- Васю, ти шо робиш? Ти шо, здурів? Кидай цю фігню негайно! Чи не чуєш – сирена? До льоху! Хутчіш!

Вася – жвавий, роботящого вигляду дідок того чудового віку, коли зібрана з усіх галявин життя мудрість дозволяє насолоджуватись життям на всіх цих галявинах – продовжував зосереджено займатися своєю справою, не звертаючи жодної уваги ані на сирену, що верещала над вухом, ані на дружину, яка у своєму щиросердному бажанні доправити його до безпечного льоху виявляла надмірний ентузіазм. Вдало продублювавши сигнал сирени, вона вчепилися у його плече, наче щелепа дебелого американського бульдога, мета всього життя якого була цю щелепу ніколи не розтискати. Але Вася, як справжній чоловік, не звертав на такі дрібниці уваги. Ця клята сирена, дідько б її взяв, цього разу йому не завадить. В нього важлива справа є!

Сирена лунала сьогодні вже вчетверте. Перші два рази Василь у супроводі дружини вирушав у напрямку льоху тієї ж миті, як телефон починав видавати попереджувальний сигнал. Він шкутильгав по сходах, які складалися з дев’яти кам’яних не той щоб дуже широких сходинок, а його мудрість, попри всі свої досягнення, все ж таки знаходилась не у повній гармонії з фізичним станом його тіла. Особливо не гармоніювали з нею коліна, яким гарцювання по темним сходам, щоденне кількаразове гарцювання, що йому організувало оте кляте московське падло, давно перестало подобатись. А ще унизу планочка була, така низенька, перед якою неодмінно треба було пригнутися. Про це завдання мозок чомусь систематично забував, в результаті чого на маківці виростали гулі. А після всього цього ще й сидіти у льоху бозна скільки, бо сигнал телефону сюди не доходив. А довкола лише полички з консервацією та мішки картоплі. І хто зна – літають ще над хатою ті кляті ракети чи вже доліталися. Перевіряти – це дертися вгору. А потім знов вниз, якщо небезпека ще не минула. Вісімнадцять сходинок і дуже невдоволені коліна. До того ж льоху було темно, прохолодно та депресивно. Незважаючи на консервацію та присутність Христі. А, може, й завдяки їм.

Спустившись у льох утрете, Василь знов пригадав усі регалії московської наволочі, через яку йому вже третій тиждень поспіль доводиться займатися цією льоховою фізкультурою. А не дай Боже довбані косоокі кацапи, щоб їм очі вузликом позв’язувало, поцілять у будинок, і льох завалить. Шо, останнє, що він побачить – банки з огірками та Христин часниково-гарбузовий натюрморт? І помре від задухи, лежачи у купі пророслих бульб, споглядаючи оцю радість? Та ще й поруч з волаючою Христею? В нього на цю весну інші плани були (Христі не кажіть!). Сране московське стерво, приперло сюди свою кляту машинерію, пуляє, жити людям спокійно не дає. Вилупок кацапський, дідько б його взяв! Погань кляторуська! Щоб ти здох там у своїй Московії, вдавився власним язиком, щоб тебе у пеклі здибали фашисти і підсмажували ще років 300 до рівномірно фіолетової скоринки. Потвора брехлива! Україна йому, бач, потрібна. Лікар тобі потрібен. Чи кілька. І щоб серед них патологоанатом був. Неодмінно!

Вчетверте дід до льоху сьогодні повертатися зарікся. Він ще зранку приніс до хати старезну мисливську рушницю і тепер чистив кухонним йоржиком її ствол, збираючись підготувати для подальшого використання майже за призначенням. Ця рушниця вирізнялась неабиякими розмірами – майже в ріст Василя. Нею, судячи з витончено заокругленого ложа та проржавлених металевих візерунків на стволі, ходили лякати москалів, ще коли ті сиділи по печерах і не знали, що лиха доля призначила їм бути москалями, отже, з поваги до всього людства і підтвердження власної винятковості, краще їм з тих печер не вилазити.

- Васю! – бабця, яка на згадку про свою молодість зберегла не лише кокетливе ім’я Христя, а й войовничий норов та звичку командувати всіма, хто мав необережність потрапити до її поля зору, розсердилась трохи більше звичайного. Швидко оцінивши рівень ігнорування чоловіком нагальної життєвої ситуації, вона вдалась до першого етапу перевіреної тактики – заволала, легко перекриваючи ввімкнену сирену протиповітряної тривоги. – ТИ ЧУЄШ МЕНЕ ЧИ НІ?

- Звісно чую, – спокійно відказав дід. За довгі роки регулярної практики він набув стійкого імунітету до цього виду сирени. Щелепу, яка досі не видерла з його плеча добрячий шмат м’яса теж вдавалося успішно ігнорувати. Дякуючи життєвому досвіду. Тіло Василя захищали вдягнуті один на одного улюблений тільник, светр та кожух. Останній, за роки ношення, набув міцності загартованої сталі. – Ти репетуєш так, що тебе, мабуть, і те мурло кацапське чує. У якому б лайносховищі він, це падло пришелепкувате, не сидів. Та зайнятий я, чи не бачиш? Не заважай!

- ШО??? – Христі забракло повітря. Її волосся кольору кволої чайної заварки з хаотичними затемненнями деінде (дід у процесі фарбування трохи захопився та дав волю своєму художньому баченню), вибилося з хустки і нагадувало зачіску сумнозвісної Горгони. – ШО??

На подальше формування думки Христі потрібен був деякий час. Василь завжди дослухався до неї. Сьогочасна поведінка була неприпустима, ба, нечувана. Та ще й під час сирени, яку оте московське стерво їм влаштувало. Ще й навесні, курво, коли город готувати треба. Шо, іншого часу обрати не міг, наволоч паскудна? А як не вдасться посіяти вчасно, що тоді? Шо, без городу??? І що ж робити тоді всю весну та літо? Ото сволота, людоньки! Де таке стерво взагалі узялося? О те в тій Московії, там шо нормальні люди живуть? Без городу?? Ні картопельки тобі, ні огірочків, ні гарбузиків. Всіє розваги – мавзолей один. І мертвяк у ньому. Лежить під замацаним склом лайно забальзамоване. На шо там дивитись взагалі? Чи може він там голяка лежить? Тому вони туди ходять?? Збоченці! Ось вони там всі збоченці мавзолейні і є. Тьху! Бусурмани з мізками забальзамованими! І отой, головний, найзбоченіший з усіх! А писок в нього який, прости Господи, навіть плюнути гидко. Без городу, га!! Щоб він увесь наступний рік одною соняшниковою лушпаниною харчувався. Доки в нього з усіх дірок соняхи не повилазили. Потвора така! Шибеник! Так, а до чого вона цього шмаркатого взагалі згадала? Так, стривайте, вона ж щось інше робила, важливе, шо воно було? Так, зараз, отже цей йолоп зі своєю спецоперацією, хай би йому глистюки у сраці спецоперацію щоночі проводили, падла така паскудна город засіяти не дає, бомбами закидає, дупа російська, бомби…, сирена…В… ВАСЯ!

Вася, користуючись Христиним потраплянням у популярну нині часову петлю під назвою «відматюкати російське чмо», нарешті виколупав з рушничного стовбуру порцію чорно-склеєної бридкої речовини. Деякий час він роздумливо її роздивлявся, потім, дійшовши важливого стратегічного висновку, вирішив перемістити знахідку у якусь місцинку, на всяк випадок, може знадобиться. А оскільки всіма місцинками, склянками, торбинками та іншим крамом у домі завідувала Христя, Вася звернувся до неї з вимогою надати йому підходяще сховище для цієї можливо-колись-стане-у нагоді суміші.

Переводячи погляд з дідового обличчя на йоржик, що виглядав доволі двозначно, потім на довжелезний стовбур рушниці і знов на діда під рев сирени, який за останні кілька хвилин набув відчутно докірливих нот, Христя розлютилася остаточно. Розлючена Христя була здатна на серйозні вчинки. Вона випустила дідове плече, вчепилася у ружжо та що сили смикнула його на себе.

Рушниця, отримавши серйозний імпульс, але залишившись у дідових руках, полетіла на Христю разом з дідом, який у процесі цього короткого польоту намагався вчинити як джентльмен та прибрати руку з йоржиком, що цілив прямісінько бабці у лоба. Джентльмена з діда не вийшло. З нього вийшов невдалий гример, бо столітня суміш рушничної змазки, пилу, невідомих часток, кінчики яких чомусь були насичено рудими, влучила у правий верхній куток Христиного лоба і потягнулась униз, малюючи на обличчі бабці широкі маскувальні лінії. Технічно кажучи, то була провина Васиної долоні, яка, навіть увійшовши в контакт з об’єктом, все одно намагалась відвести той довбаний йоржик у бік. Баба стала схожа на розхристаного підстаркуватого партизана, що і так міг налякати кого-завгодно, зненацька вистрибнувши з кущів, але вирішив зробити враження справді незабутнім і намастив пику якоюсь смоляною липкою гидотою з грудочками і рудими цятками, яка ще й смерділа.

Христю у цьому вигляді можна було надсилати на передову. Її поява мала всі шанси скосити не лише зцикливу русячу піхоту, а й до всирачки налякати розвідників та танкістів. З очами, в яких палало и плювалося блищиками полум’я праведного гніву, смоляною пикою, жовтуватими строкатими патлами та у халаті з синіми трояндами, з-під якого виглядав десь надибаний військовий комбез та валянки, вона тягнула на зброю масового знищення. Шансів в освободітєлєй не було б. Вони надзюрили б у штанці та й дременули наввипередки з вітром. До самої Московії.

- ДО ЛЬОХУ! НЕГАЙНО!

Відкидаючи все інше, як другорядне, але дуже надійно фіксуючи все відкинуте у пам’яті, Христя знов вчепилась у дідове плече. Інша її рука намагалася відібрати у Василя рушницю з метою подальшого використання цього знаряддя за щойно усвідомленим призначенням. А саме в якості вагомого аргументу переконання.

Вася, який вчора, потайки від Христі, вступив до лав таємного допоміжного загону місцевої тероборони, на такі аргументи пристати не міг. Аж ніяк. І взагалі, рушниця йому була конче потрібна. Їхній загін зброї не мав, усе наявне було роздано чоловікам та молодим хлопцям, які вже три тижні чатували на ворога з обох боків села. За цей час вони вирили з кожного боку дороги по чотири ями, налили туди лайна, попередньо доведеного до приємно рідкого стану, добренько все це замаскували, перекрили дорогу купкою подарованих сусідньою громадою протитанкових їжаків, прикрасивши їх стрічками, щоб кляті окупанти розуміли міць української гостинності, потім облаштували окопи, після чого, оскільки кляті москалі десь застрягли і ніяк не могли сюди дістатися, почали насипати довкола села земляний вал.

Василів загін був настільки таємний, що молодики з тероборони про нього поки що не знали. Про нього взагалі ніхто не знав, особливо дружини вояків, від яких таємниця зберігалась особливо ретельно. І це мало важливе обґрунтування. Сформований ними загін являв собою останній редут, елемент неочікуваної захисної здатності, який мав зборонити рідну землю, якщо вал, ями з лайном, їжаки та основні сили не зможуть втримати гаспидів-кацапів. Отже, рушниця йому була потрібна. З неї і стріляти можна, принаймні, він на це сподівався, і по окупантській довбешці тріснути при нагоді. Метал добрий, перевірений часом, нічого йому не буде. А довбешка московська, навіть якщо дуже тверда попадеться, все одно довго болітиме. Ці думки гріли Васине серце. І явно йшли врозріз з планами Христі.

Балансуючи на одному коліні, трохи відклонившись для більш вдалого позиціювання Вася рівновагу не втримав і гепнувся вбік, збивши стільця, на якому стояв металевий таз, в якому стояла велика каструля, в якій стояла каструля трохи меншого розміру, в якій стояла ще одна каструлька, всередині якої ховались миска та кружка. З відчайдушним дзеленчанням вся ця невідомо якого дідька зібрана та установлена тут конструкція загойдалася, заторохкотіла, розсипалася і розкотилась на всі боки, по дорозі наскакуючи на меблі та різний мотлох, якого у домі, ретельно підготовленому досвідченою українською господинею до тривалої осади, було повно.

Сирена змовкла. Змовк останній дзеленьк, і запанувала тиша. Через кілька хвилин знизу вікна в’явилась вдягнута у вухату хутряну шапку маківка Степана, Васиного з Христею сусіда та, по сумісництву, ще одного члена таємничого загону тероборони. Слідом за маківкою з’явилося око, бінокль і рука.

Через бінокль оцінивши ситуацію у кімнаті, маківка зникла, а ще за хвилину разом зі своїм володарем навприсядки з’явилась у дверях.

- Що у вас тут? Диверс… – Степан роздивився вигляд Христі, на чорному обличчі якої люто блищали очі, оточені жовто-смугастими патлами, і схвально додав, – Чудово! Саме те, що треба. Це наша таємна зброя – власна відьма. Справжня. Українська. Ті руські вилупки такого точно на очікують. А ти ще руки у гору здіймеш та завиєш таким протяжним голосом, ну таким, знаєш, у якому звучить «усе, пацани, ууууу, доходилися ви по нашій українській землі, ууууу, тут загибель ваша прийшла, уууууу». Перемога точно за нами буде. Треба тобі лише позивний придумати підходящий. Як тобі Карга? Звучить…

- ШО???

Вогневу спроможність рушниці Васі доведеться перевірити якось іншим разом. А як інструмент лупцювання не тільки голови, а у усього тіла, вона була перевірена сумлінно і визнана доволі підходящою. Отже, можна сказати, що частину підготувань до зустрічі з москалями він все таки провів. Лишилося тільки відібрати ружжо у Христі та умовити її випустити їх зі Степаном з льоху до того, як москалі з’являться. Бо інакше повоювати вони не встигнуть.

Христя порпалася у городі, час від часу кровожерливо споглядаючи на рушницю, яку принесла з собою, та у бік хвіртки, за якою починалася дорога, де, теоретично, можна було здибати москаля. Хоча б одненького. І провести спецоперацію по поглибленому роз’ясненню питання, якого біса ця наволоч хоче денацифікувати її город. Клята змазка з Христиного обличчя так повністю не змилася, що зовсім не сприяло покращенню її настрою. Христя обтерла долоні об комбез і пішла до хати по каструлю.

Десь кілометри зо два до села БТР на чолі військової колони, позначеною кривенькою літерою Z, раптово загальмував, ледь не спровокувавши наїзд слідуючого за ним танка. На командира напало погане передчуття, яке дуже наполегливо радило йому зробити вигляд, що він загубив карту, загубився сам, розгорнути колону та поїхати кудись подалі, бажано у бік білоруського кордону. Їхати вперед у село воно не радило, чомусь завершуючи свою пораду протяжним ууууу і виразним піздець.

А тим часом біля крайньої хати в селі стояла на посту бабця Христя, доки молодики з тероборони відпочивали і ласували борщем, який вона для них приготувала. Тримаючи рушницю напоготові, вона налаштувалася зустрічати москалів. Ті не показувалися. «Ууууу» подумки завела Христя, поправляючи зачіску. Десь кілометрів зо п’ять від села командир колони кацапських Zапроданців віддав наказ збільшити швидкість.