти кинулись на зов,
Врата Святі відкрились в Михайлівській Собор.
Та не всім було дістатись до Святих Воріт,
Сліди Беркута лишались від окровлених чобіт.

Крик дітей і звук набата - все змішалося вночі,
І кияни пробудились, засвітилися вогні.
Та ніхто не став чекати, переступивши свій поріг,
І на зов набата люди йшли з усіх доріг.

А набат котивсь лугами вздовж Дніпровських берегів,
По Карпатах, по Донецьку засвітились тисячі вогнів,
По Волині, по Поліссю не минав він сільських хат.
Встань за Волю, Україно, чуєш кличе знову набат!

У Києві на Майдані мільйонне віче відбулось.
Криваву бійню засудили. Дійсність єдності збулось.
Не дрімайте, українці, хай в серцях ще б’є набат!
Бо українці-яничари з ворогом на брудершафт.

Слово є Бог, Бог є у слові,
Що душу дано людині в любові.
Слово — це світло, що з неба зійшло.
Життя й безсмертя навіки дано.

Слово у вірі шлях прокладає-
Життєві путі людина долає.
Слово надії — це сила у мові,
Душу гартує у Божому слові.

Слово сказане у Всесвіт летить,
В житті людському - це тільки мить.
Слово до слова, хай людство єднає,
У серці в кожного Бог почиває.

В людському житті Він є запорука,
В наших серцях нам легенько Бог стука.
Вказує шлях на земному просторі
У вірі, надії й вічній любові.

Русь-Україна нам дана споконвіку,
Богом рождені на вкраїнськїй землі.
Так було, так є, так буде довіку,
Не скорить — слов'янів Русі.

Роди за Родом Богам Славу во здали,
Плуг мавши, священний меч Перуна.
Пісню Перемоги й Слави співали,
Відважно боролись за вільне життя.

За Русь-Україну кров проливали,
За Волю пролита вона є Свята.
Впавши на землю, вони не вмирали,
Світять до нас, як небесна зоря.

А ми, як синове — їхні нащадки,
З гордим серцем Славу несли.
Ставши Майданом в смертельну хватку,
Волю і Славу Вкраїни ми зберегли.

Високо несучи Прапор Вкраїни,
Твердо крокуєм крізь грізні літа.
І Воля жива, і Слава навіки,
Ти непорушна, Україно, і Воля твоя є Свята.

Ми сотні літ були в неволі,
Під “старшим братом” у ярмі,
В нас вічний дух до волі
Надію викував у горні.

Сини і Дочки став Майданом,
За Україну й отчий дім,
Та яничари за наказом,
Свинцем стріляли в груди їм.

Майдан стоїть, в вогні палає,
Під градом куль і гранат.
З гордим серцем стрій зростає,
З батьками є сестра та брат.

Щитом із дерева прикривши,
Серця надій, та треба йти.
За Волю люди кров проливши,
Щоб Волю дітям зберегти.

До волі дух в серцях палає,
Ще від пращурівських колін.
Неволю в єдності здолаєм!
Україна встала із руїн.

Нема в житті тієї сили,
Щоб скорить український Рід.
Об'єднались всі родини,
В міцний нескорений нарід.

Грудень 2014

Від Божого слова ,
Живе наша мова
І наша земна любов.
З батьківської волі, -
У маминім лоні,
Дорогу життя я знайшов.
Я плаваю долі
У мами, у лоні,
Відчувши божественний світ.
Мамині звуки -
Радість й розлуки,
Майбутній я батьківський рід.
Я мамине слово
І мамина мова.
Я мамина пісня і кров з молоком.
Я мамина казка
І мамина ласка.
Я мамина ніжність, надія й любов.

Большая ложь - исчадие ада,
Она вселилась в Кремле.
А Кремль сказал, что это “Правда”,
И слух пошел по всей земле.
Гложет “Правда” слух народов,
Живущих в зоне коммунар.
Смысл их жизни до порогов -
Жилищ своих, иль на ГУЛАГ.
Отдавшие жизни миллионы,
Голодной смерти и войне.
Разбившие лживые бастионы
В коммунистической стране.
И двадцать лет свободы духа,
Народ вдохнул на полную грудь.
Но ложь Москвы - от злого духа,
Подменила - правды путь.
Закрыла путь-пути свободы,
Закрыла путь - братской любви.
И льется муза лживой оды
И мир купается во лжи.
Кремлевская ложь сама не ходит,
Она пришла под залпы Град.
С болью в сердце - мир уходит,
В мой дом ворвался оккупант.
Сыны Майдана встали строем,
Чтоб защитить отца и мать.
С мирным сердцем встали к бою,
Та оккупант, в их, стал стрелять.
А что Европа? - Веселилась,
На этой “праведной” волне.
Она на санкциях смирилась
И не готовая к войне.
Мужи держав в своей привычке,
Не видят шаг Кремля в войне -
Что в Украине зажгли спичку
И может мир гореть в огне.
Январь 2015

У садочку під кущем
Кішка спала калачем.
Сни, напевно, їй приснились,
Чомусь вуса ворушились.

Кішка, спить? Можливо, слуха,
Ворушились також вуха.
Інде око відкривала,
Це так кішка спочивала.

Та стайка горобців,
Жбурнула шумно до кущів.
Наперебій цвірінькотять,
Мішають кішці спать.

Вона чуточку здригнулась
І уважно роздивилась.
Тай тихенько крадучись,
До горобців полізла ввись.

А горобці цвірінькотять,
З гілки на гілку летять.
Ще й чубляться між собою
І не журиться бідою.

Та горобець один чирикнув!
Горобинний гам притихнув.
Разом пурхнувши з кущів,
Пух на кішку полетів.

Кішка, нібито злякалась,
Під кущ стрибнула й облизалась.
Та біда це невелика,
Пішла додому спать Мурлика.

На зеленому лужку, там де квіточка росте,
Павучок запавутився, заснував своє сільце.
Плести різнії узори, - це є діло не просте
І своє майстерське діло, він скріпив усе в кільлце.

Обдививсь чи все доладу, чи нічого не забув
І мохнатий неборака, кожну ниточку смикнув.
Покрутився на всі боки, ще й донизу зазирнув,
Та втомившись від роботи, він під квіткою заснув.

Та несплять всі очі зразу, він їх має може п'ять
І чатують дні і ночі, щоб здобич не проспать.
Якщо муха влипне в сітку, рватись буде і дзидщать
В павутиння він миттєво буде муху загортать.

Тож в житті у нас буває - хочеш злагоди, добра.
Та щоб мати все одразу - це дорога не легка.
І шукаєш шлях обходу - і розумієш, що — це гра.
А зівнеш хоть краплю митті, влипнеш в сітку павука.

Что ж, вы, надменные потомки!
Сметая пыль с прошлых веков.
Из окровавленной котомки,
Тащите деспотов-''отцов''.
Им воздаете честь и славу.
Дух зовете с их гробниц.
Но, вы, забыли за державы,
Свободной, от коммунистических темниц.
''Отцов'' откройте злодеяния,
На людской суд — добра и зла.
Но с ваших уст, одно молчание,
А душа тиранов, у вас жива.
И в душе змея клубится,
И песню лжи поет глупцам:
''Кто будет, по способностям трудиться,
Тот потреблять все будет, без конца''.
Отцы, сыны и дочери державы,
Ложным духом были польщены.
Отдавая жизни, не требовали славы.
Дороги жизни, их костями вложены.
Да! Построили ''великую державу'',
Что имела имя - СССР.
Коммунистам вы воздали славу.
И с этим именем, живете вы теперь.
Ваш символ — труп в мавзолее,
Другой — гранитный пьедестал.
Вы есть подобие плебеев.
Опомнитесь! Двадцать первый век настал.
Памятнике, - невинно-убиенных,
Что были в ссылках, тюрьмах и на войне,
И голодом миллионы заморенных.
Память отдайте им, - в двойне!

2017

Тебе стрів надвечір біля ганку,
Ніби сонця промінь в серці бив.
В радості я мріяв аж до ранку,
Промінь той, всю ніч мені світив.

Хочу я тебе стрічати знов і знову
І відчуть тепло її руки.
В душі горить свіча кохання зову,
Ти для мене сонце та зірки.

Ти - світ новий в серці народився,
Ніби з ним прожив я все життя.
Як грім весняний небом прокотився
Пробудив мої кохання почуття.

В час щасливий я з тобою зустрівся,
На Святий вечір, в Новий рік.
І для мене світ земний змінився,
Ти, є - моя кохана, а я твій, любий чоловік.

Хочу забыть воспоминания, -
В моей душе наводят грусть,
Печаль, сомнения и терзания.
Как будто не было. И пусть.
Хочу забыть ушедшие годы,
В коммунистической стране,-
Где гибли целые народы,
В голодной смерти и в войне.
За серп и молот мы боролись,
По пятилетним годам.
И на нищету, мы напоролись,
На зло соседним врагам.
Никто не думал о свободе,
Нас нищета равняла всех.
День и ночь текли в заботе,
Как труд Сизифовый, за грех.
Но в глубине, - в сердце гложет,
Борьба свободы и темноты.
Казалась, жизнь стране дороже,-
Но для страны, ты - порох ты.
За "благо" шли в бой народы,
Каналы, стройки, целина.
Но ложь была, как вечны воды
И в ней страна погребена.
Но час пробил. Судьба свершилась —
Самораспадом СССР.
И вновь державы возродились,-
Державы вольные теперь.
И я вдохнул глоток – свободы,
Свежесть - ласку ветерка.
И окунулся в мир свободы -
Но путь за блага не легка.
Борьба за Волю еще длится,
Телами дочек и сыновей.
И еще не раз, слеза прольется,
Наших, Украинских, матерей.
Август 2017 р .

В кущах щось метушилось.
Горобці гуртом там бились.
Пил і пух з кущів летіло.
Все в кущах цвірінькотіло.

Горобець один з верху
В кущ впав лапками зверху.
Там лежав він на спині.
Не ворушиться? Аж ні.

Ніби крикнув хтось: - Атас!
Горобці замовкли враз.
Галас, щебет припинився.
Горобець один розбився.

Як пташки змогли додуть,
Що лежачого не б'ють.
Тож, ніхто не став чекать,
Горобці мерщій втікать.

А лежачий оглянувся,
Встав на лапки й стрепенувся.
Як нічого й не було,
Полетів в своє кубло.

Моя Україно, є ти під гнітом.
Чужих та своїх ворогів.
Ти кров’ю полита, попелом покрита,
Тілами дочок й синів.

Зазнавала ти голод й розруху,
Всіх видів руїн й руйнувань.
Нескорена сила вольності духа,
Моя, Україно, ти знову повстань.


Осуди судів, прокурорів.
Осуди державних чинів.
Бо станеш держава ізгоїв,
Бо чини - розсада й кубло павуків.

Паплюжать вони Україну,
Від горя людського ще не впились.
Нищать Українську родину,
Людино, отомнись й схаменись.

І мільйонний Майдан* зібравсь у столиці,
Дух народів свободи волів.
Хоча воля й хоробрість, як криця
Все ж кров пролилася України синів.

Примноживши зраду, чини влади
Здали московітам Крим та Донбас.
Сини і Дочки - герої Майдану,
Стали до бою в цей тривожний час.

Не маючи страху від куль та морозів,
Не маючи страху від зривів гранат.
Бо єдність міцна українських народів,
Віра в майбутнє, є народний мандат.

Моя, Україно, велика родино,
Твердою стопою ідеш у віках.
Нескорений народ - від батька до сина
І Прапор України несучи в руках.

І будуть цвісти вишня й калина.
В садах заспівають нічні солов'ї.
І будуть щасливі батьки і дитина,
Благословенна, Україно, ти родом своїм.

В мамином лоне - уют и покой,
Я окружен был, теплой водой.
В водном просторе плавал, парил.
Ручками и ножками я теребил.

Вместе с мамой смеялся, шутил,
Также с мамой, вместе грустил.
Ты - когда, мама, пьешь молоко
У меня на душе радость, легко.

Я твоя плоть, я твоя кровь.
Мама, ты хочешь, чтобы я был здоров?
Горечь не пей и не кури,
Ласковые сказки мне говори.

Нежные звуки приятные мне,
Но кажется жизнь, другая из вне.
Я чувствую руки, что гладят меня
И мамина песня - то радость моя.

Я понимал, что пора мне идти,
Но мне неизвестны, наружу пути.
И я повернулся - вниз головой,
Возможно, достигну жизни земной.

И вдруг оказалось, что сжат в темноте.
Был уже больше, я не в воде.
Страх пронизал и боль в один миг.
И слышу сторонние - стон и крик:

-Ну, давай, скорей выходи,
Нам осталось немножко пути!
И ты увидишь мир, весь - земной,
А я обрету - здоровье и покой

Неведома сила толкнула меня,
И я оказался, средь моря огня.
Безмерный простор меня окружал,
А я неистово - кричал и кричал.

Нежные руки обняли меня.
Воздаяние Богу, молила семья.
Я устал и глубоко зевнул,
На теплой груди у мамы уснул. 2017г.

Я був хлопець - забіяка,
Верховодив як завжди.
Якщо десь є бійка, сварка,
То мене тягли туди.

Чи то бити, чи то мстити,
Я мирив обох.
Що мені було робити,
Одну силу мав за двох.

Йшов я якось по дорозі
Та й насвистував пісень.
Що ви думаєте? На розі
Зупинивсь, неначе пень.

Красуню-дівчину побачив,
Очі чарами сповна.
Ніби хтось мені віддячив,
Дав міцного стусана.

Я від подиву шатнувся,
При дівчині став слабкий?
Ніби сон мені здалося.
Чи то я глухонімий?

Щось дівчина говорила,
І труснула за рукав:
-Ти що сліпа людина?
Ти ж мене перелякав!

Ти ж вискочив з-за рогу,
Чуть мене не збив.
Тепер давай дорогу,
Таких не бачила ще див.

Я хотів їй щось сказати,
Та й про все забув.
Щось хотів я лепетати,
Ніби язика ковтнув.

Але ж хлопець я, нівроку.
Честі в мене не віднять.
У плечах широкий.
І підхожу їй під стать.

Білокурий, сині очі.
Чуть продовжене лице.
Сильні руки, кажуть хлопці,
Постою за нашу честь.

А думки летять в мовчанні.
Скільки часу вже пройшло?
Як мені сказать дівчині,
Що наше щастя, нас знайшло!

Скроні вкрились сивиною,
Ніби сум в очах гнітить.
Душа є молодою,
Хоче всіх і все любить.

Очі бачать сонце, небо,
Це життя — труди, труди.
Що це ще людині треба?
Живи, радуйся, люби.

Любов - це Божа справа.
Яку людині передав,
Людська любов - забава,
Коли кохання не пізнав.

В любові маєш насолоду,
Від тіла жінки, чи від страв.
Як розрізнить цю звичну моду,
Коли нікого не кохав.

Жінки — квітки в букеті,
Можеш любить, поважать,
Обнімать, складать буклети.
Що ж таке одну кохать?

Одну любить. Одну кохати -
Словами важко передать.
Потрібно в очі зазирати,
Секрети в серці не тримать.

Словом виразить кохання?
Ще слів таких нема в житті.
Лише одне, одне бажання -
Кохать і жить, і вдень, і вночі.

Захочуть друзі спокусити
Насолоду дать блудну.
Можливо хочеш всіх любити?
Очі бачать, лише, одну.

Ти, Україно, віками славетна
З вільним народом слов'янських племен.
В Дусі Святому ти благословенна
І народи твої різних наймень.

Тебе шанували та уквітчали,
Ти як віночок барвиста була.
І над тобою лелеки літали,
Калина й вишня садами цвіла.

Ти руку дружби всім подавала,
І хата твоя гостинна була.
Ворожі навали і свої яничари,
Крушили не раз й палили до тла.

Ти не згасала, з руїн воскресавши
Своїх нескорених дочок й синів.
І в горнах вогнів і в Славі зміцнивши
Волю, дорожче власних життів.

Мостили тілами шляхи-перемоги,
Прапор Вкраїни несучи у руках.
І квітнуть твої тернисті дороги,
Слава і Воля Вкраїни живе у віках.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь додому.
Повертайтесь з чужих, далеких доріг.
Боронити Вкраїну вже буде нікому,
А старенькі ступнуть лише на поріг.

На війні й лихолітті вмирають герої,
Генофонд України на згубній межі.
Хто лишився — в обмані, ізгої,
До пори мовчать, ніби глухонімі.

Вірять, що доля їх не лишила.
І терплять, як є - живучи.
Багато крові Вкраїна пролила,
Тернистим шляхам до Волі йдучи.

Тисячу літ тлумили Вкраїну,
Яничари свої та сусіди-кати.
Маємо ми терпіння і силу,
Україну змогти зберегти.

Ви розлетілись по білому світу,
Славу Майданів чужинець забрав.
Ви ніби забули Предків завіту
Волю і Славу народ в боях здобував.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь до рідної хати!
На поріг свій не дайте чужинцю ступить.
Вас чекає ріднесенька мати,
Неньку-Вкраїну слід гуртом боронить.

2017 КВІТЕНЬ.