Промовлю мовою квітів,
Україно рідна моя!
Я бажаю тобі пережити
всі втручання й злочинства кремля,

Відстояти свою свободу
і розквітнути гарно знов!
Я завжди із своїм народом,
щоби ворога він поборов.

Не втрачай в перемогу віри,
міцною лишайся завжди,
проясниться хай небо сіре
від цієї страшної біди!
22.03.2022

Зібрались всі колеги по роботі
Підняли келихи і випили до дна,
А я не сподівалася такого повороту –
Лишилась за бортом одна.

Усміхнені обличчя з фото
На мене дивляться як би ні в чому не бувало.
Всі там щоб привітати, гомоніти
Так, зібралося гостей немало.

Колючкою образа в душу
Мені вп’ялась за те, що знехтували мною.
І як дивитись в очі я їм мушу,
Забути хочу день оцей зимовий.

Як боляче приймати неповагу,
Зневагу тих, кого ти встигла полюбити.
Це ж треба мати отаку відвагу –
так виокремити і не запросити.

Нехай для когось це дрібничка,
Для мене ж це є жест і дія.
Бо бути в колі співробітників своїх
Була для мене величезна мрія.

Так прикро бути гнаною в той день,
Неначе ми із ними незнайомі.
А келихи зловісно – «дзень-дзелень»
На тому урочистому прийомі.

І де причина я не розумію,
Що так мене ігнорували.
Чи одягнутися шикарно я не вмію
На святкування, що організували.

Але мабУть це просто є зневага,
Дволикість я у цьому бачу,
Забути в швидше про оцю розвагу.
Можливо я й колись пробачу.

Кому доводилось розмовляти з порожнечею,
З вакуумом, пусткою.
Беззвучно безперечно,
Своєї свідомості згустком?

Коли шукаєш Всевишнього Бога
У великому Всесвіті цьому,
А він є в людях грішних,
А не в мовчанні німому.

Ви гадайте й робіть що хочете,
А я от як звернусь до Бога
І все стане на свої місця
І прийде допомога.

І у порожнечу звертаєшся,
І кидаєш в простір думку.
А насправді один залишаєшся,
Ні до кого не маєш стосунку.

З ким важливіша розмова?
З людьми чи з Богом?
І чи відома мова
Якою говорити до нього?

Хай самотність буде
Виявом чиєїсь духовності.
Хай минають його люди,
Що загрузли в гріховності.

Хай байдужість людей
Вірного не лякає.
Досконалість ідей
Хай на розум його чекає.

Коли забути неможливо
Те, що у пам`ять врізалось навік.
Тоді стає це так важливо,
Щоб час цих спогадів істік.

Думки уперті зникнути не хочуть,
А на їх місці вирости нові.
Вони турбують часом цілі ночі,
Здіймають бунт і шал в крові.

Дороги дальні стали вирішальні,
Візит туди, де звідки потім зло,
Коли вже зрозуміло як печально,
Що в прірву глибочезну занесло.

Є місць багато на Землі великій,
Вони і радість і добро несуть.
Туди б поїхати навіки,
щоб все оманливе забуть.

Уявні люди та несправжні друзі
- от що зсередини терзає.
І ось надія є на виднокрузі,
Що щось реальне все це поміняє.

На неіснуючу ідею
Коли готовий все на світі замінити –
То слід задуматись над нею,
Щоб потім знати що робити.

Нехай рядки ці будуть зрозумілі,
Що в світі щось таке буває –
Є люди, що завзято вірять
У те чого ніде немає.
2020р.

Ісус Христос – де зараз ти?
Чи ти мене із неба бачиш?
Як хочеться мені до тебе йти
І як багато ти для мене значиш.

Твоя любов і вічна і жива,
Вона любого на планеті зігріває,
А мудрість – не лише слова,
Але й діла, що Бога величають.

Я дякую тобі, мій милий Бог
За те, що ти гріхи мої мені пробачив,
І як же без твоїх пересторог,
Я дослухаюся до них і вже не плачу.

Ісусе милий, ти мені цікавий,
Тебе побачити я хочу наяву,
Мені подобається погляд твій ласкавий,
Молитвою до тебе я живу.

Як би хотілось повернутись в ті часи,
Коли ти жив і зцілював людей,
Для мене ти учителем єси,
Твоє життя – любові апогей.

А вечір може буть таким чарівним.
Під звуки арфи з келихом вина.
Коли на труднощі стає все рівно...
Це арфа - заворожує вона!

У спогадах моїх часом спливає,
Що я багато сіяла брехні.
У молодому віці часто так буває.
Такі думки тепер з’являються мені.

Обман цей може справді неважливий,
Прикраса просто власного життя.
І вихід з ситуації можливий,
Коли настане щире каяття.

Коли твій друг байки оці сприймає,
Про що ти думаєш тоді?
Він на обман твій правдою рубає.
Чи допоможе він тобі в біді?

Часи пройдуть – розкриються всім очі,
І всі збагнуть хто перед ними є,
Ніхто і слухати тепер не схоче,
Бо кожен щастя власнеє кує

Від сорому сховатися несила,
Від усвідомлення нікчемності себе.
Людина, що тягар оцей носила,
Шука для себе прОщення любе.

Отак із юності враз потягнулась нитка,
А зараз ти міркуєш вже не так,
І згадувати балачки ці бридко,
І не повернеш ти минулого ніяк.

Життя показує все з часом,
Хто яким був і хто яким вже став.
Отак стоїш біля іконостасу
І думаєш собі: «О, Боже збав!»

Чи справді все-таки усі такі правдиві?
А ти брехун яким себе назвав.
«Життя зараз таке», - я чую враз наживо,-
«Ти покажи мені того, хто не брехав».

А в цих метаннях правди і обману,
Я думаю, не кожен так застряг.
Бо вже давно всі визначили грані
І кожен вже обрав свій шлях.
2020 рік

Вже пожовтіло листя на деревах,
І вітер дме несамовито,
На землю пада дощик кришталевий,
Вже відцвітають літні квіти.

Птахи у дальні далі відлітають,
У лісі пахне листям і грибами.
«Що відбувається?»,- у мене запитають.
- Це осінь так вітається із нами.

Хоч в пору цю багато хто сумує,
Осінь є добра, щедра і прекрасна.
Вона свої дари нам пропонує,
Щоб до зими приготуватись вчасно.

О, осінь, осінь, золотиста,
Насправді не для суму ти пора,
Листочків із дерев барвистих
Від вітру на землі є гра.
2016 рік

О, вітре, о, вітре! Ти повітря стихія!
О, вітре, о, вітре, поясни свої дії.

Чому наче демон стаєш ураганом,
Чому людям деколи від тебе погано?

Ти хвилі у морі миттєво здіймаєш,
А іноді гілку журливо гойдаєш.

О, вітре чому ти такий невблаганний?
Вітерцем ти буваєш, а коли й ураганом.

Свистиш у вухАх, по спині пробігаєш,
На далеких шляхах собі вільно гуляєш.

Розносиш насіння, сколихуєш трави.
О, вітре, на тебе немає управи.

У горах могутньо на крилах ширяєш,
Багато що бачив, багато що знаєш.

О, вітре, о, вітре повітря стихіє.
О дай мені трохи земної надії.

Візьми мої мрії у небо високо -
Нехай вони впадуть Богові в око.
2017рік

Митець – це маленький творець,
Він пензлем малює буття,
Він виткав нитками життя,
Крізь мрії іде навпростець.

Щоденне, дивом натхненне
Творче його сприйняття,
Пробуджує в нас почуття,
Воно не буває буденне.

Мандруєш у інші світи,
У простори душ і ідей,
З найкращими серед людей
Ти істину можеш знайти.
2017р.

Блукаючі вислови між людей,
Чи це є мудрість істинна?
Прилипають думки наче клей,
Кожен вірить їм віддано.

Хто створює кути бачення?
Що стане новим афоризмом?
Чи має для когось значення
Як боротися з песимізмом?

Як знаходить відраду в цитатах,
Що комусь колись наболіли?
Та не хоче ніхто і знати,
Як заховалася правда уміло.

Прислів’я пережИток старовини
Чи життя нашого основа?
Думки філософів – з глибини,
мудрість народна – предків розмова.

По краплині вбираємо істину,
Відсіваєм зерно від полови.
Нам майбутнє і досвід покажуть
Кому вірити можна на слово.
2020р.

Чому розлука приносить стільки болю,
Адже я так її хотіла,
Хотіла враз отримати жадану волю,
А зараз я така безсила.

І ось уже не радісно мені,
Що я тебе піти од себе попросила,
Й думки кружляють наче навісні
Про тебе, все про тебе милий.

Ти радість з іншою собі знайшов,
Хоча вона й не перша після мене,
У серці біль – від мене ти пішов,
Немилий світ мені ось цей зелений.

А я вважала легко буде позабуть,
Як ти кохаючи мене торкався,
Любов пішла – ось є у чому суть,
Ти в ній вже іншій вочевидь зізнався.

І ось пишу тобі свої вірші,
Можливо біль мій вони враз приглушать,
Про тебе думаю в нічній тиші,
І сльози горя мене сильно душать.

Нехай радіє інша із тобою,
До тебе я уже не повернусь,
Я вже іду, я покидаю поле бою,
Але думками з вами я чомусь.

Я думаю як вам напевно добре
У іншім місті, далеко від усіх,
А в мене біль, як від укусу кобри
І приводу нема для втіх.

«Та ж так не можна геть себе терзати!», -
Мій ангел-охоронець так мені шептав, -
«Умій забути, як уміла ти прогнати
І жди другого, час твій не настав!».
14.06.15.

Я біль стерплю
Нехай удар майстерний
Війна іде,
Вже й Бога не молю.
Спасіння де?
Спасіння де від скверни,
Що в душу налили мою?
Як рідна кров так може дошкуляти?
Як найрідніші нищать мій баланс?
Про це не буду я розповідати,
Навіть якби у мене був цей шанс.
Хоч біль бринить,
Хоч утворилась рана
Від непотрібних слів,
душа моя болить.
А все чому? Що я збудилась рано
І хочу на цім світі жить-творить.
Мене ударом свОїм не зупиниш,
Я біль стерплю,
Із кимось розділю.
Та знай, що ти недобре чиниш,
Образивши не маючи жалю…
2019р

Я треную свої руки,
Щоб міцніше твої схопити.
Контролюю свої рухи,
Я без тебе не можу жити.

Чи любов наша ця остання –
Це напевно ніхто не знає,
Але у мене одне бажання –
Бути поруч і воно не згасає.

Залишайся в моїх обіймах,
Володіннях моєї ласки.
Хай кохання торнадо здійме
В почуттях, що неначе з казки.
2019р.

Між нами немає кохання –
Близькими були лиш тіла.
У тебе мабуть не остання,
Хоч робила усе, що могла.

Я дивилась тобі у очі,
Ти у очі дивився мені
І голубив мене охоче,
Все це було немов уві сні.

Ти жадав мене дико мов звір,
Я ж відмовити й не намагалась,
Теж хотіла тебе, ти повір,
Я з душею своєю змагалась.

Бо в душі це велике табу –
Бути близько, але без любові,
Відчувати цю нотку слабу,
Що бушує нестримно у крові.

Про яку тут любов говорити,
Як близькими були лиш тіла -
Був готовий цілунками вкрити,
Щоб лишень я себе віддала.

І змагаються тіло з душею,
Хто важніший із них саме тут,
У всьому винна напевно лише я,
Що звільнила себе від цих пут.

Хоч з тобою ми різні є дуже
Й розійдуться два наші шляхи,
Я до тебе була небайдужа,
І твій намір не був лихим.

Ти зовсім з інакшого світу,
Не із світу енергій і душ,
Не із світу магічного цвіту,
Я благаю мене ти не руш.

Не тривож моє серце бажанням
І мене ти не спокушай,
Бо немає між нами кохання,
Чимскоріше мене залишай.

Цю жінку кличуть лише для одного -
Щоб вдоволить свою тваринну хіть,
Кохаються із нею до знемоги
І щось говорять мимохіть.

Ту всю свою жіночу силу,
Що накопичила вона за довгий час
Беруть ураз за душу милу,
Беруть всього за один раз.

Нещасна жінка – ти продажна,
І хто ж тебе зробив такою?
Насправді ж ти богиня недосяжна,
Цнотлива, недоторкана рукою.

Та ти забула про свої чесноти,
І першому зустрічному ти віддалАсь,
Кохатися із ним тобі охота,
Бо ти ні в чім нікому не клялАсь.

Не присягала Богові, ні чоловіку,
Що будеш силу цю жіночу берегти,
Ти досягла вже того віку,
Що можеш з будь-яким тепер лягти.

Повія – жінка лиш на виклик,
Повія – жінка без душі,
У ній розряд тих звуків стихлих,
Вона торгує тілом за грошІ.
2016р.

Україно! Рідний краю,
Ми тебе цінуєм
І землю твою родючу
Щиро ми цілуєм.

Обіймаємо душею
Всі твої простори,
Всі долини, ріки, гори,
І ліси, і море.

Ми завжди до тебе вернем
Навіть із чужини,
Де нам добре дуже роблять,
Навіть із панщини,

Із ярма, і із здобутку,
З щастя і з нещастя,
Ми завжди будем любити
Всі твої багатства.

Будем доленьки благати,
Будем величати,
Будем вік у мирі жити,
Щиро захищати.
2007р.

Втікає час. Його нам не впіймати.
Втікає час. Від нерозумних нас.
Втікає час. Якби ж нам вічність мати.
Втікає час. Якби ж вогонь наш не погас.

Для когось й вічності буде замало,
Щоби любить і мріять, і творить.
Але просити в Бога вічності нам не пристало,
Продовжити життя хоча б на мить.

Бо вічність в космосі стабільна,
Крізь неї у віки іде душа.
Душа, та що від тіла вільна,
Що все земне нарешті залиша.

Тому і час для неї непідвласний,
Бо особистість – сутність нетривка,
Вона щаслива є, або нещасна,
У особистості є доля нелегка.

А вогник Божий, що є в кожнім тілі
Лишається навічно повсякчас,
Він древній, і легкий, і смілий,
Той що живими робить нас.
2016р.

Моє тіло спрагле обіймів,
Дай мені поцілунку ковток…
А надворі вже осінь повіяла,
З дерева пада листок…

Порятуй від вселенського холоду,
Із безодні життя в самоті.
Буть щасливим треба замолоду,
Почуття у цей час саме ті.

Кожен день обертається вічністю,
Можливо й вічність коротка, мов день,
Промайне все життя блискавичністю,
Вже не буде добра повних жмень.

Насолода тільки теперішнім,
Хвилинами бути з тобою…
Ти мене пригортаєш бережно,
Які ж ми щасливі обоє…

Душі так бракує тепла,
Дай мені поцілунку ковток,
Я б охоче допомогла,
Життя нового зробити виток.
2019р.