Наші тіла втиснуті у напівтепле нутро ельки
химерної сріблястої рибини, що проковтнула нас
І тягне донбаськими морозними краєвидами
Під тягучі пісні північної дивізії
ми притиснуті до вікон автоматами і бронею
При березі сірої війни
Що тече цими голоребрими посадками

Туман повзе ярами обережно
Мов злодії у криві хати
Обмацує дерева, облизує чорні кістки посадок
Перед нами прокидається Біла гора,
Мов стара жінка, після важкого сну
Прищурені вікна, потріскані губи хатин
І посеред – церква, розбита,
навпрочуд світла
Немов великодня Паска

У кишенях наших броніків затерті світлини
відблиски мирних днів,
Зім’яті фантики м’ятних цукерок та обгортки від снікерсу

Наші душі
Тягнуться у системі координат мілчату
Де позначені позиції “Меркурій” та “Земля”
Дві планети в багнюці
На орбіті яких нам потрібно пробути п’ять днів
І утримати
До сходу чергової зорі

Раптом небо крається бритвенним звуком -
Підарська фпіві - хижий комар,
шукає кров у ранковому затишші
Серце затинається на півударі
Рука намацує холодний метал затвору
Але смерть проходить мимо
Ель-двісті скидає хід
В її ілюмінаторі наближається “Земля”

Каб вбивати вилетів на вулицю Дронову
Побиту вирвами-шрамами від снарядів-вугрів
Ніби зуби уражені карієсом - скалічені стіни хатин дороги обабіч
І дерева де-не-де перемелені уламками ще збереглись
останки спалених вивернутих машин, понівечений метал воріт

Сурмить каб так недолуго
товстий, потворний, подібний до чорної сарани
Що винирнула з опаленого неба
Цілить в моє укриття -
Кволий, тісний, незграбний, але живий
Підвал під хатиною
Колишнього директора шахти “Південнодонбаська-один”
Шукаючи в сьому підвалі спокій мій,
Щоби перетворити його у свій останній іржавий крик

Хижо вгризається в тіло підвалу
Кришить, розжовує цеглини-стіни
Балки ламає ніби коріння-суглоби
За мить я вже нічого не чую
Я лежу і хапаю пилюку ротом, як риба
Густий, як мед, дзвін розмиває контури світу
І я відчуваю, як з моїх вух течуть теплі потічки крові
Вони ллються узбережжям щік і носа
На запилену підлогу підвалу

А звідти, де колись була стіна,
На підлогу ту
падає рівний жовтий сонячний промінь
І, здається, завмирає сполохано

Перші дні жовтня -
продовження мужицького літа
їдкий дим горілої трави повзе понад антени
сталінок тутешніх добропорядних, огрядних
в зелених фартухах
гострий запах свіжого бульону з відкритих вікон
лоскоче ніздрі
і кашель громохкий коронавірусний малокровного мосту -
гримить раз по раз в повітрі

в долині Каскадного скверу
лежить наш затишний майданчик:
там понурі кільця перекособочені
важко дихають в обличчя прілим листям
щити немічні хиляться на захід
мов колосальні кульбаби
трощений
асфальт
діри якого залатані наспіх калюжами
в них втрапить і скалічиться ще не одна нога
буремна

ми граємо тут в баскетбол

розпашілим
місяцем
пробитим
що свище,
як легені астматика
велика акацієва голка стирчить в його боку
і він вже не стрибає
а перекочується

тіла наші
обгорнуті
футболками
напинаються вітром з лиману
промоклі від солоного дощу

штурхаються
азартні
швидкі
блокують кидки
руки
скарлючені
як стовбури гледичії


гасаємо, як вітрильники між буями
як сірники між пальцями курця
перестрибуємо через тих хто збивається з ніг
приправляючи це все дійство обсцентною лексикою

опівночі
зойки і крики наших повержених
стихнуть

І ліхтарі засяють надновими сумирно над нашим майданчиком
ми розлетимося граками, кожен до своєї гілки
і місяць трьохочковим пролетить повз кільце великої ведмедиці

трипільське сонце
повагом сходить у моєму залізному, чорному від чайного нальоту, кухлі
приємно заповнює ароматом перегнилого листя келію нашу в три дерев'яних накати
на стрілецькі галети мащу солодкий квітковий мед у стіках, ним і смакую
перед ворожим штурмом, який почнеться як завше по сіряку, на світанку,
ніби за розкладом на кінець моєї зміни
хлопці поки дрімають у закутках, бачучи в снах
голих дівчат, що манять до себе в обійми, гукаючи кожного по імені
а я випускаю у повітря хижого, сірого, мов сокола, мавіка:
він випурхує з укриття ревучи, між покарлючені гілки дерев, розрізаючи моторами
затишшя передсвітанкового рожевого неба
він бачить
як з туманних, обдертих, кострубатих посадок випірнають теплові сигнатури коробочок,
вагітні руснявими безтямними організмами
"почалося", - кричу я у "міт" черговому, дуже оперативному,
"прокидайтеся", - кричу у чат ефпівішникам,
що теж подрімали в жовтневих обвітрених бліндажах
"до завтра"- махають тоненькими рученятами дівчата у снах моїх пацанів
і ніяк не хочуть відпускати
русаки вибігають з коробочок, намагаючись добігти до зеленки полями
і я споряджаю свого сокола ребристими ефками та колючими вогами
упевнено його направляю у бій
терзати та розкладати на клаптики безликі тіла,
шмаття яких розкидує на стебелля здичавілих амброзій й полину
жужики-камікадзи жалять і розтинають ворожі коробочки,
перетворюючи їх у безформну металеву масу
макабра на темних долинах править бал
з густих яремних вен вибалок і байраків
іде горлом чорна смердюча русаковська кров
стодвадцятка нашпиговує животи стелевими зернами
жоден з них не дійде до нашої піхоти і зітреться у ранкову імлу, як примара
ми відбиваємося
і я поступаюся робочим місцем пілота
і мов беззахисний пес у лежанку, заглиблююсь у свій продірявлений, обшматаний спальник

а тим часом сонце трипільське груди розправляє все ширше
наді мною напівсонним, над пацанами, що розливають окріп по кухлях, над нашою келією
переповненою запахами гнилого листя

паперовий Ісус дивиться на нас прицв'яшений до відсирілих стін з церковної листівки
посічений уламками од нещодавньої ефпівіхи, що шукала вхід до сховку,
і позір його суворий, гнівний,
ніби намагається сказати: "Нашо ви мене підв'язали в цю тему?"
а ми здригаємось в цей час від чергового прильоту зовсім поряд
втиснувшись у кутки затхлого проте затишного підвалу
Ісус теж здригається
однак йому легше, він вже знає, що настає після смерті:
обличчя декого надрукують на схожих листівках
і розставлять у центрах вкраїнських міст
щоби кожен живий міг зазирнути у вічі,
прочитати імена, зачерпнути спогади зі своєї пам'яті, мов гіркий чай,
який пили колись разом, розглядали зірки і вгадували сузір'я на бездроновому небі
утім, ми переконані, що не загинемо
серед нас Ісус, а двічі, відомо, не вмирають
ми дивимось на Ісусове загострене витончене обличчя
і розуміємо, що він один в один схожий на побратима
ще зовсім юного, ще не має тридцяти трьох, хлопчину з позивним Ісус
що він працює драйвером
і ходить по дніпровській воді
і витягує душі наших морпіхів з цього пекла
і ми чекаємо, що його довготелесий тонкий силует
зійде з того подертого паперового клаптику
і скаже нам спокійним тихим голосом:
"Збирайтеся хлопці, човен уже прийшов.
Ми повертаємось на правий берег."

сніг лапатими широкими грудьми
лягав на посивілі опісля ночі вікна.
томився і не сила було більше йти.
заводи видихали в небо купчастий ніби хмари дим
і в світі панувала дзвінка тиша,
не чутно було як дрібно шурхотить десь миша в куті кімнати
гуртожитку
де є нічліг.
старий "донбас" підперся до стіни
всім тілом металевим і важким,
весь списаний невідомими рівняннями,
і глузував чудак розтріпаний Ейнштейн – показував язика зі стіни.
ти вже давно у теплій постелі в погоні
за тими снами,
що танули через нічні розмови
в горнятах випитої кави.
а я піду непевно
в ранкові сутінки,
й затисну міцно в кулаку сніжинку,
що випадково знайшла притулок
у моїй
долоні.

2013

Це найостанніше цього року листя акації
поважно плистиме горілиць над глевкою землею
знесилене
над побиті колін моїх тонкі прямокутники
над осяяні очима хрести церкви Катерини
над вечір сонний закутаний у теплий шарф
над понурі шиферини - сірі кепки будинків
над вулицею де я спіткнувся був
об камінь науки
і пустив за вітром свої конспекти - паперових пташок
істинно вам кажу
над цим усим
плистиме той листок пожухлий
дірявий
як байдарка вкрадена вітром що не має гребця
як просмалений недопалком сведер
потріпаний
як державні стяги, забуті на стовпах після Дня Незалежності
так повільно і мовчазно над вулицею Правди вмирає осінь
Над вулицею Правди, де гучно брешуть собаки
Над вулицею Правди де хропе хмільне сонце щоночі
Над вулицею Правди де молитви найперше потрапляють в печінки
щирих вуличних філософів
Над вулицею Правди
де у неозорому, щільному дощовику туману
тужливі краплини глоду у звивистих сухоруких осінніх гілляках нависають
над срібними головами рибалок, що несуть вудки мов списоносці
переможно до Яхт-Клубу
Вулиця Правди коротка, влучна, нещадна, мов арбалетний болт
впивається в груди синього на зупинці трамваю
де
двійко божих контролерів Павло та Іванка
витягують на світ і дарують
кількоро абонементів на коштовні двотижневі курси Спасіння душі
теплотрасним подвижницям Валентині, Надії, Любові та Вірі.
Над вулицю Правди
Над рапсодію
листа
Франца
акацієвого

2021

В п’ятницю пообідді біля фізіономії Гмирьова

Побилися два молодих поети

Просто закінчувалося питво

Коротко стрижена трава соломиться від спеки

Секунданти – ліниві ясени без кайданок

Сонце роз’ятрює кров

Розум стискає у власних лабетах

Один з них марив себе екверлібристом

Вміло мандруючи манівцями мелодики

Забуваючи коми

Крокував мов бузьок - прокладав містки

між ритмом та римою

Інший вдавав із себе раба демократичних метрик

Довершено цілив сонетами в серця дівочі

Знав багато рим зі словами любов-кров бити-любити

Подейкують що зачепились вони за форму

Якоже у пошуках істини й правди

Слово за слово і після нетривалого репу

Пішли в хід аргументи для поета звичні:

“В руках их могучих блестят топоры,

В очах - роковое решенье…”


Виглядало це дійство вельми епічно

хоча є версія інша,

аво спитайте в Гмирьова як все відбувалось:



“А набат мятежным словом

Бьет их по сердцам:

Смерть врагам! Долой оковы!

Жизнь и честь борцам!”




Розбіжності виникли щодо призначення поезії:

Служити народу химерній правді нескінченності просто-ро-часу?

Поетовій тожсамости чи деконструктивного постмодернізму візії?

Важко віднайти справедливого коли

Причина конфлікту можливо стосується справ інтиму

і не проблем метафізичних

Бо є версія більш ймовірна



Побилися вони

Через дівку з гуртожитку тутешнього педіну

Дарину з села Дорошівка,що вчилась заочно

І нібито одного поета звали Дорошем,

Але це не точно

Знову не стерпів Гмирьов

Дядько суворий зі шляхетних металів

Загартований полум’ям не помаранчевих революцій

За що ці хлопаки проливають кров на отсьому майдані

за любов?

І поглядом зиркає донизу гнівно:

«Под знамя восстанья, под знамя борьбы.

Во имя труда и свободы,

Стекаются грозно отвсюду рабы,

Как шумные, вешние воды..

Слухай ти, пролетарій, писка свого стули,

Твій час вже скінчився

Раптово уривається бійка

Мовчи й подивись на газони оці, на отсі ліхтарі
Бо бачиш востаннє їх

І з усього розмаху, без образ од всієї дрібнобуржуазної душі

во ім”я отця і во сина

В мармизу Гмирьова

летять порожні пляшки
(2021)

***
осінні коти
линуть
до рук
мов риби
при березі
мілкої річки
шукають
ласки
хвостами зачіпають
щоки і ніс
ти як вони - безпритульний
і не вписаний жодними рамками
в місто
будуєш для них
дім зі своїх долонь
а коти
пухнасті
і теплі
муркочуть
муркочуть
муркочуть
тобі
на вухо
цю розмірену симфонію
осені
мур-р - жовтопад заливає обличчя
мур-р-р -пожухле сонце звалилось на віття
мур-р-р-р кричиш у водостічні труби у відчаї
мур-р-р-р-р - співаєш під мелодії покручених дерев.
і коли ти ідеш
двійко котів біжуть перед тебе
плутаються між ногами
чорний і білий -
Михайло
Габріїл

пам'яті мого діда - Товарницького Степана Андрійовича


мій дідо має широкі як небо долоні
він здатен затулити ними мене
від сильного вітру чи злих людей.
теплі й м"які
як свіжоспечений хліб
вони лягають мені на скроню
і пахнуть так млосно.
і коли хмари насунуть з трибуховецького лісу
і вниз паде холодний, невгамовний дощ
я залишаюсь на лавці
і співаю тихесенько пісню
Адже я не боюся.
дідо пригорне
мою кудлату голову.
а я чутиму як гупає його серце
глухо
як краплі великі по збитій чобітьми землі

небо
порту нічного
простромлене кранами
мов списом
тіло Христове.
і точиться з нього
кров і вода
І докери, щойно зі зміни
вмиваються
ними
і плентаються на прохідну.
де добра, повнотіла
вахтерка Маня
благословить на сто грам та
дорогу до дому
і сотні помаранчевих касок та майок зелених
у тіні каштанів, акацій й платанів
затоплюють
вулички
припортові
вузенькі
мов пілігрими
у черзі
за пивом, тунцем і горілкою
в місцевій обителі
"Боцман"
лише Іван зі Слободки
той що слабий на голову
нікуди не йде
сидить біля ріки на причалі
черпає каскою воду
розглядаючи в ній
відблиск
зелено-жовтих зірок
та примовляє собі тихенько:

"Прийди, Духу Святий,
наповни серця Твоїх вірних
та запали в них вогонь
Твоєї любові"

сонце на рейді
між ребра місту якір закинуло
вулиці пальцями жовтими мацає
спинюсь перепочити на п’яти кутах
губи пошерхлі, потріскались
білі
мов долоні сонця сухі, шорсткі
іти немає куди
іти не треба
у травах волосся на моїй голові
пташки ховаються
жилка на лобі –
синій Інгул
напинається стрілою
крізь кульбабовий день
тече
повз дерева абрикос
асфальтом чорним, розм’яклім
сп’янів від вина
терпкого мов сонця кров

(2019)

+++
вулиці плавляться
вужчають у провулках
тонкі ніби вушко голки
в яке не пролазить лапка
кота
від спеки надто ліниво
піднебіння обпечене бо погана задумка
сонце
ковтати
заки ще не остигле
я спросоння надягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити

я спросоння натягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити
і коли їстиму його
сонях виросте в мені
як сонце сором’язливий
суне пелюстки в рукави
неквапом
а в ногах коріння
крізь дірки в підошві кросівок
шукає землю вогку – рідну
я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті

я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті
дзілінь-дзілінь –
це дзвіночок на моєму зап’ястку
на ниточці червоній
вплутаний в мереживо павутини
дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами

дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами
в них втиснутись можна, сховатися
мов у печері
від людей усюдисущих
що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних

що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних
жовтий день застрягає
в кватирці тісній
жовтий день
календулу хилить до горизонту
жовтий день
голову-сонях гріє

жовтий день колише траву волосся
жовтий день плавить вулиці
звужує їх у провулках
піднебіння обпечене, бо сонце гаряче
погана задумка – ковтати його без цукру

(2019)

так буває
тихої літньої ночі
один по одному
мовби тоненькі свічечки
загоряються вогники приземкуватих
хат у селі
і звідти безмовно ідуть
до заспокійливої води
рибалки в клобуках глухих
вигрібати сни
стривожених риб.
так буває,
тихої літньої ночі
вітер на березі моря
шепоче молитви у вуха
вустами солоними.
а місячне сяйво облизує
тонкострунне волосся
тоді набирається смуток терпкий
у мої пальці по вінця
і лине у скроню шалено вируючи
я затамовую подих
і відчуваю як в груди раз по раз гупає серце
в такт ледь чутним словам:
«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє,
Господь з тобою. Благословенна ти між жінками,
і благословенний плід лона твого...»