Колись давно я відчувала в серці тугу,
В душі пекло невдячне почуття,
Ти у житті міг стати вірним другом,
На жаль нема в минуле вороття.
Ми вороги – і серце замерзає,
Воно, як птах, скалічений життям,
Воно, як птах, що в небі не літає,
А тільки мучиться своїм буттям.
Воно, як криця, твердістю вражає,
І, як вогонь, не гасне від сльози,
Та іноді неначе помирає,
Як сонця жар після холодної грози.

А серце тремтить без надії,
Без віри в кохання твоє,
Тож тугу хай вітер розвіє
Намить... але біль не мине...

Поділись зі мною крилами,
Наділи мене незрячістю,
Та поглянь очима сивими,
Ти побачиш, що є слабкістю.
Відчуваєш біль самотності,
Холод серця без взаємності,
А безглуздий потяг гордості,
Що відносить до безмежності?
Ти не ангел, ти чудовисько,
Тебе тішить ця безпомічність,
З твоїх рук моє серце проситься,
Не в поезії... вже в прозовості.

Безбарвні крила неба обіймали,
Безшумне тіло звуку не кричало,
Бездумні квіти радості не знали,
І сиве сонце більше не звучало...
Я йшла по стежці злого поєдинку,
Криваві сльози просочились в душу,
Розтанула душа лиш на хвилинку,
Не хочу та не можу, але мушу.
Це смерть? Та ні. Поразка мого его.
Це щастя? Ні. Це сльози твого болю.
Лікує час? Цих ліків нам не треба.
То ж як нам досягти цього спокою?
Іди крізь біль, каліч себе стражданням,
Іди та плач, і не жалій себе,
Вбивай в собі романтика коханням,
Іди... та знай, що доля все верне.
Катуючи себе, досягнеш світла,
Життя в руках твоїх блищить грайливо,
І сонце в серці навесні розквітло,
Все змінюється. То ж живи сміливо.

Розвіяна душа по дорозі життя
Кружляє на крилах надії,
Летить у самотність, у світ небуття,
Позаду лишаються мрії.
Когось полюбила і хтось покохав,
Комусь вона серце розбила...
А він не пробачив... а може не знав,
Що з ним в неї виросли крила.
І звикла душа до польоту небес,
Та крила зломала, згубила,
Не буде в житті її більше чудес,
Тому вона з болем згоріла.
Щоб знов, та востаннє злетіти з землі,
І волю відчути востаннє,
Розвіяти з попелом сльози свої
Та ніжний цілунок прощання...

Я так хочу, чтоб ты сейчас был рядом
Мой милый, но давно забытый друг,
Чтоб снова озарил любимым взглядом
И вновь избавил от душевных мук.
Чтоб ласково сказал : "Прости, родная,
Что так давно не говорил: "Люблю...",
Что не увидел, как Судьба слепая
Тропою обошла любовь мою".
Я так хочу, чтоб сердце встрепенулось
От пламени погасшего огня,
И чувство, что когда-то не проснулось
Теперь согрело памятью тебя.
Хочу с тобой я говорить часами
Вновь наслаждаясь голосом твоим,
Не вспоминать всего, что было с нами,
А все начать периодом другим.
Хочу, чтоб так продлилась наша встреча,
Как медленно кружит осенний лист,
Чтоб незаметно приближался вечер,
А воздух по-весеннему был чист.
Чтоб звезды в небе ярко зажигались,
Как раньше любовались ними мы,
Чтоб никогда с тобою не прощались,
Не отрекались собственной судьбы.
Не повторили вновь ошибки прежней,
Разлуки не пустили в жизнь свою,
Сердца наполнили прощеньем нежным,
Друг другу прошептали :"Я люблю..."

Ти хочеш бути квіткою у полі,
Відчути подих вітру навесні,
Забути серцем смак гіркого болю,
Не чути тиші, лиш птахів пісні?
Ти хочеш знати, чи любов існує,
Чи можна доторкнутись до зірок,
Чому лиш мить усе життя руйнує,
Про що складають тисячі казок?
Чому розбите серце не співає,
Безжалісно катуючи себе,
Чому не винен той, хто не кохає,
Хто думає, що все в житті мине?
Щоб взнати, як життя уміє бити,
Не треба підставляти дві щоки,
А треба просто в цьому світі жити,
І всі помúлки принесуть роки...

Весняне небо затяглося хмарами,
І перша крапля впала, як сльоза,
Кохання розлилося в серці чарами,
Із крапель болю почалась гроза.
На мить сховалось сонце – щастя частка,
І подих вітру зачаївсь на мить,
Гримить лиш тиша, наче сіра казка,
Де крапля мрії навіть не блищить.
Одна лиш пташка має жить бажання,
І сірий фон наділений теплом,
Ім'я цієї пташки є Кохання,
І сонце й вітер під її крилом...

Ти пам'ятаєш, небо посміхалось
Та листя шепотіло про любов,
Та світло до зіниць твоїх торкалось,
Та нам хотілось жити знов і знов.
І дощ не зміг згасити це кохання,
І вітер не розвіяв по землі,
Таким живим було наше бажання,
І втілювали мрії ми свої.
Та вмить зламалась гілка-переправа,
Яка вела нас чітко до мети,
Твоє кохання стало в мить кульгавим,
Нічого не лишалось, як піти.
Тепер сміється небо лиш для мене,
Мій голос чути в шепоті листків,
Твоїх зіниць торкатися не треба,
Напевно, саме так ти жить хотів...

Той, кому вірші мої несуть посвяту,
Мене не бачить більше уві сні,
Хотіла б я ніколи не пізнати
Того кохання якось на весні.
Та Доля обирає без підказки,
Ми стали жертвами її живих бажань,
Дарована була любов та ласка,
Ми їх згубили. Зараз без вагань
Скажу, що серце більше не співає,
Не вірить у відродження чуттів,
Та все, що було щиро вибачає...
Прощається навіки, і без слів...

Безмежний океан твоїх очей
Мене поглинув... я не бачу неба,
І сотні днів, і тисячі ночей
Нічого не існує, окрім тебе.
Безмежна прірва твоїх фраз та слів
Заворожила тишею своєю,
І серце полонити ти зумів,
Мене розвіяти між небом та землею.
Безмежне щастя дарував щодня,
Моє кохання пестив, як дитину,
В тобі навік залишилась душа,
Тебе в думках ніколи не покину...

Лиш тиша й ніч. У вазі спить троянда,
І спогади давно минулих днів,
Виходиш, як примара на віранду,
Послухати нічного міста спів.
А десь далеко мерехтить дорога
Мільйонами автомобільних фар,
У серці зачаїлася тривога,
І б'є у скроні музика литавр.
Ти відчуваєш: янгол завітає,
І насолоджуєшся митями життя,
Ти відчуваєш... але ти не знаєш,
Яким коротким буде це буття.
І повний місяць в небі, як ліхтарик,
А зорі – тисячі його сердець,
Не знаєш ти, що не настане ранок,
І мріям, снам усім твоїм кінець.
Життя – це незавершена картина,
А люди – лиш художники її,
А пляма – ненароджена людина,
Яка не втілить образи свої.
Стоїш, співаєш тихо, непомітно,
Не чуєш кроків янгола свого,
Ти обертаєшся та поглядом привітним
Вітаєшся. А в образі його
Є щось таке, що тягне за собою,
Манить у прірву вічної пітьми,
За ним ідеш поважною ходою,
Нема нікого, хто б сказав: "Не йди..."
І спорожніла рідна твоя хата,
Зів'яла та троянда на вікні,
Тебе спіткало те, що не здолати,
Життя твоє згоріло у вогні.
Тебе не буде більше в цьому світі,
А порох від троянди оживе,
І вітер віднесе його до квітів,
А ти рятуй безмежністю себе...

Відчуй мене, ніч темна, та нещира,
Тремтіння моїх побілілих рук,
Зима бажання серця всі розбила,
В дарунок лиш дала мільйони мук.
Зірки – твої зрадливі, жовті очі,
А місяць – серце, біле від страждань,
Мене лякають... Я тремчу щоночі,
Ховаюсь в світі неземних бажань.
Приходить ранок. Серце оживає,
Сміється сонце, радісно мені,
Жах ночі ненадовго відпускає
Думки нестримно дикі, та живі...

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

Моє життя – сторінка непочата,
Моє життя – півкроку до зірок,
Що від небес землі їм не пізнати,
Це такий дивний та життєвий рок.
Без крил не можна птахом полетіти,
А з крилами – ходити по землі,
Як не можливо зрадивши любити,
Так не сприйняти почуття чужі.
А хто зуміє серце приручити,
Навіки втратить людяність свою,
Без щастя в серці зможе він прожити,
І вже вуста не скажуть: "Я люблю..."
Ніхто не може бути ідеальним,
Подвійно жить, обманюючи всіх,
Цілунком теплим, та на жаль прощальним
Історія закінчує свій біг.
І вранішня зоря не дасть поради,
Як повернути втрачене життя,
Таке важливе, що тебе заради
Розпочало небеснеє буття.
Що з попелу постало для кохання,
Як фенікс народилося на світ,
Щоб зустрічати вечори, світання
Та, як любов, прекрасний сонця схід.

Таинственый странник в пустыне
Шел в даль, беззаботно живя,
Так было всегда, но отныне
Невольно теряет себя.
И жизнь наполняется чувством,
И сердце забилось в груди,
Ему в этом мире не пусто,
Но сущность его позади.
Вокруг все живет и кружится,
Все дышит и сердце поет,
Ему суждено вновь разбиться,
Недолгим бывает полет.
Теперь не один он, а с Болью,
Он что-то успел потерять,
Ито, что дано Судьбою,
Разлука взялась отобрать.
Зачем его взяли с пустыни,
Зачем одарили и вновь,
Как было всегда и отныне
С ним бродит Чужая Любовь.

Закат – прекрасное явленье,
Его уж нет, но на мгновенье
Луч солнца землю осветил,
И вот исчез... и нет уж сил
Ему бороться с облаками...
Борясь он днями и веками,
Устал, уснул, но утром вновь
Прольется солнечная кровь...

Цей шлях мені здається нескінченним,
Ці очі, ніби часточка мене,
Цей погляд – таким дивним, незбагненним,
Лиш доторкнися – серце прожене.
Так неможливо, щоб душа сміялась,
Коли тебе немає на землі,
Була я неправа, я помилялась,
Коли я очі зрадила твої.
Коли я зірку з неба загубила,
Натомість я знайшла земну любов,
А, коли очі уві сні відкрила,
З тобою в небо захотіла знов.
Та час не впустить в свої вічні пута,
Він порохом присипав всі сліди,
Твоя душа до мене вже прикута,
А благаю та кричу: "Не йди!"

Життя чуттєве до тебе,
А ти не знаєш ціни йому,
Серцем запалюєш небо,
Ти ще живий... я живу.
Погляд несе за обрій
Від застарілих ідей,
Щастя–омріяний сон мій,
Сотні народжень, смертей.
Вічне життя–це самотність,
Погляд миттєвий, живий,
Я полечу у безодню,
Я вже сама... ти нічий.

Мені здалось, що я самотня в світі,
В цілому світі, де одні вірші,
Страждання, радості, що болем оповиті,
Та всі історії з життя мого сумні.
Здалось? А, може, дійсно це не казка,
Не сон, що наздогнав мене вночі,
І бачиш, Болю, не твоя це ласка,
Що я самотня в полум'ї свічі.
І тільки дощ співає гімн кохання,
І тільки сльози неба на вікні,
І він єдиний буде тут до рання,
Та навіть дощ вже зраджує мені.
Він грає тихо з сонячним промінням,
І вже не згадує, що десь сумую я,
В душі тягар самотності камінням
Заліг на дно. О, радосте моя,
Коли ж повернешся? Тебе не проганяла,
Та лиш на мить здалось, що все дарма,
Не покохала, болю не зазнала,
Була щасливою, та щастя вже нема.
Хвилини вічністю постали перед мною,
Я чую кожну нотку самоти,
І смуток стане ранньою росою,
Та дивний сон не зможе вже піти.
Нема нікого, хто би був весною,
Та навіть вітру, що б мене приспав,
Душа залишилась в цім світі сиротою,
І вже нікого, хто б мене кохав.
І не здійсниться мрія заповітна,
Яка вела за руку по життю,
Тепер душа порожня та безплідна,
Я келих смутку на прощання п'ю.
Я поховала заживо свободу,
Не вірячи, що серце затремтить,
Що зможу я відчути насолоду,
Позбутися самотності та жить.
І вже не плачу, а сміюсь у вічі,
Усім турботам нездоланних мук,
Хто програє, той переможе двічі,
Усі нещастя – це порожній звук.
Тепер не буду я листком осіннім,
Таким самотнім та сумним весь час,
Не буду дощиком... таким наївним,
А я щаслива, бо живу лиш раз.

До мене прийшла самотність,
Самотність моєї душі,
Та я не радію, натомість,
Я пишу болючі вірші.
Нема ні промінчика світла,
Ні крихти кохання-тепла,
А в серці лиш крига розквітла,
Настала холодна зима...