Вона ходить туди й сюди, як вартові на краю валів, де вже нічого немає. І як у вартових, у ній живе туга за домом – важкої туги уламки.

Наче десь на дні моря мусить бути дзеркало, дзеркало з каюти потонулого корабля, уламки дзеркал, які вже нічого не відображають: ні облич мандрівників, ані їхніх жестів; ні манери крутитися перед дзеркалом і незграбно розглядати себе зі спини; ані стіни, ні кутка для спочину; ще менше того, що звідтам, десь іззовні хистким мерехтінням пробивалося досередини; нічого, ні. Та може як твань, каламуть, яка осідає, раптове обличчя риби а чи сама вода, яка струменить, розбігається й знову сходиться у потік, — викликають у цих дзеркалах схожість: віддалену, викривлену, фальшиву, одразу відкинуту схожість з тим, що колись було. —
Так спогади, уламки спогадів спочивають у пітьмі на дні її крові.

Так вона блукає довкола нього — лева, котрий нездужає. Недуга його не турбує і не применшує; вона лише замикає його. Коли він отак лежить, м’яко поклавши лапи без жодного наміру, задерши пихату морду, вкриту подертою гривою, з погаслим зором, він відтворює у пам’яті власну скорботу — про те, як колись (завжди понад себе) був перебільшенням власної сили.
І ось щось здригається в його м’язах тут і там, і вони напинаються; тут і там, далеко один від одного проростають крихітні паростки люті. Кров скипає сердито, рвучко виплескує з камер серця, і напевно, її обережний зважений плин раптом набуває рішучості, коли вона досягає мозку. Та він вже звикся з тим, що відбувається, бо це ще не фінал, і він нічого не прагне, безучасний до всього. Тільки здаля, ніби відсторонившись від себе, м’яким пензлем свого хвоста він знову й знову малює крихітний напівкруглий жест невимовного презирства. І це відбувається так промовисто, що левиця спиняється і пильнує — стурбовано, збуджено, вижидально.
А потім знову вертається до своєї ходи — невтішної і комічної, ходи вартового, котрий вічно вертає у власні сліди.

Вона йде й іде, і часом на її обличчі проступає розгублена маска, округла і повна, розлінована ґратками.
Вона йде як ідуть годинники. І на її обличчі, мов на циферблаті, освітленому вночі, проступає чужа, таємниче коротка година — страшна година, в яку хтось помирає.

(Переклад з німецької)

_________________

Джерело: www.zeno.org/Literatur/M/Rilke,+Rainer+Maria/Dichtungen+in+Prosa/%5BProsagedichte%5D