Стояла люлька на хмарці, а всередині неї лежав та посміхався рум’янощокий малюк. Очі в нього були кольору неба у безхмарний день літечка, на щічках красувались веснянки – по одній на кожен цілунок, яким його зранку вітало ласкаве сонце.

З малюком грав вітер. Він малював на небі різноманітні фігури, змушував танцювати хмари і навіть приносив з Землі пригорщі квітів та листя, кружачи їх навколо колиски у повільному танку. Малюку подобалось це квіткове кружіння, він посміхався та з цікавістю роздивлявся навкруги. Між хмар літали птахи, вони махали малюку крилами, він махав у відповідь своєю долонькою. Сонце турботливо прогріло люльку та поправило дитячу ковдру. Малюк почувався пречудово, йому не вистачало лише мами, але він знав, що вона скоро прийде.

Кожен ранок мама малюка йшла на роботу і поверталась увечері, коли небо ставало темним, і його вкривали зорі. Малюк сумував, проте жодного разу не попросив маму лишитись з ним вдома. Він знав, що заняття у мами дуже важливе, одне з найважливіших у світі – спускаючись донизу, вона дарує світові частинки своєї душі, допомагаючи йому стати кращим та добрішим. Маму малюка так і звали – Доброта.

Вітер був у малюка нянею. Поки мама була на Землі, він не давав малюку сумувати. Він вигадував безліч ігор, розповідав казки, а іноді робив віконце у щільній стіні хмар та показував малюку далекий світ, що лежав унизу. Малюк дивився та мріяв, що одного разу він теж спуститься туди та буде допомагати мамі робити Землю ще гарнішою.

Увечері мама поверталась. Трохи втомлена, але, як тільки вона бачила малюка, на її обличчі з’являлась посмішка. Вона брала його на руки та гойдала. Малюк обіймав маму, і йому було затишно та добре. У небі сяяли зірки, мама вкладала синочка у люльку та вкривала м’якою ковдрою. Малюк засинав, і йому снилися дуже добрі, дуже гарні сни.

Час спливав, малюк трохи підріс. Він навчився ходити і кожного дня підходив до краю своєї хмарі-домівки, щоб подивитись униз на далеку та гарну Землю. Разом з малюком зросла і його мрія.

І одного ранку, коли мама Доброта збиралася на роботу, малюк підійшов до неї і тихенько запитав:

- Мама, можна я сьогодні піду з тобою?

Мама уважно подивилась на малюка і погладила його золотаве волосся.

- Можна, – відповіла вона. – Але світ великий, в ньому багато різних людей, ти не злякаєшся?
- Ні! – хоробро мовив малюк. – Я зовсім не боюся!
- Добре, – сказала мама. – Тоді візьми це.

І вона простягла малюку стареньку усю у латках торбинку.

- А що в ній? – обережно взявши торбинку обома руками, спитав малюк.
- В ній те, що я даю людям, – посміхаючись, мовила мама.
- Справді?! – малюк швидко засунув голову у торбинку і відразу висунув її назад.
- Але там нічого немає, – розгублено зауважив він.
- Є, – впевнено відповіла мама. – Почекай трохи і сам все побачиш.

Після цього мама з малюком сіли на хмарку, яка, поволі хитаючись, понесла їх униз, до Землі.

- Мама! – у захваті кричав малюк, босоніж бігаючи по траві, що виблискувала вранішньою росою. – Мама, тут так чудово. Все таке кольорове, м’яке, інше. Мені тут дуже-дуже подобається.
- Мені також, – сказала йому мама. – Планета Земля чудова, на ній безліч різноманітних чудес. І ми з тобою будемо робити так, щоб їх стало ще більше. Готовий починати?
- Так! – впевнено заявив малюк.
- Тоді візьми мене за руку і ходімо.

Малюк із мамою йшли по дорозі, яка нескінченою стрічкою линула вдалину. За черговим вигином вони побачили невеличку пошарпану хатку, яка ховалася за кривеньким парканом. Перед хаткою сидів чоловік середнього віку та щось майстрував.

- Прийшли, – сказала малюку мама. – Сьогодні ми почнемо роботу тут.
- А хто це? – запитав малюк.
- Чоловік, – відповіла йому мама. – Він багато працював, але йому не вистачало терпіння доводити розпочату справу до кінця. Тому в нього нічого не виходило. І він почав сердитися. Посварився з усіма та зостався сам один.
- І тепер йому не вистачає доброти, так? – хвилювався малюк. – Можна я дам йому трохи?
- Звичайно, – погодилась мама. – Зазирни у торбинку.

Малюк відкрив торбинку та так зрадів, що навіть підстрибнув від радощів. Доброта з’явилася. Вона лежала у торбинці лагідним світлим сяйвом. Майже як повітря, але трохи густіше. А ще вона випромінювала тепло.

- Доброта з’явилася, мамо! Торбинка більше не порожня, – малюк так хвилювався, що не міг встояти на місці.
- Вона з’явилась, тому що ти захотів нею поділитися, – пояснила мама. – Тепер ходи до нього. Не бійся, він не побачить тебе.

Малюк трохи побоювався. Але мама буда поруч, і він наважився. Повільно наблизившись до чоловіка, він опустив долоньку у торбинку і відчув, як вона занурюється у щось тепле та приємне на дотик. Витягнувши жменьку чарівного світла, він висипав його на чоловіка. Яса вкрила людину з голови до п’ят, але той, здається, нічого не помітив. Потім сяйво просочилося крізь одяг і щезло. Все стало, як і раніше. Малюк дивився на чоловіка, очікуючи побачити якісь зміни, але нічого не відбувалося.

- Ходімо, – покликала його мама. – В нас ще багато роботи.
- А що тепер буде? – малюк крокував поруч з мамою та постійно оглядався.
Чоловік продовжував сидіти на своєму місці, наче думав про щось, а потім піднявся та кудись пішов.
- Я не знаю, – відповіла мама. – Все залежить від того, як він скористається нашим дарунком. Якщо схоче, то подарує трохи доброти комусь іще, і її стане більше. А ні, тоді з часом доброти у його серці ставатиме все менше, доки вона зовсім не скінчиться, і тоді, можливо, нам доведеться зробити ще одну спробу.
- Мамо! – малюк зазирнув у торбинку та стурбовано запитав, – а що буде, якщо ми усю доброту витратимо?
- Цього не може статися, малюк, – заспокоїла його мама. – Доки доброта є в душі у тебе, в мене, у інших людей, торбинка ніколи не стане порожньою. Якщо люди будуть старатися, її джерело ніколи не вичерпається.
- Як добре! – з полегшенням вимовив малюк. – Тоді можна не хвилюватися.

І вони пішли далі.

Мама з малюком зустріли в цей день багато людей. І в наступний, і в наступний.

Вони спускалися на землю кожного дня і роблять це і донині. Вони несуть людям великий дар, зроблений з тепла та світла.

І, можливо, одного дня, коли ти був чимось засмучений, а все навкруги здавалося сірим та похмурим, ти зненацька відчув легкий дотик тепла і тобі захотілося посміхнутися. Без жодної причини. Можливо, саме в той день малюк та його мама принесли свій дарунок саме тобі. Бережи його, не дозволяй йому зникати та тьмяніти і ділися з іншими. І тобі доброти на Землі стане трохи більше.

Вася сидів у кущах, намагаючись домовитись з ними про захист. Кущі, попри щире занепокоєння становищем Василя та обіцянки надати йому всю можливу підтримку, продовжували бути рідкими та лисими – лишаючи Васю вразливим перед триклятими рашиськими окупантами, які чатували поблизу.

- Та хоч зверху трохи прикрийте, – благав начебто дружньою рослинність Василь – закрийте те окаянне небо! Вчора ж ледь не зачепило. Он вже весь город у дірках. Вирва на вирві. Луплять покидьки цілими днями. Що вони тут поцілити хочуть? Город національного значення, не інакше. Отже ж тупаки, прости Господи. Чи це вони на льох націлились, Христина консервація їм не вгодила? Чи може на хату? Ну звісно, осередок бандерівщини, місце тайних зборів «Азову» чи засекречена заміська резиденція Зеленського. А може вони гадають, що ми отут ці «Нептуни» виробляємо, якими вчора ту бляшанку втопили? Тепер і на дні нашого моря кацапська гидота валятиметься. Та ще й така здоровенна. Ще від неї уся риба передохне. Від них же все гине, до чого вони своїми освободітільними клешнями намагаються торкнутись. Недоумки! О, знов гуде. Закрийте небо, кажу! – зойкнув Василь до кущів.

Кущі співчутливо захитали безлистими гілками, простягаючи до Васі верхні віти, ніби пропонуючи використати їх для розгону кацапських гвинтокрилів. Чи для диригування їхнього польоту. Чи для ще якихось безглуздих дій, займатися якими не було жодного сенсу і часу.

- Гмр! – роздратовано повідомив кущам Вася, вистрибнув на безрослинну ділянку, прикрив голову руками та розпластався по землі.

Гуло вже зовсім поряд, гугіт зростав, загрозливо нависав над головою, обираючи стратегічно важливу точку на Васиному городі. Потім почувся інший звук, ніби металеві мізки літаючої машинерії напружилися у героїчному зусиллі вчинити результативне військове дійство. Ще один звук, цей повідомляв, що діяння будо вчинено, потім посвист, який супроводжувався стишенням гулу – гвинтокрил накивав лопатями, намагаючись забратись якомога далі з району бойових дій. Глухий удар, земля здригнулася, і Васю обсипало грудками вологої липкої землі. Він полежав ще трохи, дотримуючись інструкції, потім обережно підняв голову і вилаявся.

Метрах у десяти на тільки зранку (втретє за тиждень!!!) розрівняній грядці утворився невеличкий земляний вал. Він вже знав, що за ним. Чергова воронка на дні якої, заглиблене та загрузле у добрій, українській зрошеній весняними дощами землі, стирчить оте гімно, яке у Росії замість авіабомб. Ні, то звісно добре, що все, на що вони спромоглися за оті свої мільярди рублів, було це лайно, яке вибухало через раз. У іншому разі, після тижня бомбардувань, на місці городу був би вже невеличкий ставочок. І хоча рибна ловля Васю дуже приваблювала, Христі це не сподобається. А те, що не сподобається Христі, траплятись не може. За жодних умов.

Отже, доведеться знову йти до хлопців з тероборони, щоб ті дзвонили військовим, щоб ті приїжджали, виколупували цю срань з городу. А потім засипати вирву та знову рівняти. Він вже другі граблі має лагодити через цю дурну роботу! Хай би їм руки повсихали, цим руським йолопам! Засранці! Василь підвівся, кинув розлючений погляд на кущі, погрозим їм брудним кулаком та пішов до хлопців з тероборони.

Ввечері, спираючись на позичені у Степана граблі, якими він щойно завершив рівняти постраждалий від москалів город, Васини думки знову повернулися до нагальної проблеми. Вперті кущі, які вже кілька днів тому, взявши до уваги ретельно обґрунтовані аргументи і неупереджено оцінивши ситуацію, мали сумлінно взеленитись, стояли геть лисі. Ледь було видно бруньки. Бруньки, а надворі вже днів з десять весна хазяйнує. Йому, чорт забирай, потрібне те листя. Це ж не тільки гарний сховок, а й можливість непомітно підкрастися до поганців-кацапів та надерти їм сраку. І він змістовно це кущам пояснив. Ті вислухали, наче навіть перейнялися, бо дали обіцянку на своїй кущистій мові і… нічого. Нічогісінько! Чи вони там вирішують, у якій кількості і якого розміру випускати листя, чи ще якусь бюрократичну дурню розвели, а віти стоять голі. Голі! І кацапи, звісно, продовжують літати та розкидати своє лайно. А відповісти нема чим. І підібратись до них нема змоги, бо як тут партизанити, якщо нема зеленки? Обіцяють прискоритись вони, бач. Стежать за ситуацією! Тьху! Скрізь бюрократи. Навіть серед кущів!

Вася дістався до об’єктів своїх роздумів, переконався, що стан щирого занепокоєння лишився на попередньому рівні, не спромігшись перерости хоча у б формальне збільшення бруньок і націлив на кущі докірливий погляд. Обдивився з прикореневої частини до лисих кінчиків найвищих гілок. Потім ще раз. Повільно. З усім мовчазним обуренням, на яке був здатен. Кущі похнюпилися, набрали присоромленого вигляду. У якості виправдання простягнули Васі кілька галузок, на вершечку яких прорізалося один-два листочка. «Ми працюємо над цим» – знову запевнили вони. – «Проводимо наради і консультуємось. Але треба зважити усі фактори, уникнути можливої ескалації. Маємо бути поміркованими, не допустити, щоб війна вийшла за межі твого городу і зачепила нас».

- Он як? – ледь втримавшись, щоб не повидирати цю дурну рослинність із коренем, констатував Вася. – Тобто ви хочете почекати, доки у москалів бомби закінчяться? А що як вони промажуть? Вони ж нездари, геть косорукі будуть цілити у мій гальюн, а лупануть по вам. Що тоді казати будете?

Кущі мовчали, намагаючись оточитися розсудливою впевненістю, що такого нелогічного розвитку подій, навіть з боку геть нелогічних кацапських дикунів, мозок яких, здається, суворо страждав нестачею звивин, бути не може.

Вася дивився на них ще кілька хвилин, потім пробурмотівши у серцях «і ось у цьому світі, серед цих довбаних інтелігентів я маю жити» розвернувся та рушив у протилежний бік городу, де був вихід до невеличкого озерця. Це озерце, яке, з огляду на зеленуватий колір, консистенцію холодцю та доволі специфічний запах, водоймою можна було назвати лише умовно, мало дуже важливу у наявних умовах рису – воно було оточене щільним колом очерету.

Очерет вже мав деякі підозри на рахунок московської погані, бо колись давно Христина п’ятиюрідна тітка підсунула їм на кілька днів взірцевого представника братнього народу, який хотів подихати чистим українським повітрям. Так оте гостьове одоробло ходило до ставка та жбурляло в нього недопалки своїх цигарок та інший мотлох, хоча Вася двічі чемно показав йому, де знаходиться відро для сміття, а потім ще роз’яснив, що таке сміття і чому його не можна скрізь розкидати.

Одоробло роз’яснення проігнорувало, засравши ставок так, що до попереднього стану повернути його не вдалось. Років вісім тому це було. Очерет запам’ятав і тепер, уважно вислухавши Васю, миттєво оцінив ситуацію, зголосившись допомогти всім, чим може. Тільки попросив потім принести сюди кілька кацапів та, надавши їм потрібної форми, вигребти ними з дна увесь мул. Можливо, ставок ще вдасться відновити.

Додому Василь повернувся з величезним оберемком зелені, відразу ж покликав Степана на поміч і вони всілися майструвати собі фірмове партизанське маскування. А оскільки після того, як їх рослинне прикриття було готове, зелені лишилося ще повно, вони зібрали її та потягли до хлопців у сільраду, яка на час воєнного часу виконувала роль штабу й майстерні по виробленню всього, чим можна жбурнути, тріснути та віддячити освободітілям. Всю ніч тривала робота, а на ранок була призначена спецоперація по детальному ознайомленню москалів з об’ємом радості, яку викликали їхні писки, що псували краєвид біля села.

А кущі потім самі просити будуть, щоб Вася їхнім листям скористався. Благатимуть! І Вася їх пробачить. Дозволить долучитись до почесної місії звільнення землі від кацапської пошесті. Бо це діло таке, колективних зусиль потребує. Але нічого, впораємося. Город садити треба, і Христя скоро повернеться. Тож треба поквапитись.

- Васю, ти шо робиш? Ти шо, здурів? Кидай цю фігню негайно! Чи не чуєш – сирена? До льоху! Хутчіш!

Вася – жвавий, роботящого вигляду дідок того чудового віку, коли зібрана з усіх галявин життя мудрість дозволяє насолоджуватись життям на всіх цих галявинах – продовжував зосереджено займатися своєю справою, не звертаючи жодної уваги ані на сирену, що верещала над вухом, ані на дружину, яка у своєму щиросердному бажанні доправити його до безпечного льоху виявляла надмірний ентузіазм. Вдало продублювавши сигнал сирени, вона вчепилися у його плече, наче щелепа дебелого американського бульдога, мета всього життя якого була цю щелепу ніколи не розтискати. Але Вася, як справжній чоловік, не звертав на такі дрібниці уваги. Ця клята сирена, дідько б її взяв, цього разу йому не завадить. В нього важлива справа є!

Сирена лунала сьогодні вже вчетверте. Перші два рази Василь у супроводі дружини вирушав у напрямку льоху тієї ж миті, як телефон починав видавати попереджувальний сигнал. Він шкутильгав по сходах, які складалися з дев’яти кам’яних не той щоб дуже широких сходинок, а його мудрість, попри всі свої досягнення, все ж таки знаходилась не у повній гармонії з фізичним станом його тіла. Особливо не гармоніювали з нею коліна, яким гарцювання по темним сходам, щоденне кількаразове гарцювання, що йому організувало оте кляте московське падло, давно перестало подобатись. А ще унизу планочка була, така низенька, перед якою неодмінно треба було пригнутися. Про це завдання мозок чомусь систематично забував, в результаті чого на маківці виростали гулі. А після всього цього ще й сидіти у льоху бозна скільки, бо сигнал телефону сюди не доходив. А довкола лише полички з консервацією та мішки картоплі. І хто зна – літають ще над хатою ті кляті ракети чи вже доліталися. Перевіряти – це дертися вгору. А потім знов вниз, якщо небезпека ще не минула. Вісімнадцять сходинок і дуже невдоволені коліна. До того ж льоху було темно, прохолодно та депресивно. Незважаючи на консервацію та присутність Христі. А, може, й завдяки їм.

Спустившись у льох утрете, Василь знов пригадав усі регалії московської наволочі, через яку йому вже третій тиждень поспіль доводиться займатися цією льоховою фізкультурою. А не дай Боже довбані косоокі кацапи, щоб їм очі вузликом позв’язувало, поцілять у будинок, і льох завалить. Шо, останнє, що він побачить – банки з огірками та Христин часниково-гарбузовий натюрморт? І помре від задухи, лежачи у купі пророслих бульб, споглядаючи оцю радість? Та ще й поруч з волаючою Христею? В нього на цю весну інші плани були (Христі не кажіть!). Сране московське стерво, приперло сюди свою кляту машинерію, пуляє, жити людям спокійно не дає. Вилупок кацапський, дідько б його взяв! Погань кляторуська! Щоб ти здох там у своїй Московії, вдавився власним язиком, щоб тебе у пеклі здибали фашисти і підсмажували ще років 300 до рівномірно фіолетової скоринки. Потвора брехлива! Україна йому, бач, потрібна. Лікар тобі потрібен. Чи кілька. І щоб серед них патологоанатом був. Неодмінно!

Вчетверте дід до льоху сьогодні повертатися зарікся. Він ще зранку приніс до хати старезну мисливську рушницю і тепер чистив кухонним йоржиком її ствол, збираючись підготувати для подальшого використання майже за призначенням. Ця рушниця вирізнялась неабиякими розмірами – майже в ріст Василя. Нею, судячи з витончено заокругленого ложа та проржавлених металевих візерунків на стволі, ходили лякати москалів, ще коли ті сиділи по печерах і не знали, що лиха доля призначила їм бути москалями, отже, з поваги до всього людства і підтвердження власної винятковості, краще їм з тих печер не вилазити.

- Васю! – бабця, яка на згадку про свою молодість зберегла не лише кокетливе ім’я Христя, а й войовничий норов та звичку командувати всіма, хто мав необережність потрапити до її поля зору, розсердилась трохи більше звичайного. Швидко оцінивши рівень ігнорування чоловіком нагальної життєвої ситуації, вона вдалась до першого етапу перевіреної тактики – заволала, легко перекриваючи ввімкнену сирену протиповітряної тривоги. – ТИ ЧУЄШ МЕНЕ ЧИ НІ?

- Звісно чую, – спокійно відказав дід. За довгі роки регулярної практики він набув стійкого імунітету до цього виду сирени. Щелепу, яка досі не видерла з його плеча добрячий шмат м’яса теж вдавалося успішно ігнорувати. Дякуючи життєвому досвіду. Тіло Василя захищали вдягнуті один на одного улюблений тільник, светр та кожух. Останній, за роки ношення, набув міцності загартованої сталі. – Ти репетуєш так, що тебе, мабуть, і те мурло кацапське чує. У якому б лайносховищі він, це падло пришелепкувате, не сидів. Та зайнятий я, чи не бачиш? Не заважай!

- ШО??? – Христі забракло повітря. Її волосся кольору кволої чайної заварки з хаотичними затемненнями деінде (дід у процесі фарбування трохи захопився та дав волю своєму художньому баченню), вибилося з хустки і нагадувало зачіску сумнозвісної Горгони. – ШО??

На подальше формування думки Христі потрібен був деякий час. Василь завжди дослухався до неї. Сьогочасна поведінка була неприпустима, ба, нечувана. Та ще й під час сирени, яку оте московське стерво їм влаштувало. Ще й навесні, курво, коли город готувати треба. Шо, іншого часу обрати не міг, наволоч паскудна? А як не вдасться посіяти вчасно, що тоді? Шо, без городу??? І що ж робити тоді всю весну та літо? Ото сволота, людоньки! Де таке стерво взагалі узялося? О те в тій Московії, там шо нормальні люди живуть? Без городу?? Ні картопельки тобі, ні огірочків, ні гарбузиків. Всіє розваги – мавзолей один. І мертвяк у ньому. Лежить під замацаним склом лайно забальзамоване. На шо там дивитись взагалі? Чи може він там голяка лежить? Тому вони туди ходять?? Збоченці! Ось вони там всі збоченці мавзолейні і є. Тьху! Бусурмани з мізками забальзамованими! І отой, головний, найзбоченіший з усіх! А писок в нього який, прости Господи, навіть плюнути гидко. Без городу, га!! Щоб він увесь наступний рік одною соняшниковою лушпаниною харчувався. Доки в нього з усіх дірок соняхи не повилазили. Потвора така! Шибеник! Так, а до чого вона цього шмаркатого взагалі згадала? Так, стривайте, вона ж щось інше робила, важливе, шо воно було? Так, зараз, отже цей йолоп зі своєю спецоперацією, хай би йому глистюки у сраці спецоперацію щоночі проводили, падла така паскудна город засіяти не дає, бомбами закидає, дупа російська, бомби…, сирена…В… ВАСЯ!

Вася, користуючись Христиним потраплянням у популярну нині часову петлю під назвою «відматюкати російське чмо», нарешті виколупав з рушничного стовбуру порцію чорно-склеєної бридкої речовини. Деякий час він роздумливо її роздивлявся, потім, дійшовши важливого стратегічного висновку, вирішив перемістити знахідку у якусь місцинку, на всяк випадок, може знадобиться. А оскільки всіма місцинками, склянками, торбинками та іншим крамом у домі завідувала Христя, Вася звернувся до неї з вимогою надати йому підходяще сховище для цієї можливо-колись-стане-у нагоді суміші.

Переводячи погляд з дідового обличчя на йоржик, що виглядав доволі двозначно, потім на довжелезний стовбур рушниці і знов на діда під рев сирени, який за останні кілька хвилин набув відчутно докірливих нот, Христя розлютилася остаточно. Розлючена Христя була здатна на серйозні вчинки. Вона випустила дідове плече, вчепилася у ружжо та що сили смикнула його на себе.

Рушниця, отримавши серйозний імпульс, але залишившись у дідових руках, полетіла на Христю разом з дідом, який у процесі цього короткого польоту намагався вчинити як джентльмен та прибрати руку з йоржиком, що цілив прямісінько бабці у лоба. Джентльмена з діда не вийшло. З нього вийшов невдалий гример, бо столітня суміш рушничної змазки, пилу, невідомих часток, кінчики яких чомусь були насичено рудими, влучила у правий верхній куток Христиного лоба і потягнулась униз, малюючи на обличчі бабці широкі маскувальні лінії. Технічно кажучи, то була провина Васиної долоні, яка, навіть увійшовши в контакт з об’єктом, все одно намагалась відвести той довбаний йоржик у бік. Баба стала схожа на розхристаного підстаркуватого партизана, що і так міг налякати кого-завгодно, зненацька вистрибнувши з кущів, але вирішив зробити враження справді незабутнім і намастив пику якоюсь смоляною липкою гидотою з грудочками і рудими цятками, яка ще й смерділа.

Христю у цьому вигляді можна було надсилати на передову. Її поява мала всі шанси скосити не лише зцикливу русячу піхоту, а й до всирачки налякати розвідників та танкістів. З очами, в яких палало и плювалося блищиками полум’я праведного гніву, смоляною пикою, жовтуватими строкатими патлами та у халаті з синіми трояндами, з-під якого виглядав десь надибаний військовий комбез та валянки, вона тягнула на зброю масового знищення. Шансів в освободітєлєй не було б. Вони надзюрили б у штанці та й дременули наввипередки з вітром. До самої Московії.

- ДО ЛЬОХУ! НЕГАЙНО!

Відкидаючи все інше, як другорядне, але дуже надійно фіксуючи все відкинуте у пам’яті, Христя знов вчепилась у дідове плече. Інша її рука намагалася відібрати у Василя рушницю з метою подальшого використання цього знаряддя за щойно усвідомленим призначенням. А саме в якості вагомого аргументу переконання.

Вася, який вчора, потайки від Христі, вступив до лав таємного допоміжного загону місцевої тероборони, на такі аргументи пристати не міг. Аж ніяк. І взагалі, рушниця йому була конче потрібна. Їхній загін зброї не мав, усе наявне було роздано чоловікам та молодим хлопцям, які вже три тижні чатували на ворога з обох боків села. За цей час вони вирили з кожного боку дороги по чотири ями, налили туди лайна, попередньо доведеного до приємно рідкого стану, добренько все це замаскували, перекрили дорогу купкою подарованих сусідньою громадою протитанкових їжаків, прикрасивши їх стрічками, щоб кляті окупанти розуміли міць української гостинності, потім облаштували окопи, після чого, оскільки кляті москалі десь застрягли і ніяк не могли сюди дістатися, почали насипати довкола села земляний вал.

Василів загін був настільки таємний, що молодики з тероборони про нього поки що не знали. Про нього взагалі ніхто не знав, особливо дружини вояків, від яких таємниця зберігалась особливо ретельно. І це мало важливе обґрунтування. Сформований ними загін являв собою останній редут, елемент неочікуваної захисної здатності, який мав зборонити рідну землю, якщо вал, ями з лайном, їжаки та основні сили не зможуть втримати гаспидів-кацапів. Отже, рушниця йому була потрібна. З неї і стріляти можна, принаймні, він на це сподівався, і по окупантській довбешці тріснути при нагоді. Метал добрий, перевірений часом, нічого йому не буде. А довбешка московська, навіть якщо дуже тверда попадеться, все одно довго болітиме. Ці думки гріли Васине серце. І явно йшли врозріз з планами Христі.

Балансуючи на одному коліні, трохи відклонившись для більш вдалого позиціювання Вася рівновагу не втримав і гепнувся вбік, збивши стільця, на якому стояв металевий таз, в якому стояла велика каструля, в якій стояла каструля трохи меншого розміру, в якій стояла ще одна каструлька, всередині якої ховались миска та кружка. З відчайдушним дзеленчанням вся ця невідомо якого дідька зібрана та установлена тут конструкція загойдалася, заторохкотіла, розсипалася і розкотилась на всі боки, по дорозі наскакуючи на меблі та різний мотлох, якого у домі, ретельно підготовленому досвідченою українською господинею до тривалої осади, було повно.

Сирена змовкла. Змовк останній дзеленьк, і запанувала тиша. Через кілька хвилин знизу вікна в’явилась вдягнута у вухату хутряну шапку маківка Степана, Васиного з Христею сусіда та, по сумісництву, ще одного члена таємничого загону тероборони. Слідом за маківкою з’явилося око, бінокль і рука.

Через бінокль оцінивши ситуацію у кімнаті, маківка зникла, а ще за хвилину разом зі своїм володарем навприсядки з’явилась у дверях.

- Що у вас тут? Диверс… – Степан роздивився вигляд Христі, на чорному обличчі якої люто блищали очі, оточені жовто-смугастими патлами, і схвально додав, – Чудово! Саме те, що треба. Це наша таємна зброя – власна відьма. Справжня. Українська. Ті руські вилупки такого точно на очікують. А ти ще руки у гору здіймеш та завиєш таким протяжним голосом, ну таким, знаєш, у якому звучить «усе, пацани, ууууу, доходилися ви по нашій українській землі, ууууу, тут загибель ваша прийшла, уууууу». Перемога точно за нами буде. Треба тобі лише позивний придумати підходящий. Як тобі Карга? Звучить…

- ШО???

Вогневу спроможність рушниці Васі доведеться перевірити якось іншим разом. А як інструмент лупцювання не тільки голови, а у усього тіла, вона була перевірена сумлінно і визнана доволі підходящою. Отже, можна сказати, що частину підготувань до зустрічі з москалями він все таки провів. Лишилося тільки відібрати ружжо у Христі та умовити її випустити їх зі Степаном з льоху до того, як москалі з’являться. Бо інакше повоювати вони не встигнуть.

Христя порпалася у городі, час від часу кровожерливо споглядаючи на рушницю, яку принесла з собою, та у бік хвіртки, за якою починалася дорога, де, теоретично, можна було здибати москаля. Хоча б одненького. І провести спецоперацію по поглибленому роз’ясненню питання, якого біса ця наволоч хоче денацифікувати її город. Клята змазка з Христиного обличчя так повністю не змилася, що зовсім не сприяло покращенню її настрою. Христя обтерла долоні об комбез і пішла до хати по каструлю.

Десь кілометри зо два до села БТР на чолі військової колони, позначеною кривенькою літерою Z, раптово загальмував, ледь не спровокувавши наїзд слідуючого за ним танка. На командира напало погане передчуття, яке дуже наполегливо радило йому зробити вигляд, що він загубив карту, загубився сам, розгорнути колону та поїхати кудись подалі, бажано у бік білоруського кордону. Їхати вперед у село воно не радило, чомусь завершуючи свою пораду протяжним ууууу і виразним піздець.

А тим часом біля крайньої хати в селі стояла на посту бабця Христя, доки молодики з тероборони відпочивали і ласували борщем, який вона для них приготувала. Тримаючи рушницю напоготові, вона налаштувалася зустрічати москалів. Ті не показувалися. «Ууууу» подумки завела Христя, поправляючи зачіску. Десь кілометрів зо п’ять від села командир колони кацапських Zапроданців віддав наказ збільшити швидкість.