Кришталево-прозорий світанок жовтня. На смарагдово-зеленій шиї неба сяє пурпурове намисто зорі. Блищить золотою лускою синя тараня ріки. Праворуч – велетенські допотопні крани-плезіозаври: чигають на рибу. А з-поза них – несхитна механіка сухих доків: полум’яну твердь підпирає плечима Атлант… Ліворуч – чистого срібла мости. Бринять гітарними струнами. Валькірія вилітає з-за обрію – чайка. І ми удвох. Рибалка у плямистій фуфайці принишк над вудою. Густі алеї. Цілять небо золотими салютами крон. Ми удвох. Низький парапет. Під довгими тінями тополь безжурно дрімають кафешки. Блідий охоронець замріяно міряє поглядом смарагдову вічність. І ми з моїм щастям. Удвох.

(2011)

1.Зоря

Тіні і сни... Тіней сни і снів тіні.
Щільна завіса мороку, глухий клекіт зірок в утробі нічного неба відступили перед пронизливими променями світанку. Сонце освітило мене всю, мою кручу, яка так нагадує тигра, котрий звівся для нападу, море, оперезане тонкою смужкою берега, чайок над хвилями...
Доброго ранку, світ!
Доброго ранку, Я!
Хочеться стрибати і плескати у долоні. Навіщо? Я сама не знаю. Просто махати зеленими лапами в сторону сяючого лона зорі. Я нев’януча сторінка в обшарпаній книзі сторіч! Я новорічна „ялинка” в сяйві думок кретина! Живу! Я живу-у-у!

2.Справдешність

Ілюзія... Дійсність.
Світ почув мій голос: щось заворушилось в мені, загуло, озвалось зойком мільйонів ображених вітром піщинок, приречених засипати собою піраміди, юродивим сміхом хвиль, помноженим на безкінечне клацання щелеп вічно голодних чайок....
Ген там червонощоке сонце плюється опіками в нібито розумних двоногих, котрі розляглися на узбережжі. Спитати в них...

ви з тілами офортних верстатів
з губами поштових скриньок
з очима медуз і поглядом крабів
що ви знаєте про власну справдешність
затінену корінням тріє царів
дуба сосни і гінко
чи відомо вам що у тріасовому періоді
світило те саме сонце
що динозаврів згубило падіння моралі
ви вирощуєте своїх дітей як дерева в розсаднику
щоб вони були схожими на вас
тобто вміли писати зворотну адресу і клеїти марки
на конверти
саджати дерева і розбивати голови об кульбаби
ви навіть не підозрюєте що легені цих круч
по вінця наповнені справдешністю
в яку можна вірити
якою можна дихати
то чи знаєте ви
я все рівно пишаюся вами
бо навіть якби ви це знали
то робили б те саме що робили завжди

без перебільшень тільки без перебільшень

Департамент Погодних Умов видав Наказ про циклон. Пляж завтра порожнітиме. Вітер наламає дров. Він давно придивляється до огорожі, що нею обнесли рятувальну станцію. Вітер-бешкетник... Вітер деформує берегову смужку. Хвилі і дощ завершать деформацію.
Тікайте, двоногі розумники! Ховайтеся під ковдрою снів. Ховайте себе і дітей у глибоких, як очі, криницях. Вам не винести того сум’яття, яке незабаром промчить над хисткими оселями вашими.
...І хто, як не я, проспіває вам?

деформація піни з рота хвиль
деформація вибухів квадратів дощу
деформація векторів і констант радіації
сум і різниць трави
апріорності круч

в танці вітру закружляють метелики
і блакитними трикутниками випадуть
на спину трави

деформація кличе співом гітар у молодих руках
деформація кличе скрипом антен на рибальських будинках
деформація кличе гудінням бджоли у скляній високості

.....................................................................................

Скільки отак простояла я у безмежно-бентежному просторі-часі? Відтоді, як людські руки винесли з туманного пасма Карадагу крихітне сім’я і вкинули тут, на Очаківських крутосхилах з видом на Килбурун...
Що буде зі мною через рік, через день?
Що станеться з цими безнадійно прекрасними обріями в тумані вільних ілюзій, вільних бажань моїх? У що перетвориться мій гранитоподібний стовбур, мої нефритові брості, якими щодня заколисую захід сонця?
Тихо падає глиця...

деформація-Я
деформація пахне іржею...

3.Іржа

Слухайте! Слухайте всі!

я буду іржавіти вам на згадку загадкою
якої вам ніколи не розгадати

я буду іржавіти ностальгією за блакитними схилами Карадагу
звідки мій рід

я буду іржавіти в отерплому безумі
який ви приймете за найвишуканішу реальність
і вклонитесь їй

я буду іржавіти обережно
щоб не зачепити ваших хворих нервів
ви будете створювати мені умови
а я іржавітиму
бо не вічні ані сонце над нами
ані його опіки на шкірі нашій

4.Тіні опівночі

I’m still loving you, мій пихатий боже.
Я все ще люблю тебе.

Що се? Я ніби проспала двісті літ і прокинулась раптом... в інший сон. Море. Дерева. Двоногі...
Від побаченого і пережитого, від втраченого і набутого зостаються лиш тіні. Полохливі тіні нічних створінь. Деформовані тіні свідомості, перевернутої з ніг на голову...


(2007)

Парком удвох гулятимемо, коли раптом зачуємо, як тихо нам мовить дощ. Кап-крап.
Казатимеш, що хочеш бачити мене своїм кентавром: сидячи верхи, врізати шпори в боки мої, як коню, цілувати в уста, як чоловіка.
Крап.
Посміхнуся лише, поведу твої очі додолу. Побачиш, що наступаю на голову змієві, котрий унадився був спокушати тебе...
Промовимо одне одному слова – тихі і лагідні під шепіт дощу таємничий. Про найважливіше, не сказане...

2008

- …А будемо гратися у біль, Петрику?
- Будемо, Маринко. Треба казати правду мамі з татом, щоб нам боляче було.
- Ти скажеш татові, що розбив його чашку з “Близнюками”. Тато тобі по шиї надає, бо це його улюблена чашка.
- Так, я скажу, що то я насправді розбив, бо тато думає, її кіт зі столу скинув.
- А я візьму ножиці і поріжу мамині пухнасті тапинки, які тато привіз зі Львова. І скажу мамі, що то я зробила.
- А тобі боляче буде?
- Боляче. Мама мене трохи поб’є по руках, а ще налає…
- Чого це ти плачеш, Петрику?
- Ой, як я не хочу, щоб мені боляче було. Давай, я скажу татові про чашку, а він тебе одлупцює.
- Стривай! Я з осінніх листочків зроблю ракету, полечу на Місяць. Там Правда живе.
- Ти скажеш Правді про нашу гру?
- Я її попрошу, щоб нам боляче не було. Ми татові з мамою усю правду казатимемо, а вони нас бити і лаяти не будуть.
- Я Правду чаєм пригощу, що його мама купила учора. І халви візьму з холодильника.
- Може, Правді гірчиця до смаку?
- Ні, від гірчиці в роті пече. А халву всі люблять – вона солодка.
- Ой, лети, Маринко, на Місяць скоріше!..

2007

Тепер, коли ти кажеш мені, що хочеш назавжди поїхати з міста, бо так і не знайшов у ньому те, що шукав, тільки послухай, як співає соловей у цьому парку. Уяви собі: є у місті вулиця, якою майже ніхто не ходить, діти не бігають і квіти не ростуть. На тій вулиці церква стоїть похнюплена, біля воріт її щодня старий музика на флейті грає. А перед ним – зграйка злоторогих чортенят витанцьовує (кожне чортеня не більше за кішку). Як опинишся там, підійди до старого, кинь монету до капелюха йому і зіграєш у гру: порахувати чортенят, доки музика з флейти лунає (бо скінчить старий грати, усі чортенята до флейти скочать і сидять там, доки знов не заграє). Якщо виграєш, дізнаєшся таємницю флейти. Вона чарівна.
Ти так і не зрозумів? Уяви, що ми нічого не казали одне одному і подумай, про що співає соловей.

2007

Недалеко од мого будинку, за садком, діти ловлять у траві янголів.
Сяйнокрилі янголи кружляють над головами дітей і нагадують маленьких метеликів з пурпуровими крильцями.
Зовсім дрібних янголів діти кладуть до коробочок від сірників, потім несуть додому (напевно, показати батькам).
Трапляються напрочуд гарні екземпляри – їхні крильця постійно змінюють колір, творячи райдужне сяйво. Таких чіпляють булавками до чистого аркуша паперу: роблять колекції. Діти гомонять між собою, що кращі колекції янголів поцінують у школі і переможці отримають нагороди: футбольного м’яча, солодощі...

2006

Стережись, коли знаходиш невідому квітку. Правда. Я покажу тобі одного хлопця. Він носить коробку сірників. Коли ми познайомились, я спитав у нього сірників, підкурити. Він відмовив: сказав, у коробці джміль, кусає боляче. Я повірив йому, не став відкривати коробку. Раптом мене вкусив джміль. А в коробці насправді були сірники.
Спитаєш, як його пов’язати – квітку, і хлопця, і сірники? Ніяк. Небезпечно мати справу з невідомою квіткою.

2006