Вася сидів у кущах, намагаючись домовитись з ними про захист. Кущі, попри щире занепокоєння становищем Василя та обіцянки надати йому всю можливу підтримку, продовжували бути рідкими та лисими – лишаючи Васю вразливим перед триклятими рашиськими окупантами, які чатували поблизу.

- Та хоч зверху трохи прикрийте, – благав начебто дружньою рослинність Василь – закрийте те окаянне небо! Вчора ж ледь не зачепило. Он вже весь город у дірках. Вирва на вирві. Луплять покидьки цілими днями. Що вони тут поцілити хочуть? Город національного значення, не інакше. Отже ж тупаки, прости Господи. Чи це вони на льох націлились, Христина консервація їм не вгодила? Чи може на хату? Ну звісно, осередок бандерівщини, місце тайних зборів «Азову» чи засекречена заміська резиденція Зеленського. А може вони гадають, що ми отут ці «Нептуни» виробляємо, якими вчора ту бляшанку втопили? Тепер і на дні нашого моря кацапська гидота валятиметься. Та ще й така здоровенна. Ще від неї уся риба передохне. Від них же все гине, до чого вони своїми освободітільними клешнями намагаються торкнутись. Недоумки! О, знов гуде. Закрийте небо, кажу! – зойкнув Василь до кущів.

Кущі співчутливо захитали безлистими гілками, простягаючи до Васі верхні віти, ніби пропонуючи використати їх для розгону кацапських гвинтокрилів. Чи для диригування їхнього польоту. Чи для ще якихось безглуздих дій, займатися якими не було жодного сенсу і часу.

- Гмр! – роздратовано повідомив кущам Вася, вистрибнув на безрослинну ділянку, прикрив голову руками та розпластався по землі.

Гуло вже зовсім поряд, гугіт зростав, загрозливо нависав над головою, обираючи стратегічно важливу точку на Васиному городі. Потім почувся інший звук, ніби металеві мізки літаючої машинерії напружилися у героїчному зусиллі вчинити результативне військове дійство. Ще один звук, цей повідомляв, що діяння будо вчинено, потім посвист, який супроводжувався стишенням гулу – гвинтокрил накивав лопатями, намагаючись забратись якомога далі з району бойових дій. Глухий удар, земля здригнулася, і Васю обсипало грудками вологої липкої землі. Він полежав ще трохи, дотримуючись інструкції, потім обережно підняв голову і вилаявся.

Метрах у десяти на тільки зранку (втретє за тиждень!!!) розрівняній грядці утворився невеличкий земляний вал. Він вже знав, що за ним. Чергова воронка на дні якої, заглиблене та загрузле у добрій, українській зрошеній весняними дощами землі, стирчить оте гімно, яке у Росії замість авіабомб. Ні, то звісно добре, що все, на що вони спромоглися за оті свої мільярди рублів, було це лайно, яке вибухало через раз. У іншому разі, після тижня бомбардувань, на місці городу був би вже невеличкий ставочок. І хоча рибна ловля Васю дуже приваблювала, Христі це не сподобається. А те, що не сподобається Христі, траплятись не може. За жодних умов.

Отже, доведеться знову йти до хлопців з тероборони, щоб ті дзвонили військовим, щоб ті приїжджали, виколупували цю срань з городу. А потім засипати вирву та знову рівняти. Він вже другі граблі має лагодити через цю дурну роботу! Хай би їм руки повсихали, цим руським йолопам! Засранці! Василь підвівся, кинув розлючений погляд на кущі, погрозим їм брудним кулаком та пішов до хлопців з тероборони.

Ввечері, спираючись на позичені у Степана граблі, якими він щойно завершив рівняти постраждалий від москалів город, Васини думки знову повернулися до нагальної проблеми. Вперті кущі, які вже кілька днів тому, взявши до уваги ретельно обґрунтовані аргументи і неупереджено оцінивши ситуацію, мали сумлінно взеленитись, стояли геть лисі. Ледь було видно бруньки. Бруньки, а надворі вже днів з десять весна хазяйнує. Йому, чорт забирай, потрібне те листя. Це ж не тільки гарний сховок, а й можливість непомітно підкрастися до поганців-кацапів та надерти їм сраку. І він змістовно це кущам пояснив. Ті вислухали, наче навіть перейнялися, бо дали обіцянку на своїй кущистій мові і… нічого. Нічогісінько! Чи вони там вирішують, у якій кількості і якого розміру випускати листя, чи ще якусь бюрократичну дурню розвели, а віти стоять голі. Голі! І кацапи, звісно, продовжують літати та розкидати своє лайно. А відповісти нема чим. І підібратись до них нема змоги, бо як тут партизанити, якщо нема зеленки? Обіцяють прискоритись вони, бач. Стежать за ситуацією! Тьху! Скрізь бюрократи. Навіть серед кущів!

Вася дістався до об’єктів своїх роздумів, переконався, що стан щирого занепокоєння лишився на попередньому рівні, не спромігшись перерости хоча у б формальне збільшення бруньок і націлив на кущі докірливий погляд. Обдивився з прикореневої частини до лисих кінчиків найвищих гілок. Потім ще раз. Повільно. З усім мовчазним обуренням, на яке був здатен. Кущі похнюпилися, набрали присоромленого вигляду. У якості виправдання простягнули Васі кілька галузок, на вершечку яких прорізалося один-два листочка. «Ми працюємо над цим» – знову запевнили вони. – «Проводимо наради і консультуємось. Але треба зважити усі фактори, уникнути можливої ескалації. Маємо бути поміркованими, не допустити, щоб війна вийшла за межі твого городу і зачепила нас».

- Он як? – ледь втримавшись, щоб не повидирати цю дурну рослинність із коренем, констатував Вася. – Тобто ви хочете почекати, доки у москалів бомби закінчяться? А що як вони промажуть? Вони ж нездари, геть косорукі будуть цілити у мій гальюн, а лупануть по вам. Що тоді казати будете?

Кущі мовчали, намагаючись оточитися розсудливою впевненістю, що такого нелогічного розвитку подій, навіть з боку геть нелогічних кацапських дикунів, мозок яких, здається, суворо страждав нестачею звивин, бути не може.

Вася дивився на них ще кілька хвилин, потім пробурмотівши у серцях «і ось у цьому світі, серед цих довбаних інтелігентів я маю жити» розвернувся та рушив у протилежний бік городу, де був вихід до невеличкого озерця. Це озерце, яке, з огляду на зеленуватий колір, консистенцію холодцю та доволі специфічний запах, водоймою можна було назвати лише умовно, мало дуже важливу у наявних умовах рису – воно було оточене щільним колом очерету.

Очерет вже мав деякі підозри на рахунок московської погані, бо колись давно Христина п’ятиюрідна тітка підсунула їм на кілька днів взірцевого представника братнього народу, який хотів подихати чистим українським повітрям. Так оте гостьове одоробло ходило до ставка та жбурляло в нього недопалки своїх цигарок та інший мотлох, хоча Вася двічі чемно показав йому, де знаходиться відро для сміття, а потім ще роз’яснив, що таке сміття і чому його не можна скрізь розкидати.

Одоробло роз’яснення проігнорувало, засравши ставок так, що до попереднього стану повернути його не вдалось. Років вісім тому це було. Очерет запам’ятав і тепер, уважно вислухавши Васю, миттєво оцінив ситуацію, зголосившись допомогти всім, чим може. Тільки попросив потім принести сюди кілька кацапів та, надавши їм потрібної форми, вигребти ними з дна увесь мул. Можливо, ставок ще вдасться відновити.

Додому Василь повернувся з величезним оберемком зелені, відразу ж покликав Степана на поміч і вони всілися майструвати собі фірмове партизанське маскування. А оскільки після того, як їх рослинне прикриття було готове, зелені лишилося ще повно, вони зібрали її та потягли до хлопців у сільраду, яка на час воєнного часу виконувала роль штабу й майстерні по виробленню всього, чим можна жбурнути, тріснути та віддячити освободітілям. Всю ніч тривала робота, а на ранок була призначена спецоперація по детальному ознайомленню москалів з об’ємом радості, яку викликали їхні писки, що псували краєвид біля села.

А кущі потім самі просити будуть, щоб Вася їхнім листям скористався. Благатимуть! І Вася їх пробачить. Дозволить долучитись до почесної місії звільнення землі від кацапської пошесті. Бо це діло таке, колективних зусиль потребує. Але нічого, впораємося. Город садити треба, і Христя скоро повернеться. Тож треба поквапитись.