Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тарас Ніхто (2019)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Колонка про картину The Tribe, 2014
    На карантинному випаданні я почав відкривати для себе український кінематограф. І на що звернув увагу, коли попався на очі перший список фільмів?

    На «Плем'я» (2014 року). Я часто купляюся на кількість нагород та репутацію стрічки, і ще частіше вибір виправданий.

    Жанровий компонент — «кримінальна драма», тільки-от я назву фільм соціальною трагедією, оскільки злочинність тут вторинна. Це кіно — метафора на українське суспільство, розшароване на сегменти-трансформери в окремі племена. Нагадує часи Київської Русі, тільки цього разу продемонстрували перевернуту історію древлян, де князь Ігор переміг.

    Сюжет динамічний, і снігову кулю драми вдається упхати в кілька місяців часу. Початок навчання у школі-інтернаті припадає на вересень, а фінал «Плем’я» відбувається вже взимку. Кінокартина заманила мене жаскою сірістю, маргінальними краєвидами та безперервною дією. Персонажі, люди з вадами слуху та мовлення, майже ніколи, парадокс (!), не мовчать, а увесь час забивають активними роз'ясненнями, жестикуляцією, курять і нервуються. Їх сильні емоції передавали вібрації аж до скронь, тому вийшло гучне німе кіно.

    Ліричний герой, Сергій (Григорій Фесенко), трішки тхне штампами. На перший погляд надто милий хлопець. Після перевірки учнем Шнирем (Олександр Сидельников), учасником кримінальної тусовки, дізнаюся, що він не наркоман. Юнак виглядає розгубленим, і тим викликає приязнь. Хочеться, щоб у Сергія все склалося добре, та чи хоче того інтернат?

    Світ інтернату замкнений, і в ньому чути, окрім звуків навколишнього середовища, лише відголоси кубу — символічного простору, що оперізує людей не фізичними гранями, а внутрішніми правилами й законами. Система відносин між учнями жорстка: новачка виганяють спати з кімнати до коридору, наче собаку, а в наступні тижні привчають битися і красти продукти в пенсіонерів. Двох дівчаток, Аню (Яна Новикова) та Свєтку (Роза Бабій), відбирають, як товар, альфовіші хлопці, і присовують їм у рот за гаражами, як приспічить. Спонсор інтернату (Кирило Кошик) схожий на Месію в піджаку. Він приходить до школи немов з Едемського саду поза стінами. Панові їздилося в Італію, чоловічок привіз у подарунок школяркам гуманітарні футболки, а дикі знедолені діти радіють, немов знову народилися.

    Кінофільм талановито розриває суспільні виразки України. Першою розколупує проституцію. За долю Ані та Свєтки я почував мовчазний жах. Почуття розтягнулося жувальною гумкою від моменту, коли дівчата вперше їдуть на трасу, і сварливо прибираються в бусику, аж до сцени з абортом. Останню вартує нагородити золотою статуеткою, бо в ній стільки болю, різкості й голого крику, що з несподіванки зносить дах. Ліберально налаштований людець після перегляду мав би задуматися про доцільність українських абортів. В яких звірських травматичних умовах вони можуть проходити, дивіться!

    Наступний алмаз таїться в сексі. Зображені сцени важко то й сексом назвати, бо я з неприємними враженнями натрапляв тільки на агресію та примус. Одначе режисер Мирослав — умілець укладати сенси, і в його фільмі є моральна родзинка. Це відкриття в мене сталося після зображення аборту, коли здоровий ум зрадів, що використовує презервативи у повсякденні. А друге відкриття, жирне й огидне водночас, стосується відносин Сергія з блондинистою пасією, Анею. Чи була хоч краплина любові до дівчини? Звісно ні. Я відчував, що щось не так, від хвилин першого сексуального досвіду підлітка за гривні — до акту зґвалтування. Опісля врешті зрозумів, що для Сергійка секс став бункером від екзистенційного тремору. Але забуття, копну глибше, веде до смерті та насилля. Глухонімий Ромео перестав приносити названій коханій задоволення, а тупо витрахував її, лиш би на секунду закрити очі на порожнечу світу цього. Світ у відповідь мовчав.

    Друга отруйна рана України в бідності та прагненні прикрити її фіговим листком. Ясно, що в інтернаті бідні всі, впоперек і в долину (але не спонсор). Тому «Плем'я» змушує переглянути явище соціального фашизму, що глибоко в’їлося в серця українців середнього чи вищого класу. Я сам безпідставно вішав на людей гасло «бидла», і грішив жалюгідною пихою до знайомства з «Плем'ям». Ніякого бидла навколо не існує, а спосіб життя школярів Гери (Олександр Дзядевич), Короля (Олександр Осадчий), Макара (Іван Тишко) і Шниря цілком вписується в їх структуру буття. У місці, де царює тваринне право сильнішого, кожен нижчий по статусу мусить шукати кормушку, і віддавати останні купюри за «любов», хоча останнє до скону бридко.

    Третя підвалина занепаду показана в кадрах побіжно, проте для сценарію має феноменальне значення. Я говорю про еміграцію, а язик крутиться назвати це чисто нашими заробітками, хоча знаємо, який вид праці чекає дівчаток-повій. Закордонний паспорт у фільмі режисер малює як свого роду Святе Причастя, квиток до кращого життя. Так не говориться прямо, але наївне очікування юнок, і їх по-гіркому смішне простоювання на морозі, у безграмотних спробах заповнити документи: чорт, шедеврально знято! Паспорт стає приводом до замаху на життя Сергія, який розгризає документ на клапті, лиш би зберегти у власному животінні долю насолоди від дівчини. Не кажу врятувати щастя, але не відпустити Аню в рабство.

    Апогей фільму очікуваний. Назву його українською Великою Депресією. Результатом паршивого життя, закритого обрію майбутнього та, щонайгірше, відсутності поваги до людини в її мікрокосмосі. Бідний князь, звиклий до первіснообщинної злості, згодом сам перетворюється в.. Не сказав би сволоч, а просто людину, яка змучилася, котру дістало жити мерцем. Щоби захистити крихту світлого у душі, Сергій трощить членам племені голови. І з кожним убитим наростало співчуття до хлопця. Герой спускався сходами вниз, а я тихо схлипував… Десь за стінами мого комфортного будинку люди просто виживають! Схлипував, а потім радів, що мені заповідали змінити це плем’я. Як і тобі, молодий читачу, як і тобі.

    2020



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Три зайчики-захованки в публічній лекції Я. Грицака "The Beatles і їхні жінки"
    У будь-якому виступі, чи то викладача в навчальній аудиторії, чи то публічного інтелектуала перед любителями посмакувати ходи чужого розуму, відкорковуєш маленькі і приємні факти, якими потім можна випендритися перед кимось неотесаним.

    Ocean Child — ім'я Йоко Они, жінки Джона Леннона, в його первозданному японському символізмі. Лайфхак: так можна назвати своїх дітей, і буде дуже круто.

    "Woman is the Nigger of the World" — назва пісні й водночас цитата Дж. Леннона, посвідчує наявність феміністичного поклику та розуміння навколишнього світу цим вразливим до суспільства учасником "Бітлів".

    The work-class hero — тричі Леннон, і тричі креатив: після висловлювань про жінок та препарації їх соціального буття Джон одягнувся в іронічний образ самі-розумієте-кого. Чому жуки такі дотепники? :)

    2020



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Рев'ю "Тексту"
    Я відчуваю люту злість після перегляду цього фільму. Злість і ненависть і на саму картину, і на режисера, і на всі ідеї в ній. А тепер пояснюю по пальцях, просто так.

    Зразу обійдемо всі позитивні аспекти фільму стороною, щоби добратися до самої м'яти: так сказати, до серцевини, або до ефекту після кінця. Отож ти, глядач, отримуєш неймовірну сатисфакцію від фіналу, який відганяє людськістю. О боже, дивіться, героїня стоїть із порятованою дівчинкою та дякує могилі нашого сердобольного й милого чолов'яжки!

    Стукає у віконце із приморозками та приходить якийсь шановний творчий панове, користається аморальністю мистецтва та каже: от вона, суки, правда, от єдино вірний шлях і характер! Сюди, дивіться, швидше-швидше, а от і смерть за ним прийшла. Однак хто із ейфоретиків постфактум перегляду захоче в реальності пережити все те, що пережив недопечений студент? Хто готовий віддатися в обійми смерті? Хто хоче поринути ген долею заради примари марення, імпульсивної невротичної фантазії, абстрактної моралі? Та ніхто!

    Найгірше, найганебніше й дисонанс ножем у серце: епізод, коли колишній зек переглядає інтимний запис із співробітником поліції, який засадив його на 7 років, та його пасією. Даний кусок демонструє, що в житті стається з тими, хто добровільно вибирає програш. Хто хоче ніби чогось сильного та приємного, але блукає в нереалістичних лабіринтах свідомості. Ти переживаєш опісля цього вирізку з хронометражу бажання виблюватися й полегшення від того, що пропустив бісову вечерю. Жалюгідна подоба чоловіка, до біса!

    Найбільша проблема центрального персонажа, яка протягується крізь усе кіно, ой, яка ж вона очевидна. Він дурень і обрав добро. Він урятував свою дівчину, і що? Він урятував ще одну особину, і що? І щ-о? Ніщо. Можна на секунду задуматися, нібито антагоніст, такий собі мажор-напівбог-наркоман (ну, взаємовиключний ряд понять-символів, як завше, еге ж) постає екзистенційним виходом, прикладом для наслідування. Так він лише черговий мудак, якому просто пощастило з сім'єю та грошима. І все, ось так от. Тому й обоє померли, бо в обох надто багато людського, слабкого, паршивого й обоє не вартують ламаної монети. Залишилася у живих лише глупота, невідомість і випадковість. Щоправда, з малою дитиною, і не сприйми останнє як світло.

    Під гіпнотичне техно на останній дискотеці у клубі дійсно превелике задоволення потанцювати, покидатися стрімкими інсайтами зі свого мозку-пісочниці та лишитися в цьому Діонісійському стані ще трішки, до втоми. Зате вона-то, вечірка, остання! Й кому таке треба, окрім самих диких і збудливих архетипів музики? Учорашній людині, так. Хоча, постривай, може й..
    тобі? :)

    2019



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Чому фільм Тарантіно "Одного разу в Голлівуді" є шедевром?
    Дякую, дякую тобі, Квентіне, що ти живий і робиш свою справу, або простіше: твориш.

    А тепер маленька ремарочка: я настільки захопився аналізом та ковирянням сенсами у кінокартині, що написав перший абзац англійськими буквами, лупаючи по клавіатурі нервовими пальцями після пар.

    Мистецтво з розряду твору заради твору, використання маси стилів, ліплення деяких ситуацій суто заради власного режисерського статевого задоволення, іронічно-високомірний і чесний розбір кліше та трутнів Голлівуду, новшества фільмування, доторк до реальності на межі з веселою художньою грою, і далі, далі, далі. Усе вкупі дозволяє захоплюватися талантом цього режисера та його приємним візуально, морально та змістовно твором.

    Довжина фільму, вона якраз достатня щоби дивитися його із повільним, жувальним задоволенням, і хід розповіді міняє настрій глядача на творчу розслабленість та політ думки за пошуками витівок людей, що працювали над "Одного разу в Голлівуді".

    Розглянемо зміст та мажорні питання. Насамперед це кіно про кіно, кіно в Голлівуді про те, як знімають кіно в Голлівуді та яким саме богемно-стильним життям живуть люди в Долині Мрії (на думку авторів). Звідси виносиш легкість історії, її природну текучість поміж маленьким та основним теперішнім сюжетом і викопуєш, мов кольорові яйця на Пасху, філософські підтексти.

    Тарантіно розповідає про справжню чоловічу дружбу. Про дружбу, де двоє абсолютно різних людей, які ще й до того працюють, складають собою близьку до ідеалу пару. Вони знають гріхи один одного, вони можуть говорити, вони є нерозлийвода. Прерогативою справжньої чоловічої злуки я вважаю той факт, що і ДіКапріо, і Пітт дружать, знаючи на що спроможні і яких дров наламали згідно з їхніми спогляданнями-флешбеками в минуле. І Кліфа я не виню, бо стерви бувають просто стервами. Взаємини друзів чисті, сприймальні, і фінал стає й кінцем будь-яких аргументів на цей рахунок, а лишається поплескати та пустити сльозу.

    Друга тематика це відносність творчих людей та монтування щоденних примх-комплексів-роботи. Показано так живо, що хочеться беззаперечно повірити й віднести стрічку до ряду документальних. Чого вартує тільки один комічніший Брюс Лі, який пищить, вимахується та врешті решт посилається Кліфом у піше еротичне об двері автомобіля (на жаль, дружини кінороба).

    Черговим нашаруванням є вже звична тема Тарантіника: насилля та його божеська привабливість на екрані й контраст із його огидністю в реальному житті (бо ми люди свідомі, дорослі, і все розуміємо, і також режисер щедрий на інтерв'ю). Коли група Чарльза Менсона в машині перед нападом на головних характерників висмоктує з повітря причину агресії в тому, що нібито актори винні в розбещенні моральних підвалин американської свідомості, бо вони зиркали їх серіяли в підлітковості, ти просто смієшся і регочеш. Так же, як і під час самої сцени насилля й нападу, бо вона викликає тільки істеричний екстаз, випуск захованого й зажатого в грудях і вселенський гумор.

    Перекиньмось на зображення, палітри та фокус камери. Погодьтеся (або дискутуйте), що тільки Квентін зумів показати ноги й стопи з таких кутів, що починаєш їх любити ще більше. От має людина певну сексуальну схильність, радує своїх однодумців та приводить до нової маленької боді-позитивної хвилі всередині черепної коробки. При тому якщо вже запаритися неймовірно і згадати про меншини (які інколи дратують:), то й тут маестро коректно ліберальний. Дивіться уважно, пізнаєте й будете всім решту розповідати про епістемологію шедевру в кінематографі.

    (Підказка: чоловіків щось там теж..)


    Далі б'є у вуха чудова, підібрана під епоху музика, яка переносить за нейрони в сеттинг тих років, котрі young adults не застали, і фотографує їх звуки та краєвиди США із найприємнішої сторони. Круто, що ще додати до згущика. Хіба насолоджуватися і вдихати його аромат.

    Також волію відмітити інакший приколяс, який бачив і в "Тексті" Шипенка, і в "Зеровіллі" Франко. То фіксація та подвоювання-потроювання екранів на вашому моніторі чи в кінозалі. Усюди телевізори, ті хто грають дивляться серіали в фільмі, актриси ходять на сеанси зі своєю епізодичною участю і телевізор показаний як величюзний культурний стрибок епохи 60-70-х.

    А ще згадати психологізм, тривогу Ділтона під час дублів та забування реплік, неймовірну харизму й силу Бута, який прямо таки дух Аполлона во плоті. Я в захваті!

    Надіюся, обійшлося зі спойлерами та вам захотілося пірнути в ополонку 3-годинного забуття, а мені корить ще разок подякувати фільмодільцям і прокрутити улюблені кадри.

    2020



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --