Слухай стукіт з легень, будь страшенно самотнім
Серед тисяч сердець, що здаються одним.
Видихай почуттями, вдихай ту безодню,
Що наповнює горло, як голову сни.

Стань комусь ідеалом, комусь - тихим болем,
Що стає солодавим, як в пляшці сироп.
Проростай крізь асфальти і власну утому,
Розглядай, ніби зорі, думки в телескоп.

Відшукай у траві вже забуту дорогу,
Закохайся у небо без тями, без меж.
Будь щасливим від того, що завжди ти з Богом,
Будь щасливим від того, що просто живеш.
2018 р.

Знов примружився день,
Став цілунком на шкірі.
Сонце жовтим мечем
В небі краяло діри,
Воно п'яно текло
У небес синє черево.
Якщо любиш тепло,
То люби його в червні.

Вгору руки дерев
Простягалися м'яко,
Теплі очі озер
Сльозно пахнули м'ятою.
Мов різдвяна кутя,
Посолодшали вишні.
Якщо любиш життя,
То пиши про це вірші.

Постарілі мости
Гнули спини в молитвах,
Захитались дроти
Від дзвінкого повітря.
Вітер сходив з орбіт,
Він кривлявся, як завжди.
Якщо любиш цей світ,
То люби його справжнім.

2018

Перед очима мовчки гусне темрява,
повзе ліниво болість. Знову й знову
душа скидає листя, ніби дерево,
оголює свою першооснову.

Душа стає струною й ніби меншає,
спроквола ронить птиць і їхній щебет,
не покидає плоть (своє помешкання),
а й далі проростає просто в небо

тонким і ледь понівеченим коренем.
Його тримають янголи руками,
сидять собі стривожені та зморені
і, як на свічку, дмухають на рани.

Ми літали у іншому космосі,
Бо жили у казках, а не дійсності,
Так хотіли стати дорослими
І водночас боялися вирости.
Ми заплутались в інших туманностях:
В Альбіоні чи десь в Андромеді.
І плили поруч вічні товариші –
Рогаті велосипеди.
Час тікав і ховався у сутінках,
Ми ж лежали в траві й просто мріяли,
Забували всі страхи і сумніви
І у дружбу по-щирому вірили.
Ми шукали щастя за хмарами,
Так боялись його утратити.
Крізь пальці долонь неба гранули
Розтавали. А ми і не бачили.
У лугах росянистих ми босими
Поринали в призахідні промені…
Ми росли і ставали дорослими,
Щоб згадати колись роки пройдені.

А тепер ми, окрилені долею,
Загубились у світі ілюзій.
Нас у снах переслідують олені –
Такі вічні й залізні друзі.

2016 р.

Я сховалась у сірій свідомості,
Підпаливши мости й давні спогади.
Утікаючи від невідомості,
Обпікала утрачене поглядом.

Я прокинулась в іншій галактиці,
В чорно-білому дивному вимірі,
І наосліп, тендітними пальцями,
Намагалась знайти сиві тіні я.

Мимоволі розтанула в клавішах
І, мабуть, під рояльною кришкою,
А часом на пошарпаних аркушах
Розпускалась незримою квіткою.

Ще два кроки до зустрічі з осінню…
У полоні думок своїх втрачених
Я замкнула сама себе в космосі,
Десь у Всесвіті мрій непобачених.

Це мій світ, хоч він зітканий з сепії,
Я у ньому назавжди залишуся.
Мені б чаю… і трішки поезії,
Щоб і піжмурки грати із тишею.

2016 р.

Заплутався світанок у траві,
А може, в стоголосому серпанку.
Вдихаю кучеряву тишу ранку
І теплий запах кави на столі.

Бринить терпке проміння на вікні,
Ховається у пляшці лимонаду.
Світанок має присмак мармеладу
І пахне сонцем, ніжним, весняним…

Повітря намагнічене теплом,
Дрімають уві сні сріблясті роси.
Світанок, ніби привид, ходить босий,
Щоб заховатися в кульбабках під вікном.
2016 р.

Стареньким будинкам не спиться щоночі,
Не сняться бали, карнавали, епохи.
Вони щось сопуть, ледь примруживши очі,
Облуплені стіни вкриваються мохом.
Стареньким будинкам так холодно й зимно,
Порожні та сірі, вони – ніби привид.
Будинки вдягають тонке павутиння,
В німому благанні чекають на диво.
І кожен куточок в них має свій спомин:
Стільці, канделябри, скрипуча підлога.
Не тліє вогонь, не кахикає комин,
Ховається в яблунях двір… А дорога
Плететься собі у чеканні на когось,
Прядеться, снує й поростає травою.
В стареньких будинків притомлений голос,
Що кличе тихенько німою луною.
Колись з них доносились звуки роялю,
Не грає тепер вже самотній музика,
Сріблясто відлунюють ноти печалі,
І шибки віконець поскрипують стиха.
На жаль, так буває: поспішно й бездумно
Від рідних осель відмовляються люди.
Стареньким будинкам щоночі так сумно,
Старенькі будинки не можуть заснути.

Парують дороги. З-під них проростають,
Неначе колосся, високі споруди.
А десь унизу, ніби равлики в травах,
Снують, копошаться малесенькі люди.
Горбаті й мізерні - такі у них душі...
Холодне і гостре вони мають серце...
Несуть за плечима (в такій собі мушлі) ⠀
Інертну байдужість, зневіру і впертість.
Як крила ворон, як покошланий морок,
Сіріє тягар на оголених плечах.
Спинись. Не торкайся... Бо скриньку Пандори
Відкриєш так страшно і так недоречно… ⠀
⠀
…Тривожно вдивляється в очі віконець
Сполоханий равлик, і чути, як просить
Торкнутися ріжками стиглого сонця.
Легесеньку мушлю під серцем він носить,
Складає до неї горнятко любові,
Щемливі обійми, торбинку проміння.
На хвильку ожити, побути собою
Так хочеться солодко цьому створінню…
Чорніють дороги, бульвари, будинки,
Чалапають постаті дико й бездушно.
Вирішуй щоразу лише наодинці,
Що будеш ховати подалі у мушлю.

2018 р.

А день вмирає мовчки, без істерик,
Заслабли в нього руки, впав кинджал.
Вже сонце, той великий стиглий персик,
Нектарно ллється в гір старих Грааль.

А день змикає слабко очі-хмари,
Сповзають з них натомленість і сум.
Тривожить вечір небо, як гітару,
І з темряви снує собі костюм.

02.06.2018