Пам‘ятаєш ці квіти, що ми разом садили?
Як огортали їх любов‘ю, палкою, як сонце,
як його промені, що щасливими нас робили,
для якого завжди було відкрите віконце?

Пам‘ятаєш той сад, де ми юність провели?
Де минула вся наша радість й печаль?
Де ми сиділи й моменти життя ловили,
Де сміхом твоїм заливався Ґрааль?

А пам‘ятаєш це поле, де ми квіти зривали,
і плели з них вічних обіцянок вінки?
Куди ми від буденних проблем тікали,
І розпливались завжди там наші страхи?

І вірили свято ми у наші слова про «навічно»,
І вірили свято у те, що світло буде завжди.
Та чи знав я або ти, що так лаконічно
розійдуться наші вічні дороги і мости?

І яскраве сонце, й свіжі трави, й зелені поля,
ніщо тепер не знаходить відклик в душі,
І та єдина, та єдина далека у небі зоря
так манить мене, манить зайти у вічні кущі.

Так незамітно минули ці жахливо пусті роки,
не встиг й моргнути… хоча, вже й всеодно.
Чи ще тримаєш у себе у серці й душі ці сади
наповнені квітами, що зів‘яли давно?