Як не стрибай, – в небеса не злетиш,
сни не убгаєш в обрамки...
Он із дитинства лишилися лиш
в пам’яті бляклі відламки.

Вік свій прожитий просіяв увесь,
Боже, нема де спинитись.
Тільки й дитинства, що в маревах десь,
що спромоглося наснитись.

Ось і сьогодні, як відгук часів,
сном проявився дарунок:
Стомлений батько на східцях присів,
витяг із торби пакунок.

В м’ятій газеті, роздертій навкі́с, –
сало і хліба окрайчик...
– Синку, поглянь, що я з поля приніс! –
Це передав тобі зайчик...

21.01.24

Як розвіялись вітром згари
і навколо все стало зримим,
вийшли янголи прати хмари
закіптюжені чорним димом.

Он вони, від біди подалі,
ніжним сяєвом оповиті,
розтяглись ланцюжком на пралі
і полощуть хмарки в блакиті.

Променяться небесні шати.
Носять ангели хмари чисті
і чіпляють їх просихати
на веселок стрічки барвисті...

А ми видивом очі ніжим,
споглядаємо ті картини,
де на райдузі хустям свіжим,
лопотять угорі хмарини...

13.07.23

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Виє, виє...
Вітер віє...
Смертний вибух...
Скресла мить!..

«Може, ще отам живі є,
де румовище димить?..
Може, там ще чутно згуки?..» –
хтось бурмоче шукачу...

З-під уламків видно руки,
і ні зойку, ні плачу́...

01.05.23

Часу стрімка течія,
пам’ять – в напрузі:
Батько. І гуси. І я
з батьком у лузі.
Ми пасемо з ним гусей
їх не злічити...

Хочеться знову усей
шлях той прожити.
Поки вогонь не загас,
струтивши втому,
підтюпцем бігти крізь час
з лугу додому.
Гусоньки, гуси, гиля!
Нумо в загату!..

Батько гукає здаля.
Де ти є, тату?
Спогад у далеч летить
гучно і швидко.
В небі прозора блакить,
батька не видко.
Лускає пам’ять часи,
спльовує миті...
Як ти там, тату, єси
в тихій блакиті?...

12.04.23

Стягло перевесло всі здриги в недвиги.
І небо вже скресло, і хмари, мов криги,
пливуть собі скресом аж до небокраю.
Я зором, як лезом, своє небо краю.

Між хмар, у прозірах* рясніють дзвіночки,
а я із днів сірих сплітаю віночки.
Події і дати збираю у долю,
щоб порівну мати утіхи і болю.

Усе в моїй волі, ніщо не завада:
ліворуч – хай болі, праворуч – відрада.
Усе справедливо, все чесно і тихо:
праворуч он – диво, ліворуч ось – лихо...

*прозір – просвіт

09.03.23

– Як добре, мамо, що Ви уже
десь там далеко, де мир і спокій.
Господь, я знаю, Вас береже,
а я у яві живу жорстокій.

У нас тут, мамо, іде війна,
лише недавно село звільнили...
В льоху сиділа всі дні одна,
молила Бога, додав щоб сили.

В садибі хати уже нема...
Та що там хати – села немає.
І тільки річки бліда кайма
руїни вкупі оці тримає.

Де квітнув сад наш, тепер пустир,
гілля опале і вирви, вирви...
Димить около уздовж і шир,
дивлюсь у небо, немов із прірви.

Ви, ма́буть, теж там – у небі тім,
відсіль за димом я Вас не бачу...
Нема життя тут, в селі пустім,
ось вийшла з льоху – стою і плачу...

Учора звістка прийшла сумна:
в бою загинув синочок любий...
Така в нас, мамо, іде війна –
кривава й хижа, аж до загуби...

9.02.23

Застряг у висі погляд, як у глеї:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Дракона* з мли звисає хвіст петлею,
й здається, падають, як божий дар,
вогненні кулі й котяться ріллею...

Стою в полоні сяйва і примар,
не жду ні осоруги, ні єлею.
Рясніють зорі – хоч лови кімлею*
й неси отой здобуток на вівтар...

*Дракон – сузір’я
**кімля́ – сітка для ловлі риби

Виє вітрисько в степу вовкулакою,
сонце з-за хмар вигляда крадькома.
Осінь минає дощами і мрякою.
Зійде сльота і нахлине зима.

Край закіптюжений зимонька вибілить,
сніжні хмарини примчать з далини.
Вищемить щемом і болями виболить
горе цієї жахної війни.

Вийдуть зі сховища люди і з подивом
взріють, як стелиться сяйво до ніг.
Тільки б війна не обвітрила подувом
чистий і ще не обпалений сніг.

Хай відбиваються тінню тризубою
храму святого величні шпилі...
Хай стане скорше зима ця загубою
всім ворогам на вкраїнській землі.

28.11.22

Я свій вік рахував не літами, а зимами.
Нині в спомин сягаю, як в річку стрімку.
І минуле зринає картинами зримими, –
як багато прожито всього на віку.

Проминає життя чорно-білими кадрами,
все в тих спогадах, наче у давнім кіно...
Он по річці крижини спливають ескадрами,
і дитинство із ними сплива заодно.

Дні заледве мигтять сиротливо на ґнотиках,
у лампаді душі дотлівають літа...
Он я в школу іду у кирзо́вих чоботиках,
і тріпоче од вітру свитина проста.

Ось я їду у Київ навчатись замріяно,
ось Хрещатик, що був зовсім іншим тоді...
І, здається, уже все крізь сито просіяно,
лиш крижини пливуть і пливуть по воді.

25.11.22

Вляглася імла. Проясняється світ.
Старенька – одна біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тихінь, як у Господа в усі.
А вітер проміння змотав у клубок
і потайки кинув бабусі.

Сидить вона в кріслі – хистка і метка, –
дав боженька вільну годину, –
й сотає проміння із того клубка,
і в’яже на зиму кофтину.

30.11.22

Намалюй мені, майстре, ніжну пісню правдиву,
щоб у барвах – і голос, і мотив, і слова,
щоб дививсь на картину я у пору щасливу,
і в дитинство сягала тихо пам’ять жива.

Намалюй мені, майстре, той мотив незабутній,
що мугикав колись я, на побивку йдучи.
Намалюй ніжний віршик, що на лавці покутній
аж до ранку натхненно я складав уночі.

Намалюй мені, майстре, нашу юність в осмуті,
де живі іще друзі,де буяють поля.
Хай би чулися співки і близькі, і забуті,
хай би материн голос долинав звіддаля.

13.09.22

Запах п’янкий жасмину...
Озера тиховодь...
Небо, немов торбину,
витряс уже Господь.

Зси́пались зорі з висі
іскрами уві млі...
Потай зберу той висів, –
хай домліва в котлі.

Щоби ні зла, ні болю, –
перемелю той збір.
Може, зібгаю долю
з тих соковитих зір.

4.08.22

Скінчився бій. Час – опочити.
Спадає сутінь. Січе негода...
Та як же любій не подзвонити,
коли з’явилась така нагода?

«Привіт кохана!.. Усе нормально...
Я ще на фронті... Воюю кревно...
Лютує ворог, вбива безжально,
та Бог боронить мене, напевно.

Звідсіль до Нього уже близенько, –
так низько небо звиса черлене...
Молюсь за тебе, моя рідненька,
бо знаю: тужно тобі без мене.

Я чую, люба: тобі не спиться,
хоч пізній вечір і тьма схолола.
Влягайся, мила... Нехай присниться
тобі твій ангел і мир довкола.

А як уранці загляне сонце
й зігріє сяйвом вікно студене,
впусти швиденько його в віконце, –
то подарунок тобі від мене...

Пробач, кохана, – ізнову виклик.
Свистять снаряди – втікати пізно...»
А потім – вибух... Прощальний викрик...
Усе збагнула й зайшлася слізно...

29.08.22

Од плину час ніхто не встереже.
Мине усе: знайоме і незнане.
Мине оте, що ще колись настане
і навіть те, що не настане вже.

Летять літа, міняються світи,
не обженеш себе – як не біжи ти.
Наблизився до долі – й можна б жити,
та час минув, а з ним минув і ти.

29.07.22

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

Там гривні дроблять на рублі
і «маєм» обзивають травень,
в чужому місяться котлі
і чужакам співають славень.

Така ось правдонька жасна.
Згадав – аж холодом війнуло;
Вже скільки осеней минуло,
а там – ще «русская вєсна».

Бридка, смердюча каламуть! –
як не зови – не чують зову;
І нас давно уже не ждуть,
й забули мову колискову.

Чужинський лапоть мне моріг,
стає ординським край поволі;
У зашкарублім, дикім полі
нема у про́світки доріг.

Все, що було святе й велике
переродилося давно…
І поле те – уже не Дике,
та – і не Поле вже воно.

2.07.22

Під сосен тремким навісом,
де вечір тамує втому,
по звивистій стежці лісом
сліпма я бреду додому.

Хтось шурхає, ніби скаче,
боюся – кіндратій схопить.
А місяць, хлопчисько наче,
мені язика солопить.

То дражнить нахабно й грубо,
то кривить обличчя схудле,
то замиготить і ну-бо
ховатись у хмарні кудли.

Тяжіють розлогі крони,
тріпоче повітря тепле,
а здалеку линуть дзвони,
немовби хто косу клепле…

Та ось заярівся вогник,
так близько – хапай рукою!
І десь отой дзвін тривог зник,
що стежкою тік вузькою.

Ось я уже коло хати,
а місяць уп’явсь у спину…
І тихо зітхає мати:
«Як довго блукав ти, сину?..»

23.06.22

Тихо плине ріка. Виснуть скелі руді.
Віттям верби над плесом розкрилились.
Відбивається синь у тремтячій воді,
ніби небо у річку все вилилось.

Кострубаті хмарини застигли в гряді,
тихий берег промінням усіяно…
І, зануривши в прохолодь ноги худі,
я вдивляюсь угору замріяно.

Що оті небеса? – Даль холодна й німа,
сонце, й те, он у хмари укуталось.
А ріка, як життя, – від псалма до псалма,
де і радість, і біль, і осмута – ось.

Поруділа трава цупко збилась на повсть*,
де-не-де лише росяні вилиски.
А я стрімко у воду з розбігу – шубовсть! –
аж до Бога, мабу́ть, чути виляски.

І, здається, уже я по небу пливу
між лататтям, немов поміж хмарами.
І щось вабить мене в оту даль неживу,
зачаровує дивними чарами…

15.06.22

Коли в душі імла, неначе
вона давно вже не жива,
коли і серденько не плаче
і сил немає на слова,
коли і сон не йде, а втома
збиває з ніг і сум гнітить,
коли язик мертвить судома
і темрява в очах мигтить,
тоді із крилами лебідки
легкий і білий, наче сніг, –
злітає янгол мій нізвідки
і присідає біля ніг.
І, тихо склавши ніжні крила,
він наговорює мені:
«Якщо судьба тебе не вбила,
то й не загинеш на війні».
Мовляв, іще засяють зорі,
спаде утома з хирих пліч.
І буде служба у соборі
у Великодню тиху ніч.
І буде наша Перемога,
хоча й тяжка її ціна.
І буде проповідь розлога.
Лише скінчилася б війна.

03.06 22

Коли була у тім потреба,
я вірші випускав у небо –
туди, де обрій голубів,
до солов’їв і голубів.
І там, у висі, між хмарин
вони свій стишували плин
і яскравіли у повітрі,
неначе фарби на палітрі.

А вітер шастав між горбами,
хватав їх спраглими губами,
крививсь і спльовував слова,
щоб не вдавитися бува
і не сколоти піднебіння
затвердлими, немов каміння,
гіркими фразами біди,
хоч як їх в рими не ряди.

У віршах тих – безмежне горе,
війни страховисько суворе,
тернова правдонька така,
що й не відчуєш язика.
Там біль і зло, і смерть зухвала,
і нечисті лиха навала
від вбивці і до палія,
й огнене коло,
й в колі – я...

28.05.22

– Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
Чи й досі війною ординець страшить?..
А я вже на небі, воно тут, як море:
і вітер буяє, і сонце пашить.

У висі розлогій, у тихій блакиті,
де хмарок кошлатих тремтять острівці,
я хлюпаюсь, наче дитя у кориті,
і сонце, як м’ячик, тримаю в руці.

Нема ні війни, ні боїв, ні облоги,
не чутно сирени, не видно пожог…
Лиш поряд, зануривши в синяву ноги,
сидить на хмарині утомлений Бог.

Він вчора казав, що бере під опіку,
ось тільки відмиюсь від крові і зла…
Я тут не один… Тут загиблих – безліку,
і всі українці, – з одного жерла́.

Тут наші пісні і смішинки в розмові,
і, навіть, погруддя Шевченку стоїть...
Отож не хвилюйтесь, бувайте здорові,
Простіть, що загинув, і далі живіть…

25.05.22

Ми дощу просили денно, ми молилися завзято.
Скільки вже кружляли хмари, а його все не було.
Чи не там ми уродились? Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи, а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця, в місті – спека і задуха.
І лиш вітер дув пилюжний, і вихри́вся серед площ…
Дід старий сидів на лавці, позирав з-під капелюха:
«Зночі ниють – каже – ноги, то ж напевно буде дощ…»

Пообіді вітер стихнув, розтеклась сльотава гуща,
і імлою вкрився простір, мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце, скресла неба скаралуща
і воложисті хмарини розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно, ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу вниз потічками за гать…
Тож просили недаремно, тож молилися недаром, –
пролилась свята водиця, мов живильна благодать.

Дощ буяв несамовито… Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах, всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом, гладив ногу і кректав.

9.05.22

В руїнах місто… По всьому ширу
палає небо, димить земля…
Лежать загиблі на площі Миру:
ось мертва мама, ось – немовля.
В годину ранню – вологу й сіру –
сюди ввірвалась біда жахна…
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

Одбірні бомби і ціль добірна –
ніхто не вижив, не втік ніхто.
Он серед площі – проста і мирна –
згорає жінка в своїм авто.
Вогонь безжально з’їдає шкіру,
у чому, Боже, її вина?..
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

О, люде правий, всю ярість вилий! –
яких ще треба тобі офір?
Он хтось в підвалі вмира захилий
і молить Бога за скорий мир.
Почуй же, Боже, молитву щиру
з того підвалу, з самого дна…
На площі Миру немає миру
на площі Миру іде війна.

11.04.22

Таке уявити і бачити лячно.
Забути – біда, пам’ятати – незмога…
Було прохолодно, похмуро і мрячно,
і десь на околі здіймалась пожога.

Довкруг торохтіло, палало, диміло,
звивались у небо рудаві серпанки.
Сполохані люди тікали несміло
коли ішли «Гради», машини і танки.

По місту шниряли ординські вандали,
трощили будинки, стріляли по шибах.
Людей виганяли в холодні підвали,
самі ж оселялись у їхніх садибах.

В одну із господ, де без зла і обиди
жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
вломились чумні косоокі єхиди
і нумо сквернити гніздечко родинне.

Хіба ж то така їм судилась планида:
померти від кулі, тортур, або ляку? –
За спір і зневагу застрелили діда,
і та́нком в дворі розчавили собаку.

А як уже стихло і смеркло надворі,
удерлись у хату трикляті ординці.
Синочка закрили у темній коморі,
не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
убитий за те, що «нечемно» повівся.
Синочка знайшли у коморі замерзлим,
а мати – в сараї сконала в крові вся.

7.04.22

Від сирени, як від настири,
мати з донькою мчить сліпма.
Ні речей уже, ні квартири,
ні будинку у них нема.
– Хутче, доню, – отам рятунок…
Грима небо, мов тулумбас…

– Чуєш, мамо? Чи це дарунок,
що снаряди не вбили нас?

Залізяччя об стіну дзенька.
Дим пожарищ і зблиски ватр…
– Скорше, донечко… Тут близенько…
Ось за рогом уже й театр.
Там в підвалі нам буде те́пло,
в тісноті хоч, та не одні…

– Чуєш, мамо, а це вже пекло? –
небо онде яке в огні…

Вже за димом не видно світу,
тільки сполохи звідусіль…
«Діти» – хтось написав, як міту,
«Діти» – ворог сприйняв, як ціль…
А в підвалі – важке гудіння,
для загалу – один постій…

– Чуєш, мамо, чи це спасіння
нам у сутіні цій густій?..

Смертний вибух… І пил. І репет.
І уламки. І темнота.
І безсилого тільця трепет,
і дитячі в крові вуста.
Слабне серце в безвинній жертві –
ні надії і ні снаги…

– Чуєш, мамо, а ми вже мертві? –
тихо й темно так навкруги…

22.03.22

Місяць зорі толочить у ступі,
бризки сяйва іскряться довкруг.
І сполохані хмари укупі
мчать, мов коні на росяний луг.

Тремке небо звисає похило,
доторкнись – і обрушиться вмить.
І лиш вітер спинає вітрило.
І лиш голосно тиша бринить.

Я із сумом вдивляюся в сіру
ту безодню, де вічність тече,
де злий місяць, немов на офіру,
чиїсь долі у ступі товче...

15.02.22

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Мліє місто в прохолоді.
В смерку сяєва парча.
А в підземнім переході
чепурне співа хлопча.

Лине музика в огромі,
розлітаються слова
і витають – невагомі,
ніби хмара снігова.

Я умить забув про втому –
щось стає із забуття.
Чую оповідь знайому –
ті ж слова і почуття.

Рот роззявив і – наївний –
бачу молодість свою.
І в тій сповіді дослівній
давній вірш свій узнаю́*.

Стугонять акорди щільно,
оживає в пісні вірш.
А хлопча співає вільно,
знаменитостей незгірш.

А хлопча співає палко,
услухаюсь залюбки.
Хай співа, мені не жалко,
я радію навпаки.

*узнаю́ – впізнаю

26.01.22

Усе було: і взагалі, і зокрема.
І це життя – сюжет чиєїсь книги:
така ж весна, і гори, і пітьма,
і в скреслім небі – чорні криги.

Такі ж видіння, тіні і такі ж сліди.
І навіть райдуга посеред ночі –
така ж, як у Бориса Нечерди, –
так само барвами тріпоче.

Таке ж село. І діти в хаті заводні.
Й бабуся, що всю ласку віддала́ їм.
І двоє з вудками – отам – одні,
як Вінграновський з Талалаєм.

Такі ж степи. І оце місто. І майдан.
І в небі зорі, що мигтять ріденько.
І у долині – злежаний туман,
в якому зник Василь Діденко.

Така ж ріка. І оця музика. Й пісні.
І ця любов. І горе. І спокуса.
І ці слова – знесолені й пісні,
як пайка у тарілці Стуса…

Минає все. Струмить вода у рівчаку.
Та час із пам’яті не все ще витер…
І, може, десь, в якомусь Бучаку*,
явився знов Затуливітер.

*Бучак – село біля Канева, в якому залишилось всього 4 двори,
де жив і трагічно загинув Володимир Затуливітер.

2.01.22

Вікна́ картина непримітна –
зима, немовби й не зима –
така несміла і тендітна,
сльозава й стишено-німа.

Ні заметілі, ні морозу –
в багнюці топчуться гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
імлою сунеться нуда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.

Стьмяніли барви в краєвиді,
і погляд мій уже закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а наоколо смеркло як.

Зникає видиво розлоге,
дивись – і блиснуть ліхтарі.
І сяйва плетиво вологе
запалахкоче угорі.

Спадають краплі все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але ж до «ніг» пасує «сніг»

17.12.21

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так…
Явились чорти: «Підіймайся – мов – спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І щ́о ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..»
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину, –
мовляв, ось – дивіться – пуста!
«Оце і у весь мій – кажу їм – набуток.
Чого ви хотіли іще? –
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось жа́лю – до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все інше – у серці, у думці, у слові.
А ще – є життя і вірші́…»
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
Ти нас – верещав – не збивай з пантелику.
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
Де Бог твій? – кричить – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь…
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись: чи я ще живий.
І всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови» –
сказав найстаріший з чортів.
І глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів.
«Хватайте його й волочіть на узбіччя,
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана…»
А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів…»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»

4-6.12.21

I

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі.
«Вернуся, мов, пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
дивилися сумно вслід.
Не взяла б його там змора,
та горя б не додалось…
Ось явиться він вже скоро
і нам принесе чогось…

Тихенько спадала сутінь
і в хаті, як у труні.
Під піччю – соломи скрутень,
із дров – лиш тріски одні.
Понура сиділа мати
дивилася у вікно;
Димився чавун бокатий,
закутаний у сукно.
І щось завивало в бодні,
де сала давно катма.
І ми все такі ж – голодні,
а батька іще нема.

Стелився туман над долом,
губились в імлі хати.
А батько блукав околом
з надією щось знайти.
Аж тут – за труди віддяка –
гніздечко вплелося в мох.
А одаль лежав собака,
що від голодухи здох.
І мухи над ним роїлись,
і черви із’їли ніс…
Ото ми тоді наїлись,
як батько його приніс.

II

А те дитя іще в колисці,
А вже його нема...
Антоніна Листопад

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,
скоро місяць як опочив.

Діти кубляться, мов звірятка,
ждуть, чи матінка щось спряже.
І не плаче уже малятко,
і не дриґається уже.
Що повісти очам діточим? –
І сама упаде ось-ось…
«Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
Дайте їстоньки нам чогось…»

Тільки й мовила для утішки:
«Спить Тетянка і ви вже спіть.
Потерпіть, мої любі, трішки,
хоч до раночку потерпіть.

Скоро, скоро уже світання,
злинуть янголи з вишини…
Як помре вночі наша Таня,
то насмажимо свіжини…»

III

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху
і стогін уже затих.

Лиш мати молилась: «Боже,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,
дай діточкам хоч чогось.
Собі не прошу – не треба.
Я грішна… Прости, прости…
Нічого мені – для себе,
для діточок – щоб спасти…»
А хмари на небосхилі
багріли, мов у крові.
І діти уже безсилі
конали ледь-ледь живі.

Лиш мати молилась: «Боже
Всевишній Ти наш єси! –
Як я вже на те не згожа,
то Ти їх – молю – спаси.
Собі не прошу нічого –
мені оцей хрест нести…
Дай тільки – скоріш якмога –
щось діткам – щоб їх спасти…»

А діти вмирали тихо –
ні рухів, ні слів, ні сліз.
Вповзало безжальне лихо,
і страх невблаганно ліз.

Лиш мати молилась: «Боже,
озвись на мої чуття…
Як дав їм родитись, може
даси і прожить життя.
Собі не прошу – не смію.
Я грішна… Прости, прости…
Дай, Боже, хоча б надію,
дай змогу дітей спасти…»

24–28.11.21

Не картайся, милий друже,
не виказуй своїх мук.
У шпиталі людно дуже:
той – без ока, цей – без рук.
Не біда, що кудрі сиві –
стане нам іще снаги.
Ми живі і тим щасливі, –
в нас на двох аж дві ноги.

Пам’ятаєш, як ми в та́нку
не згоріли ледь живцем?
Як ізранку на світанку
нас підбили за Дінцем?
Як безсилі й обгорілі
ми по соняхах повзли?
І у вирві, як в могилі,
нас поранених знайшли?..

Ми пройшли бої жахливі.
Досить, друже, горювать.
Ми живі і тим щасливі, –
будем й далі воювать.
Очі цілі, руки цілі,
ноги – зроблять під заказ.
Ще нам ворог у прицілі
позавидує не раз.

9.11.21

Ховали воїна в селі.
Стояла мати ледь жива.
Дружина стомлена – в жалі,
і діти плакали малі,
і хтось якісь казав слова…
А в полі ще ішли жнива.
Кружляли в небі журавлі,
і, ніби туга вікова,
висіла хмара грозова,
і вився прапор на шпилі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі.
Витав кадила сизий дим,
свічки мигтіли ув імлі.
І, мов жарина у золі,
під ликом жевріла святим
лампада вогником рудим…
Товпились люди віддалі,
й над тілом стилим і блідим
ридав понуро побратим
з безмежним горем на чолі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі –
Героя, що віддав життя! –
Що у пекельному жерлі,
ув Іловайському котлі
під канонаду і виття
пішов навік у небуття –
в донецькій згинув ковилі…
Господь – один для всіх суддя.
Комусь – кляття і каяття,
йому ж – хай спокій у землі…
Ховали воїна в селі.

23–24.10.21

Тримала мати в серці таїну,
сльозу втирала краєм хустки.
Єдиний син йде знову на війну
після недовгої відпустки...

Вокзал. Перон. Валізи і торби́.
Юрбиться люд навкруг поклажі.
І – невдалік від шумної юрби –
один боєць у камуфляжі.

А поряд – мати. Сива і бліда.
Й, здається, вже ось-ось заплаче.
І сумно так на сина погляда,
в останнє бачаться неначе:

«Ти мене, сину, дуже не картай,
коли щось здіяла лихого…
Сам бережись… І за́вжди пам’ятай –
я ждатиму тебе живого.

А, не дай бог, хвороба, чи слабінь,
я буду Господа молити.
Ти тільки ненароком не загинь,
бо як мені без тебе жити…»

В сумних очах гамується жура,
тривога у душі таїться…
А він обняв її: «Мені пора.
Все буде добре. Бережіться».

Замиготів – зеленим – світлофор,
кондуктор зголосив посадку.
І син пірнув у тамбурний затор
і усміхнувся для порядку.

А мати, біль свій стру́тивши наспід,
все нарікала на планиду…
І потягу дивилася услід,
аж поки той не зник із виду.

7-8.10.21

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша ніж ропа.
Уже і світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку проводжаю дні.
І що роки у тілі твоїм трачу –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий…
Ось ще один згубився у заграві –
уже котри́й!..»
А я мовчав. Та й чим її утішиш? –
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча завжди́ в теплі, в добрі і в тиші ж.
Одна лишень…

Отак – то важні справи, то турботи.
Душа сама – ні ласки, ні розмов.
Я ж відмахнувся, наче від марноти, –
послухай мов:

«Настане час і явиться прозріння.
З очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже й сама – терпцю і болю помісь.
Отож терпи – колись той біль мине.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мене».

18.09.21

Я за літом, як у вирій, в далечінь ішов привільну,
темнота на кругозорі й тиха часу течія.
Проводжав я своє літо аж за обрій в ніч недільну –
тільки небо, тільки зорі, тільки тепла ніч і я.

Ніч і я. І млосне літо. Навкруг даль глуха тремтіла.
Тріпотів на вітрі простір і Чумацький Шлях дрижав.
Ніч зоріла, ватра тліла, рвалася душа із тіла.
Я стояв посеред степу й своє літо проводжав.

Проводжав я своє літо, немов доньку в край далекий,
в край, де млисто і імлисто, де спадає цвіт із квіт…
Полетіло бідолашне, а за ним услід – лелеки.
Ось і ще одне майнуло. Скільки їх минуло – літ!

05.09.21

Кудлаті хмари в німій судомі
застигли тихо перед дощем.
І сонце мліє в тяжкій утомі
під сутінковим тремким плащем.

Витає в небі легка зволога
й ляга росою на сіре тло.
І десь плететься ніч клишонога,
і меркне площі рапаве скло.

Уже палають вогні ліхтарні,
у небі рясно іскрить стожар.
І сяйно вікна горять в кав’ярні,
і пломеніє афіш вівтар.

З’їдає сутінь вузькі прольоти.
У спину крекче спізніла ніч.
І чи од туги, чи од ломоти,
похнюпивсь пам’ятник узбіч.

09.02.21

Був день, як день.
Ні смутку, ні жури.
Звичайний день, як і коли́сь там.
Грайливо вітер продував двори
і шерхотів опалим листям.

Збиралися хмарини в вишині,
в повітрі чулося тепло́ ще.
І глухо десь гриміло вдалині,
й бриніла музика на площі.

Юрмились біля церкви жебраки,
чекали милостинь в готівці.
Й жіночі цокотіли каблуки,
немов підкови, по бруківці.

Над папертю світився лик рудий.
На сонці грілись пси бродяжі.
А о́сторонь –
на милицях – худий
боєць стояв у камуфляжі.

Розговорились.
Він – все про війну.
А я – про мир і про молитви.
І вітер, ніби спогадом, війнув
йому з його страшної битви:

Я вже – мовляв –
відплакав й відмоливсь.
Вмирав і міг живцем згоріти…
А тут спокійно.
Тихо, як колись.
Та й без ноги –
ще можна жити.

Я був у пеклі.
Хлянув од жади...
Снаряди рвались без упину.
А схоронитись –
не було куди.
Лежи і жди свого загину.

І я лежав.
Жахався й голосив.
Моливсь під схлипи міномету...
І тут він стих.
Лиш згодом попросив:
«Дозвольте, дядьку, сигарету…»

Затим пішов.
На милицях.
Один.
Я вслід дививсь йому пошанно…
І кров’яніли грона горобин,
немов чиясь незгойна рана.

30-31.08.21

Я пам’ятаю вечір той:
заграва, море й ми з тобою.
І хмар задимлених конвой.
І гуркітливий шум прибою.

Котилось сонце й в воду – плюх! –
за даллю скрилося блідою.
І мов крислатий капелюх,
здригнулось небо над водою.

Буяв і пінився прибій,
лизали хвилі берег рижий.
Й заграва в сутіні рябій,
неначе вищир звіра хижий.

А ти сміялась: «Он, дивись, –
мабуть, прокинувсь Змій Горинич…»
І мерехтіла в морі вись.
І насувалась з-за гори́ ніч.

Грайливі чайки молоді
снували по пісках черінних.
І ти плескалась у воді,
мов Афродіта, в хвилях пінних.

15.05.21

Я знову тут. І тут закінчу вік, –
устиг зістаритись й зігнутись...
Я покидав це місто лиш на рік,
щоб через десять літ вернутись…

Я добре пам’ятаю отой день:
Повітря мерехтіло млисто.
Темніло небо й де-не-де лишень
проміння падало на місто.

Зривався вітер. Грім гримів здаля.
Шумів вокзал. Снували люди.
Чиєсь нестримно плакало маля
й здавалося, той плач повсюди.

Та ось жаданий потяг подали,
народ юрмився на пероні.
І світлофора полиски із мли
мигтіли, мов квітки червоні.

І я квиток упевнено подав,
і враз згубився в штовханині.
Якийсь юнак у вікна заглядав,
і жінка шарила в торбині.

Бадьоро сину батько руку жав,
втирала слізні очі мати…
І лиш мене ніхто не проводжав,
як не прийшов тепер стрічати.

24.07.21

Ні сліз, ні каяття – нічого з давніх днин.
І пам’ять все життя випліскує з глибин.
І, мовби назавжди, я в часі загубивсь.
А спогад мчить туди, де я колись родивсь.

А спогад мчить туди, де батьківський поріг
і де мої сліди у плетиві доріг.
Де мрійний зелен-світ, дитинство осяйне,
і де багато літ уже нема мене.

Неспинно час біжить, мені ж своє тягти.
Себе не пережить, від себе не втекти.
Летять мої літа в незнану сиву даль.
І в серце неспроста закралася печаль.

Та пам’ять із глибин сотає стежку в юнь.
Там Сейму тихий плин і нив зелена рунь.
Там рястом навесні безкрайньо луг стеливсь,
і за селом рясні сади цвіли колись…

Зістарілись сади і я своє відгув.
А спогад мчить туди, де я давно не був, –
в той вечір грозовий, де даль тремтить руда,
де батько ще живий, і мати молода.

14.07.21

Моя самотність мліє в самоті,
давно їй сумно в тілі моїм куцім.
Я з нею говорю і сам оті
слова не чую, не було їх буцім.

Вона давно стомилася в мені,
не радує ні вірш її, ні пісня.
Уп’ялась зором в небо у вікні,
а там така ж самотня зірка пізня.

Всміхнулось люстро сиве на стіні,
я навзаєм вклонивсь йому услужно.
І лиш самотність никне в тишині, –
самотності – і тій – зі мною тужно.

Я вештаюсь за нею так і сяк,
мов хустку розстеляю ніч суботню.
Вона ж мовчить.
І, спершись об косяк,
вдивляється у ту зорю самотню.

04.07.21

Таке життя... Таке буття...
Час не спини́ть.
Нема в минуле вороття
ані на мить.
Усе забудеться й мине,
як давня путь...
І вже здається, що мене
нема, мабуть.
Немов у небо я злетів,
де плин без меж.
Нема слідів, нема чуттів
і тіні – теж.
І тільки вітер виє зле.
І крик птахів…
Прийшов на сповідь в храм, але
нема гріхів.
Святий отець чоло утер,
мовляв, молись.
А я не знаю й сам тепер,
чи був колись.
Я покидаю Божий храм
і крадькома
вглядаюсь в дзеркало, а там
мене нема.
Хватаю похапцем альбом,
дивлюсь – і ось –
де ми знімалися гуртом –
не я, а хтось!..
А за вікном кричать птахи
і вітру вий.
Де ділися мої гріхи?
Чи я живий?
Спочину пам’ять не дає,
я все забув…
Скажи, о Боже, чи я є?
І чи я був?

28.06.21

Я украв себе у долі,
сам себе у себе вкрав.
А без долі – як в неволі,
як пацюк в пустій стодолі,
як реп’ях посеред трав.

Хто мене судити зможе?
Хто скарає крадія?
Ох, життя! – на що ти схоже?..
Гляну в дзеркало: о Боже! –
та невже це справді я?

Вік спливає мимоволі –
най би чорт мене забрав! –
Тлін в душі і ноги кволі.
Котрий пуд з’їдаю солі,
а ніхто не покарав…

4.11.20

Маестро слухав тишину –
гучну, виразну і веселу,
немов грайливу тарантелу,
немов веснянку голосну.

За даллю обрій мерехтів
і день прокльовувався кволо.
А в тиші вирувало соло
ніким не чуваних хітів.

Соталось ритму волокно.
Мотиви марились пророчі.
Й кошлаті, ніби поторочі,
дерева зирили в вікно.

А він вслухався в кожен звук
іще не знаної октави,
що десь за межами уяви,
де писком окликався стук.

Здіймалось сонце в вишину,
звільнявся ранок від дрімоти.
Валялись на підлозі ноти.
Маестро слухав тишину.

22.05.21

Небесний вогонь загасили дощі.
Вдивляюсь в задимлене мрево.
А поряд тремтять пелехаті кущі
і віттям рясніють дерева.

Хмарин кострубатих гойдається цуг
і згарище тліє змарніле.
І погляд летить в сизу далеч за пруг,
де небо провисло стьмяніле.

Там вітер щокатий роздмухує гар
і сонцю розпатлує коси.
І скатертю сяйво звисає з-за хмар,
і сріблом виблискують роси.

Схиляється долу хитка височінь,
тримаю очами, сковзне бо.
І моститься тихо на теплу черінь
веселкою стягнуте небо.

13.04.21

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Палає в далечі заграва,
імла ранкова осіда.
І мерехтить роса сріблява,
і лине хмарок череда.
І на лісів худі рамена
спада небес глевка шагрень…
А сонце крутить верете́но
і вітер тче із сяйва день.

4.04.21

Туман густий крадеться бісом,
з долини сунеться на кряж,
де на узгір’ї понад лісом
сирі окопи і бліндаж.
А там – в дозорі – на околі
боєць у сховку крейдянім.
І чорний ворон на тополі
нахабно каркає над ним.

Годинник цокає вагадлом*,
рахує час за миттю мить.
І полинялим простирадлом
імла на вітрі мерехтить.
І в сизій тій імлі вологій
тріпоче простір навкруги.
І яр завітрений пологий
стікає в хащі шелюги.

А за тим яром – мінне поле,
біда і смерть, і вороги.
А в нас – багнище захололе,
ступни – не витягнеш ноги.
Уже і тіло задубіло,
бери – відзразу на поміст…
Аж тут – щось ніби зачорніло
і виріс ворог в повний зріст.

Розрив. І черга кулеметна.
І блиск. І зойк. І посвист куль.
І скрився ворон десь шляхетно.
І ворог рухнув, наче куль**.
Обабіч – схлипи автоматні
і чути окрики бійців…
А ворон, склавши крила ратні,
уже шмигляє між мерців.

*вагадло заст. – маятник
**куль – обмолочений сніп жита або пшениці

17–18.03.21

Згубився день у сутінковій млі.
Пузате небо щулиться од вітру.
І місяць хмари зв’язує в кулІ,
щоби вином зцідились на палітру.

Розбігся весь небесний зоопарк –
ніде ні псів, ні левів, ні ведмедиць.
І тишина. Ні - гав! - тобі, ні - гарк!
І на шляху – ні ям, ні ожеледиць.

Десь в темноті сховавсь Чумацький Шлях –
ні колісниць, ні чумаків з волами.
А людям – най би трафив його шляк! –
ні зорь, ні поблиску над головами.

15.02.21

Холодна темінь стелиться сукном.
Зомліле місто тішить ніч ласкава…
Вона одна.
Безлюддя за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

Немов з клубка –
забута і хитка –
із пам’яті сотається стежинка.
І споминами тліє даль крихка,
а в далі тій
буяє щастям жінка.

Вона квітує в зоряних ночах
і йде туди,
де мрії бовваніють.
І майорить
хустина на плечах.
І мрійні очі
щастям променіють.

Вона іде
у полум’я,
у вир,
у майбуття,
де зоряниця рання.
І віра –
той незмінний поводир,
веде її від смутку
до кохання…

Пливуть роки, як листя на воді,
а поруч доля сунеться похмура.
Уже нема
грайливості в ході,
уже в очах –
утома і зажура.

І ось – одна…
У серці, мов терпуг,
шкребе журба
до болю,
до знемоги.
І тільки тиші –
пелена довкруг,
і тільки щастя –
марево убоге…

А місто спить своїм солодким сном,
лиш в небесах тремтить зоря білява…
Нікого поряд.
Тиша за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

06.03.21

Весна уже ось-ось. Стікає сніг в калюжі.
Строкаті небеса на сонці мерехтять.
І молоді вітри – грайливі і байдужі –
розчісують ліси і віттям тріпотять.

Уже довкіл сльозять хмурні дахи іржаві.
І місто булькотить, мов юшка в казані.
І в полисках мигтять стрічки доріг рапаві,
і скреслої ріки люстерця крижані...

Весна уже ось-ось. Ворони збились в зграю,
їх каркання хрипке лунає віддаля.
І сонце поміж хмар пливе до небокраю.
І плямами рябить в підталинах земля.

Усе навкруг стає жвавіше й веселіше.
В розхристаних дворах – лункий дитячий сміх.
І мама молода мале дитя колише.
І під вікном тремтить замріяний горіх.

25.03.21

А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів чи у птиць.
Онде зранку чиясь тужила
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула десь когось?
І здавалося, утомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
завихри́в доокола світ,
стрімким подувом крила видер,
і розсипав, як цвіт із віт.
А душа – без надій, терпляче
поривалась на тло земне.
І вчувалося – ніби плаче,
і на поміч зове мене...

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до небонька не здіймусь...
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там...
Душа маревом зникла швидко,
а про крила я здумав сам.

28.01.21

День морозний. І сонце. І сніг.
Біла паморозь вкрила дерева.
Санний слід між ярами пробіг
аж за обрій, де мла кришталева.
І бажання – гайнуть навмання!
Зволожніле чоло мороз витер...
І виводить баского коня
за повіддя знудьгований вітер.

Навкруги – куди оком не кинь –
біле сяйво і небо, і нива.
І летить уже в синь білий кінь,
тріпотить білим полум’ям грива.
А верхо́м – в льодяному сідлі –
дужий вітер у білім жупані.
І десь сонце згубилось в імлі,
де-не-де – лишень відблиски тьмяні.

І мете, і мете, і мете.
Замело і горби, і долини.
Юга* ковдри із снігу плете
і вкриває замерзлі хатини.
Потонула в снігах далечінь,
в білині розчинилась округа.
Білий коню! – спинися, спочинь! –
Геть ослабла в сідельці попруга.

*юга – завірюха, хурделиця

24.01.21

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти.
Та до безпам’ятства волів
її небачену зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
далеку, сяйну і звабливу –
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у сниво.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого.
Ніяковів і червонів,
й стидив себе немолодого.
І гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах.
І відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
І потай з віршів ніжно шив
собі намріяне кохання.
Все, що у вірші ті лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався стримано,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21