Се дім моєї благодаті, який повсюду ношу з собою, як равлик.

Мирослав Дочинець

Парують дороги. З-під них проростають,
Неначе колосся, високі споруди.
А десь унизу, ніби равлики в травах,
Снують, копошаться малесенькі люди.
Горбаті й мізерні - такі у них душі...
Холодне і гостре вони мають серце...
Несуть за плечима (в такій собі мушлі) ⠀
Інертну байдужість, зневіру і впертість.
Як крила ворон, як покошланий морок,
Сіріє тягар на оголених плечах.
Спинись. Не торкайся... Бо скриньку Пандори
Відкриєш так страшно і так недоречно… ⠀
⠀
…Тривожно вдивляється в очі віконець
Сполоханий равлик, і чути, як просить
Торкнутися ріжками стиглого сонця.
Легесеньку мушлю під серцем він носить,
Складає до неї горнятко любові,
Щемливі обійми, торбинку проміння.
На хвильку ожити, побути собою
Так хочеться солодко цьому створінню…
Чорніють дороги, бульвари, будинки,
Чалапають постаті дико й бездушно.
Вирішуй щоразу лише наодинці,
Що будеш ховати подалі у мушлю.

2018 р.