Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.