У мене є скарб, і я ним поділюся з тобою.
Пророчі думки, гетьте хмари, і гетьте страхи.
ми зробимо крок, та пізніше, а поки постою
І вкотре подумаю двічі чи варто іти.
І вкотре знизаю плечима і змочує скроні,
Упершись на стіну згадаю минувше давно, -
Уперше коли доторкнувся я твоїх долоней,
І ти невгамовно просилась із кави в кіно.
Заледве пригадую запахи першої кави
По-східному... трішки гірка. І вірменський коньяк...
Ходімо за скарбом, - Ходім. Почуваюсь коханим.
А скарб - це іти, хоч поволі, та, власне - будь-як.

2010

Коли ти сумуєш, я, певно, сумую тричі.
Коли ти мовчиш, чути трепетний крик думок.
Навіщо сама? Чи сльоза по чиїм обличчі
Текла і упала самотньо в сухий струмок...

Коли шаленієш, я надто похмурий, вірно.
А знаєш чому? - Не хотів дарувати біль.
У тебе любов, а у мене якось помірно.
Початок старань і водночас кінець надій.

Та все ж завітає не прохана стигла мрія,
З'їси полуниці, і кава вгамує страх.
Кохання за так? Хоч не надто ця думка гріє,
Підуть боягузи, і завтра хтось скаже "так".

Січень 2009

Ти чудово майструєш з глини -
Вмить на Тебе поглянуть скроні,
На усмішку ще дві хвилини,
Ще за мить Ти гориш в долонях

Ну а потім змайструєш чашу;
Щось солодке, вина плящину...
Та чи стане усе це нашим?
Та й чи з мене хороша глина?

Так, у мене чарівний погляд, -
Тільки Твій, і Твоя усмішка.
Але глині потрібен догляд
Поки свіжа а не торішня.

Варто пити із чаші більше -
Осушити й налити знову!
Я зроблюся для Тебе іншим -
Може справжнім, та точно - новим.

...
Я тоді не сказав усього.
Шепотіти не було сили...
Та думки шаленіли вголос
І навіки мене зцілили.

Липень 2010

мене зажурило вкотре
і бережно вклало спати,
і шлях зачиняє грати,
аби не було так добре -
аби не прийшла. і завтра
не буде нового свята -
у мрії просив багато,
а сам не пішов, це правда.
і так пролітає вечір
тривога - сестра щоденна;
облиш, я сліпий, напевно,
і мрії - буденні речі.

Грудень 2010

Не гамірно... тихо. Чорняве дівчисько,
Ледача усмішка, ще юна хода.
І погляд на зорі, хоч вечір не близько, -
Блукає недбало душа молода.
Ото дивина, - чути сміх перехожих...
В куточку забилась сумненька стара.
Дівчиськові байдуже трішечки, може.
Одначе це поспіх, запал,.. не зі зла.
Вже гамірно врешті, дівчисько тріпоче...
Тремтить, трішки зовсім, цілуючи сни
І принца у них, що приходить щоночі,
Співаючи весну на подив зими.
І тихо. Що дивно, поспішні морози,
І навіть туман, навіть вітер з дощем, -
Прогнати ледачу усмішку не в змозі.
На радість старечі між денних проблем.

Безбожні молились Богу,
А божні просили хліба.
А вітер приніс тривогу -
Закохані очі, слізні.
Вареску прийшла невчасно -
Не квіти, а лиш турботи.
Та вічі її не гаснуть...
Вінчання й за мить - робота.
В листопада є завдання -
Помити міську бруківку,
Насипати снігу зрання
Та й заміж оддати дівку.
Так, будуть чарівні фото:
Пасує до снігу біле.
Та паньство жене в болото -
Театр - єдине діло.
Не дівка вже, - молодиця.
Години за дві по шлюбі
Малюється, чепуриться...
Актори, актриси любі.
А що молодому, мрії?
Чекати жону? Покрову?
Тікає весна, чужіє,
І з болем верта додому.
Безбожні - у церкві, взуті.
А божні - в одній одежі,
Попросять тепла... чи ртуті,
Бо надто розмиті межі.

Три хвилини журби,.. і хвилина лиш радості.
Чи невірні сліди? Чи знайдемо до старості?
Чи то просто сльоза, що упала, бо байдуже?
А чи погляд - "пітьма"? Що не став чомусь райдужним.

Три хвилини журби... Та за що ж так заплачено?
Чи то гнів з висоти за три мрії, що страчено?
Прилетіла весна, та у зиму закутана.
А усмішка твоя поміж сліз вже й забутая.

Три хвилини... спинись, і облиш свої роздуми.
Хай летять в темну вись. Хай приходять апостоли.
І нехай принесуть (по хвилині хоч) посмішки,
Бо з'їдає мов ртуть, і молю бо... навколішки.

Наснилося

Не вертає домів козацтво.
Стройові лиш, та й ті на милицях.
Розстріляли учене братство,
Що мололилося їм в потилиці.

Ранок

Не проходять роки безболісно.
Що пройшли - то за ними плачеш.
Нахабніти? Чи бути совісним?
Вже останніх нема неначе.

Вечір

Вже смеркається, ожеледиця.
У москалика нині свято -
Чорний Віл під камазом стелиться,
І бандерівця вкрито матом.

Шукати долю, гукати згубу,
Так гірко вкотре стулити губи,
І не бороти лихого пана,
І не кричати, немов востаннє...
Не було так, та навіщось буде.

Здурив серденько вельможа розум,
Ще й давнім мріям одміряв дозу.
Сную сповитий чужими снами,
Сную упитий брехні губами.
Боюся правди. Прийняв погрози.

Утік у гори, чи полонини.
Вони ж бо радо приймають сина
Чи то бруківки, чи то асфальту,
Або ж героя, що жив шпальтах.
Та не навіки. Лишень на днину...

Листопаду сімнадцятий день. Біла сукня і вальс.
Погляд матері й матері, батька і батька сумні.
І сльоза, лиш одна на усіх, то ангельські дощі.
Ні. То, певно, радіють батьки і щаслива печаль.

Листопад, листопад, жовтим листям устелено шлях.
Трішки снігу, та лиш для краси, мов природи фата.
І в обійми палкі попрохає нас Божа рука.
І завертить у танці обійми смичок скрипаля.

Листопад, не дурій, божевілля вже вдосталь приніс.
Завертів, закохав і назавжди з'єднав дві душі.
І нехай іще досі батьківськії вічі сумні.
То ще мить, бо щемить. Посміхнімось, ріднії мої.

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

А місто тремтить од болю.
Поламані сплять трамваї.
Лиш хмара змива грозою
Тілесні криваві рани.
В куточку засне каліка
Із мрією й клунком смутку.
Чи є у тім світі ліки?
А, може, чи є отрута?
Збагнути чужії долі
Не зможе байдужий поспіх,-
Крокую у даль поволі,
Крокую в безмежний простір.
Шукати чужим рятунок?
Благати чи гріш для себе?
У кожного свій керунок.
У мене своя потреба.
Поети зовуть до бою
У теплих (еге ж?!) покоях.
А місто тремтить од болю,
У міста нема героїв.

А місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря...
І древо схилилось, туман загустів -
Наповнились хмари журбою.
Хатина під древом гука молодих
(Хатині болить порожнеча).
Чи любі забули дорогу сюди?
Вже й древа опущені плечі.
Чия в тім вина, що спізнився юнак?
Прийшов же, і кликав кохану.
Заплакав, не знав, що вона не прийшла.
І сяйва напивсь наостанок.
Заснув і шукає її поміж снів,
Хатина змирилася з горем.
Лиш місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря.

Поміж тисячі слів є лиш кілька, що топлять каміння.
Між мільйонів доріг лиш одна, що не має кінця.
І хай темінь, сніги чи гроза хай, все ж маю уміння -
Йти, летіти по ній, щоб сказати ці вірні слова.

Що коли не дійду? Упаду на коліна? Застигну?
Що як губи малинові змовкнуть посеред лісів?
Ти не бійся, молю, бо кричатиму серцем нестримним!
І почує весь світ, якщо досі почуть не зумів.

В рожевім трамваї,
У сивім віконні
Усмішка сіяє
Дитяча спросоння.
Це дума про сонце
Школярка мрійливо -
Заглянь у віконце,
Даруй мені диво.
А поруч старіє
Маленька бабуся
Усмішці радіє
І плаче... Дивлюся,
На відблиск зіниць їх
Старечі, дитячі -
Життєві дрібниці
І клопоти натще.
І крикне недоля -
Несхожі панянки...
А доля поволі -
Лиш ззовні, лиш зранку.

Вулиці знахабніли,
Чи то од люду, а чи від тиші.
Снилося наболіле -
Іду... назустріч - іде колишнє,
Давно минувше, назад непрошене,
Між слів загублене, припорошене...

Думоньки налетіли,
І трощать душу, і гріють очі.
Ангела? Чорта стріли?
Чиї ж для мене тепер дорожчі?
Чиї миліші? Вчорашні? Нинішні?
Стріляй-но, чорте, нехай вже згину я.

Стрілили та й чекають...
І мучить вибір. Душа - п'янюща.
Темний зове до Раю,
Інший, сумуючи, - шлях - колючий.
Куди ж хилитись? До сліз? Вже-радості?..
Сестра* штовхнула. Без слів, нежадібно.

* - Мається на увазі "четверта сестра",
що уже зустрічалася в іншії поезії цієї збірки.

Не посміхнувся ранку -
Ранок завжди взаємний.
В нього роса - коханка,
В мене ж нікого... певно.
Дню не вклонився гречно -
Нащо йому увага?
В нього клини лелечі,
Навіть твоя помада.
Вечір прийшов невчасно...
З ним не ділюсь думками,
В нього зоря не гасне, -
В мене ж болючі рани.

Ждатиму тої днини,
Коли кінець дорозі...
Вітер заграв мрійливо
Реквієм по тривозі

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни, -
Їх кликать треба. А в небеснім
Краю не чути боротьби.
Покірно до чужого сну
Ти йдеш. А там не буде сміху
І навіть посмішок... Лиш тихо
Помрієш... і назад - в журбу.
Не вірю у правдивість слів,
Лиш серце знає справжню правду
Вона між мрій тепер розраду
Шукає... Та знаходить біль.

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни.
Тому зову! - Вертайсь! Воскресни,
Й домів дорогу віднайди.

І четверта сестра порятує від щему у грудях.
Не цілунком - лиш подихом долі... Спинися на мить
І згадай не печаль, не хвилини розлуки й не будні, -
А усмішку закохану й чисту згадай, не журись.

Одпустити минуле і жити сьогодні... для себе
Не судилось мені, бо занадто ця правда гірка...
"Чи брехня?" - не корюся й тривожно запитую в неба.
"Чи, брехня..." надто тихо промовить четверта сестра.

Вечір дарує згадку,
Іншим - непевну мрію.
Сльози... Усе спочатку -
Фото в руках лелію.
Вечір заходить в гості,
Щоб запалити свічі,
І на четвертім тості
Думи зігнать на віче.
Вечір вгамує серце,
Змочить покірно скроні...
Блисне зоря в озерці -
Мрія - Твої долоні.

Живе на світі вулиця без люду.
І тіло її стоптане ущент,
Засмічене, та поміж цього бруду -
Дивак один співа сумних пісень.

Про вулицю самотню скам'янілу,
Про хлопця що приходить навесні,
Щоб люд збудити вранці тихим співом,
Аби повісти, бачив що у сні.

Наснилась хлопцю вулиця без тіней,
З одною лиш, од скрипки, та без струн.
Та грав сумних дивак невпинно, вміло.
Ще й звав із пляшки душу молоду.

Ця вулиця - душа, а спів - чекання.
Дивак - остання мрія, люд - думки.
А пляшка недопита - то кохання...
Судилось чи тобі її знайти?..

Я не люблю дружину.
Зá що її любити?
Нé народила сина,
Змучена від гонитви.
Нащо пішла до тіні?
Темрява - наш товариш!
Стоячи на коліні,
Щастя в ній не прогавиш.
Вчасно не став. До біса.
(Долі пекельні жарти)
Вже опуска завісу
Втомлений дух театру.
Знову у сни поринув,
Весни у них палають.
Я ж не люблю дружину.
В мене її немає.

холодні дні
початку березня 2007

Два сонця,
І вибір між ними. Життя...
З віконця дивлюся на поспіх -
Стривожені люди снують навмання,
Даремно штурмуючи простір.
Вар'яти...
А сонцем жагучим є Ти,
До страти чекатиму днину,
Коли повернешся для мене цвісти...
А люди снують без упину.
До слова -
Стрибати над Божі чуби -
Основу ламати життєву.
Шукайте себе, не зовіте журби
На райської плоті богему...
А мрія -
То сонце небесне. Спаси!
Месіє, прости Свого сина!..
Аби не замерзли од злої роси,
З'єднались навік воєдино.

Десятий вокзал. Поміж люду і мій провідник.
Не бачив квитка та читає дорогу на скронях.
Морозний перон, але серце горить... І щемить.
Спинилось життя на дві миті у теплих долонях.

"Столиця - Весна" оголошено. - Я подзвоню.
"Чекатиму" мрійне, мов місяць, говорю рукою.
Рушаю в печаль. На віконні малюю "люблю".
За обрієм зникла статура - царівна спокою.

* * *

Жде столик на двох, я замріяно збився в кутку.
"Тут зайнято, вибачте" кажу устами дитини.
Мереживо сліз спішно гріє для Тебе весну.
А серце вже стелить до долі червоні килими.

Вологий пил втамовує мій подих.
І на зупинці власного життя
Дивлюсь у двадцять... В сорок трохи згодом...
Штурхнули в спину діда - шістдесят.

В шаленім русі місто затремтіло.
Поглянь навколо й гордо зупинись.
Онуче, знаєш, стільки наболіло...
Та посмішка Твоя несе увись.

*

Між нами стіл. Твій біль на тім столі.
І кава нецукрована холодна.
Курю й мовчу. Зате думки мої
Такі чутні невпинно, зріло горді.

Пусти сльозу. Нехай тече, і слід
Залишить мов тавро на тім обличчі,
Що ніжно цілував... А зараз лід
між тіл й сердець... Та сонце - на узбіччі.

* *

Між нами дим - це смуток твій і гнів.
І недопита показово кава.
Ти вибухнув та вмить перегорів -
Так пристрасно любив, і так лукаво.

Лиш двічі помилилася весна...
Чому повільно серце полонила?
А друга - ще болючіша, гірка -
Навіки розлюбить заборонила.