Пам‘ятаєш ці квіти, що ми разом садили?
Як огортали їх любов‘ю, палкою, як сонце,
як його промені, що щасливими нас робили,
для якого завжди було відкрите віконце?

Пам‘ятаєш той сад, де ми юність провели?
Де минула вся наша радість й печаль?
Де ми сиділи й моменти життя ловили,
Де сміхом твоїм заливався Ґрааль?

А пам‘ятаєш це поле, де ми квіти зривали,
і плели з них вічних обіцянок вінки?
Куди ми від буденних проблем тікали,
І розпливались завжди там наші страхи?

І вірили свято ми у наші слова про «навічно»,
І вірили свято у те, що світло буде завжди.
Та чи знав я або ти, що так лаконічно
розійдуться наші вічні дороги і мости?

І яскраве сонце, й свіжі трави, й зелені поля,
ніщо тепер не знаходить відклик в душі,
І та єдина, та єдина далека у небі зоря
так манить мене, манить зайти у вічні кущі.

Так незамітно минули ці жахливо пусті роки,
не встиг й моргнути… хоча, вже й всеодно.
Чи ще тримаєш у себе у серці й душі ці сади
наповнені квітами, що зів‘яли давно?

Тихий літній вечір, і ми з тобою,
забувши про все, стаємо собою,
руку - на талію, і починаєм танець,
такий чарівний, що символізує кінець.

Нога до ноги, гармонійно перебираєм
і акуратні рухи ми обережно вибираєм,
щоб не поранити душу собі,
танцюємо ми у пітьмі.

не бачу лиця, та чую серце твоє,
і знемагає від спраги горло моє,
запальний танець всю силу забрав,
та щастя моє остаточно відняв.

Останні моменти в житті наші разом
проводимо ми, надихавшись газом
випарів спекотнього літа сухого,
через яке не лишилось серця мого.

ти підеш, і не глянеш навіть у моє лице,
злякалась ти, що побачиш саме це,
чого так боїшся. Та лиш брудна сльоза
стіка по моєму лицю, наче роса,
зморошить засушений ґрунт ще молодої шкіри,
яка вже прожила, страждань якій нема міри.

Ти підеш, і лиш вітер сколихне за тобою
осіннє листя, не змочене водою,
зрадливо зашуршить, ногою зм‘яте –
я побіг, бо зашуміло в мені тобою розп‘яте.
Зробила це ти, може, й не свідомо
може, ти й не хотіла мені зробить душевную судому,
та все ж, ти не знаєш, що насправді твориш
з людським серцем, яке так бездушно коханням мориш.

остання мить, і тебе немає,
ніби таких і не бувало, й не буває,
та знаєш ти, і знає твоє серце,
що воно - лиш маленьке відерце,
що потребує багато-багато любові,
діряве серце, що вірить в чудеса казкові.

замкнутий цикл,
як бачиш зірку,
високу, і таку яскраву,
рукою тягнешся до неї
вірші пишеш їй, забувши за ямби та хореї
готовий ти життя їй посвятити,
та виходить лиш вкотре вниз полетіти.

замкнутий цикл,
коли душу продаєш свою вкотре
дияволу кохання, пірнаєш в діло це чудове,
залишаєш всі проблеми й негаразди в житті позаду,
в надії на розуміння та розраду,
а тебе лиш черговий раз обмануть.

замкнутий цикл,
це все наше життя,
не існує у нас майбуття,
все це – лиш історія, що йде по кругу,
забираючи з твоїх рук і кидаючи в спину багато бруду.
все повторне, нічого нового не існує,
і передбачити легко, куди весь світ боснує,
а прямує він вниз по декартовим вимірам,
а ми - пасажири, що тихо сховались по норам
та чекаєм кінця, хоч вже і звикли
до цього безкінечного циклу.
15.05.2021

А я стояв, тримаючи твоє тіло,
гладивши волосся м‘яке несміливо,
поглянувши у ці прекрасні очі,
прекрасні очі темного кольору ночі,
і на губи, що зімкнулись уже назавжди.

прекрасне витончене тіло, як фіалка,
з ніжним голосом як у соловейка
тепер покірно лежало на моїх руках,
і в моїх очах тепер лише страх
що з тобою на тім світі буде?

зрешту, ноги мене не тримають,
жахливі судоми зуби мої ламають,
і кочуся повільно я душею донизу,
відчуваючи дотики морського бризу,
та вже плювати насправді мені.

егоїстка, що сама покинула цей світ
не думала, що через це зсохне мій цвіт,
не покинула журба, а закорінилась
в душі моїй навіки-вічні загніздилась,
готовий був я покинути цей світ сміливо
та я стояв, тримаючи твоє тіло.

21.V.2021