Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Надія Тарасюк (1983)



Художня проза
  1. Перше слово
    У маленького Дениска тільки й мови: «Агу-агу-е-е-е!». А так хочеться, щоб сказав перше слово…
    Вранці за Дениском доглядає мама.
    — Сонечко, ну скажи: мама!
    У відповідь синочок хитренько примружує оченята і посміхається крихітним ротиком.
    На зміну мамі приходить бабуся. Граються в «Чобіток», «Ласочку», а тоді вчаться говорити:
    — Дениску, Дениску, а кажи — ба-ба!
    Онучок знову примружує оченята і тямковито усміхається.
    Раптом вбігає у хату розпашіла Богданка, повернувшись із дитсадка, і прожогом до братика.
    — Денисочку, кажи: няня, няня! ― весело стрибає довкола малюка.
    А тут і тато в двері. З роботи…
    Дениско вже простягає до тата пухкенькі рученята і вертиться в’юном на бабусиних колінах. Тато підхоплює його та високо підкидає вгору:
    — Синочку, ка-а-жи: тато! Тато!
    Реготати починає Дениско, тоді тато, а Богданка – найдужче…
    І малюк сказав!.. Перше слово, легеньке і кругле, наче барвистий надувний м’ячик, вистрибнуло та покотилося. Дениско підгицував у мами на руках і весело «тоськав» у долоньки:
    — Кази! Кази! Кази-и-и!

    2010


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Дити́нки
    Дійові особи:
    4-річна Світланка, 1-річний Максимко, тато, мама і бабуся.

    * * *
    Світланка грається зонтиком, якого я називаю парасолею. Відкриває і закриває його, «приміряє» на себе, зазираючи в дзеркало. Раптом повертається до мене і каже:
    ― Мамо, а давай парасолю накривачкою будемо називати, бо вона всіх накриває. Хіба хто парас купить.
    ― Доню, що то за «парас»? ― питую після вагомої паузи.
    ― Парас ― то таке, що на нього чіпляють світло! ― серйозно пояснює мені донечка і раптом… сміється.
    ― Мамо, розкажи татові, яке я смішне про накривачку і парас придумала!

    * * *
    Світланка вертиться біля мене:
    ― Мамо, відгадай загадку:
    В горщику кипить борщик,
    в горщику кипить супчик,
    в горщику сидять дітки.
    ― Донечко, і що це буде? ― гублюся у здогадках…
    ― Гніздечко!
    Через декілька днів:
    ― Доню, а ти пам’ятаєш ту загадку про горщик, в якому кипить борщик, супчик і сидять дітки? ― запитую я, пригадавши недавню історію.
    ― Так!
    ― І яка ж у неї відгадка?
    ― Кубло! А там курчатка парують! ― дзвенить донечка.
    ― А чого вони парують?!. ― дивуюся.
    ― Бо мокрі, тільки-но вилізли з яєчок!

    * * *
    У нашої донечки мідний колір волосся. Я називаю її руденькою, як білочка. Якось увечері:
    ― Тату, а ти знаєш, чого зимою рудень?
    ― Може, грудень? ― допитується тато. ― Місяць такий.
    ― Ні, я називаю його «рудень»! ― твердо стоїть на своєму донечка.
    ― Ну-ну? ― невизначено кидає тато.
    ― Бо приходять такі руді місяці, ― пояснює Світланка, ― і все переруджують у рудий колір. От і я така руденька…

    * * *
    Максимко і Світланка граються кубиками: їздять до млина та набирають у кубики-"мішки" муку. Раптом Світланка звертається до мене:
    ― Манеж ― то комора наша. В тій коморі сидять мішки. Тихо-тихо щось приспівують… Мамо, а чого тихо?
    ― Не знаю… То ж ти сказала,― відповідаю.
    ― Тихо, бо вони щось собі шепочуть, ― знаходиться донечка.

    * * *
    Світланка сидить на ліжку і малює, а маленький братик тупає біля неї та, впершись животиком у ліжко, стягує з ніг сестрички шкарпетки. Донечка скаржиться:
    ― Мамо, Максимко мені невдячно поскидав шкарпетки!..

    * * *
    Якось уранці, виринувши з подушки і глянувши в бік вікна, донечка дивується:
    ― Тату, подивися куди я доспала!..

    * * *
    Бабуся сердито підбирає іграшки, розкидані по кімнаті. Світланка не хоче їй допомагати, тому бабуся «погрожує» зібрати їх у «чорний пакет», що означає ― викинути.
    Донечка прибігає до мене і скаржиться:
    ― Бабуся хоче мої іграшки зібрати в чорний пакет!
    ― А ти навіщо розкидала їх? Піди і поскладай, ― твердо відповідаю я.
    Світланка повертається назад і «виголошує»:
    ― Ба, ти чого збираєш мої іграшки без дозволу!!!

    * * *
    Світланка поквапом вбігає у хату, повернувшись із дитсадка, що за п’ять хвилин ходу, і з порога серйозно вигукує:
    ― Ох, їсти хочу!.. ― та з жалем додає:
    ― Цілу дорогу не їла!

    * * *
    Через чотири роки...
    Максимко: Мамо, я не засну, бо мене різні думки корчать.
    Я: А корчать ― це як?..
    Максимко: Корчать ― то багато думок летять до голови!

    2010 ― 2014


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Коли візьмемося за руки
    * * *
    Синичка шукала поживу…
    Я ж відшукувала щастя. Хай коротке, як заячий хвостик.

    * * *
    У садку виросли маргаритки. Рожевощокі, мов карапузи.
    Чи помічу їх біля твоєї лілії?

    * * *
    Розглядаю хмарини. Квітка, коник, динозавр…
    Котра з них МОЯ?

    * * *
    День укривається пухкою ковдрою ночі. Злипаються пізні квіти.
    Що присниться мені сьогодні?

    * * *
    Співаю про кохання. А вчувається фальш.
    Страшно…

    * * *
    Смуток тягне за руку втому. Втома скрадливо підморгує старості.
    Хочу сміятися!

    * * *
    Помахаю ручкою на прощання і попрошу в Бога заступництва…
    Знаю… Тобі пофортунить!

    * * *
    Кусаю хлібну шкуринку. Пахне медово…
    А якщо намастити медом?

    * * *
    Пишу про те, що бачу. Чи відчуваю.
    А чи хотілося б побачити або відчути те, про що пишу?..

    * * *
    Сміються через образу, а плачуть від щастя.
    Уривчасто – повноводно… Антонімічно.

    * * *
    Соловей співає, заховавшись у гілля.
    А ми оголюємо все, що можемо… І вважаємо себе солов’ями.

    * * *
    Зазирнувши у майбутнє, бачимо минуле.
    Дивно?... І коли загубили сьогоднішнє?

    * * *
    Зафарбуємо подряпину на дверях. Вправно нанесемо дорогий макіяж.
    А чи зможемо приховати підлість?

    * * *
    Мішки виплітають різної густоти. І вага у них різна, і начиння.
    Але й шила бувають усякі!

    * * *
    Задивляюся на дерева. Тріщать від напруги підмоклого снігу…
    Як невдалий день.

    * * *
    Люблю морозний двір та лисе промерзле груддя.
    Не люблю вітру, бо не знаю, з якого боку налетить. І що принесе…

    * * *
    Деколи світ звужується до малесенької краплинки.
    І стікає по широченному листку. Горя.

    * * *
    Проставляю букву за буквою.
    Бачу, як набирає оберти новий вир, клекоче і стогне… Мій світ.

    * * *
    Біжу – поспішаю вперед, вперед, вперед…
    А чи варто спішити? Час біжить за мною.

    2011


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Холєра світла має, або Як творяться фразеологізми
    Майже казка. Для дорослих і дітей

    Жила собі колись на світі Холера (у нас іменується як Холєра, то й надалі так і будемо казати)… Отож, жила собі колись на світі Холєра. Добре жила, біди-горя не відала. Живилася, чим знала (не будемо уточнювати). Одна неприємність у неї була: не мала вона світла. А в темноті жити – хоч в око стрель: самі знаєте, як встрелиш в око – нічого уже воно не побачить, і його ніхто не побачить. Правда, тепер скляні вставляють…

    Отож, не було у Холєри світла. Аж підглянула вона за гусьми, які полюбляють літати з одного кінця берега в інший, зачіпаючи електричні дроти крилами. Результат саме той! І вирішила, Холєра, з їх допомогою вкрасти світло. Гусям що, їм і без світла нічого. Вони ж не люди…

    Отож, щодо людей… Жила собі на світі (правда, набагато пізніше) одна баба-тьотя (кому як зручно). Знала вона про капосну Холєру, знала про гусей і ще дещо (не будемо уточнювати). Аж ось світло було – і зникло. І «здогадалася» баба-тьотя, чиї це штучки, та й каже: «Холєра світла має!» А ми, бачите, ні! Вона ж — крадійка. Забирала колись людей, бо ж кажуть: «А Холєра б тебе взяла!..» А тут взяла світло. І добавляє баба-тьотя: «Пообрубувати гусям крила, щоб не літали!» Ну, все ясно, домовилася Холера з гусьми. Договір уклала чи що? І сидимо ми без світла, а вона (Холєра, звісно ж) он скільки світла має. А якби забрала до себе, то де краще: там, і зі світлом, чи тут, і без нього? Холєра його знає?..

    2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. А над селом – журливі журавлі…
    Образок

    Серпень сумлінно дозбирував у кошик розгублені колоски. Десь далеко ледь чутно прогуркотів комбайн, а може, спросоння позіхнув грім… Спека втомилася і забажала відпочинку.

    А в проміжку неба і землі кружляли лелеки, збираючись у далеку дорогу. Величезним живим циліндром (із кількох вузьких кілець) оберталася навколо уявної осі майстерно створена фігура із понад сотні птахів. Граційно рухалася з боку в бік, немов вагалася, куди їй податися і чи потрібно це робити. Монотонно, безголосо вертілася над людськими городами та клаптем поля, торкаючись, здавалося, неба, але міцно тримаючись землі. І розсіваючи тугу. Якусь метушливу, важку… Лише раз по раз порушували гармонійне плетиво молоді журавлята, безтурботно доганяючи один одного у своїй грі. Мабуть, по-дитячому раділи невідомому.

    Раптом відділилися од гурту біля трьох десятків лелек, закружляли над березовим гаєм, тримаючись ближче до села. Свої. «Наші!» ― радісно затріпотіло серце, а до горла підкочувався глевкий клубок: прощаються! А «наші» витворяли щось неймовірне: то складали дивовижну молекулу, то сонячними променями розходилися урізнобіч, то розцвітали квіткою, утворюючи пелюстку за пелюсткою… Такий собі мистецький фестиваль.

    Мій погляд знову й знов приковував прощальний журавлиний ритуал. Нестримно захотілося піднятися вгору, розкрити широчезні обійми, заховати у них кожного птаха… Там була розлука, тут – чекання. Махаємо з донечкою руками, і свято віримо в те, що нас побачили, відчули, зрозуміли. Розповідаю Світлячкові про нашу лелечу Батьківщину, теплі краї та довгий важкий переліт. Яким він буде? Чи усі зможуть долетіти туди і повернутися назад?..

    Довкола спокійно зеленіли притихлі дерева, у стійкій байдужості дрімали цегляні хати. Лише чорна бузина, мовби ненароком, позвішувала тяженькі голівки-кетяги і ледве стримувала жаль. Та ще небо на заході почепило сіру фіранку…

    Пам’ятаймо

    А над селом —
    Журливі журавлі,
    І крила в них легкі-легенькі й пружні!
    Така близька усмішка до землі,
    Хоч тисне відстань холодом потужно.

    Комусь – веселе,
    А комусь – прощальне
    «Курли» останнє не дзвенить з грудей.
    «Чого дивитись?» — кине хтось. — «Банально».
    А може й зовсім очі не зведе…

    …А над селом веселики ключами —
    Зрадливі крила, помахи, як дні…
    О, як же радо ми їх зустрічаєм!
    О, скільки ж, скільки
    Не верта рідні…

    2011


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -