(Париж, 14 липня 1907)


Перед Люксембурзьким садом, у напрямку Пантеону, знову розташувався Старий Ролен (Père Rollin) зі своїми. Той самий килим лежить там, ті самі скинуті пальта, товсті зимові пальта, навалені на стілець, на якому ще залишилось трохи місця, аби маленький син, онук старого, міг бодай на хвильку присісти скраєчку. Йому все ще потрібно це, бо він новачок, як кажуть, і в нього болять ноги від рвучких стрибків, коли він, виходячи з високих сальто, опиняється на землі. Його велике обличчя здатне вмістити чимало сліз, які іноді підступають аж по самий край його широко розплющених очей. Тоді він обережно тримає голову — немов переповнену чашу. Йому зовсім не сумно; він навіть не помітив би, що сумує. Це просто біль плаче, і треба визнати це. З часом стане легше, і врешті-решт біль мине. Батько давно вже не пам'ятає, як це було, а дід… ні, він забув це ще шістдесят років тому, інакше б не став таким відомим. Але подивіться: Старий Ролен, зірка всіх ярмарок, більше не «працює». Він більше не розмахує здоровезними гирями і (найкрасномовніший з усіх) не каже ні слова. Його поставили за барабан. Зворушливо покірно стоїть він з своїм надто широким лицем атлета, риси якого переплуталися і повисли, ніби з кожної з них зняли вагу, яка тримала їх у напруженні. Одягнений по-міщанському, у в'язаній небесно-блакитній краватці на колосальній шиї, він на піку своєї чесної слави сховався у цей сюртук та в цю скромну посаду, на яку, так би мовити, вже не падає жодного блиску. Але кожен з цих молодих людей, хто колись його бачив, таки знає, що ці рукави приховують славетні м’язи, найменша гра яких змушувала гирі підстрибувати. Він дуже добре пам'ятає ту майстерність і, перекинувшись кількома словами з своїм сусідом, показує туди — і старий відчуває на собі їхні погляди: задумливі, трохи розсіяні, але сповнені поваги. Вона ще тут, ця сила, юнаки, думає він, просто вона вже не так напохваті, от і все; вона пішла у коріння; десь там вона все ще є, уся ця грудка сили. І для самого лише барабану її забагато. І він починає бити. Але барабанить аж занадто часто.Тоді йому свистить з того боку зять і дає знак припинити – той якраз був посеред своєї тиради. І старий мовкне злякано, виправдовується своїми важкими плечима і незграбно переступає з ноги на ногу. Але тут знову доводиться давати свисток. Дідько. Старий! Старий Ролене! Він знову почав барабанити. Він сам того майже не помічає. Він міг би барабанити безперестанку, хай тільки не думають, що він втомився. Аж ось бере слово його донька: дотепно, завзято, не запинаючись, сипле жарт за жартом. Вона тепер, власне, тримає все на собі, дивитися на неї — радість. Зять працює добре, тут нічого не скажеш, й охоче, як і належить. Але в неї це в крові, це відчувається. З цим треба народитися. Вона скінчила. “Mузику!” — кричить вона. І старий починає гатити немов чотирнадцять барабанів. “Père Rollin! Heh, Père Rollin!” — гукає хтось з публіки, що він саме підійшов і впізнав його. Але той лише мимохідь киває; барабанити для нього — справа честі, і він ставиться до цього серйозно.

(Переклад з німецької)
__________

Джерело: www.zeno.org/Literatur/M/Rilke,+Rainer+Maria/Dichtungen+in+Prosa/%5BProsagedichte%5D

Вона ходить туди й сюди, як вартові на краю валів, де вже нічого немає. І як у вартових, у ній живе туга за домом – важкої туги уламки.

Наче десь на дні моря мусить бути дзеркало, дзеркало з каюти потонулого корабля, уламки дзеркал, які вже нічого не відображають: ні облич мандрівників, ані їхніх жестів; ні манери крутитися перед дзеркалом і незграбно розглядати себе зі спини; ані стіни, ні кутка для спочину; ще менше того, що звідтам, десь іззовні хистким мерехтінням пробивалося досередини; нічого, ні. Та може як твань, каламуть, яка осідає, раптове обличчя риби а чи сама вода, яка струменить, розбігається й знову сходиться у потік, — викликають у цих дзеркалах схожість: віддалену, викривлену, фальшиву, одразу відкинуту схожість з тим, що колись було. —
Так спогади, уламки спогадів спочивають у пітьмі на дні її крові.

Так вона блукає довкола нього — лева, котрий нездужає. Недуга його не турбує і не применшує; вона лише замикає його. Коли він отак лежить, м’яко поклавши лапи без жодного наміру, задерши пихату морду, вкриту подертою гривою, з погаслим зором, він відтворює у пам’яті власну скорботу — про те, як колись (завжди понад себе) був перебільшенням власної сили.
І ось щось здригається в його м’язах тут і там, і вони напинаються; тут і там, далеко один від одного проростають крихітні паростки люті. Кров скипає сердито, рвучко виплескує з камер серця, і напевно, її обережний зважений плин раптом набуває рішучості, коли вона досягає мозку. Та він вже звикся з тим, що відбувається, бо це ще не фінал, і він нічого не прагне, безучасний до всього. Тільки здаля, ніби відсторонившись від себе, м’яким пензлем свого хвоста він знову й знову малює крихітний напівкруглий жест невимовного презирства. І це відбувається так промовисто, що левиця спиняється і пильнує — стурбовано, збуджено, вижидально.
А потім знову вертається до своєї ходи — невтішної і комічної, ходи вартового, котрий вічно вертає у власні сліди.

Вона йде й іде, і часом на її обличчі проступає розгублена маска, округла і повна, розлінована ґратками.
Вона йде як ідуть годинники. І на її обличчі, мов на циферблаті, освітленому вночі, проступає чужа, таємниче коротка година — страшна година, коли хтось помирає.

(Переклад з німецької)

_________________

Джерело: www.zeno.org/Literatur/M/Rilke,+Rainer+Maria/Dichtungen+in+Prosa/%5BProsagedichte%5D

Три персте́ні — ельфам-владикам під небесами.
Сім — для гномів-панів у палатах долі.
Дев’ять — для смертних, недовгих літами.
Перстень — для Темного Пана на темнім престолі
В Мордорі-краї, де тіні лежать віками.

Перстень — щоб ними правити,
Перстень — щоб відшукати усі,
Перстень — щоб їх зібрати і в пітьмі скувати
В Мордорі-краї, де тіні лежать віками.

(переклад з англ.)