Пишу Вам цього листа, щоб заспокоїти Вас. Я добре доїхала до Вашого будинку. Мені подобається це місце: широкі поля, чисте повітря, приємні слуги. Я почала більше гуляти, читати книги. Мадам Люсі говорить, що у мене з'явився легкий рум'янець. Та більшість мого часу я думаю про Вас. Ви говорили, щоб я приїхала сюди сама. Та я рахую хвилини без Вас, і мені стає сумно. Швидше б Ваші справи вирішилися. Я з нетерпінням чекаю на Вас, кожної миті підстрибуючи, бо чую коня біля брами. Але не буду Вас засмучувати та займати Ваш час. А щоб Ви впевнилися у моєму гарному стані, додаю до цього листа моє маленьке оповідання. Сподіваюся Вам сподобається, і Ви нарешті приїдете до мене.

З любов'ю,
Енн

Вона продовжує кружляти навколо багаття. Думаю, зараз вона неймовірно щаслива. Музика духових інструментів грає в унісон з її рухами. Коли відриваєшся від чарівних звуків, можна почути жваву гру цвіркунів і горобчиків. Танець продовжується.
Дзвінкий сміх і сопілка – неперевершене звучання. Легкий нічний холод пробирається до мене. Продовжувати насолоджуватися прекрасним танцем, чи зігрітися під чарівні мотиви? Вона манить мене пальцем, і сміх знову закружляв з прохолодним повітрям. Рухи, музика, такі чарівні, доповнюють один одного. Чи маю я право порушити цю ідилію? Я не боюся збитися з ритму, не боюся бути висміяною. Та чи не потривожу я своєю присутністю цей танець?
Перший спів півня. Музика зупинилася. Її голос полинув у небо на зустріч з ранковою зорею.
Чи шкодую я, що не долучилася? Ні, я побачила неймовірні речі. Проте наступного разу, перед співом півня, я закружляю у танці, не думаючи. Мені не потрібен додатковий час для роздуму. Цього разу я буду не тільки спостерігати, але й – створювати. І кожного разу буду єднатися з нічним повітрям, як і вона. Я буду створювати мить блаженства.

Енн


Шум ранішньої трави, не сплутаєш ні з чим; запах роси, яка випаровується з першим промінням сонця; легкий шурхіт фіранки у спальні – так зароджується новий день. Він огортає мене і переносить у дивовижний світ – нового життя. Та він викликає не лише радість. Разом з порухом листя на деревах, приходить занепокоєння. У такі моменти, можна відчути присутність ще когось. Він розповсюджується по всьому будинку. Ні, це не впливає на кольори ранку, навпаки, їх можна відчути краще. Але існування незнайомця заповнює тіло. З його чіпких кігтів не можливо вибратися. І мов птах, б'єшся об маленьку клітку, продовжуючи шукати вихід. Тінь підносить тебе на вершину гори, де страшно і холодно. Тоді шаленець бере за руки та веде у своєму танці. Танець на вершині гори, де необережний крок призведе до падіння, де занадто квапливе дихання - віднімає сили та може забрати життя. Кружіння з безумцем приносить небезпеку… й одночасно деяке задоволення. Він веде, але не він задає музику та ритм. Йому можна довіритися, адже незнайомець постійно кружляє. Божевільний танець на вершині гори – прекрасний. Музика пришвидшується, можна завершувати гру. Знову світла кімната, і приємна прохолода ранкового вітру. Незнайомець знімає капелюха, але не зникає, він буде поруч. Сухі квіти можна полити, щоб вони не загинули, та лійку допомагатиме тримати безумець. Лагідне мурчання кота можна продовжити, погладивши його по м'якій шерсті. Незнайомець теж опускається, щоб відчути любов тваринки. Навіжений може піти у будь-яку хвилину, щоб закружляти у танці нових партнерів, та його теплі руки завжди повертаються: інколи неочікувано, наносячи рани на ніжну шкіру; інколи різко, дряпаючи руки. Та шум лісу, смак моря, божевільний танець, які приносить цей дивак, стирає усі мінуси.
Ви відправили мене у це місце, щоб заховати? Ви хотіли розділити мене з безумцем? Проте я пишу цей лист, щоб повідомити Вас: ідея провалилася. Наш танець може тривати вічно. Наша музика бездоганна, і ніхто не може змінити її ритм. Безумець відчуває мене за тисячі миль, а я – через десятки років. Наша сила безкрая, і ніхто не зможе її розірвати, навіть Ви.

З любов'ю,
Енн


Я різко відписала на Ваш лист, пробачте мені. Я розумію, Ви хотіли мене захистити, і діяли лише з хорошими намірами. Проте як і було сказано раніше, Ви не можете вплинути на хід подій. Ви невблаганно намагаєтеся захистити мене, навіть коли я цього не потребую. Ви не розумієте, що не все у Вашому володінні. Ви намагаєтеся відсторонити все, чого не можете збагнути. Але чи не час Вам зупинитися? Ви відвезли мене так далеко, щоб ніхто не міг знайти, а самі вирушили у справах. Звісно, слуги доповідають про кожен мій крок, та насправді вони не можуть побачити головного. І у цьому Ваш недолік.
Стосовно Вашого рішення, то Ви вчинили імпульсивно. Ви не тільки хотіли відокремити мене від світу, але і від себе. Я Вас розумію й не засуджую, адже страх притаманний кожному. І я впевнена, для Вас це було важким рішенням. Проте зробивши цей крок, Ви втратили мене. Це мій прощальний лист. Я знаю, отримавши його, Ви відразу дасте розпорядження – запрягти коня, та Ви не застанете мене у цьому будинку. Тому ліпше не робіть цього, лише згаєте час. А якщо Ви хочете відчути справжні емоції, тоді досить тікати; зачиняти та переховувати те, що Вам цінне. І якщо настане момент сумніву й страху, станцюйте зі своїм партнером на краю скелі. Довіртеся йому, він ніколи не захоче скинути Вас, тому що буде падати разом з Вами. Ваш танець буде нестерпно страшним і неймовірно чарівним. Замість того, щоб тонути у морі тривоги та думках оточення, полетіть на свою скелю.
Я знайшла руки, які будуть вести мене у танці. І Вам бажаю того ж. Настав Ваш час.

Щиро Ваша,
Енн

Глава 1

Поки смерть не розлучить нас

Знову чую спів птахів. Не хочу розплющувати своїх очей. Я думала, що приїхавши сюди, я забуду про відчай хоча б на кілька днів. Сама думка про те що потрібно прокидатися мене нервує, але заснути знову я не можу. Добре, нехай. 5:51. Треба попити води. На вулиці зараз прохолодно? Мабуть, одягну кофтину. Насправді сьогодні все чудесне, природа неймовірно непередбачувана. Кожен день різний, чи то кольорові хмари зранку, чи то подих вітру, сьогодні він доволі теплий, хоч і рання година. Ніколи не можна побачити щось одне й те саме. Навіть цей камінь він інший. Я впевнена він був вчора холодніший і вологіший. Дивовижно. Що було б якби я бачила одну й ту саму людину кожного дня в одному й тому самому місці? Вона не була б одною і тою. Інша посмішка, інші слова, інший дотик, інший запах, інше биття серця, врешті-решт настав би день, коли її обличчя увінчають безліч щирих зморшків, які б нагадували про її життя. Ось ця від невгамовного сміху, ось ця від згадування про болюче минуле, а ось ця, що поруч, від печалі, що розлучилася з коханою людиною. Пам'ятаю, коли я була дитиною, до нашого будинку прийшла старенька, вона була доволі милою та доброю, але її давно вже торкнулася старість. Перша думка, яка у мене промайнула: «Ніколи не хочу зустрічатися зі старістю». Зараз це звучить так по дитячому. Наші думки такі дивні. Ми щось завжди бажаємо, але ніколи не думаємо, що буде якщо здійсниться бажання. «Я хочу бути красивою». Краса залежить від думки інших, думка ж інших постійно змінюється. Якщо я знову ж буду постійно змінюватися і буду все-таки красивою, чим це закінчиться для мене? Люди постійно хочуть мати красиві речі у своїй колекції, отже, я б залишилася під замком і не бачила нічого, крім цих жадібних очей, до кінця своїх днів. Крім того, як це жахливо не звучить, ми не можемо доглядати за красою, ми постійно її губимо. Краса – не вічна. Смішно.
Я щось заглибилася в міркування. Треба вже заходити до будинку, мої руки вже холодні. Треба зробити собі чаю, щоб трохи зігрітися. Чим би змарнувати сьогоднішній день? Книга? Прогулянка? Безцільно дивитися на стрілку годинника і молитися, щоб обійми сну огорнули тіло? Нісенітниця?
Якщо моє бажання було б: «Хочу бути з ним вічно». Чим би це завершилося? Вічно. Занадто довго. А якби він набрид мені, а я йому? А якщо я його б змусила бути зі мною проти його згоди? Раптом він не витримав би втрачати інших і картав себе за те що вічність це занадто довго без тих людей. Чи була б я щаслива, знаючи, що йому нестерпно боляче? Що йому потрібні ще люди, крім мене. Мабуть, так ліпше.
До речі, а як ми з ним познайомилися? Був літній день, але щось не можу згадати, який місяць. У нас відбувався ярмарок. Я обожнювала різні свята, тому допомагала з організацією, все мало бути незабутньо, крім того, говорили, що мала приїхати королівська сім'я. Зараз, згадуючи ці моменти, я думаю занадто легковажно ставилася до такої грандіозної події, але на той момент мене лише цікавило, як стоять намети та чи всюди розвішені прикраси над нами. Так, саме в цей день я зустрілася з ним. Мене зачіпали діти й коли я підняла очі він стояв і дивився просто на мене. Він був таким смішним в тому зеленому костюмі, він так сильно виділявся. Пізніше він мені розповів, що навпаки так одягнувся, щоб бути схожим на інших. Цей юнак повільним кроком почав прямувати до мене, в той момент я насправді відчула себе ягням, моє серце дріботіло як мале пташеня. Я не знала чи він прямує до мене, чи ми побачимося знову, але в ту секунду я зрозуміла, що його сірі очі вкрали моє серце, швидше ніж я це зрозуміла.
О ні, ні. Щось мої спогади мене заполонили, якщо так продовжиться, то я згадаю... ні не хочу. Може краще почитати. Так, її читала, її теж. Хм. А що мені скажуть сучасні письменники? Про кохання, про кохання, про війну... Ось щось історичне, а її теж читала. Мінуси довгої самотності. Що ж ідея — безцільно дивитися на годинник, здається вже не настільки безглуздою. Що я робила коли мені було нудно? Гуляла, танцювала, шила. Насправді поки я не зустріла його, я не мала часу нудитися, хоча... я біля нього теж не нудилася, тільки коли його не було кілька днів, я не знала чим себе зайняти. Але коли він повертався, моя душа співала. Він приносив букет свіжо-зірваних квітів. І ми влаштовували пікнік на нашій скелі. Ми говорили, поки перші зірки не торкалися очей. Тоді він вставав, говорив: «Чи не хоче королева мого серця відпочити від свого чоловіка?» Тоді я кидалася в його обійми, і просила, щоб він мене ніколи не покидав. Але... але він не дотримувався цієї обіцянки. Особливо після смерті його батька. «Потрібно слідкувати за своїм королівством. Потрібно в першу чергу думати про своїх підданих». Останніми словами були слова нашого короля. Після цього я стала королевою не лише його серця, але й цілого народу. Я намагалася допомагати кожному, я намагалася почути проблему кожного, бо сама була з народу і розуміла їх краще ніж будь-хто зі знаті. Я виконувала гарно свої обов'язки. Мій коханий також став гарним правителем. Насправді час, який ми проводили разом скоротився, проте ми все одно чудово його проводили коли мали вільну хвилину. Королівство налагодило торгівлю з кількома сусідніми державами. Збільшило територію посівних земель, збільшивши прибуток наших фермерів. Багато звичайних людей отримали можливість заробляти більші гроші, отримати освіту, шляхом зменшення податків. Та якщо ти бажаєш щось, завжди є негативна сторона бажання. Аристократи. Вони змалечку мали те що хотіли. Але неочікувано з'явилися бідняки-конкуренти. Дехто з аристократії навіть не вбачав у мені їхньої королеви, то що говорити про торговців, які вийшли з низів. Якщо ти король і маєш напружені стосунки у своїй країні, то інші це відразу підмітять і скористуються твоїми слабкостями. За своє ціле життя я зрозуміла, що ти ні в якому випадку не маєш показувати свої слабкості. Хоч мізерна її крихта й люди вже відчувають перевагу над тобою, і хочуть похизуватися цим перед іншими.
Зранку в той день я просто хотіла повернутися від близьких, так щоб мене ніхто не впізнав, та зустріла дівчину, доволі гарну, молоду. Вона вхопила мене за руку і прошепотіла: «Ти маєш неймовірну силу, ти станеш сильнішою за всіх, та все отримується лише в муках». Тоді я дуже злякалася, мої ноги наче втратили всю міць, але при цьому я не впала і дійшла швидко до замку. Коли я обдумала її слова, то зрозуміла, що вона так хотіла по насміхатися наді мною. Я дуже поспішила з тими висновками. Тоді прокинулася від криків, моє кохання стояв біля вікна з мечем. Його обличчя було білосніжним на фоні червоного неба за вікном. Все, що я змогла розпізнати з того, що він шепотів: «Напад». Це була страшна ніч, плач дітей, вогонь, звуки ударів мечів по тілу, крики мого чоловіка, щоб я тікала. Та я не могла його покинути. Я теж взялася за зброю, хоч і чула як він зриває голос, коли кричав, щоб я тікала... Останнім я пам'ятаю як поруч я відчула замах меча, його глухий удар. Сірі очі переповнені жахом, мій правитель впав на коліна. Біля нього лежав мертвий солдат. Не можу згадувати це без сліз. Тому що в той момент ... в той момент мій коханий впав у мої обійми. Він посміхнувся і щось сказав, я довго не могла згадати що саме. Його рука потягнулася до моєї щоки, а потім.... Я відчувала останній подих мого чоловіка... Я побачила як його очі повільно закриваються..... Я сиділа зі своїм коханим поки він не похолов. Поки не почула переможні крики. Я не знала хто переміг, хто програв, та й у той момент мені було все одно. Я хотіла впасти без духу поруч зі своїм коханим. «Поки смерть не розлучить нас»

Глава 2

Життя з чистого аркуша

Пройшло вже багато часу. Та спогади про ці події досі ранять моє серце. Ніщо не може втихомирити мій біль. Я колись чула: «Час лікує». Він не лікує, лише дає можливість заполонити минуле новими переживаннями. Та спогади знову тебе наздоганяють і ятрять колись здобуті рани. Я можу забути деталі тих моментів, але ніколи не забуду те, що мене зруйнувало.
Як і сказала та дівчина: «Все отримується в муках». Навіть зараз я наче чую з якою інтонацією, з якою силою вона це сказала. Якщо подумати, ти хочеш стати розумним, маєш змусити себе вчитися, хочеш стати заможним, змусь себе працювати. Якщо ти хочеш вдосконалитися ти повинен переступити через себе, щоб досягти результатів. В муках – результат. Безглуздо.
Ай, гарячий.
Нагадує мої катування. Коли я нарешті зрозуміла, що його давно вирвали з моїх рук, то я вже сиділа в темній кімнаті. Кожен день мене катували. Цікаво, що вони хотіли досягти цим катуванням? Чи можливо вони просто хотіли переконатися у своїй жорстокості? Тоді я думала, швидше б вони мене нарешті вбили, але вони продовжували глузувати наді мною. Мабуть, це приносило їм задоволення. В ті хвилини коли я відчувала холод підлоги й мені ставало трохи ліпше, а голоси зникали за важкими дверима, я намагалася покінчити життя самогубством. Скільки разів я там намагалася себе вбити? Зашморг, загострена ложка, залізні ґрати, голодування, і ще один зашморг. 5 разів чи було щось ще? Всі спроби з крахом провалювалися. Тоді я думала, я сходжу з розуму. Хоча зараз я теж думаю про це, раптом все моє життя лише моя хвора уява? Та якби я вже вигадала собі світ він був би чудесним, без болю та відчаю.
У тій в'язниці я почала бачити дивні речі. Стіни випромінювали різні кольори синього. Миші, які пробігали повз, випромінювали червоний колір, дуже рідко жовтий. Мої кати також мали свої кольори, інколи я бачила темні плями біля того випромінювання. Зараз я точно знаю, що це була хвороба, чи то пухлина, чи то поступова відмова органу, все залежало від розташування та насиченості кольору. Через певний час я бачила як посеред кімнати виникає дивне світіння, яке зникало так само раптово як і з'являлося. Душі кілька хвилин після смерті не розуміють хто вони, і де знаходяться. Їм потрібно спочатку звикнути до нового стану і тоді вони зникають у безмежності кращого, неземного життя. Всі ці прояви зводили мене з розуму, зараз я вже навчилася розрізняти, а тоді.... Крім того, там вперше я побачила, що мої рани швидко загоювалися. Страх ще більше переповнював мене. Я боялася, що приверну цим увагу, тому найрозумнішим, що змогла вигадати - наносити собі нові рани на місці тих що утворилися від страждань. А вони самі бачили як мої рани затягувалися протягом кількох годин, чи їм було все одно? Хоча якби вони бачили, я думаю почали б проводити досліди. Якби їхні досліди отримали результат, як би це вплинуло на історію? Їхня диктатура поглинула б весь світ, всі прислоняли свої голови перед їхньою імперією?
Щось я трохи голодна. 9:05. Ясно. О котрій я там прокинулася? О 5, о 6? Неважливо. Можливо приготувати собі млинці? Млинці з перетертими ягодами, як робила та старенька. Вона доволі довго жила з нами. Мені завжди було цікаво звідки вона прийшла і хто вона, але я боялася поставити їй це питання. Цікаво чому? Боялася, що мене насварять чи покинуть якщо я почну більше ставити питань? Можливо у цьому щось є. Так молоко, яйця, цукор, що там має ще бути? А ну звісно борошно. Борошно. Коли ми з нею йшли в ліс збирати ягоди, вона завжди розповідала історію про чоловіка, старість і смерть. Для мене у той час було доволі страшно слухати цю казку. Але я нічого не хотіла їй говорити. Мені подобався її хриплий голос. Коли історія завершувалася, мені завжди було сумно і я хотіла, щоб чоловік обдурив смерть, яка його наздогнала. Найбільшої травми я отримала, коли захворіла моя мама. Вона майже нічого не їла. Я весь час тримала її за руку і плакала, коли вона засинала. Батько з гіркою посмішкою йшов на поле, беручи із собою мого старшого брата. А я лишалася разом з мамою і тою бабусею. Я не хотіла, щоб хтось бачив мої сльози. Я мала стати сильною, щоб я не стала тягарем. Лише один раз мене побачила та бабуся заплаканою, коли я заховалася в клуні. Я не могла стримати своїх сліз, коли бачила як плаче батько над могилою мам, я не могла його обійняти й заспокоїти, бо я сама потребувала підтримки. Зараз я шкодую, що не змогла його обійняти й теж заплакати так гірко як тільки здатна. Можливо тоді б у нас були трохи ліпші стосунки. Я плакала на руках бабусі, мов малеча, хоча я і була дитиною. Скільки я тоді мала? 10? Точно 10. Тоді я й зробила свій фатальний вибір: «Я хочу стати сильною, щоб смерть ніколи не змогла прийти до мене. Я не хочу, щоб моя історія закінчилася, як та казка про чоловіка.» Насправді я забула б цю історію, я навіть про неї забула, але в тій кімнаті був час подумати й навчитися. Я часто концентрувалася на своїх відчуттях. Думаю це шалено вплинуло на мої сили. Коли мене знову волочили до кімнати катувань. Я вловила вібрації тіла людей, я мала спробувати змінити цю вібрацію, мені було цікаво перевірити на цих людях чи насправді я була при своєму розумі. Коли намагаєшся вплинути на течію людської вібрації можна сильно вплинути на її тіло. Я почула як скрикнули ті два тюремники. Я почула як їхні серця зупинилися. То був мій шанс втекти, і я це зробила. Я впевнена, що вартові не померли, але я невпевнена чи вони лишилися здоровими. Якщо сильно натиснути на хвилі у тілі людини, можна лишити її розуму, чи завдати шкоди її фізичному тілу, відняти ноги, утворити безліч пухлин. Якщо контролювати силу натиску на ці вібрації, можна лікувати людей, направляти потік на хворі місця і вирівняти його. У іншому випадку можна вбити людину. Як би не крики тих вартових, я б почала думати, що я їх вбила, бо ніколи не використовувала сили проти людей. Про що можна говорити, якщо у той момент я навіть не була певна, що все це вдасться. Свобода одурманила мої емоції, і тільки одна думка мене наздоганяла: «Куди тепер?» Почати жити без сім'ї, без коханого, без жодних можливостей. Почати життя з чистого аркуша.

Глава 3

Фатум

Якщо довго жити та не старіти потрібно навчитися пристосовуватися до цих обставин. Поки я живу на цій землі, я кілька десятків разів змінювала своє ім'я, міста проживання, мови якими говорила. Жодного разу я не затримувалася на одному місці понад 8 років. Хоча один раз я все-таки прожила на одному місці довго. Коли я вперше приїхала йому було 12 років, коли він помер йому було 26. Отже, найдовший період, коли я прожила на одному місці, був 14 років.
Мені вже набридло смажити, щось я занадто перестаралася з тістом. Може його просто вилити? Та годі, досмажу. Так набридає, що мені не вистачає терпіння. Коли я втекла з тої фортеці, я ж теж не мала терпіння. Подалася за межі своєї країни. Навіть сіла на корабель, щоб бути далі від спогадів. Шкода, що від них не можна втекти. Коли була вже в іншій країні, я не мала терпіння йти далі. Просто впала на якійсь галявині. Надіялася, що там і помру. Хоча це смішно. Там я і познайомилася з лікарем. Він був трохи старенький, але жив сам. Не хотіла йому набридати, крім того, я знала, що все одно рано чи пізно піду від нього. Та його доброта підкупила мене. Я намагалася йому допомагати лікувати хворих, крім того, гарно справлялася з цим. Важко не справлятися з хворобою, коли ти її бачиш. Тоді ж і навчилася змішувати різні трави й почала бачити їхню енергію. Я помітила, що якщо змішати схожі кольори потоків рослин, можна отримати сильніші ліки. Насправді мені це подобалося. Працюючи з людьми, я помічала, що їхні потоки завжди різні. Кожна людина має свій відтінок кольору, різне направлення хвиль. Не було ідентичних коливань. Можна сказати, я бачила їхні душі неповторні, яскраві, матові, темні. Тільки не могла розглянути свої потоки. Навіть зараз я нічого не бачу. Тіло як тіло. Можливо, я просто безбарвна, або у мені не лишилося нічого людського.
Ой, перецукрила млинці. Може після сніданку вийти на подвір'я. Треба глянути на клумбу. Я ж добре перенаправила сили, щоб відновити квіти? Звісно так, я ж тисячі разів це робила. Знову сумніваюся, мабуть, має минути вічність, щоб нарешті перестати сумніватися в цій силі. Ну у цьому хоч я можу виграти. Досить гаряче повітря, аж важко дихати, а сонце ще не в зеніті.
Син лорда впав з дерева, і ми з учителем мали кинути все заради малого аристократа. Я б хотіла не йти до них, але дідусь мене просив допомогти. Я знала, що він скоро помре, і не мала жодного бажання засмучувати його. Чи хотіла б я змінити свій вибір зараз? Завдяки цьому фатуму я дізналася, що існує переродження душі. «Я повернуся» - були останніми словами мого коханого. Він був маленьким хлопчиком з карими очима і загорілою шкірою, коли я зустріла його вдруге. Він був біловолосим парубком, коли ми зустрілися втретє. Був старим чоловіком, в останню зустріч. І завжди доля нас зіштовхувала. Я намагалася уникати цього, я мала всі можливості, я відчуваю потоки всього живого, і можу виділити його потоки краще за інших. Я можу відчути де він народиться за тисячі кілометрів. Зараз я теж можу це відчути, але він поки що не народився. І я не буду шукати зустрічі з ним. Я не хочу постійно переживати його смерть. Крім того, як тільки ми зустрічаємося, його життєвий час починає вести відлік до могили. Мені просто набридло. Тому як тільки він народиться, я змушу своє тіло очистити його потоки зі своєї свідомості. Сподіваюся цього разу вийде. Я намагалася провернути ці дії з іншими людьми, вони продовжували жити далі, я їм ніяк не шкодила. Але знову ж таки доля постійно грає у свої ігри і я не можу бути певна. Я ніколи не вірила в долю до цих подій, завжди думала, що ми творці свого життя. Але зараз я в цьому невпевнена. Я почала сумніватися у цьому, ще тоді, коли почула від 19-річного лорда: «Королева мого серця». Всі його переродження так мене кликали. І їхній потік постійно ідентичний, змінюється лише зовнішність. І смерть. Від меча, від отруєння, від падіння з вікна, від хвороби кісток. І всі смерті відбувалися на моїх руках. Постійно він посміхався і постійно покидав мене. Цього разу я хочу, щоб він зненавидів мене, щоб відштовхнув далеко від себе, щоб більше ніколи не з'являвся у моїй вічності. Просто я вже так не витримую. Я постійно когось втрачаю, останнім часом мені вже не настільки шкода прощатися з ще однією людиною у моєму житті. Але з ним все по-інакшому. Я постійно відчуваю неймовірний біль. І не можу оклигатися впродовж років. Скільки пройшло з останньої нашої зустрічі? Думаю років 60, якщо не більше. Я сумую за ним кожного дня. Але хай він росте, зустріне іншу дівчину, одружиться з нею і нарешті проживе щасливе довге життя. Якщо все-таки неминучість нас зіштовхне, хай краще він ненавидить мене. Сподіваюся цього разу фатум зникне і я хоч на кілька століть зможу оминути її тенета.

Глава 4

Сподівання

Прекрасна клумба. Добре, що я можу зберегти її красу надовго. Тільки чомусь не виходить на людському тілі. Скільки б сили я не потратила, все одно не можу перенаправити сили, щоб інша людина не постаріла. Про смерть навіть думати не хочу. Може це якось все-таки пов'язано з кількістю цих потоків. Їх всюди дуже багато, але лише у рослин їх менше. Одна, дві, три. Тільки три. А скільки у людей? Ніколи не рахувала. Ну але їх більше, ще й різноколірні. Може нарвати квіти? Поставлю їх у вітальні. Може зробити так, щоб вони не зів'яли?
Гарно пахне. Відразу згадується той час, коли я бігла за ним, а він був схожий на янгола, не вистачало лише крил. Він завжди такий романтичний у будь-якому перевтілені. Хотіла б я знову стояти як в той раз на терасі, та насолоджувалася грою його скрипки. Але все це буде лише миттю, у порівнянні з моїм існуванням.
Гарний букет. У мене для нього є потрібна ваза. Тільки де я її поставила? Мабуть, на кухні. Так, ось. Якщо ще й скомбінувати ці квіти, а ці поставити поруч, чудесно. Тепер лишилося ось ці потоки зав'язати, а ось тут перекрити, так тепер пов'язати свою енергію із природою. Глибокий вдих. Видих. Обожнюю це легке поколювання. І чим здивує сьогоднішній результат? Ідеально, як яскраво палахкотить. І що мої прекрасні, куди вас поставити? На столик буде гарніше.
ОЙ... Він… Він знову тут. Я відчуваю це тепло. Він нарешті повернувся. Що робити? Та ні, ні, нічого не потрібно. Я не повинна нічого робити. Треба просто стерти. Цікаво, а яким він буде: високий, худий, темноволосий, чи?… Я не маю про це думати. Треба стерти з пам'яті його вібрацію. А раптом, я його цим вб'ю? Та ні, ні. З іншими все добре було. Треба заспокоїтися. Може щось випити? Вино? Де стакан. Ай! Забула за цю вазу. Так треба прибрати уламки. Ні, ні потім. Треба сісти... Такий теплий. Я сумувала. Сподіваюся це життя ти проживеш щасливіше ніж попередні та зустрінеш іншу з якою будеш щасливим. Я ж зникну з твого життя, щоб більше не приносити біль.
Так треба залізти на дах, там я зможу точніше побачити його знаходження. І потрібно додатково взяти свічі, повітря є, вогонь є, земля… Трохи солі взяти. І взяти воду. Тут все. Його так довго не було. Цікаво, що відбувається в цей час, де тоді його душа? Він тоді обирає собі тіло, чи він нічого не знає і не розуміє? Але ж якось він з'являється тут. Та він ніколи не пам'ятав, ким був до того як переродився. Це складне питання. Сподіваюся, я колись сама зможу побачити.
Так він знаходиться на північному заході. Доволі далеко на цей раз. Чудесно. Тоді ми точно ніколи не зустрінемося. Треба буде ще поїхати на схід. Ще далі. Це буде гарним рішенням. Сподіваюся у мене все вийде. Так свічі запалити, сіллю намалювати коло, воду поставити сюди. Серце зараз вискочить…
Дякую, за те що ми зустрілися. Дякую, що ти перероджувався заради мене. Дякую, що ти викликав у мене посмішку. Дякую, що обіймав, коли мені було сумно. Дякую, що проходив складний шлях. Але тепер я тебе відпускаю. Це лише моє прокляття і я змушена проживати його сама. Я сподіваюся ти нарешті знайдеш спокій, і будеш перероджуватися не заради мене. Або нарешті повернешся туди, де твоя душа буде у вічному спокої. Хай теперішнє життя буде щасливим, а всі негаразди швидко вирішуються. Будь ласка, сили природи допоможіть мені зараз. Ні про що не думати. Лише зосередитися. Все вийде.
Вдих.
Прикликаю вас.
Допоможіть.
Я відпускаю його. Хай у нього все буде добре, а я навічно забуду його. Хай буде так.
Направити всі стихії на мене, а тепер на його потік. Легше. Ось так. Хай буде так.
Вдих, видих. Боюся розплющувати очі. А раптом не вийшло. Але його тепла вже не має. Ай пече. Що це за хвилі? Що це за? Ай. Щось пішло не так? Вибух? Ні, ні, ні. Сильна вибухова хвиля? Як це?…
…………………………………
Чомусь так не хочеться вставати. Але мені трохи холодно в руки. Чому я лежу на підлозі? Не можу підняти руку. Чому не можу піднятися? Ай. Мені боляче. Що сталося? Невже?... Бабуся колись говорила: «Любов дарує нам силу і водночас слабкість» Така очевидність і така дурниця. Але зараз… Так от як помирають. Відчуваю слабкість, важко тримати повіки відкритими. Мені так холодно. Будь ласка, мені страшно бути самій. Не можу піднятися… В горлі пересохло… Я так хочу побачити… Я нарешті позбавилася прокляття. Невже це все? А що буде з ним? З ним все добре? Я… Сподіваюся…

Знову потрібно спускатися в це жахливе місце. Як неймовірно смердить пліснявою. Ще й холодне повітря, наче обпікає обличчя. Чим далі вниз — тим гучніше чую крики. Мені не подобається ця робота, і я б із задоволенням став мирним фермером, чи працював у тихій крамничці, проте я не маю вибору. Не можу так ризикувати, сім’я потребує цих грошей. Навіть якщо я продовжу змагатися із цією нестерпною реальністю, потрібно далі йти в це місце. У мене знову відчуття, наче я теж винен у смерті, хоч я й просто розношу їжу в камери. Звісно тут є деякі огидні люди, які справді повинні померти, проте більшість з них мають доволі сумнівні злочини. Можливо, вони взагалі невинні? Та якщо я хоч комусь словом обмовлюсь стосовно моїх припущень — можу опинитися по той бік ґрат. І нехай мене ця участь не сильно страшить, та я більше непокоюсь через моїх близьких. Враховуючи, що тут часто відбуваються не фізичні знущання. Якщо я буду сидіти в камері, вони можуть почати глумитися над моєю сім’єю, або навіть вирізати їх всіх, наче хвору худобу. Ненавиджу це відношення, ненавиджу людей, які вигадали «вишукані» інструменти для катувань. Як вони це називають? Сихо? А точно, психологічна атака… Ненавиджу…

І кожного дня я чую одне й те саме. Погрози, молитви, благання. Особливо доходячи сюди. Мені дуже пощастило, що я блюю як тільки бачу багато крові. І хай мене називають Тюхтієм, проте я невимовно радий, не брати прямої участі у цих страшних речах. Досі не розумію, як звичайні солдати можуть спати після того, що вони роблять із засудженими. Чи може це тільки я прокидаюся від жахіть?

Нарешті я тут. Захоплююсь цим чоловіком. Скільки б я не проходив повз цю камеру — нічого не чую. Я звик чути хоча б певні схлипи. Звісно я бачив й інших в’язнів, які не проронили ні слова, проте це не надовго, солдати відразу приходили й починали лупцювати, обливати водою, відрубувати кінцівки. Тому справді, зрідка чую, щоб в камері було зовсім тихо. Тільки в цій.

Прикували як дикого звіра. Він не може нормально сісти, щоб лягти взагалі не може бути мови. Руки запхали в тяжкі кайдани, ще й сильно натягли — думаю ті руки вже давно заніміли. Постійно б’ють палицями, припікають гарячим залізом, і жодного звуку від нього. Цій витримці мав би позаздрити будь-який солдат у королівстві. Історія, яку розповідають про нього у мене викликає найбільше протирічь. Дуже розумний священник, до якого приходили не тільки, щоб посповідатися, а й щоб попросити поради, у якій він ніколи не відмовляв. Думаю, це теж стало причиною затримання. Хто ж захоче віддавати звичайній людині простирадло влади, тим паче якщо його слова мають такий вплив? Одного дня сказав би: «Знищити короля», і йому навіть не поставили питання: «Навіщо?» Інша причина — його доброта. Він допомагав тим хто потребував цього, та ніколи не просив нагороди. Гарна репутація і визнання — початкові зародки заздрісних очей в його бік. Чи, можливо, причина набагато простіша, і у всьому винне кохання до жінки?

Я бачив її лише один раз, проте такої красуні ніколи ще не зустрічав. Можливо, через те, що вона знається на рослинах і лікує людей ними, чи варить якісь зілля, чи просто через красу, та її недолюблюють. Кажуть, що вона часто приходила спокушати священника. І за нею остаточно закріпився вердикт – відьма. Хоча, думаю через людей, з якими вона не може навіть трохи поговорити, вона знайшла того, хто просто міг вислухати. Дівчина просто нещасна, бо жіноча краса не закінчується чимось хорошим. Відьма. Як насправді легко підкорити чи зламати, давши лише маленьке клеймо. А цей добрий чоловік лише хотів захистити її. Він став на бік відьми, підписавши для себе смертельний вирок. Він та вона. Відьма та священник. Краса і добро. І їхні життя відразу надломилися. Хоча, можливо, вона його все-таки просто спокушала. Або любила.

Та настав момент, коли її почали переслідувати. Думаю, не тому що боялися, а просто вона сподобалася комусь з впливових пузанів. Коли вирішили її спіймати, священник прихистив жінку у церкві, проте вони увірвалися, хотіли забрати силою. Підземні ходи та мудрість священника врятували бідолашну. Щоб виманити відьму вони схопили його, адже підземелля церкви, доволі заплутана павутина лабіринтів. Крім того, наскільки я розумію, вони хотіли ще додатково вибити з нього правду, куди вона втекла. Впіймати та катувати захисника відьми, найрозумніше, що вони могли вигадати.

- Що, малий, милуєшся нашим красенем в останні його хвилини?
В останні хвилини? Я хоч і знав, що рано чи пізно він загине від їхніх рук, проте не настільки ж…

- Не знав? Вчора прийшла вістка: «Коли сонце буде у найвищому місці, на горі стратити злочинця № 17.01» Тому через кілька годин він стане поживою для наших круків.

Вона так і не прийшла, щоб врятувати. Звісно боїться за своє життя. Але вона навіть не спробувала чимось допомогти. Жахливо усвідомлювати, що заради когось, ти поставив на азартний стіл занадто високу ціну. Він дивиться просто у вічі. Аж серце стискається. Пробачте мені, я б хотів з вами познайомитися, Отче, проте… Мені так шкода. Я ніяк не можу Вам допомогти, тільки дивитися на Вас, як тюхтій. Ви втратили все через доброту, я боюсь цього. Пробачте, Отче.

Знову тягнуть як тварину. Найгірше, що його вдягли у подерту та брудну рясу, наче насміхаючись над ним. Парафіяни, які благали його допомогти, відвертають від нього погляд. Та і я сам не кращий. Я нічого не можу зробити, якщо я кинуся до нього, щоб вирвати з цих кайданів, мене затопчуть коні, або заб’ють солдати. А що буде потім з моїми батьками, їх теж так будуть вести як звірів? Я… Боягуз. Цікаво, про що він думає? Що саме він зараз відчуває? Біль, огиду, шкоду чи йому байдуже? Можливо, ненавидить всіх? Я не бачу його обличчя, тому можу зараз тільки припускати…

Сонце в зеніті. Час його страти.

- Чи хочете Ви сказати останнє слово?

Він довго мовчить. Мовчить навіть зараз, невже на цьому все?

- Міра.

Звук сокири в повітрі, зіштовхування сталі й шкіри, хрускіт кісток, Я не можу дивитися на це.
Міра. Мені здається чи воно повторюється? Міра. Ехом повторюється на горі. Жодного крику, жодного вдиху. Лише ім’я тої жінки. Міра. Промайнула швидко тінь між деревами. Міра. Як і життя священника. Міра…