Був день як день –
ні смутку, ні жури,
звичайний день, як і коли́сь там.
Грайливо вітер продував двори
і шерхотів опалим листям.

Збиралися хмарини в вишині,
в повітрі чулося тепло́ ще,
і глухо десь гриміло вдалині,
й бриніла музика на площі.

Юрмились біля церкви жебраки,
чекали милостинь в готівці,
й жіночі цокотіли каблуки,
немов підкови, по бруківці.

Над папертю світився лик рудий,
на сонці грілись пси бродяжі,
а осторонь –
на милицях,
худий –
боєць стояв у камуфляжі.

Розговорились.
Він все про війну,
а я – про мир і про молитви.
Здавалось, вітер спогадом війнув
йому з його страшної битви.

Я вже, мовляв, відплакав,
відмоливсь,
вмирав
і міг живцем згоріти...
 
А тут спокійно.
Тихо, як колись.
Та й... без ноги ще можна жити.

Я був у пеклі.
Хлянув од жади...
Снаряди рвались без упину.
А схоронитись не було куди –
лежи і жди свого загину.

І я лежав...
Жахався й голосив,
моливсь під схлипи міномету...
І тут він стих...
Лиш згодом попросив:
«Дозвольте, дядьку, сигарету...»

Затим пішов.
На милицях.
З горбин*.
Я вслід дививсь йому пошанно,
і кров’яніли ґрона горобин,
немов чиясь незгойна рана.

* горбина – пагорб

30-31.08.21