З долі викреслив своєї,
призабув уже ім’я.
Думав, що давно у неї
і господа, і сім’я.

Ні дзвінка не ждав, ні звості*,
був, напевно, в тім резон.
Та вона позвала в гості,
на гостини у свій сон.

Обіцяв: «Прийду, звичайно.
Десь опівночі прийду.
Утечу від себе тайно,
прогоню твою нуду...»

І прийшов... Неквапно. Тихо.
В її сні усе цвіло.
Ув очах ясніла втіха,
а любові не було.

Вона п’ялилась вульгарно
на лице його рябе.
А в кінці сказала: «Марно
я вподобала тебе...»

*звості (від звість) – звістки

25.09.22

Він молився завзято і строго,
в серці – віри повічний карб.
Що просив він у Бога? – Нічого!
А ніщо –
його цінний скарб!

І коли його душу знемога
гнала в розпач, мов злий вітчим,
він худого не мислив нічого
і зціляв її тим
нічим.

А як брала хвороба в облогу
і палила вогнем густим,
він терпів і не зичив нічого,
й лікувався нічим
отим.

Коли ж бідність, тяжка і розлога,
лютувала страхом нічним,
він моливсь і не жебрав нічого,
й був багатий своїм
нічим.

22.02.22

Стис, ніби квітку, День сонце в долоні.
«Любить, не любить...» – скубає пелюстя.
Сполохи в небо злітають червоні
і тріпотять, як розвішане хустя.

Хмари пухнаті пливуть караваном.
Квапно загасло общипане сонце.
Пологом Ніч розстелилась над ланом
і колихає зірок в’яле ґронце.

Їй би до Дня дотягтися звабливо,
радісно впасти в обійми жагучі,
та стилий Ранок здійнявсь галасливо,
звісив імлисті тенета колючі...

Знову займається сонце кудлате,
День супить брови і журиться втомно,
поруч гацає проміння цибате
і роздягає його безсоромно.

Він багровіє і лине за хмари –
в небо строкате, поближче до Ночі.
Тільки б відчуть її лагідні чари,
в ніжні пірнути закохані очі...

Сонце на обрії. Небо гуркоче.
День розхворівся чуттями міцними.
Ніч ясноока зірками мигоче,
та хмурий Вечір постав поміж ними.

09.06.21

Не проклинав, не заклинав,
мав до життя нестримну волю
і так спішив, що обігнав
і сам себе, і навіть долю.
По бурній звивистій стежі
долав круті життєві схили.
Все біг і біг аж до межі,
допоки вистачило сили.
Здолав доволі різних верст,
не метушився у тривозі
і не лишав тяжкий свій хрест,
коли нести ще був у змозі.
І ось вона – ота межа,
лише ступни – і ти за пругом,
де позасвіття, мов діжа,
звабливо сяє виднокругом.
А там, де бовванів маяк,
приймальня мариться Господня,
і ти, втамовуючи ляк,
глядиш, як шириться безодня.

03.10.22

Ще темна ніч молодика завзято
колише й присипляє в темноті,
а Бог утішним ангелам до свята
складає потай вірші в самоті.

Йому в посланні1 схибити негоже,
вже слів просіяв незлічиму рать.
Сидить в задумі і ніяк не може
до слова «ангел» риму підібрать.

21.07.22

Тупає за вікном осінь дощем холодним,
блякне в імлі пейзаж, небо висить рябе...
Вересень заявивсь хмурим чужим приходнем –
гілкою раз у раз в шибку мою шкребе.

Ось він мене зове й нібито тягне руку,
вітами шарудить, проситься на постій.
Що він мені приніс: впевненість чи розпуку?
Може, путі складні в долі моїй простій...

Вітер здаля хрипить, носиться по присілку.
Я в самоті сиджу, в мокре дивлюсь вікно.
Як перестане дощ – вийду спиляю гілку,
з вереснем у садку стрінуся заодно.

11.09.21

Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.

Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
піднімеш руку – і ось воно!

Пливе хмаринок солодка вата,
гацає промінь по камінцях,
і мерехтлива, і брижувата
рябіє річка, вся в гребінцях.

Тремтить латаття на сизім лоні,
квітки зайшлися в дрібнім танку́.
Уклінно гнеться верба в поклоні
і тягне гілку мені тонку.

Скрипить од вітру сосна дупляста,
копиця мліє, мов коровай,
і променіє роса срібляста –
така ідилія, що хоч співай.

*мосяжний – колір мосяжу (латуні), червоно-жовтий

10.03.21

Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!

Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
рясніє розсипом хатин.

Тріпочуть полиски у клені,
немов цвітасті корогви,
й жовтіють яблука зелені
в рудавім полум’ї трави.

Ніде ні ухне і ні охне –
здається, світ спочити ліг,
лиш зрідка десь в долині цвьохне
цупкий пастушачий батіг.

30.07.22

Місто щулиться, мов шкарбан ,
в мряці киснуть пусті двори,
а у лузі такий туман –
не продивишся, як не зри.

Тане простір – за п’яддю п’ядь,
мла звисає рядном до ніг.
Ніби в за́світи – в непроглядь
наполоханий кінь пробіг.

І здається, ступни за пруг –
в Стіксі враз шелесне́ комиш...
Мерехтить сивизна довкруг,
і ні вітру – волога лиш.

Проступає ледь-ледь курган,
десь нажаханий кінь ірже...
Загорнутись би в цей туман –
закоцюбла душа уже.

04.11.21

Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.

Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
і злетіло сонце, й подалося ген.

Я з тим кленом змалку виростав і кріпнув,
під розлогим віттям крився у жару...
Подививсь у небо, лиш очима кліпнув,
і всміхнулось сонце на мою журу.

17.02.22

Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
що я на площі цій зав’яз.

Вона із вітром тут вальсує,
сміється й дише в унісон,
і так їй дощ оцей пасує –
до сукні білої у тон.

Не відвести від неї зору.
Я зачарований стою,
немовби бачу Терпсіхору* –
в’юнку натхненницю свою.

*Терпсіхора – муза танців

24.10.22

Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
згоряє в огнях блискавиці.

Навколо тупочуть краплини лункі́
і верби скриплять пелехаті,
і пінні калюжі сочаться в струмки
і губляться десь у загаті.

Розпатлані косми білявих беріз
тріпочуть обвислим тороччям,
а вітер нахабно скубе верболіз
й жбурляє в вікно мокрим клоччям.

11.04.21

Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.

Сонце ноги ледь волочить,
тихне гамір площ.
Чи то небо мироточить,
чи почався дощ,
чи то в хмарах гірко плаче
зболена душа...
Тане простір в каплях, наче
воду ллють з ковша.

Клен розправив плечі дужі,
грім гримить вгорі,
і пузиряться калюжі
в радість дітворі.
Он черпають руки чуйні
повні жмені – хап!
І тупочуть каплі буйні
по землі – кап, кап.

02.06.21

Чи гостей незваних тіні,
чи примари за вікном...
Ніч зійшла із височіні
оксамитовим рядном.
В грудях серце дрібно гупа,
мить – і вискочить ось-ось.
Задрижав небесний купол,
мов його хитає хтось.

Вітер носиться горбами,
розвіває каламуть;
небо цокає зубами –
застудилося, мабу́ть:
плечі трусяться похилі,
хмари звисли на боки,
наче вишні переспілі,
осипаються зірки.

А між хмар густих висо́ко
місце світиться одно,
звідки місяць у два ока
зазирає у вікно.
То копилить смішно губу –
на образу натяка,
то гримасу корчить грубу
і безсовісно ляка.

Я безсилію від змори,
а він дражнить все одно.
Закриваю щільно штори –
він шкребеться у вікно.
Хто у цьому поєдинку
чимсь поступить хоч на мить?..
Сплять давно усі в будинку,
і моя самотність спить...

З’їв давно уже пілюлі –
п’ю наливку і коньяк
і кручу, і тичу дулі,
та не спекаюсь ніяк.
Не добудуся до ранку,
хай чекає на мій скін...
Щось зашурхало на ґанку,
відкриваю двері – він.

11.07.22

Невдовзі ранок... До світання
очей склепити не вдалось.
Погасла зіронька остання,
запіють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна,
а за вікном передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загусла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані,
і ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда,
і обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат,
а ранок вештає око́лом
і визирає з-поза хат...

11.12.21

Томливе безсоння зі мною зжилось,
я марно його не тривожу.
Турботливо ніч присипляє когось,
а я все заснути не можу.

До мли крижаної прикутий рядком,
нікуди від себе не зрушу,
а тиша рапавим сухим язиком
облизує знуджену душу.

Колишеться неба звабливе рядно
і тліє зорі млява свічка,
і місяць лупатий глядить у вікно,
неначе у камерне вічко.

В досвітній імлі розчиняється ніч,
зникає у далі туманній.
І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
де вірш розтягнувся останній.

Поважно, немовби велике цабе,
із сутіні сунеться ранок,
а вітер за обрієм сонце скубе
і сяйвом гаптує світанок.

05.06.21

Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.

Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
чешуть пристрасно тополі.

Третім сном вже місто спить,
мліє в ніжностях примарних...
А навпроти – мерехтить
лампа в полисках янтарних.

Сизе небо за вікном,
зорі з сяйва тісто місять.
І, завісившись рядном,
ніч купає в ночвах місяць.

02.02.21

Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.

І ні тривог, ні зваб, ні планів –
мороз і зорі навкруги
та вздовж зіщулених парканів
закучугурені сніги.
Збліднілий місяць зирить з неба,
від вию вітер ледь не схрип...
Нікуди квапитись не треба,
ідеш собі, лиш рип та рип...
25.01.21

О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.

Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
мигтять, мов свічі, в темноті.

Гацають промені іскристі,
немовби хтось кресалом – черк!
І небо в зорянім намисті
стрічає тихий жданий смерк.

10.12.21

Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..

Ми з ним давні́шні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса волів:
випустив із кошари, вистигли вже сліди;
може, погнав за хмари, може, іще куди...

Висох, немов лушпайка, місяця ріг сповна.
Хльоскає десь нагайка – небом іде луна.
Пастир волів батожить, виляски линуть аж...
Очі мені воложить хмурий отой пейзаж.

Ще не проснулись півні, ночі висить заслін.
Хмари сплили на північ – тут і з’явився він.
Вправно зняв капелюха – від чаклуна незгірш...
«Ось, – говорю, – послухай свіжий про тебе вірш...»

11.08.22

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

Я не чекаю дива. Дав би Бог
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог,
щоб ще не скоро мить прийшла остання
та не змертвіли губи від мовчання,
щоб не внесли в небесний каталог
і не затіяли прощання
серед міських руйновищ і пожог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог
не погубити те, що в серці маю,
не зжити душу, що в собі тримаю
й постати перед Богом без тривог
коли життя домчить до краю
і епілогом стане некролог.

09.08.25

Небо.
Сонце.
Час недільний.
Синь без дна і берегів...

– Здрастуй, люба! Я вже вільний
від війни і ворогів:
Ні розривів, ні проривів, –
бій закінчився... Вида́ть,
сам Господь із пекла вивів
в світ, де мир і благодать.
А тоді, як ти дзвонила,
я нестямився на мить...
Вибач, що загинув, мила,
і не встиг договорить.

Ти жалілась, що скучаєш,
що в душі – печаль і тьма:
Сама ранок зустрічаєш,
і увечері – сама.
Що який вже місяць поспіль,
сум уїдливо бринить,
що без мене наша постіль
твоє тіло холодить...
Не сумуй, моя рідненька,
будуть ще сяйливі дні, –
я наснюсь тобі раде́нько
у твоїм далекім сні...

Ти казала, що боїшся,
що без мене в тебе страх...
Не лякайсь! – Живи і тішся,
розганяй той страх, як прах.
Чи один, а чи кількоро
днів тужливих промайне,
і ми стрінемося скоро,
тільки ти чекай мене.
Не гнітись, моя кохана,
слізьми душу не марудь! –
Спом’яни усе бажа́не
і про мене не забудь.
Як утихнуть гул і гомін
і настане в домі тиш,
я явлюсь до тебе в спомин,
ти згадай про мене лиш...

23–25.11.24

Жевріє видноколо.
Далеч плямиться жаром.
Ранок здаля спроквола
сунеться понад яром.
Ось він іде навшпиньки,
трави згина кургузі,
ніби тайком зі скриньки,
втік погуляти в лузі.

Губиться сяйво в листі,
скачуть довгасті тіні.
Сонечко золотисті
коси полоще в сині.
Падають з неба блиски
бризками на покоси,
де їх, як мед із миски,
спрагло спивають оси.

19.06.24

Як не стрибай, – в небеса не злетиш,
сни не убгаєш в обрамки...
Он із дитинства лишилися лиш
в пам’яті бляклі відламки.

Вік свій прожитий просіяв увесь,
Боже, нема де спинитись.
Тільки й дитинства, що в маревах десь,
що спромоглося наснитись.

Ось і сьогодні, як відгук часів,
сном проявився дарунок:
Стомлений батько на східцях присів,
витяг із торби пакунок.

В м’ятій газеті, роздертій навкі́с, –
сало і хліба окрайчик...
– Синку, поглянь, що я з поля приніс! –
Це передав тобі зайчик...

21.01.24

Як розвіялись вітром згари
і навколо все стало зримим,
вийшли янголи прати хмари
закіптюжені чорним димом.

Он вони, від біди подалі,
ніжним сяєвом оповиті,
розтяглись ланцюжком на пралі
і полощуть хмарки в блакиті.

Променяться небесні шати.
Носять ангели хмари чисті
і чіпляють їх просихати
на веселок стрічки барвисті...

А ми видивом очі ніжим,
споглядаємо ті картини,
де на райдузі хустям свіжим,
лопотять угорі хмарини...

13.07.23

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Виє, виє...
Вітер віє...
Смертний вибух...
Скресла мить!..

«Може, там іще живі є,
де румовище димить?..
Може, там ще чутно згуки?..» –
хтось бурмоче шукачу...

З-під уламків видно руки,
і ні зойку, ні плачу́...

01.05.23

Часу стрімка течія,
пам’ять – в напрузі:
Батько. І гуси. І я
з батьком у лузі.
Ми пасемо з ним гусей
їх не злічити...

Хочеться знову усей
шлях той прожити.
Поки вогонь не загас,
струтивши втому,
підтюпцем бігти крізь час
з лугу додому.
Гусоньки, гуси, гиля!
Нумо в загату!..

Батько гукає здаля.
Де ти є, тату?
Спогад у далеч летить
гучно і швидко.
В небі прозора блакить,
батька не видко.
Лускає пам’ять часи,
спльовує миті...
Як ти там, тату, єси
в тихій блакиті?...

12.04.23

Стягло перевесло всі здриги в недвиги.
І небо вже скресло, і хмари, мов криги,
пливуть собі скресом аж до небокраю.
Я зором, як лезом, своє небо краю.

Між хмар, у прозірах* рясніють дзвіночки,
а я із днів сірих сплітаю віночки.
Події і дати збираю у долю,
щоб порівну мати утіхи і болю.

Усе в моїй волі, ніщо не завада:
ліворуч – хай болі, праворуч – відрада.
Усе справедливо, все чесно і тихо:
праворуч он – диво, ліворуч ось – лихо...

*прозір – просвіт

09.03.23

– Як добре, мамо, що Ви уже
десь там далеко, де мир і спокій.
Господь, я знаю, Вас береже,
а я у яві живу жорстокій.

У нас тут, мамо, іде війна,
лише недавно село звільнили...
В льоху сиділа всі дні брудна,
молила Бога, додав щоб сили.

В садибі хати уже нема...
Та що там хати – села немає.
І тільки річки бліда кайма
руїни вкупі оці тримає.

Де квітнув сад наш, тепер пустир,
гілля опале і вирви, вирви...
Димить около уздовж і шир,
дивлюсь у небо, немов із прірви.

Ви, ма́буть, теж там – у небі тім,
відсіль за димом я Вас не бачу...
Нема життя тут, в селі пустім,
ось вийшла з льоху – стою і плачу...

Учора звістка прийшла сумна:
в бою загинув синочок любий...
Така в нас, мамо, іде війна –
кривава й хижа, аж до загуби...

9.02.23

Застряг у висі погляд, як у глеї:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Дракона* з мли звисає хвіст петлею,
й здається, падають, як божий дар,
вогненні кулі й котяться ріллею...

Стою в полоні сяйва і примар,
не жду ні осоруги, ні єлею.
Рясніють зорі – хоч лови кімлею*
й неси отой здобуток на вівтар...

*Дракон – сузір’я
**кімля́ – сітка для ловлі риби

Виє вітрисько в степу вовкулакою,
сонце з-за хмар вигляда крадькома.
Осінь минає дощами і мрякою.
Зійде сльота і нахлине зима.

Край закіптюжений зимонька вибілить,
сніжні хмарини примчать з далини.
Вищемить щемом і болями виболить
горе цієї жахної війни.

Вийдуть зі сховища люди і з подивом
взріють, як стелиться сяйво до ніг.
Тільки б війна не обвітрила подувом
чистий і ще не обпалений сніг.

Хай відбиваються тінню тризубою
храму святого величні шпилі...
Хай стане скорше зима ця загубою
всім ворогам на вкраїнській землі.

28.11.22

* * *
Я свій вік рахував не літа́ми, а зимами.
Нині в спомин сягаю, як в річку стрімку.
І минуле зринає картинами зримими –
як багато прожито всього на віку.

Проминає життя чорно-білими кадрами,
все в тих спогадах, наче у давнім кіно:
Он по річці крижини спливають ескадрами,
і дитинство із ними сплива заодно.

Дні заледве мигтять сиротливо на ґнотиках,
у лампаді душі дотлівають літа...
Он я в школу іду у кирзо́вих чоботиках,
і тріпоче од вітру свитина проста.

Ось я їду навчатись у Київ замріяно,
ось Хрещатик, що був зовсім іншим тоді...
І, здається, уже все крізь сито просіяно,
лиш крижини пливуть і пливуть по воді.

25.11.22

Вляглася імла. Проясняється світ.
Старенька – сама біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тихінь, як у Господа в усі.
А вітер проміння змотав у клубок
і потайці кинув бабусі.

Сидить вона в кріслі – хистка і метка –
дав боженька вільну годину:
сотає проміння із того клубка
і в’яже на зиму кофтину.

30.11.22

Намалюй мені, майстре, ніжну пісню правдиву,
щоб у барвах – і голос, і мотив, і слова,
щоб дививсь на картину я у пору щасливу,
і в дитинство сягала тихо пам’ять жива.

Намалюй мені, майстре, той мотив незабутній,
що мугикав колись я, на побивку йдучи.
Намалюй ніжний віршик, що на лавці покутній
аж до ранку натхненно я складав уночі.

Намалюй мені, майстре, нашу юність в засмуті,
де живі іще друзі, де буяють поля.
Хай би чулися співки і близькі, і забуті,
хай би материн голос долинав звіддаля.

13.09.22

Запах п’янкий жасмину...
Озера тиховодь...
Небо, немов торбину,
витряс уже Господь.

Зси́пались зорі з висі
іскрами уві млі...
Потай зберу той висів, –
хай домліва в котлі.

Щоби ні зла, ні болю, –
перемелю той збір.
Може, зібгаю долю
з тих соковитих зір.

4.08.22

Скінчився бій. Час – опочити.
Спадає сутінь. Січе негода...
Та як же любій не подзвонити,
коли з’явилась така нагода?

«Привіт кохана!.. Усе нормально...
Я ще на фронті... Воюю кревно...
Лютує ворог, вбива безжально,
та Бог боронить мене, напевно.

Звідсіль до Нього уже близенько, –
так низько небо звиса черлене...
Молюсь за тебе, моя рідненька,
бо знаю: тужно тобі без мене.

Я чую, люба: тобі не спиться,
хоч пізній вечір і тьма схолола.
Влягайся, мила... Нехай присниться
тобі твій ангел і мир довкола.

А як уранці загляне сонце
й зігріє сяйвом вікно студене,
впусти швиденько його в віконце, –
то подарунок тобі від мене...

Пробач, кохана, – ізнову виклик.
Свистять снаряди – втікати пізно...»
А потім – вибух... Прощальний викрик...
Усе збагнула й зайшлася слізно...

29.08.22

Од плину час ніхто не встереже.
Мине усе: знайоме і незнане.
Мине оте, що ще колись настане
і навіть те, що не настане вже.

Летять літа, міняються світи,
не обженеш себе – як не біжи ти.
Наблизився до долі – й можна б жити,
та час минув, а з ним минув і ти.

29.07.22

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

Там гривні дроблять на рублі
і «маєм» обзивають травень,
в чужому місяться котлі
і чужакам співають славень .

Така ось правдонька страшна.
Згадав – аж холодом війнуло.
Вже скільки осеней майнуло,
а там – ще «русская вєсна» .

Бридка, смердюча каламуть!
Як не зови – не чують зову.
І нас давно уже не ждуть,
й забули мову колискову.

Чужинський лапоть мне моріг,
стає ординським край поволі.
У зашкарублім, дикім полі
нема у про́світки доріг.

Все, що було святе й велике,
переродилося давно...
І поле те – уже не Дике,
та ... і не Поле вже воно.

02.07.22

Під сосен тремким навісом,
де вечір тамує втому,
по звивистій стежці лісом
сліпма я бреду додому.

Хтось шурхає, ніби скаче,
боюся – кіндратій схопить.
А місяць, хлопчисько наче,
мені язика солопить.

То дражнить нахабно й грубо,
то кривить обличчя схудле,
то замиготить і ну-бо
ховатись у хмарні кудли.

Тяжіють розлогі крони,
тріпоче повітря тепле,
а здалеку линуть дзвони,
немовби хто косу клепле…

Та ось заярівся вогник,
так близько – хапай рукою!
І десь отой дзвін тривог зник,
що стежкою тік вузькою.

Ось я уже коло хати,
а місяць уп’явсь у спину…
І тихо зітхає мати:
«Як довго блукав ти, сину?..»

23.06.22

Тихо плине ріка. Виснуть скелі руді.
Віттям верби над плесом розкрилились.
Відбивається синь у тремтячій воді,
ніби небо у річку все вилилось.

Кострубаті хмарини застигли в гряді,
тихий берег промінням усіяно…
І, зануривши в прохолодь ноги худі,
я вдивляюсь угору замріяно.

Що оті небеса? – Даль холодна й німа,
сонце, й те, он у хмари укуталось.
А ріка, як життя, – від псалма до псалма,
де і радість, і біль, і осмута – ось.

Поруділа трава цупко збилась на повсть*,
де-не-де лише росяні вилиски.
А я стрімко у воду з розбігу – шубовсть! –
аж до Бога, мабу́ть, чути виляски.

І, здається, уже я по небу пливу
між лататтям, немов поміж хмарами.
І щось вабить мене в оту даль неживу,
зачаровує дивними чарами…

15.06.22

Коли в душі імла, неначе
вона давно вже не жива,
коли і серденько не плаче
і сил немає на слова,
коли і сон не йде, а втома
збиває з ніг і сум гнітить,
коли язик мертвить судома
і темрява в очах мигтить,
тоді із крилами лебідки
легкий і білий, наче сніг, –
злітає янгол мій нізвідки
і присідає біля ніг.
І, тихо склавши ніжні крила,
він наговорює мені:
«Якщо судьба тебе не вбила,
то й не загинеш на війні».
Мовляв, іще засяють зорі,
спаде утома з хирих пліч.
І буде служба у соборі
у Великодню тиху ніч.
І буде наша Перемога,
хоча й тяжка її ціна.
І буде проповідь розлога.
Лише скінчилася б війна.

03.06 22

Коли була у тім потреба,
я вірші випускав у небо –
туди, де обрій голубів,
до солов’їв і голубів.
І там, у висі, між хмарин
вони свій стишували плин
і яскравіли у повітрі,
неначе фарби на палітрі.

А вітер шастав між горбами,
хватав їх спраглими губами,
крививсь і спльовував слова,
щоб не вдавитися бува
і не сколоти піднебіння
затвердлими, немов каміння,
гіркими фразами біди,
хоч як їх в рими не ряди.

У віршах тих – безмежне горе,
війни страховисько суворе,
тернова правдонька така,
що й не відчуєш язика.
Там біль і зло, і смерть зухвала,
і нечисті лиха навала
від вбивці і до палія,
й огнене коло,
й в колі – я...

28.05.22

– Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
Чи й досі війною ординець страшить?..
А я вже на небі, воно тут, як море:
і вітер буяє, і сонце пашить.

У висі розлогій, у тихій блакиті,
де хмарок кошлатих тремтять острівці,
я хлюпаюсь, наче дитя у кориті,
і сонце, як м’ячик, тримаю в руці.

Нема ні війни, ні боїв, ні облоги,
не чутно сирени, не видно пожог…
Лиш поряд, зануривши в синяву ноги,
сидить на хмарині утомлений Бог.

Він вчора казав, що бере під опіку,
ось тільки відмиюсь від крові і зла…
Я тут не один… Тут загиблих – безліку,
і всі українці, – з одного жерла́.

Тут наші пісні і смішинки в розмові,
і, навіть, погруддя Шевченку стоїть...
Отож не хвилюйтесь, бувайте здорові,
Простіть, що загинув, і далі живіть…

25.05.22

Ми дощу просили денно,
ми молилися завзято,
день у день кружляли хмари,
а його все не було.
Чи не там ми уродились?
Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи,
а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця,
в місті спека і задуха,
і лиш вітер дув пилюжний
і вихрився поміж площ...
Дід старий сидів на лавці,
позирав з-під капелюха.
«Зночі ниють, – каже, – ноги,
то ж напевно буде дощ».

Пообіді вітер стихнув,
розтеклась сльотава гуща:
то імлою вкрився простір,
мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце,
скресла неба скаралуща,
і воложисті хмарини
розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно,
ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу
вниз потічками за гать...
Тож просили недаремно,
тож молилися недаром:
пролилась свята водиця,
як живильна благодать.

Дощ буяв несамовито!
Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння
вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах,
всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом,
гладив ногу і кректав.

09.05.22

В руїнах місто… По всьому ширу
палає небо, димить земля…
Лежать загиблі на площі Миру:
ось мертва мама, ось – немовля.
В годину ранню – вологу й сіру –
сюди ввірвалась біда жахна…
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

Одбірні бомби і ціль добірна –
ніхто не вижив, не втік ніхто.
Он серед площі – проста і мирна –
згорає жінка в своїм авто.
Вогонь безжально з’їдає шкіру,
у чому, Боже, її вина?..
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

О, люде правий, всю ярість вилий! –
яких ще треба тобі офір?
Он хтось в підвалі вмира захилий
і молить Бога за скорий мир.
Почуй же, Боже, молитву щиру
з того підвалу, з самого дна…
На площі Миру немає миру
на площі Миру іде війна.

11.04.22

Таке уявити і бачити лячно.
Забути – біда, пам’ятати – незмога…
Було прохолодно, похмуро і мрячно,
і десь на околі здіймалась пожога.

Довкруг торохтіло, палало, диміло,
звивались у небо рудаві серпанки.
Сполохані люди тікали несміло
коли ішли «Гради», машини і танки.

По місту шниряли ординські вандали,
трощили будинки, стріляли по шибах.
Людей виганяли в холодні підвали,
самі ж оселялись у їхніх садибах.

В одну із господ, де без зла і обиди
жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
вломились чумні косоокі єхиди
і нумо сквернити гніздечко родинне.

Хіба ж то така їм судилась планида:
померти від кулі, тортур, або ляку? –
За спір і зневагу застрелили діда,
і та́нком в дворі розчавили собаку.

А як уже стихло і смеркло надворі,
удерлись у хату трикляті ординці.
Синочка закрили у темній коморі,
не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
убитий за те, що «нечемно» повівся.
Синочка знайшли у коморі замерзлим,
а мати – в сараї сконала в крові вся.

7.04.22

Від сирени, як від настири,
мати з донькою мчить сліпма.
Ні речей уже, ні квартири,
ні будинку у них нема.
– Хутче, доню, – отам рятунок…
Грима небо, мов тулумбас…

– Чуєш, мамо? Чи це дарунок,
що снаряди не вбили нас?

Залізяччя об стіну дзенька.
Дим пожарищ і зблиски ватр…
– Скорше, донечко… Тут близенько…
Ось за рогом уже й театр.
Там в підвалі нам буде те́пло,
в тісноті хоч, та не одні…

– Чуєш, мамо, а це вже пекло? –
небо онде яке в огні…

Вже за димом не видно світу,
тільки сполохи звідусіль…
«Діти» – хтось написав, як міту,
«Діти» – ворог сприйняв, як ціль…
А в підвалі – важке гудіння,
для загалу – один постій…

– Чуєш, мамо, чи це спасіння
нам у сутіні цій густій?..

Смертний вибух… І пил. І репет.
І уламки. І темнота.
І безсилого тільця трепет,
і дитячі в крові вуста.
Слабне серце в безвинній жертві –
ні надії і ні снаги…

– Чуєш, мамо, а ми вже мертві? –
тихо й темно так навкруги…

22.03.22

Місяць зорі толочить у ступі,
бризки сяйва іскряться довкруг.
І сполохані хмари укупі
мчать, мов коні на росяний луг.

Тремке небо звисає похило,
доторкнись – і обрушиться вмить.
І лиш вітер спинає вітрило.
І лиш голосно тиша бринить.

Я із сумом вдивляюся в сіру
ту безодню, де вічність тече,
де злий місяць, немов на офіру,
чиїсь долі у ступі товче...

15.02.22

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Мліє місто в прохолоді.
В смерку сяєва парча.
А в підземнім переході
чепурне співа хлопча.

Лине музика в огромі,
розлітаються слова
і витають – невагомі,
ніби хмара снігова.

Я умить забув про втому –
щось стає із забуття.
Чую оповідь знайому –
ті ж слова і почуття.

Рот роззявив і – наївний –
бачу молодість свою.
І в тій сповіді дослівній
давній вірш свій узнаю́*.

Стугонять акорди щільно,
оживає в пісні вірш.
А хлопча співає вільно,
знаменитостей незгірш.

А хлопча співає палко,
услухаюсь залюбки.
Хай співа, мені не жалко,
я радію навпаки.

*узнаю́ – впізнаю

26.01.22

Усе було: і взагалі, і зокрема.
І це життя – сюжет чиєїсь книги:
така ж весна, і гори, і пітьма,
і в скреслім небі – чорні криги.

Такі ж видіння, тіні і такі ж сліди.
І навіть райдуга посеред ночі –
така ж, як у Бориса Нечерди, –
так само барвами тріпоче.

Таке ж село. І діти в хаті заводні.
Й бабуся, що всю ласку віддала́ їм.
І двоє з вудками – отам – одні,
як Вінграновський з Талалаєм.

Такі ж степи. І оце місто. І майдан.
І в небі зорі, що мигтять ріденько.
І у долині – злежаний туман,
в якому зник Василь Діденко.

Така ж ріка. І оця музика. Й пісні.
І ця любов. І горе. І спокуса.
І ці слова – знесолені й пісні,
як пайка у тарілці Стуса…

Минає все. Струмить вода у рівчаку.
Та час із пам’яті не все ще витер…
І, може, десь, в якомусь Бучаку*,
явився знов Затуливітер.

*Бучак – село біля Канева, в якому залишилось всього 4 двори,
де жив і трагічно загинув Володимир Затуливітер.

2.01.22

Вікна́ картина непримітна –
зима, немовби й не зима –
така несміла і тендітна,
сльозава й стишено-німа.

Ні заметілі, ні морозу –
в багнюці топчуться гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
імлою сунеться нуда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.

Стьмяніли барви в краєвиді,
і погляд мій уже закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а наоколо смеркло як.

Зникає видиво розлоге,
дивись – і блиснуть ліхтарі.
І сяйва плетиво вологе
запалахкоче угорі.

Спадають краплі все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але ж до «ніг» пасує «сніг»

17.12.21

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так...
Явились чорти: піднімайся, мов, спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І що́ ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину:
мовляв, ось – дивіться – пуста!
Оце і у весь мій, кажу їм, набуток.
Чого ви хотіли іще?
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось – жа́лю до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все інше – у серці, у думці, у слові,
а ще – ось книші у коші...
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
– Ти нас, – верещав, – не збивай з пантелику:
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
– Де Бог твій? – кричить. – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь...
 
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись, чи я ще живий,
і всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови», –
сказав найстаріший з чортів.
І глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів:
«Хватайте його, волочіть на узбіччя –
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана...»

А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів...»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»


4-6.12.21

I

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі.
«Вернуся, мов, пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
дивилися сумно вслід.
Не взяла б його там змора,
та горя б не додалось…
Ось явиться він вже скоро
і нам принесе чогось…

Тихенько спадала сутінь
і в хаті, як у труні.
Під піччю – соломи скрутень,
із дров – лиш тріски одні.
Понура сиділа мати
дивилася у вікно;
Димився чавун бокатий,
закутаний у сукно.
І щось завивало в бодні,
де сала давно катма.
І ми все такі ж – голодні,
а батька іще нема.

Стелився туман над долом,
губились в імлі хати.
А батько блукав околом
з надією щось знайти.
Аж тут – за труди віддяка –
гніздечко вплелося в мох.
А одаль лежав собака,
що від голодухи здох.
І мухи над ним роїлись,
і черви із’їли ніс…
Ото ми тоді наїлись,
як батько його приніс.

II

А те дитя іще в колисці,
А вже його нема...
Антоніна Листопад

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,
скоро місяць як опочив.

Діти кубляться, мов звірятка,
ждуть, чи матінка щось спряже.
І не плаче уже малятко,
і не дриґається уже.
Що повісти очам діточим? –
І сама упаде ось-ось…
«Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
Дайте їстоньки нам чогось…»

Тільки й мовила для утішки:
«Спить Тетянка і ви вже спіть.
Потерпіть, мої любі, трішки,
хоч до раночку потерпіть.

Скоро, скоро уже світання,
злинуть янголи з вишини…
Як помре вночі наша Таня,
то насмажимо свіжини…»

III

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху
і стогін уже затих.

Лиш мати молилась: «Боже,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,
дай діточкам хоч чогось.
Собі не прошу – не треба.
Я грішна… Прости, прости…
Нічого мені – для себе,
для діточок – щоб спасти…»
А хмари на небосхилі
багріли, мов у крові.
І діти уже безсилі
конали ледь-ледь живі.

Лиш мати молилась: «Боже
Всевишній Ти наш єси! –
Як я вже на те не згожа,
то Ти їх – молю – спаси.
Собі не прошу нічого –
мені оцей хрест нести…
Дай тільки – скоріш якмога –
щось діткам – щоб їх спасти…»

А діти вмирали тихо –
ні рухів, ні слів, ні сліз.
Вповзало безжальне лихо,
і страх невблаганно ліз.

Лиш мати молилась: «Боже,
озвись на мої чуття…
Як дав їм родитись, може
даси і прожить життя.
Собі не прошу – не смію.
Я грішна… Прости, прости…
Дай, Боже, хоча б надію,
дай змогу дітей спасти…»

24–28.11.21

Не картайся, милий друже,
не виказуй своїх мук.
У шпиталі людно дуже:
той – без ока, цей – без рук.
Не біда, що кудрі сиві –
стане нам іще снаги.
Ми живі і тим щасливі, –
в нас на двох аж дві ноги.

Пам’ятаєш, як ми в та́нку
не згоріли ледь живцем?
Як ізранку на світанку
нас підбили за Дінцем?
Як безсилі й обгорілі
ми по соняхах повзли?
І у вирві, як в могилі,
нас поранених знайшли?..

Ми пройшли бої жахливі.
Досить, друже, горювать.
Ми живі і тим щасливі, –
будем й далі воювать.
Очі цілі, руки цілі,
ноги – зроблять під заказ.
Ще нам ворог у прицілі
позавидує не раз.

9.11.21

Ховали воїна в селі.
Стояла мати ледь жива.
Дружина стомлена – в жалі,
і діти плакали малі,
і хтось якісь казав слова…
А в полі ще ішли жнива.
Кружляли в небі журавлі,
і, ніби туга вікова,
висіла хмара грозова,
і вився прапор на шпилі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі.
Витав кадила сизий дим,
свічки мигтіли ув імлі.
І, мов жарина у золі,
під ликом жевріла святим
лампада вогником рудим…
Товпились люди віддалі,
й над тілом стилим і блідим
ридав понуро побратим
з безмежним горем на чолі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі –
Героя, що віддав життя! –
Що у пекельному жерлі,
ув Іловайському котлі
під канонаду і виття
пішов навік у небуття –
в донецькій згинув ковилі…
Господь – один для всіх суддя.
Комусь – кляття і каяття,
йому ж – хай спокій у землі…
Ховали воїна в селі.

23–24.10.21

Тримала мати в серці таїну,
сльозу втирала краєм хустки.
Єдиний син йде знову на війну
після недовгої відпустки...

Вокзал. Перон. Валізи і торби́.
Юрбиться люд навкруг поклажі.
І – невдалік від шумної юрби –
один боєць у камуфляжі.

А поряд – мати. Сива і бліда.
Й, здається, вже ось-ось заплаче.
І сумно так на сина погляда,
в останнє бачаться неначе:

«Ти мене, сину, дуже не картай,
коли щось здіяла лихого…
Сам бережись… І за́вжди пам’ятай –
я ждатиму тебе живого.

А, не дай бог, хвороба, чи слабінь,
я буду Господа молити.
Ти тільки ненароком не загинь,
бо як мені без тебе жити…»

В сумних очах гамується жура,
тривога у душі таїться…
А він обняв її: «Мені пора.
Все буде добре. Бережіться».

Замиготів – зеленим – світлофор,
кондуктор зголосив посадку.
І син пірнув у тамбурний затор
і усміхнувся для порядку.

А мати, біль свій стру́тивши наспід,
все нарікала на планиду…
І потягу дивилася услід,
аж поки той не зник із виду.

7-8.10.21

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша, ніж ропа.
Уже і світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку проводжаю дні.
І що роки у тілі твоїм трачу –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий...
Ось ще один згубився у заграві –
уже котрий!..»
 
А я мовчав. Та й чим її утішиш?
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча – завжди́ в теплі, в добрі і в тиші.
Одна лишень...

Отак – то важні справи, то турботи.
Душа сама – ні ласки, ні розмов.
Я ж відмахнувся, наче від марно́ти,
послухай, мов:

«Настане час – і явиться прозріння,
з очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже давно – терпцю і болю помісь.
Отож терпи: прийдуть щасливі дні.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мені».

18.09.21

Я за літом, як у вирій, в далечінь ішов привільну,
темнота на кругозорі й тиха часу течія.
Проводжав я своє літо аж за обрій в ніч недільну –
тільки небо, тільки зорі, тільки тепла ніч і я.

Ніч і я. І млосне літо. Навкруг даль глуха тремтіла.
Тріпотів на вітрі простір і Чумацький Шлях дрижав.
Ніч зоріла, ватра тліла, рвалася душа із тіла.
Я стояв посеред степу й своє літо проводжав.

Проводжав я своє літо, немов доньку в край далекий,
в край, де дні ряхтять імлисто, де спадає цвіт із квіт...
Полетіло бідолашне, а за ним услід – лелеки.
Ось і ще одне майнуло. Скільки їх минуло – літ!

05.09.21

Кудлаті хмари в німій судомі
застигли тихо перед дощем.
І сонце мліє в тяжкій утомі
під сутінковим тремким плащем.

Витає в небі легка зволога
й ляга росою на сіре тло.
І десь плететься ніч клишонога,
і меркне площі рапаве скло.

Уже палають вогні ліхтарні,
у небі рясно іскрить стожар.
І сяйно вікна горять в кав’ярні,
і пломеніє афіш вівтар.

З’їдає сутінь вузькі прольоти.
У спину крекче спізніла ніч.
І чи од туги, чи од ломоти,
похнюпивсь пам’ятник узбіч.

09.02.21

Був день, як день.
Ні смутку, ні жури.
Звичайний день, як і коли́сь там.
Грайливо вітер продував двори
і шерхотів опалим листям.

Збиралися хмарини в вишині,
в повітрі чулося тепло́ ще.
І глухо десь гриміло вдалині,
й бриніла музика на площі.

Юрмились біля церкви жебраки,
чекали милостинь в готівці.
Й жіночі цокотіли каблуки,
немов підкови, по бруківці.

Над папертю світився лик рудий.
На сонці грілись пси бродяжі.
А о́сторонь –
на милицях – худий
боєць стояв у камуфляжі.

Розговорились.
Він – все про війну.
А я – про мир і про молитви.
І вітер, ніби спогадом, війнув
йому з його страшної битви:

Я вже – мовляв –
відплакав й відмоливсь.
Вмирав і міг живцем згоріти…
А тут спокійно.
Тихо, як колись.
Та й без ноги –
ще можна жити.

Я був у пеклі.
Хлянув од жади...
Снаряди рвались без упину.
А схоронитись –
не було куди.
Лежи і жди свого загину.

І я лежав.
Жахався й голосив.
Моливсь під схлипи міномету...
І тут він стих.
Лиш згодом попросив:
«Дозвольте, дядьку, сигарету…»

Затим пішов.
На милицях.
Один.
Я вслід дививсь йому пошанно…
І кров’яніли грона горобин,
немов чиясь незгойна рана.

30-31.08.21

Я пам’ятаю вечір той:
заграва, море й ми з тобою.
І хмар задимлених конвой.
І гуркітливий шум прибою.

Котилось сонце й в воду – плюх! –
за даллю скрилося блідою.
І мов крислатий капелюх,
здригнулось небо над водою.

Буяв і пінився прибій,
лизали хвилі берег рижий.
Й заграва в сутіні рябій,
неначе вищир звіра хижий.

А ти сміялась: «Он, дивись, –
мабуть, прокинувсь Змій Горинич…»
І мерехтіла в морі вись.
І насувалась з-за гори́ ніч.

Грайливі чайки молоді
снували по пісках черінних.
І ти плескалась у воді,
мов Афродіта, в хвилях пінних.

15.05.21

Я знову тут. І тут закінчу вік, –
устиг зістаритись й зігнутись...
Я покидав це місто лиш на рік,
щоб через десять літ вернутись…

Я добре пам’ятаю отой день:
Повітря мерехтіло млисто.
Темніло небо й де-не-де лишень
проміння падало на місто.

Зривався вітер. Грім гримів здаля.
Шумів вокзал. Снували люди.
Чиєсь нестримно плакало маля
й здавалося, той плач повсюди.

Та ось жаданий потяг подали,
народ юрмився на пероні.
І світлофора полиски із мли
мигтіли, мов квітки червоні.

І я квиток упевнено подав,
і враз згубився в штовханині.
Якийсь юнак у вікна заглядав,
і жінка шарила в торбині.

Бадьоро сину батько руку жав,
втирала слізні очі мати…
І лиш мене ніхто не проводжав,
як не прийшов тепер стрічати.

24.07.21

Ні сліз, ні каяття – нічого з давніх днин.
І пам’ять все життя випліскує з глибин.
І, мовби назавжди, я в часі загубивсь.
А спогад мчить туди, де я колись родивсь.

А спогад мчить туди, де батьківський поріг
і де мої сліди у плетиві доріг.
Де мрійний зелен-світ, дитинство осяйне,
і де багато літ уже нема мене.

Неспинно час біжить, мені ж своє тягти.
Себе не пережить, від себе не втекти.
Летять мої літа в незнану сиву даль.
І в серце неспроста закралася печаль.

Та пам’ять із глибин сотає стежку в юнь.
Там Сейму тихий плин і нив зелена рунь.
Там рястом навесні безкрайньо луг стеливсь,
і за селом рясні сади цвіли колись…

Зістарілись сади і я своє відгув.
А спогад мчить туди, де я давно не був, –
в той вечір грозовий, де даль тремтить руда,
де батько ще живий, і мати молода.

14.07.21

Моя самотність мліє в самоті,
давно їй сумно в тілі моїм куцім.
Я з нею говорю і сам оті
слова не чую, не було їх буцім.

Вона давно стомилася в мені,
не радує ні вірш її, ні пісня.
Уп’ялась зором в небо у вікні,
а там така ж самотня зірка пізня.

Всміхнулось люстро сиве на стіні,
я навзаєм вклонивсь йому услужно.
І лиш самотність никне в тишині, –
самотності – і тій – зі мною тужно.

Я вештаюсь за нею так і сяк,
мов хустку розстеляю ніч суботню.
Вона ж мовчить.
І, спершись об косяк,
вдивляється у ту зорю самотню.

04.07.21

Таке життя... Таке буття...
Час не спини́ть.
Нема в минуле вороття
ані на мить.
Усе забудеться й мине,
як давня путь...
І вже здається, що мене
нема, мабуть.
Немов у небо я злетів,
де плин без меж.
Нема слідів, нема чуттів
і тіні – теж.
І тільки вітер виє зле.
І крик птахів…
Прийшов на сповідь в храм, але
нема гріхів.
Святий отець чоло утер,
мовляв, молись.
А я не знаю й сам тепер,
чи був колись.
Я покидаю Божий храм
і крадькома
вглядаюсь в дзеркало, а там
мене нема.
Хватаю похапцем альбом,
дивлюсь – і ось –
де ми знімалися гуртом –
не я, а хтось!..
А за вікном кричать птахи
і вітру вий.
Де ділися мої гріхи?
Чи я живий?
Спочину пам’ять не дає,
я все забув…
Скажи, о Боже, чи я є?
І чи я був?

28.06.21

Я украв себе у долі,
сам себе у себе вкрав.
А без долі – як в неволі,
як пацюк в пустій стодолі,
як реп’ях посеред трав.

Хто мене судити зможе?
Хто скарає крадія?
Ох, життя! – на що ти схоже?..
Гляну в дзеркало: о Боже! –
та невже це справді я?

Вік спливає мимоволі –
най би чорт мене забрав! –
Тлін в душі і ноги кволі.
Котрий пуд з’їдаю солі,
а ніхто не покарав…

4.11.20

Маестро слухав тишину –
гучну, виразну і веселу,
немов грайливу тарантелу,
немов веснянку голосну.

За даллю обрій мерехтів
і день прокльовувався кволо.
А в тиші вирувало соло
ніким не чуваних хітів.

Соталось ритму волокно.
Мотиви марились пророчі.
Й кошлаті, ніби поторочі,
дерева зирили в вікно.

А він вслухався в кожен звук
іще не знаної октави,
що десь за межами уяви,
де писком окликався стук.

Здіймалось сонце в вишину,
звільнявся ранок від дрімоти.
Валялись на підлозі ноти.
Маестро слухав тишину.

22.05.21

Небесний вогонь загасили дощі.
Вдивляюсь в задимлене мрево.
А поряд тремтять пелехаті кущі
і віттям рясніють дерева.

Хмарин кострубатих гойдається цуг
і згарище тліє змарніле.
І погляд летить в сизу далеч за пруг,
де небо провисло стьмяніле.

Там вітер щокатий роздмухує гар
і сонцю розпатлує коси.
І скатертю сяйво звисає з-за хмар,
і сріблом виблискують роси.

Схиляється долу хитка височінь,
тримаю очами, сковзне бо.
І моститься тихо на теплу черінь
веселкою стягнуте небо.

13.04.21

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Палає в далечі заграва,
імла ранкова осіда.
І мерехтить роса сріблява,
і лине хмарок череда.
І на лісів худі рамена
спада небес цупка шагрень…
А сонце крутить верете́но
і вітер тче із сяйва день.

4.04.21

Туман густий крадеться бісом,
з долини сунеться на кряж,
де на узгір’ї понад лісом
сирі окопи і бліндаж.
А там – в дозорі – на околі
боєць у сховку крейдянім.
І чорний ворон на тополі
нахабно каркає над ним.

Годинник цокає вагадлом*,
рахує час за миттю мить.
І полинялим простирадлом
імла на вітрі мерехтить.
І в сизій тій імлі вологій
тріпоче простір навкруги.
І яр завітрений пологий
стікає в хащі шелюги.

А за тим яром – мінне поле,
біда і смерть, і вороги.
А в нас – багнище захололе,
ступни – не витягнеш ноги.
Уже і тіло задубіло,
бери – відзразу на поміст…
Аж тут – щось ніби зачорніло
і виріс ворог в повний зріст.

Розрив. І черга кулеметна.
І блиск. І зойк. І посвист куль.
І скрився ворон десь шляхетно.
І ворог рухнув, наче куль**.
Обабіч – схлипи автоматні
і чути окрики бійців…
А ворон, склавши крила ратні,
уже шмигляє між мерців.

*вагадло заст. – маятник
**куль – обмолочений сніп жита або пшениці

17–18.03.21

Згубився день у сутінковій млі,
пузате небо щулиться од вітру,
і місяць хмари зв’язує в кулі́ ,
щоби вином зцідились на палітру.

Розбігся весь небесний зоопарк –
ніде ні псів, ні левів, ні ведмедиць.
І тишина. Ні «гав» тобі, ні «гарк»,
і на шляху – ні ям, ні ожеледиць.

Десь в темноті сховавсь Чумацький Шлях –
ні колісниць, ні чумаків з волами.
А людям – най би трафив його шляк! –
ні зір, ні поблиску над головами...

15.02.21

Холодна темінь стелиться сукном.
Зомліле місто тішить ніч ласкава...
Вона сама.
Безлюддя за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

Немов з клубка –
забута і хитка –
із пам’яті сотається стежинка.
І споминами тліє даль крихка,
а в далі тій
буяє щастям жінка.

Вона квітує в зоряних ночах
і йде туди,
де мрії бовваніють.
І майорить
хустина на плечах,
і мрійні очі
щастям променіють.

Вона іде
у полум’я,
у вир,
у майбуття,
де зоряниця рання.
І віра –
той незмінний поводир –
веде її
від смутку
до кохання...
 
Пливуть роки, як листя на воді,
а поруч доля
сунеться похмура.
Уже нема
грайливості в ході,
уже в очах –
утома і зажура.

І от сама...
У серці, мов терпуг,
шкребе журба
до болю,
до знемоги.
І тільки тиші
пелена довкруг,
і тільки щастя –
марево убоге...

А місто спить
своїм солодким сном,
лиш в небесах
тремтить зоря білява...
Нікого поряд.
Тиша за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

06.03.21

Весна уже ось-ось. Стікає сніг в калюжі,
строкаті небеса на сонці мерехтять,
і молоді вітри, грайливі та байдужі,
розчісують ліси, що віттям тріпотять.

Уже довкіл сльозять хмурні дахи іржаві
і місто булькотить, мов юшка в казані,
і в полисках мигтять стрічки доріг рапаві
і скреслої ріки люстерця крижані...

Весна уже ось-ось. Ворони збились в зграю,
лиш каркання хрипке лунає віддаля.
А сонце поміж хмар пливе до небокраю,
і плямами рябить в підталинах земля.

Усе навкруг стає жвавіше й веселіше:
в розхристаних дворах – лункий дитячий сміх,
і мама молода мале дитя колише,
і під вікном тремтить замріяний горіх.

25.03.21

А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів чи у птиць.
Онде зранку чиясь тужила
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула десь когось?
І здавалося, утомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
завихри́в доокола світ,
стрімким подувом крила видер,
і розсипав, як цвіт із віт.
А душа – без надій, терпляче
поривалась на тло земне.
І вчувалося – ніби плаче,
і на поміч зове мене...

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до небонька не здіймусь...
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там...
Душа маревом зникла швидко,
а про крила я здумав сам.

28.01.21

День морозний. І сонце. І сніг.
Біла паморозь вкрила дерева.
Санний слід між ярами пробіг
аж за обрій, де мла кришталева.
І бажання – гайнуть навмання!
Зволожніле чоло мороз витер...
І виводить баского коня
за повіддя знудьгований вітер.

Навкруги – куди оком не кинь –
біле сяйво і небо, і нива.
І летить уже в синь білий кінь,
тріпотить білим полум’ям грива.
А верхо́м – в льодяному сідлі –
дужий вітер у білім жупані.
І десь сонце згубилось в імлі,
де-не-де – лишень відблиски тьмяні.

І мете, і мете, і мете.
Замело і горби, і долини.
Юга* ковдри із снігу плете
і вкриває замерзлі хатини.
Потонула в снігах далечінь,
в білині розчинилась округа.
Білий коню! – спинися, спочинь! –
Геть ослабла в сідельці попруга.

*юга – завірюха, хурделиця

24.01.21

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти
та до безпам’ятства волів
її, небачену, зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
яка у згадках серце гріє,
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у мрії.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого,
ніяковів і червонів,
й стидив себе, немолодого,
і гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах,
і відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
Собі із віршів потай шив
давно намріяне кохання.
Все, що рядками там лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався стримано,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21