балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22