(Париж, 14 липня 1907)


Перед Люксембурзьким садом, у напрямку Пантеону, знову розташувався Старий Ролен (Père Rollin) зі своїми. Той самий килим лежить там, ті самі скинуті пальта, товсті зимові пальта, навалені на стілець, на якому ще залишилось трохи місця, аби маленький син, онук старого, міг бодай на хвильку присісти скраєчку. Йому все ще потрібно це, бо він новачок, як кажуть, і в нього болять ноги від рвучких стрибків, коли він, виходячи з високих сальто, опиняється на землі. Його велике обличчя здатне вмістити чимало сліз, які іноді підступають аж по самий край його широко розплющених очей. Тоді він обережно тримає голову — немов переповнену чашу. Йому зовсім не сумно; він навіть не помітив би, що сумує. Це просто біль плаче, і треба визнати це. З часом стане легше, і врешті-решт біль мине. Батько давно вже не пам'ятає, як це було, а дід… ні, він забув це ще шістдесят років тому, інакше б не став таким відомим. Але подивіться: Старий Ролен, зірка всіх ярмарок, більше не «працює». Він більше не розмахує здоровезними гирями і (найкрасномовніший з усіх) не каже ні слова. Його поставили за барабан. Зворушливо покірно стоїть він з своїм надто широким лицем атлета, риси якого переплуталися і повисли, ніби з кожної з них зняли вагу, яка тримала їх у напруженні. Одягнений по-міщанському, у в'язаній небесно-блакитній краватці на колосальній шиї, він на піку своєї чесної слави сховався у цей сюртук та в цю скромну посаду, на яку, так би мовити, вже не падає жодного блиску. Але той з цих молодих людей, хто колись його бачив, таки знає, що ці рукави приховують славетні м’язи, найменша гра яких змушувала гирі підстрибувати. Він має дуже чіткий спогад про ту майстерність і, перекинувшись кількома словами з своїм сусідом, показує туди — і старий відчуває на собі їхні погляди: задумливі, трохи розсіяні, але сповнені поваги. Вона ще тут, ця сила, юнаки, думає він, просто вона вже не так напохваті, от і все; вона пішла в коріння; десь там вона ще є, уся ця грудка сили. І для самого лише барабану її, власне, ще забагато. І він починає бити. Але барабанить аж занадто часто.Тоді йому свистить з того боку зять і подає знак припинити – той якраз був посеред своєї тиради. І старий замовкає злякано, виправдовується своїми важкими плечима і незграбно переступає з ноги на ногу. Але тут знову доводиться давати свисток. Дідько. Старий! Старий Ролене! Він знову почав барабанити. Він сам того майже не помічає. Він міг би барабанити безперестанку, хай тільки не думають, що він втомився. Але тепер говорить його донька: дотепно, завзято, без жодної паузи, жарт за жартом. Вона тепер, власне, й тримає все на собі, дивитися на неї — радість. Зять працює добре, тут нічого не скажеш, й охоче, як і належить. Але в неї це в крові, це відчувається. З цим треба народитися. Вона скінчила. “Mузику!*” — кричить вона. І старий починає гатити немов чотирнадцять барабанів. “Père Rollin! Heh, Père Rollin!” — гукає хтось з публіки, що він саме підійшов і впізнав його. Але той лише мимохідь киває; барабанити для нього — справа честі, і він ставиться до цього серйозно.

(Переклад з німецької)
__________

Джерело: www.zeno.org/Literatur/M/Rilke,+Rainer+Maria/Dichtungen+in+Prosa/%5BProsagedichte%5D